32. Характеристики особистості як об’єкта соціологічного пізнання

Термін «особистість» характеризує щось соціальне, що є в людині. Особистість формується в процесі соціалізації. Кожен індивід лише під впливом суспільства стає особистістю. Особистість – це усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом соц.. груп і спільнот, культури суспільства

4 основні аспекти при соц.. аналізі особистості:

1. особистість – певна складна система (когнітивний, емоційний, поведінковий компонент)

2. особистість є не лише об’єктом але й суб’єктом (активним творцем)

3. біологічні властивості не є основним чинником розвитку особистості.

Самосвідомість – усвідомлення людиною самої себе

33. Соціалізація особистості. Агенти соціалізації. Первинна та вторинна соціалізація.

Соціалізація – це процес інтеграції людини у суспільство у різні типи соціальних спільнот шляхом засвоєння ним культурних норм та цінностей, які притаманні спільнотам, до яких вона належить.

Соціалізація (триває все життя):

1. Первинна ( у сімї)

2. Вторинна (людина вчиться певної професії, інтегрується до певних соц.. інститутів.)

Соціалізація, що відбувається у дитинстві, називається

первинною соціалізацією, подальший процес засвоєння нових ролей,

цінностей, знань, досвіду на кожному життєвому етапі називається

вторинною соціалізацією (ресоціалізацією).

Агенти соціалізації- це люди та установи, діючи соціальні суб'єкти, за допомогою яких людина соціалізується завдяки процесам навчання, комунікації, прилучення до культури. Першим у житті агентом соціалізації є сім 'я, де відбувається рання соціалізація. Результати батьківського виховання у значній мірі визначають особистість, її подальше суспільне життя. Чимале значення має також взаємодія з однолітками як засіб формування відповідальної, самостійної, принщшової, здатної до співпраці особистості. Від результатів цієї взаємодії залежить вміння у подальшому оптимально вибудовувати взаємини з оточенням.

Процес соціалізації не завершується в дитинстві, а продовжується протягом усього життя, оскільки людина повинна постійно опановувати нові ролі, виконувати нові функції. Зміна умов життєдіяльності зу мошіює додаткові вміння та навички, спонукає засвоювати нові ефективні зразки поведінки.

На певних стадіях життя людини роль агентів соціалізації виконують ^дошкільні установи, ^неформальні організації, навчальні заклади, кармін, ^трудовий колектив. Деякі інститути соціалізації мають вплив на формування особистості протягом усього життя. Це - -Фзасоби масової інформації, ^громадська думка. Схвалення оточення, референтної групи потрібне людині для успішної соціалізації

34. Спрямована та не спрямована соціалізація. Ресоціалізація, десоціалізація, перманентна соціалізація

Соціалізація – це процес інтеграції людини у суспільство у різні типи соціальних спільнот шляхом засвоєння ним культурних норм та цінностей, які притаманні спільнотам, до яких вона належить.

Соціалізація (триває все життя):

1. Первинна ( у сімї)

2. Вторинна або ресоціалізація (людина вчиться певної професії, інтегрується до певних соц.. інститутів.)

Форми соціалізації:

1. Не спрямована (в безпосередньо в оточені)

2. Спрямована (елементи впливу на виховання -/ виховання)

Перманентна (безперервна) соціалізація – це процес засвоєння щоразу нових взірців з якими люди стикаються протягом усього життя.

Процес соціалізації:

1. До трудова

2. Трудова

3. Після трудова

Десоціалізація – часткова або повна втрата людиною засвоєних нею норм або цінностей.

Ресоціалізація – процес засвоєння нових цінностей, ролей, навичок замість минулих, недостатньо засвоєних, або застарілих

35. Модальна та маргінальна особистість.

Модальна особистість – це індивід, що поділяє погляди більшості суспільства

Маргінальна особистість – це індивід, що втратив свій попередній соц.. статус і не в змозі адаптуватися до нового соціокультурного становища.

36. Суть і зміст конкретно-соціологічного дослідження. Основні етапи соціологічного дослідження.

Соціологічне дослідження – це певна система послідовних, методологічних та організаційних процедур для отримання наукових знань про соц. Явища чи процеси.

Предмет – реальна поведінка індивідів, вербальні дії, результат людської діяльності

Мета соціологічних досліджень – отримання інформації.

Фундаментальні і прикладні дослідження. Фунд. – розвиток суспільства, тенденції. Прикладні – конкретні проблеми, соц. Явища.

СД- це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і інду­ктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явищ.

В цьому контексті не слід ототожнювати і протиставляти одне одному такі різновиди соціологічного дослідження, як теоретичний і емпіричний, кожний з яких має свій гносеологічний статус і методологічну роль в структурі соціологічного дослідження:●для теоретичного соціологічного дослідження вирішальне значений має глибоке узагальнення нагромадженого матеріалу в галузі соціального життя;● у центрі емпіричних соціологічних досліджень знаходиться само нагромадження, збір фактичного матеріалу у вказаній галузі (на основі опитування, аналізу документів, спостереження, даних статистики і т. д.) і його первинна обробка, включаючи і початковий рівень узагальнення.

Метою її є глибоке вивчення, аналіз і систематизація соціальних фактів, виявлення зв‘язків, залежностей між соціальними явищами і процесами, прийняття на основі зібраної інформації рішень, розробка заходів щодо управління об‘єктом, котрий досліджується, його прогресивним розвитком.

Соціологічні дослідження проводять з метою вирішення таких завдань:● опис певної соціальної реальності;● пояснення суперечностей чи особливостей функціонування окремих спеціальних спільнот чи процесів (соціальних конфліктів, безробіття, напруженості відносин у трудовому колективі тощо);● прогнозування тенденцій розвитку (зміни у ставленні до праці, у виробничих стосунках, динаміка безробіття тощо);● практичне перетворення соціальної реальності (запровадження соціальних технологій, проектів, планів та ін.).

Етапи організації соціологічного дослідження.

Соціологічне дослідження має свою структуру, яка передбачає послідовність дій соціолога, що дають змогу вирішити поставлену проблему. Цю послідовність дій можна визначити як етапи соціологічногодослідження. В узагальненому вигляді їх п’ять: ● розробка програми; ● підготовка до збору інформації ● збір емпіричних даних (польовий етап); ● обробка інформації; ● аналіз та узагальнення отриманої інформації.

У програмі соціологічного дослідження формулюється проблема дослідження, визначається об'єкт і предмет, здійснюється розробка та інтерпретація основних понять, формується модель реального об'єкта, що дає можливість виявити нові якості і відносини предмета дослідження, формулюються робочі гіпотези. Від того, наскільки якісно проведені попередні процедури, залежить успіх подальшого дослідження. Гіпотеза - це наукове припущення, що висувається для пояснення явищ, фактів, процесів, які необхідно підтвердити або спростувати. Важливою складовою програми соціологічного дослідження є визначення вибіркової сукупності. Роблячи висновки щодо тих чи інших явищ, соціолог має бути впевнений в тому, що його висновки характеризують усю сукупність. Ця сукупність називається генеральною сукупністю. Обстежити усі одиниці цієї сукупності досить важко і не потрібно. Для цього в соціології існує така процедура, як вибірка.Вибірка - це статистична процедура. Сукупність відібраних об'єктів, на підставі яких соціолог робить висновок про генеральну сукупність, називається вибірковою сукупністю. Вибіркова сукупність має бути репрезентативною. Репрезентативність означає, що за визначеними параметрами склад обстежуваних повинен наближатися до відповідних пропорцій у генеральній сукупності.

