2. Особливості застосування Судебника Мхітара Гоша у вірменських громадах на українських землях

Правовою основою регулювання суспільних відносин у вірменських громадах Галичини в складі Польського Королівства (1349−1569 рр.) спочатку був Судебник Мхітара Гоша, укладений у 1184 р. і перевезений з Вірменії на українські землі. Автор Судебника Мхітар Гош народився в м. Гянджа (Республіка Азербайджан) у 30-х роках XII ст. і помер у 1213 році. Гош прийняв чернечий постриг, одержав вищу освіту, йому було присвоєно вчений ступінь вардапета (вченого монаха). Щоб збагатити свої знання, він багато подорожував і вчився. За роки мандрівок Гош набув великого життєвого досвіду, поглибив свої літературні, богословські, історичні та правові знання.

Гош поставив перед собою завдання кодифікувати норми вірменського права, тобто створити національний звід законів. Судебник Гоша не одержав державної санкції, але став загальновизнаним збірником норм права, його застосовували у Вірменії та за її межами протягом восьми століть.

Найважливішими джерелами свого Судебника Гош вважав „природний закон”, під яким необхідно розуміти звичаєве право, закони „всіх християнських народів”, тобто ті візантійські та сірійські закони, які діяли або були відомі у Вірменії до Гоша, шаріат у частині, запозиченій з Мойсеєвих законів, Старий і Новий завіти, а також канонічне право (ст. Х „Про те, з яких писань або в яких народів ми збираємося запозичати судові устави, що підтверджують нашу правду, і який зміст нашого Судебника”).

Судебник складається з трьох частин: вступу, церковних канонів і світських законів. Вступна частина містить норми процесуального характеру. Кожну юридичну норму автор обґрунтовував цитатами зі Святого Письма, а також з чинних правових звичаїв. Судебник містить 11 розділів-статей, у яких автор обґрунтовує потребу кодифікації права (ст. ІІ. „Чому сьогодні ми побажали написати Судебник або ж чому наші думки скерувалися на це”). Мхітар Гош називав дванадцять причин, які спонукали його укласти кодекс, і лише три з них мають світський характер. Це – викривлення правових норм духовними та світськими судами; часті звертання вірмен до судів іновірців; необхідність підвищення кваліфікації вірменських суддів. Автор дає власне визначення терміну „суддя”, яке ґрунтується на цитатах зі Святого Письма (ст. ІV „Хто такі істинні судді і судді істинно-подібні”), та „суд” (ст. V „Що таке суд, кому належить довірити (здійснення) суду”). Мхітар Гош зазначав, що суддя має здійснювати судочинство не одноособово, а разом зі старійшинами, що повинно гарантувати справедливе вирішення справи (ст. VІ „Якими мають бути судді, звинувачувані та звинувачені”).

У Судебнику введено норму відкритості судового процесу і пов’язаної з нею обов’язкової участі у судовому засіданні двох-трьох свідків. Свідчити в суді могли особи, які досягли двадцятип’ятирічного віку, разом з тим допускалося свідчення неповнолітніх разом з повнолітніми, або кількох неповнолітніх. До участі в наданні свідчень не допускали нехристиян, а також жінок. У тому випадку, коли свідками події були лише жінки, їх мало бути чотири або шість (вдвічі більше, ніж чоловіків-свідків), давати свідчення вони могли не в приміщенні суду, а в себе вдома. В обов’язки судді входила перевірка достовірності свідчень (ст. VІІ „Про свідків, у чому їхня необхідність і чому вони обираються у кількості двох або трьох”).

Мхітар Гош виділяв два види присяги – присяга признання та присяга зречення. Свідки мали присягати, кладучи руку на Хрест, Святе Письмо або ж стіну церкви. Присягу повинна була складати та сторона судового спору, котра не мала свідків. У випадку розгляду в суді кримінальних злочинів (вбивство, розбій, крадіжка, перелюб), складати присягу мала особа, яка виступила зі звинуваченнями у вчиненні правопорушення. В інших випадках свідчити мали звинувачені в злочині. До особи, яка складала присягу, ставили ті ж вікові обмеження, що й до свідків. До складання присяги не допускали дітей та осіб похилого віку, осіб, які перебували під дією церковного покарання, жінок, осіб з низькими моральними якостями, ченців. За них могли складати присягу їхні родичі. Особу, котра склала фальшиву присягу, піддавали дії церковного покарання (епітимії), а майно, яке було предметом судового розгляду (у випадку складання присяги-признання), мало бути роздане бідним (ст. Х „Про присягу та порядок її складання. Про присягу ми говоримо, не наказуючи, проте, оскільки вона стала шкідливою звичкою, встановлюємо для неї визначення та канони”).

Вірменам, як християнам, було заборонено звертатися до судів іновірців (ст. ІХ „Про те, що християнам не личить звертатися в суд іновірців, бо відмінність (між ними та нами), як видно з цієї глави, значна”).

Окремим пунктом зазначалося, що судді мають здійснювати свої повноваження, дотримуючись правових норм, сумлінно та справедливо. Якщо суддя порушував законодавство, його позбавляли свого звання (ст. 16 „Про суд над суддями”).

Основна частина Судебника Мхітара Гоша містить значну кількість норм кримінального та цивільного права. Так, покаранням за крадіжку, розбій та співучасть у цих злочинах була смертна кара (ст. 19 „Про злодіїв і розбійників і тих, хто надає їм допомогу”, ст. 24 „Про покарання (винуватих) у крадіжці людей”). У тому випадку, коли вбито злодія, Судебник встановлював покарання у вигляді епітимії та сплати викупу (ст. 40 „Про суд над злодіями, які обкрадають будинки”). Судебник Мхітара Гоша враховував умисел обвинуваченого під час визначення покарання (ст. 116 „Про суд, коли хто зі злим наміром або ж у жарт…”, ст. 117 „Про вбивства навмисні і ненавмисні”).

До норм, які регулювали цивільно-правові відносини, належали норми Судебника, які регламентували право власності (ст. 43, 44, 45, 52, 53 та ін.); купівлю-продаж (ст. 52, 53, 54, 55, 56 та ін.); найм (оренду) (ст. 61, 113, 121, 125).