Польовий етапозначає, що дослідник переходить до збирання фактичних даних з обраної проблематики в реальних умовах. Фактичні дані можна отримати шляхом застосування відповідних методів: ● спостереження; ● аналізу документів; ● опитування; ● соціального експерименту;

Процес обробки даних соціологічного дослідження включає такі етапи: ● кодування отриманої інформації; введення інформації в комп'ютер; ● перевірка введених даних; ● обчислення та аналіз результатів.

Аналіз даних передбачає побудову таблиць, обчислення статистичних показників, перевірку гіпотез, побудову нових ознак тощо. Первинні дані упорядковуються різними статистичними методами, наприклад: ● групування; ● обчислення узагальнюючих параметрів та коефіцієнтів; ● кореляційний аналіз. Отримані при соціологічному дослідженні дані потребують інтерпретації- перетворення соціологічної інформації з числових показників у логічну форму, тобто в конкретні характеристики об'єкта дослідження. На цьому ж етапі здійснюється формулювання практичних рекомендацій, які визначаються темою та цілями дослідження.Завершенням соціологічного дослідження є складання звіту.

Етапи соціологічного дослідження:

1. Виявлення проблемної ситуації

2. Формування проблеми дослідження

3. Розробка програми соціологічного дослідження

4. Проведенння соціологічного дослідження

5. Аналіз одержаної соціологічної інформації

6. Підготовка науково обгрунтованих рекомендацій за наслідками дослідження

7. Прогноз ситуації на майбутнє

Етапи соц. Дослідження:

1. Розробка програми соц. Дослідження

2. Збір емпіричних даних

3. Обробка інфорації

4. Аналіз і узагальнення отриманої інформації

36. Класифікація соціологічних досліджень.

За глибиною дослідження: пошукові – найпростіші, коли обєкт маловідомий, описові – більш складніші, коли обєкт – відносно велика сукупність людей, аналітичні – мета – встановити причинний звязки і тенденції.

За часом: довгострокові, короткострокові, екскурс-дослідж.

За організатором: державні і приватні

За способом: разові і повторні

Розрізняють такі основні види конкретно-соціологічного до­слідження:

за метою їх проведення:•теоретичні (спрямовані на глибоке узагальнення зібраного фактичного матеріалу та отримання на цій основі нового знання про об'єкт пізнання.),•емпіричні (спрямовані на розв'язання конкретної соціальної проблеми.);

за частотою проведення:•разові (дає інформацію про стан об'єкта аналізу, про кількісні характеристики якогось явища або процесу в момент його вивчення.),•повторні (останнє може бути когортним (є певна вікова група (когор­та), яка залишається постійною в часі повторних досліджень.), панельним (обстежуються одні й ті ж лю­ди через однакові часові інтервали) і моніторинговим (момент повторення яко­го визначається з врахуванням генези сукупності, що вивчається, тобто з досягненням цією сукупністю певної стадії свого розвитку.));

за глибиною вивчення проблеми:•розвідувальні (йде випробування інструментарію, тобто методичних документів: анкети, бланк-інтерв'ю, опитувального лис­та, карток спостереження, карток вивчення документів та ін.),• описові (отримують емпіричну інформацію, яка дає відносно цілісне уявлення про соціальне явище, що вивчається.),• аналітичні (Воно не лише описує елементи явища або процесу, що вивчається, але й дозволяє виявити причини, які лежать в його основі);

за способом забезпечення репрезентативності:•суцільне,• локальне,• вибіркове;

за масштабом проведення:•міжнародне,• загальнонаціональне,• регіональне,• галузеве.

(2).Усі соціологічні дослідження поділяються на дві великі групи: теоретико-прикладні та прикладні.

Теоретико-прикладнідослідження орієнтовані на сприяння вирішенню соціальних проблем шляхом розробки нових принципових підходів до їх вивчення, формулювання загальної стратегії їх вирішення. Дослідження цього типу виконуються, як правило, в рамках перспективної дослідницької програми, у якій поряд з прикладними передбачено вирішення досить великої соціальної проблеми («Наркоманія і молодь», «Еволюція політичної культури російського електорату» і т. п.).

Прикладні дослідженняспрямовані на вивчення і вирішення конкретних соціальних проблем. Результатом досліджень цього типу є соціально-технологічні розробки, в реалізації яких часто беруть участь самі соціологи. Іноді вони називаються соціально-інженерними та виконуються на пряме замовлення зацікавленої особи чи організації. В якості вихідного знання тут використовуються висновки і теоретичні підходи, отримані іншими вченими, у тому числі і переважно - соціологами, які реалізуються тут в конкретному додатку до певної проблеми.

Практичність прикладного дослідження - в його безпосередній спрямованості на вирішення соціальних проблем в конкретних умовах простору і часу - «тут і зараз». Цим і визначаються їх основні особливості.1. У прикладному дослідженні, на відміну від теоретико-прикладного, чітко визначені об`єкт і предмет дослідження.2.Час на проведення теоретико-прикладного дослідження визначає соціолог виходячи з обсягу і складності завдання. У прикладному дослідженні час визначає замовник. Він же встановлює строки та форму представлення результатів. Тут головне не обсяги фактури і якість тексту, а отриманий результат (невеликий обсяг корисної достовірної інформації набагато цінніше фоліантів з текстом сумнівного змісту).3. У прикладному дослідженні соціолог може (а часто, повинен) по максимуму використовувати готові методики та їх адаптації. У теоретико-прикладному, навпаки, оригінальність задуму і програми зумовлює нестандартність всіх методичних процедур.4. У прикладному дослідженні етапність і терміни роботи зумовлюються логікою практичного використання одержуваної інформації для управлінських рішень, тоді як в теоретико-прикладному визначальний фактор - це логіка осмислення предметної області.5. Підсумковий документ теоретико-прикладного дослідження - наукова публікація, прикладного - соціально-технологічна розробка.

36. Основні функції соціологічних досліджень.

Функції:

1. Пізнавальна

2. Практична – щоб сконструювати певні практичні заходи для конструювання соц. Реальності.

3. Світоглядна

4. Методологічна

Дві основні функції емпіричних соціологічних досліджень:

дослідна, евристична – зв‘язана з вивченням специфіки соціальних явищ, процесів у сфері трудової діяльності, накопиченням нових знань про них.

прикладна, прогностична – зв‘язана з розробкою і наданням відповідним підрозділам практичних рекомендацій щодо розв‘язання певних соціальних проблем.

1. Методологическая - определяет ту методологию, которую будет применять социолог.

2. Методическая функция - конкретизацию и обосно­вание методов исследования,получения социологической ин­формации, а также ее анализа и обработки.

3. Гносеологическая - снижение уровня нео­пределенности в понимании исследуемого объекта

4. Моделирующая - представлении объекта как особой модели СД, основных его аспек­тов, этапов и процедур.

5. Программирующая - разработке програм­мы, которая оптимизирует и упорядочивает деятельность социолога-исследователя.

6. Нормативная - нормативные требования социоло­гической науки по отношению к конкретному исследованию.

7. Организационная - распределение обязан­ностей между членами исследовательского коллектива, разделение и упорядочение труда каждого социолога, контроль за ходом исследо­вательского процесса.

8. Эвристическая функция - поиск и получение ново­го знания, процесс проникновения в сущность изучаемого объекта, открытие глубинных пластов, а также переход от незнания к знанию, от заблуждения к истине.

Функції соціологічного дослідження діляться:

1)За значущістю задачі дослідження: стратегічна, тактична, операційна.

2)За спрямованістю дослідження: пізнавальна (інформаційна, теоретична, описова), практична, теоретико-прикладна.

3)За характером впливу на об*єкт: керувальна (прогностична, планувальна, організаційно-технологічна, координаційно-методична, контролююча).

4)За термінами впливу на об*єкт: довготермінові (на 10-100 і далі років), середньотермінові (від кількох років до 10), короткотеомінові (від кількох місяців до двох років), моментальні (від тижня до місяця).

36. Програма соціологічного дослідження та її складові.

У програмі соціологічного дослідження:

1. Актуальність

2. обєкт

3. Предмет

4. мета

Програма складається з 2 частин:

1. методологічна:

а) актуальність – формування і обгрунтування проблеми

б) формування мети і завдань

в) обєкт і предмет

г) формування робочих гіпотиз

д) інтерпретація основних понять дослідження

2. методична:

а) час на роботу

б) окреслення вибіркової сукупності

в) вибір і опис методів дослідження

г) інтерпретація інформації

Під програмою КСД розуміють документ, що вмішує методологічні та процедурні передумови наукового пошуку. В ній викладаються, основні завдання дослідження, методика та техніка збору та обробки соціологічної інформації.

• Обґрунтування теми СД (актуальність)

• Мета СД

• Об’єкт і предмет СД (Під об'єктом в соціологічному дослідженні розуміється галузь соціальної дійсності: соціальні групи, інститути, процеси, відношення, які містять певні соціальні протиріччя, породжують проблемну ситуацію і на які націлений процес наукового пізнання. Предмет дослідження — найбільш суттєві сторони об'єкта дослідження, які характеризують протиріччя, що в ньому виникли; ті або інші ідеї, властивості, характеристики об'єкта, пізнання яких необхідне для розв'язання проблемної ситуації.)

• Задачі СД (опис того, що потрібно дослідити)

• Інтерпретація та операціоналізація певних даних (інтерпр – загальні, операц – більш точні)

• Гіпотези СД (це науково обґрунтована уява про структуру соціальних об'єктів, характер елементів і зв'язків, які утворюють ці об'єкти, про механізм їх функціонування і розвитку.)

• Метод збору соц інф (інтерв’ю, анкетування, опис, документація)

• Висновки

• Джерела

36. Поняття «вибірки» та її різновиди.

Соціологічні дослідження: суцільні (перепис населення) і вибіркові.

Типи вибірок: а) гніздова вибірка (сукупність розбивається на однотипні гнізда)

б) серійна вибірка (поділ на серії з кожної серії вибирається пропорційна кількість осіб, напр. 10%) в) стихійна вибірка (випадкова)

г) квотна вибірка (квоти на вік, освіта, рід діяльності, релігійна приналежність, кількість квот не має перевищувати 4)

д) метод снігової кулі (при експертних опитуваннях

е) ймовірна/випадкова (трудовий колектив, студенти)

є) систематичний відбір (зі списку з певним кроком)

Термін «вибірка» за наших часів в емпіричній соціології масових опитувань має два основних досить сталих значення.

1.В одних випадках поняття «вибірка» використовується як синонім поняття «вибіркова сукупність» — частина населення (популяції), яка, власне, і зазнає опитування, з тим, щоб одержані результати можна було б поширити на досліджувану популяцію загалом.

2.В інших випадках під «вибіркою» мають на увазі процес відбору одиниць спостережень (технологія, способи і методи такого відбору визначають тип вибірки) — у цих випадках слово «вибірка» є синонімом процедурної категорії — «відбір одиниць спостереження».

Побудова вибірки при підготовці проекту конкретного соціологічного дослідження зводиться до розв'язання трьох основних проблем:

1) визначення обсягу вибірки — кількості чоловік, яких треба опитати для одержання якісної інформації;

2) визначення типу вибірки — побудова конкретної схеми процедури відбору;

3) оцінка якості вибірки — визначення ймовірності і міри точності, з якими результати опитування вибіркової сукупності можна переносити на ту чи іншу частину населення.

41. Опитування як один з основних методів отримання соціологічної інформації. Основні види опитування.

Опитування - метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт під час безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога і респондента (опитуваного) шляхом реєстрації відповіді респондентів на сформульовані соціологом питання, які випливають з цілей і завдань дослідження.

1. Анкетні – це опитування, під час якого відповіді респондента фіксуються на анкеті.

Анкета:

1. преамбула (звернення до респондентів із коротким викладом теми, мети, завдань опитування, назва організації або служби, яка його здійснює, з інструкцією щодо процедури заповнення анкети, із посиланням на анонімність опитування й використання його результатів лише з науковою метою),

2. основна частина – складається з блоку простих питань і складних питань і прикінцевих запитань. Типи питань: відкриті (треба написати свою відповідь) , закриті (є варіанти відповідей) і напіввідкриті (можна написати свою відповідь)

3. «паспортичка», або блок із запитаннями, що розкривають соціально-демографічні, освітні, етнічні, культурні тощо характеристики респондентів (стать, вік, освіта, місце проживання, національність та ін..)

1. Інтервю –різновид опитування, спосіб отримання інформації за допомогою усного опитування (бесіди).

Типи інтерв’ю: за ступенем стандартизації інтерв’ю поділяють на:

1. Формалізоване (бесіда за детально розробленою програмою, запитаннями, варіантами відповідей)

2. Напівструктуроване (коли дослідники визначають лише головні питання, довкола яких розгортається бесіда із спонтанним включенням незапланованих раніше питань).

3. Неформалізоване (бесіда без конкретних запитань)

За числом тем:

1. Фокусоване (всебічне обговорення однієї теми)

2. Нефокусоване (бесіда довкола різноманітних тем)

За кількістю респондентів:

1. Індивідуальне – інтерв’ю з однією людиною

2. Групове – бесіда одного інтерв’юера з декількома людьми.

Фокус-групова дискусія – не біл. 10 запитань, трив. 1,5-2 год. Кількість осіб від 6-12, модератор і 4 мікро-групи.

42. Сутність методу анкетування та його різновиди, переваги та недоліки.

Опитування - метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт під час безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога і респондента (опитуваного) шляхом реєстрації відповіді респондентів на сформульовані соціологом питання, які випливають з цілей і завдань дослідження.

1. Анкетні – це опитування, під час якого відповіді респондента фіксуються на анкеті.

Анкета:

1. преамбула (звернення до респондентів із коротким викладом теми, мети, завдань опитування, назва організації або служби, яка його здійснює, з інструкцією щодо процедури заповнення анкети, із посиланням на анонімність опитування й використання його результатів лише з науковою метою),

2. основна частина – складається з блоку простих питань і складних питань і прикінцевих запитань. Типи питань: відкриті (треба написати свою відповідь) , закриті (є варіанти відповідей) і напіввідкриті (можна написати свою відповідь)

3. «паспортичка», або блок із запитаннями, що розкривають соціально-демографічні, освітні, етнічні, культурні тощо характеристики респондентів (стать, вік, освіта, місце проживання, національність та ін..)

Виділяють такі різновиди анкетного опитування:

• анкетування індивідуальне - вид анкетування, що не перед­бачає спільності місця та часу при заповненні анкети для всієї сукупності респондентів;

• анкетування групове — вид анкетування, котрий перед­бачає одночасне заповнення анкети групою людей, зібраною в одному приміщенні;

•  поштове анкетування — вид анкетування, який перед­бачає розповсюдження анкети поштою та очікування її по­вернення після заповнення респондентом;

• пресове анкетування (в ЗМІ) - вид анкетування, що ад­ресується специфічному контингенту: читачам газети, слуха­чам радіо, телеглядачам;

• експертне анкетування - вид анкетування спеціалістів-фахівців з проблеми, що є предметом вивчення.

42. Анкета як основний інструмент опитування. Типи запитань в анкеті.

1. Анкетні – це опитування, під час якого відповіді респондента фіксуються на анкеті.

Анкета:

1. преамбула (звернення до респондентів із коротким викладом теми, мети, завдань опитування, назва організації або служби, яка його здійснює, з інструкцією щодо процедури заповнення анкети, із посиланням на анонімність опитування й використання його результатів лише з науковою метою),

2. основна частина – складається з блоку простих питань- нейтральних за змістом (крім пізнавальної мети, вони забезпечують полегшене входження респондентів у процес опитування, пробуджують зацікавлення, формують психологічну установку на співробітництво на співробітництво.

і складних питань, які потребують аналізу й роздумів, активізації памяті, підвищеної зосередженості й уваги. Саме тут міститься ядро дослідження, збирається основна первинна соціологічна інформація.

і прикінцевих запитання, які мають бути достатньо простими, знімати психологічну напруженість у респондентів.

Типи питань: відкриті (треба написати свою відповідь) , закриті (є варіанти відповідей) і напіввідкриті (можна написати свою відповідь)

3. «паспортичка», або блок із запитаннями, що розкривають соціально-демографічні, освітні, етнічні, культурні тощо характеристики респондентів (стать, вік, освіта, місце проживання, національність та ін..)

За структурою запитання анкети класифікують на: відкриті - це запитання, на які опитуваний може дати самостійну відповідь у вільній формі (не запропоновано жодних варіантів відповідей, і респондент може висловлюватися на власний розсуд); напівзакриті - дають можливість респондентові чи обрати відповідь запропонованого набору варіантів відповідей, чи доповнити своїм варіантом відповіді (в переліку запропонованих відповідей наявні позиції "інше" або "щось іще?");  закриті - дають повний перелік варіантів відповідей, пропонуючи обрати один (альтернативні) чи декілька з них (неальтернативнї).

За формою виділяють:прямі запитання - дають змогу одержати інформацію безпосередньо від респондента ("Чи задоволені Ви діяльністю органів внутрішніх справ?"); непрямі запитання використовують, коли від респондента необхідно одержати критичну думку про людей, негативні явища життя, пропонуючи на його розгляд уявну ситуацію, що не вимагає самооцінки конкретно його рис і обставин його діяльності.

(2). Серед розповсюджених методів опитування респондентів важливе місце займає метод анкетного опитування. Надзвичайна популярність цього методу пояснюється різноманітністю і якістю соціологічної інформації, яку можна одержати за його допомогою. Даний метод засновується на висловлюваннях окремих осіб і проводиться з метою виявлення найтонших нюансів в думках респондентів.

Анкета, як правило, починається з преамбули - звернення до респондента. В ньому вказується, хто проводить дослідження, описується мета дослідження, характер використання результатів, підкреслюється анонімний характер, спосіб заповнення анкети, а також висловлюється подяка (вона можлива і в кінці анкети) за участь в анкетуванні. Далі йде основна частина анкети, яка містить блоки запитань до опитуваних, і третя частина - паспортичка, в якій представлені відомості про опитуваних (стать, вік, освіта, місце мешкання, соціальний стан і т. д.).

За предметним змістом запитання анкети поділяють на: • запитання про факти, за допомогою яких отримують інформацію про соціальні явища, про стан справ в колективі, про поведінку і дії самого респондента, його вік, стать, освіту, соціальне становище і т. д.; • запитання про знання, мета яких - з'ясувати, що знає і що може повідомити респондент. • запитання про думку респондента, вони мають на меті зафіксувати факти, побажання, очікування, плани на майбутнє і можуть торкатися будь-яких проблем і особистості самого респондента; • запитання про мотиви, покликані викликати суб'єктивне уявлення людини про мотиви своєї діяльності.

За своєю логічною природою запитання класифікуються таким чином: • основні запитання, відповіді на які є основою побудови висновків про явища, що вивчаються. • запитання-фільтри ставляться для того, щоб відсіяти некомпетентних осіб при опитуванні з проблем дослідження або ж для того, щоб виділити частину респондентів із всього масиву за мовною ознакою; • контрольні запитання служать для перевірки стійкості, правдивості і несуперечливості відповідей, визначення їх достовірності і щирості. • запитання, які наводять на думку, допомагають респонденту у правильному осмисленні основного запитання, знайти точну відповідь.

За своєю психологічною функцією, яка визначає ставлення респондента до самого факту анкетування і до тих запитань, на які йому треба буде відповідати, останні діляться на: • контактні запитання, які слугують встановленню контакту з респондентом, їх мета - створити інтерес до дослідження, надихнути взяти в ньому участь.• буферні запитання, як правило, починаються із загальної формули: «Як Ви думаєте?»• прямі запитання спрямовані на виявлення ставлення респондента щодо проблеми, яка вивчається, її оцінку з його власної позиції;• опосередковані запитання дозволяють респонденту ніби приховати свою власну позицію і посилити критичний акцент своїх висловлювань.

За характером відповідей на поставлені запитання останні розподіляються на такі види: • відкриті запитання передбачають вільну форму відповіді: «Скажіть, будь-ласка, що могло б сприяти підвищенню Вашого інтересу до політики?»• запитання закритого типу: «Чим Ви займаєтесь у вільний час? Просимо відповісти на ті із нижче перерахованих варіантів, які збігаються з Вашою думкою: ©відвідую рідних і знайомих; ©зустрічаюся з друзями; © слухаю радіо і т. д.»• запитання напівзакритого типу засноване на додаванні до списку відповідей фрази: «Вкажіть інші види занять».• запитання-меню пропонує респонденту вибрати будь-яке поєднання варіантів запропонованих відповідей;• шкальні запитання - відповідь на це запитання дається у вигляді шкали, в якій необхідно відмітити той або інший показник;• дихотомічні запитання: «Чи вірите Ви у гороскопи і астрологічні прогнози?» Відповідь: «Так-Ні».

44. Загальна характеристика спостереження. Його різновиди.

Спостереження - це метод, за допомогою якого відбувається прямареєстрація подій їх свідками. Знання, отримане шляхом спостереження, маєтакі особливості:

• пов'язаність з дослідницькою метою тавизначеними завданнями;

• передбачуваність чіткого планування;

• фіксування отриманої інформації у щоденниках або протоколах;

• необхідність контролю на обґрунтованість та сталість отриманих даних.

Найпоширенішою є класифікація спостережень в залежності відстановища спостерігача на включене та невключене спостереження.

Включене спостереженняпередбачає входження у соціальнесередовище, адаптацію до нього дослідника.

Модифікацією такого спостереження стимулююче спостереження.

Якщо мета дослідження пізнавально-аналітична або практична і передбачає прийняття управлінських рішень, то активне втручання соціолога у події є доцільним. Створюючи нестандартні ситуації, дослідник вивчає реакцію об'єкта спостереження на свої дії, стимулює його діяльність, що дає можливість краще вивчити його стан, побачити те, що неможливе у звичайній ситуації. Перевагами такого спостереження є отримання яскравих, безпосередніхвражень, можливість краще зрозуміти вчинки людей та дії соціальнихспільнот.До недоліків можна віднести те, що дослідник може втратити здатністьоб'єктивно оцінювати ситуацію і перейти на позиції тих, кого вінвивчав.

Невключене спостереженняпередбачаєреєстрацію позиційдослідником, котрий не є членом соціальної групи і спостереження здійснюєніби збоку.В залежності від програми дослідження, його гіпотез, спостереженняможе здійснюватись за орієнтовним планом, що дасть можливістьструктурувати об'єкт, виділити його елементи, якості, функції.Невключене спостереження використовується при дослідженнібуденного життя, де об'єктами є люди, які реагують на поведінкуспостерігача. Для того, щоб звести до мінімуму вплив дослідника на об'єкт,необхідно:

• добитися, щоб люди не знали, що за ними спостерігають або забули проце;

• створити у людей хибне уявлення про мету спостереження.

45. Переваги і недоліки методу спостереження. Типові помилки спостерігача.

Специфіка спостереження як методу збору первинної інформації залежить від здібності аналізувати і відтворювати явище у його цілісності, поставляти різнобічні і достатньо повні відомості. Перевагою спостереження як методу збору інформації є, наявність прямого контакту між дослідником і досліджуваним об'єктом. Його можна використовувати як основний або додатковий метод і з анкетуванням, і з інтерв'ю, і з аналізом документів, і з експериментом. Спільне застосування двох методів часто дає дуже ефективні результати, наприклад, щодо ступеня активності населення в електоральних зборах. Спостереження дозволяє допомагати уникнути впливу респондента на інформацію, але підвищує вплив дослідника, і його попередніх чекань характер отриманої інформації. Зокрема й головна особливість спостереження соціології - нерозривна зв'язок спостерігача з об'єктом, яка накладає відбиток, і з його сприйняття соціальної дійсності, і розуміння суті можна побачити явищ, їх інтерпретації. Серед інших достоїнств спостереження фахівці й називають оперативність отримання, активне продукування гіпотез у ході спостереження. До недоліків спостереження відносять: неможливість охоплення дослідником всієї сукупності явищ, характеризуючи изучаемий процес (особливо тоді не включеного спостереження); труднощі, пов'язані з описом досліджуваних явищ; неможливість уникнути суб'єктивізму в підході до досліджуваним явищам.

46. Типові помилки спостерігача.

При застосуванні методу спостереження соціологічному дослідженні можливі помилки: 1. Спостереження починається без спеціально підготовленої програми, ведеться випадково. 2. Виділені ознаки спостереження пов'язані із проблемною ситуацією гіпотезою дослідження. 3. До складу реєстрованих ознак спостереження картку спостереження не ввійшли часто повторні та досить значимі властивості що спостерігається ситуації. 4. Не запроваджені обмеження на умови спостереження, і міжнародні спостерігачі зіштовхнулися на ході дослідження з принципово різними ситуаціями. 5. Введено лише оціночні або тільки описові категорії спостереження. 6. У термінологічному позначення категорій спостереження є двозначність, в таку ж категорію спостереження потрапляють різні класи ознак. 7. Не підготовлені й не апробовані методичні документи, й під час збирання цих виникли труднощі реєстрації ознак. 8. Як спостерігачі обрані особи, які пройшли спеціальної підготовки. Не проведено інструктаж спостерігачів, неотрепетирована із нею процедура спостереження. 9. Кодування ознак картки спостереження відповідає програмі обробки даних.

Спостереження може бути використане для досягнення різних цілей. По-перше, може бути використано як джерело інформацію про досліджуваному соціальному об'єкті. По-друге, з її допомогою можна отримати роботу додаткові відомостей про досліджуваному об'єкті. По-третє, спостереження здатне б служити у ролі засобів перевірки даних, отриманих іншими методами.

Процес спостереження один із найкорисніших видів збору соціологічною інформації. Найбільшу користь даний метод доставляє у випадках, коли необхідно вивчити індивідуальну і швидку ситуацію, оскільки ключовим словом для спостереження є реальність, що сама собі мається на увазі як правдивість. Нині спеціально організовані спостереження використовуються в різних галузях, проте моніторинг економіки освіти має низку принципових особливостей. Метою моніторингу є створення збору, аналізу та надати інформацію, отображающей стан економіки освіти, яка потрібна на прийняття рішень. Предметом моніторингу економіки освіти є ринки освітніх послуг. У межах моніторингу проводиться стеження учасниками ринків: з одного боку, за споживачами особі учнів (їхнім родинам) і європейських роботодавців, з другого боку, за виробниками – освітніми установами.

47. Сутність інтерв’ю та його різновиди.

1. Інтервю – різновид опитування, спосіб отримання інформації за допомогою усного опитування (бесіди).

Типи інтерв’ю: за ступенем стандартизації інтерв’ю поділяють на:

1. Формалізоване (бесіда за детально розробленою програмою, запитаннями, варіантами відповідей)

2. Напівструктуроване (коли дослідники визначають лише головні питання, довкола яких розгортається бесіда із спонтанним включенням незапланованих раніше питань).

3. Неформалізоване (бесіда без конкретних запитань)

За числом тем:

1. Фокусоване (всебічне обговорення однієї теми)

2. Нефокусоване (бесіда довкола різноманітних тем)

За кількістю респондентів:

1. Індивідуальне – інтерв’ю з однією людиною

2. Групове – бесіда одного інтерв’юера з декількома людьми.

Фокус-групова дискусія – не біл. 10 запитань, трив. 1,5-2 год. Кількість осіб від 6-12, модератор і 4 мікро-групи.

48. Фокус-групове опитування.

Фокусо́ване групове́ інтерв'ю́ - якісний метод дослідження, групове інтерв'ю організоване у вигляді розмови кількох респондентів, зазвичай 6-12 осіб, на задану інтрев'юером-модератором тему. Комунікація відбувається переважно між самими респондентами, а модератор лише направляє розмову в потрібне русло. Метод дозволяє розкрити мотивацію людей, побачити варіанти сприйняття/ставлення до проблеми тощо. Але ніколи не слід забувати, що фокус-група це якісний метод і на його основі не можна робити кількісних висновків.

Ідея виникла в середині XX ст в США. їх передвісниками були так звані вільні інтерв'ю, які активно застосовувалися в американській соціології та психології наприкінці 30-х - поч 40-х р. У таких інтерв'ю заздалегідь задавалася загальна тематика бесіди і певне коло відкритих питань. Першим узагальненням, присвяченим власне сфокусованому груповому інтерв'ю, стала праця Р.Мертона «Фокусовані інтерв'ю» (1956 р.).

Однією з важливих умов для плідного використання сфокусованого групового інтерв'ю є комфортність ситуації перебігу процесу. Важливо, щоб кожний учасник фокус-групи не був обмежений часом для спілкування, відчував увагу до себе, зумів налаштуватися на тему, що цікавить дослідника, мав можливість відпочити під час проведення дискусії.

Дискусія має сфокусований характер. Це означає, що тема дискусії, логіка і форма запитань (кількість яких не має перевищувати десяти) визначаються заздалегідь і фіксуються в інструкції ведучого. Думки учасників взаємодії сприймаються не самі по собі, а у вербальному й невербальному контексті дискусії, адже учасники в ході обміну інформацією можуть не тільки змінювати власну думку, але й коригувати думки один одного.

Групова інтеракція, яка виникає в ході дискусії, дозволяє дослідникові одержати інформацію не просто про те, що думають з приводу тієї чи іншої проблеми, а й про те, чому вони так думають. У процесі дискусії ведучий пропонує підкріпити висловлювання фактами, виходячи з особистого досвіду. Завдяки цьому висловлювання набувають більш-менш обґрунтованого характеру, і це дозволяє дослідникові робити висновки щодо мотивації суджень та дій респондентів.

Виникнення інтеракції в процесі сфокусованого групового інтерв'ю дозволяє також розкрити більш глибокі підвалини психіки учасників - досвід співпереживання та групового сподівання. Одержати такий результат шляхом масового (поштового, телефонного, роздавального та ін.) опитування майже неможливо.

Мета сфокусованого групового інтерв'ю - не досягнення групового консенсусу, а з'ясування напрямків думок кожного із учасників. У сфокусованому груповому інтерв'ю заохочується висловлювання різних кутів зору та будь-якого характеру - як позитивного, так і негативного. Потрібно зазначити, що опитування проводиться не серед експертів, а серед пересічних респондентів. Зазвичай, з однієї теми проводять три-чотири фокус-групи. Практика свідчить, що учасники кожної із груп виявляють не зовсім подібне бачення проблеми, яка аналізується. При порівнянні результатів у всіх фокус-групах з'являється можливість говорити про більш або менш типові підходи, і зробити, з певними застереженнями, висновки щодо їх поширення в інших ситуаціях тощо. В середньому фокус-група триває від 1,5 до 3 годин в залежності від обставин. Недолікомметоду є те, що фокус-група із-за своїх малих розмірів не може бути репрезентативним по відношенню до генеральної сукупності. А вимога гомогенності (однорідності) групи тільки посилює його. Інший недолік обумовлений можливим суб'єктивізмом інтерпретації результатів роботи групи.

Види фокус-групових інтерв'ю.

● Peer-групи (міні-групи); ● Номінальні групи. ● Конфліктні групи. ● Креативні групи. ● Брейнстормінг. ● Десантні групи. ● Delphy-групи.

49. Експертне опитування.

Експертне опитування - це дослідження, що проводиться соціологами з метою вирішення проблем, які потребують оцінок експертів чи компетентних осіб у певній сфері або висококваліфікованих фахівців.

Професійний інтерв’юер високого рівня проводить експертне опитування за складеним сценарієм обговорення досліджуваної теми. Бесіда записується на диктофон, а потім всі записи розшифровуються і аналізуються. Експертів багато не буває, тому репрезентації як такої у даному виді опитування не існує. Розмір вибірки визначається темою і завданнями і зазвичай становить 15-20 експертів або менше (у випадку, якщо коло осіб-експертів вузьке і вже «замкнулося»). У даному випадку діють принципи досяжності експерта і його компетенції.

Особливості даного методу:

1.Мета експертного опитування полягає в отриманні необхідної інформації, відображеної в знаннях, думках і оцінках респондентів, які є компетентними особами, що мають глибокі знання про предмет або об’єкт дослідження та мають цінний практичний досвід у певній сфері.

2.Пошук тієї інформації, яка необхідна клієнту для прогнозування, прийняття важливого управлінського рішення, для формування стратегічних цілей, моніторингу стану певного об’єкту чи галузі, і яка є тільки у людей, що професійно пов’язані з досліджуваною проблематикою або розбираються в специфічних питаннях.

3.Ретельного відбору учасників: тільки тих, хто цілком заслуговує статусу компетентної особи в даній області.

4.Робота з експертами може бути побудована не лише у вигляді простого інтерв’ю чи розмови, але і у вигляді фокусування в групі, мозкового штурму, методу Дельфі, що вимагають спеціальних навичок проведення.

Недоліки даного методу: складність підбору експертів щодо певної соціологічної проблеми або навіть їх відсутність.

(2). До основних видів експертного опитування слід віднести анкетування, інтерв'ю, «мозкову атаку», дискусії, поради, ділові ігри. Експертне опитування використовують на всіх етапах організації соціологічного дослідження - від розробки теоретичного розділу програми дослідження (формулювання проблеми, визначення цілей, завдань, гіпотез, побудова шкал вимірювання) до її реалізації, перевірки отриманих результатів, розробки рекомендацій.

50. Сутність соціології сім’ї: об’єкт, предмет.

Сім'я - це один із найдавніших соціальних інститутів. В усі часи сім'я була і залишається найважливішим соціальним інститутом суспільства. Взаємовідносини сім'ї із суспільством вивчає спеціальна соціологічна теорія соціологія сім'ї. Соціологія сім'ї - галузь соціології, яка вивчає формування, розвиток і функціонування сім'ї, шлюбно-сімейних відносин у конкретних культурних та соціально-економічних умовах.

Об'єктом галузі є сім'я як соціальний інститут та мала соціальна група, а предметом - закономірності функціонування сімейно-шлюбних стосунків у соціальній системі.

При розгляді сім'ї як соціального інституту вивчаються: суспільна свідомість у сфері шлюбно-сімейних стосунків; узагальнені характеристики сімейної поведінки окремих груп населення за різноманітних економічних та культурних умов; вплив суспільних потреб на характер відносин та спосіб життя сім'ї; причини та наслідки недостатньо високої ефективності функціонування інституту сім'ї за тих чи інших умов; соціальний механізм зміни сімейних норм та цінностей; ефективність реалізації інститутом сім'ї своїх основних функцій у різних політичних, соціально-економічних та культурних умовах і т.д. Загалом, сім'ю як соціальний інститут ми аналізуємо тоді, коли особливо важливо з'ясувати, наскільки спосіб життя сім'ї, її функціонування в певних межах відповідають чи не відповідають тим чи іншим сучасним потребам суспільства. Крім того, модель соціального інституту дуже важлива для прогнозування майбутніх змін сім'ї.

Дослідження сім'ї як малої соціальної групи орієнтується на вивчення умов формування, структури та етапів розвитку сучасної сім'ї; на розподіл обов'язків у сім'ї; причини та мотиви розлучень; умови життя сім'ї.

За класифікацією американського соціолога Г. Кристонсена соціологія сім'ї пройшла такі етапи становлення та розвитку:

● "перед дослідницький" етап (від античності до середини XIX ст.) - присвячений опису у фольклорі та художній літературі сімейних норм та традицій;

● етап "соціального дарвінізму" (др пол 19 ст. - поч 20 ст.) - вчені вивчали еволюцію сім'ї як соціального інституту, формували понятійний апарат соціології сім'ї;

● етап "спонтанної науки" (перша половина XX ст.) - характеризується накопиченням емпіричних даних щодо різноманітних форм шлюбно-сімейних відносин;

● етап планомірної побудови теорій (із середини XX ст. до сьогодні) - характерна певна систематизація знань у дослідженнях шлюбу та сім'ї, спроби аналізу перспектив розвитку сім'ї .

Предметом соціології сім’ї є закономірності та специфічні соціальні відносини, що виникають між сім’єю і суспільством, а також усередині сім’ї в процесі її становлення, функціонування і розвитку.

51. Структура сім’ї. Типологія сім’ї та її критерії.

Під структурою сім’ї мають на увазі всю сукупність взаємин між її членами, яка містить у собі стосунки спорідненості, влади, авторитету, систему морально-духовних стосунків тощо. У загальній системі родинних взаємин, згідно з Н.Смелзером, існують два основні типи сімейної структури, або форми сім’ї. Нуклеарнасім’я складається з дорослих батьків і дітей, які від них залежать (матеріально, економічно, житлово, емоційно). Розширенасім’я включає нуклеарну сім’ю і родичів, наприклад, бабусю і дідуся, онуків, тітку, дядька, двоюрідних братів і сестер. Така родина вважається важливим, а в багатьох суспільствах і основним соціальним об’єднанням, спільнотою, базою розвитку соціальних відносин і гарантом взаємодопомоги і підтримки.

За типом владних структур вирізняють патріархальніродини (де переважає влада чоловіків над іншими членами сім’ї), що існують у Таїланді, Японії, Ірані, Бразилії та багатьох інших країнах світу, та матріархальні сімейні системи (де влада належить жінці й матері). Останні трапляються зрідка, наприклад, у жителів Тробріандських островів. Останніми роками відбувається перехід від патріархальної до егалітарноїродинної системи (де вплив і влада розподілені між чоловіком і жінкою майже порівну).

Н.Смелзер вказує на існування зв’язку між різними елементами структури сім’ї і шлюбу та соціальними умовами. Так, патрилокальне місце проживання поширене в суспільствах, де існували полігінія, рабство і часто відбувалися війни. Для членів цих суспільств звичайною роботою було мисливство і збирання рослин. Матрілокальне місце проживання вважалося нормою в суспільствах, де жінки користувалися правом землеволодіння (наприклад, у селян Ірландії). Неолокальне місцепроживання пов’язане з моногамією, тенденцією до індивідуалізму тарівного економічного становища чоловіків і жінок.

Типологія сімей - розподіл сімей в залежності від існування особливостей їх соціально-демографічного складу та функцій.

Історичні типив залежності від характеру розподілу сімейних обов'язків та лідерства:1)традиційна сім'я (її ознаки: спільне життя принаймні трьох поколінь (бабусі-дідусі, їхні дорослі діти з подружжям, онуки); економічназалежність жінки від чоловіка (чоловік - власник власності); чіткий поділ сімейних обов'язків (чоловік працює, дружина народжує і виховує дітей, старші діти доглядають за молодшими і т.д.); глава родини - чоловік);2)нетрадиційна (експлуататорська) сім'я (її відмінності від традиційної сім'ї: жінки працюють нарівні з чоловіками (залучення жінок до суспільної праці відбулося під час переходу від аграрного суспільства до індустріального); роботу на виробництві жінка поєднує з домашніми обов'язками (звідси - експлуататорський характер);3)егалітарна сім'я (сім'я рівних) (відрізняється справедливим розподілом домашніх обов'язків, демократичним характером відносин (всі важливі для сім'ї рішення приймаються всіма її членами), емоційною насиченістю відносин (почуттям любові, взаємної відповідальності один за одного і т.д.).

Історичні типи, засновані на виділенні функції, що переважає в сімейному діяльності:1)патріархальна сім'я (основна функція - господарсько-економічна: спільне ведення господарства, переважно аграрного типу, досягнення економічного добробуту);2)дітоцентриська сім'я (найважливіша функція - виховання дітей, підготовка їх до самостійного життя в сучасному суспільстві);3)подружня сім'я (її основна функція - емоційне задоволення партнерів по шлюбу).На думку дослідників, останній тип, поки ще широко не поширений в суспільстві, характеризує родину майбутнього.

Типології по різних підставах:1) залежно від складу сім'ї: нуклеарна - батьки і діти; розширена - батьки, діти та інші родичі; неповна - один з батьків відсутній;2)по етапу життєвого циклу: молода сім'я; сім'я з первістком; сім'я з підлітком; сім'я «покинуте гніздо» (коли діти виростають і створюють свої сім'ї);3)за соціальним складом: сім'я робітників; сім'я нових росіян; студентська сім'я та інші.

52. Основні функції сім’ї та їх сутність.

Функції сім’ї можна визначити як основні способи прояву активності, життєдіяльності сім’ї та її членів, і поділити на соціальні (спрямовані на суспільство) та індивідуальні (спрямовані на особу).

У соціологічній літературі відсутня єдина типологія функцій сім’ї. Залежно від сфер життєдіяльності можна виділити такі основні функції.

Соціалізуюча. Соціалізація молодого покоління: цілеспрямований вплив на особистість з метою прищеплення їй певних норм і зразків поведінки, а також певних морально-психологічних якостей. Підтримка культурної безперервності суспільства: батьки передають дітям свій досвід, навички, знання тощо. Задоволення потреби в батьківстві, контактах з дітьми, їх виховання, самореалізації в дітях.

Репродуктивна. Прагнення мати дітей. Біологічне відтворення, дітонародження.

Економічна. Одержання матеріальних засобів одними членами сім’ї від інших (у випадку непрацездатності або в обмін за послуги). Матеріальне піклування (гроші, їжа, одяг, житло та ін.) про неповнолітніх, непрацездатних тощо.

Побутова. Одержання господарсько-побутових послуг одними членами сім’ї від інших. Підтримка фізичного здоров’я членів суспільства, догляд за дітьми: турбота про їжу, гігієну та ін.

Первинного соціального контролю. Формування і підтримка правових і моральних санкцій за негативну поведінку і порушення моральних норм взаємовідносин між членами сім’ї. Моральна регламентація поведінки членів сім’ї в різних сферах життєдіяльності, а також відповідальність і зобов’язання у відносинах між подружжям, батьками і дітьми, представниками старшого і середнього полінь.

Емоційна. Одержання індивідами психічного захисту, емоційна підтримки в сім’ї Задоволення потреб в особистісному щасті і любові. Емоційна стабілізація індивідів та їх психологічна терапія: сім’я як своєрідне психологічне „сховище” зі своєю особливою, інтимною атмосферою, яка забезпечує людині кардинальну зміну психологічної обстановки і, відповідно, зняття нервової напруги.

Сексуальна. Задоволення сексуальних потреб. Сексуальний контроль – законодавство і звичаї вказують, хто, з ким і при яких обставинах має вступати в статеві відносини.

Регенеративна. (лат. відродження, відновлення). Означає спадкування статусу, прізвища, майна, соціального становища. Сюди ж можна віднести і передачу якихось сімейних коштовностей; Зовсім необов'язково буквально розуміти під «коштовностями» ювелірні прикраси, їх можна передати будь-кому сторонньому, а ось таку коштовність, як альбом з фотографіями, чужій людині не передаси - тільки своєму, рідному.

Духовного спілкування. Духовне взаємозбагачення членів сім’ї Зміцнення дружніх основ шлюбного союзу. Розвиток особистості членів сім’ї.

Соціально-статусна. Задоволення потреб у соціальному просуванні. Надання певного соціального статусу членам сім’ї: людина отримує прізвище, ім’я, по-батькові, сімейний статус, право розпоряджатися майном, належність до етносу, класу, релігійної групи. Відтворення соціальної структури.

Дозвільна. Задоволення потреб у сумісному проведенні дозвілля (відзначення свят і важливих подій, взаємозбагачення дозвільних інтересів Організація раціонального дозвілля (наповнення вільного часу з метою відпочинку). Соціальний контроль у сфері дозвілля.

Психотерапевтична. дозволяє членам сім'ї задовольняти потреби в симпатії, повазі, визнанні, емоційній підтримці, психологічному захисті. Шлюб вдалий чи ні залежно від активізації цієї функції, тобто в наш час[Коли?] сімейне існування в значній мірі залежить від стабільності близьких емоційних стосунків.

53. Основні категорії соціології сім’ї; проблематика соціологія сім’ї. Сутність закону Е.Енгеля.

Категоріальний апарат соціології сім'ї включає широке коло понять. Серед них можна виділити такі основні категорії, які відображають головні сторони функціонування сім'ї, це: умови життя сім'ї, структура сім'ї, функції сім'ї, етапи життєвого циклу сім'ї і т.д.

Умови життя сім'ї являють собою сукупність факторів макро - і мікросередовища або іншими словами загальних соціальних умов та ближнього соціального оточення. До перших відносять наступні фактори: соціально-економічні (рівень розвитку сфери обслуговування; рівень житлового будівництва); соціально-політичні; соціально-культурні; умови, пов'язані з розподілом населення за демографічними, етнічними, соціально-класовими, професійними, освітніми ознаками; екологічні умови. До других: соціально-психологічні установки (цінності, інтереси, орієнтації), які визначають життєву позицію і поведінку індивіда в сім'ї і суспільстві; склад і родинну структуру сім'ї тощо.

Під структурою сім'ї розуміють усю сукупність відносин між її членами, включаючи, крім родинних , систему духовних, моральних відносин та відносин влади й авторитету. Так, зокрема за структурою влади розрізняють авторитарну і демократичну сім'ї.

Розвиваючись, сім'я проходить ряд етапів, наступність яких складає сімейний або життєвий цикл сім'ї: ● виховання сім'ї - вступ в перший шлюб; ● початок дітонародження - поява на світ першої дитини; ● фаза "пустого гнізда" - вступ у шлюб останньої дитини; ● закінчення існування сім'ї.

Під функціями сім'ї розуміють спосіб виявлення активності, життєдіяльності сім'ї та її членів. Класифікація цих функцій багатозначна. Так, Я.Щепанський виділяє наступні функції. ● підтримання біологічної безперервності суспільства; ● підтримання культурної безперервності суспільства шляхом передачі культурного спадку наступним поколінням; ● забезпечення соціального статусу дітей; ● забезпечення індивідумам задоволення емоційних потреб інтимного сімейного життя; ● соціального контролю.

Дослідник М.Мацковський виділяє такі функції сім'ї, як: ●репродуктивну (відтворення), ●господарсько-економічну, ●рекреативну, ●комунікативну, ●виховну, ●регулятивну. Зміст кожної функції змінюється з розвитком суспільства, лише репродуктивна (відтворення) залишається незмінною.

Велику увагу соціологів привертає сьогодні така проблема, як стабільність сім'ї. Аналіз причин розлучень показує, що в числі основних виступають: ● фінансові проблеми; ● житлові проблеми; ● стосунки з батьківськими сім'ями; ● професійне становлення; ● неспівпадання очікуваного від шлюбу з реаліями життя; ● лібералізація норм сексуальної поведінки та психологічна несумісність; ● релігійні, політичні мотиви.

Серед причин, які сприяють збереженню шлюбу, соціологи називають такі внутрішні та зовнішні обставини: ● кохання як головна мотиваційна основа відносин членів подружньої пари; ● соціальна зрілість подружжя; ● можливість гармонійного розвитку як чоловіка і жінки, так і їх дітей; ● державна підтримка сім'ї; ● тиск громадської думки; ● відповідальність перед суспільством і близьким оточенням щодо піклування про дітей.

54. Основні тенденції розвитку сучасної сім’ї.

Сім'я тісно пов'язана із суспільством, вона є його активним елементом. Кожний член сім'ї входить в різні соціальні об'єднання, в різні соціальні групи. Водночас сім'я впливає на стосунки в суспільстві й на всі процеси соціального життя. Сім'я як соціальний феномен пройшла складний шлях історичного розвитку. Історично змінювались типи й форми сім'ї, ролі чоловіка та дружини, методи виховання дітей тощо. Зміни, які відбуваються у сучасних суспільства зачепили й інститут сім'ї. Можна визначити наступні тенденції розвитку сучасної сім'ї: збільшення кількості розлучень; збільшення кількості неповних сімей та дітей, народжених поза шлюбом; зниження рівня народжуваності; зменшення середньої тривалості шлюбу; відкладання часу вступу до шлюбу; збільшення кількості самотніх людей, які не одружуються; зменшення кількості повторних шлюбів; проживання подружніх пар без оформлення шлюбу; зміна відносин між дітьми та батьками (вони стали більш гнучкими, рухливими та рівноправними).

Зазначені тенденції певною мірою притаманні й розвиткові сім'ї в Україні. За даними Всеукраїнського перепису 2001 р. в Україні все більше поширюється однодітна сім'я. Майже дві третини українських родин (62,4%) мають сьогодні лише одну дитину, у кожній третій родині — двоє дітей, а сімей з трьома і більше дітьми лише 6,3%. Кожна десята українська родина є неповною. Причому більше таких сімей проживає в місті (12%), в селі – відповідно, менше (6,9%). У більшості неповних родин (88,5%) дітей виховує мати. Збільшується кількість дітей народжених матерями без реєстрації шлюбу (16,7% від загальної кількості новонароджених). Ці явища значною мірою зумовлені погіршенням економічних умов існування. Моніторингове обстеження, проведене Інститутом соціології НАН України 2003 p., показало, що практично половина українських родин (46%) відносять себе до "злиденних або бідних". Зубожіння населення унеможливлює реалізацію господарсько-побутової функції сім'ї. Більшість сучасних сімей не можуть задовольнити свої побутові потреби, зокрема забезпечити дітям культурний розвиток, відпочинок, оздоровлення. Відсутність умов для своєчасного становлення економічної самостійності змушує молодь взяття шлюбу та народження дітей відкладати до кращих часів. Наприклад, 2/5 опитуваних вважають, що "заводити зараз дітей безвідповідально". У зв'язку з цим набувають поширення неупорядковані форми статевих стосунків, що в свою чергу негативно впливає на сімейно-шлюбну орієнтацію, порушує репродуктивне здоров'я жінок, призводить до "вимушених шлюбів", безшлюбного материнства.Шлюб сьогодні не є умовою регулярних статевих стосунків між статями та основою економічної діяльності. Сьогодні його пробують замінити різними альтернативними формами співжиття. Очевидно, що останні будуть існувати й надалі. Однак, не дивлячись на всі негативні тенденції шлюб та сім'я залишаються усталеними інституціями суспільного життя. Для вирішення кризових тенденцій сучасної сім'ї наша держава проводить відповідну сімейну політику. Зокрема, найбільш актуальними напрямками сімейної політики сучасної української держави є визначення заходів, спрямованих на зміцнення інституту сім'ї, підвищення рівня шлюбності та запобігання дестабілізації сімей, розлученням, нарощення її соціального потенціалу, створення сприятливих умов для її функціонування як одного з основних агентів соціалізації особистості

55. Соціологія конфлікту (об’єкт, предмет). Природа і сутність конфлікту.

Термін «конфлікт» у буквальному перекладі означає «зіткнення». Конфлікт виникає тоді, коли люди починають усвідомлювати, що їхні інтереси, потреби, цілі не мо­жуть бути задоволеними у разі збереження існуючої системи соціа­льних відносин і починають діяти так, аби змінити ситуацію. В зале­жності від змісту, характеру та спрямованості таких дій конфлікт може наростати, пом'якшуватись, або розв'язуватись.

Отже, конфлікт- це зіткнення протилежних цілей, позицій, поглядів суб'єктів соціальної взаємодії, які усвідомлюють супе­речливість своїх інтересів.

Конфлікт має соціальну природу, оскільки учасниками конфлі­кту завжди є люди, або певні соціальні групи та спільноти. В свою чергу, соціальна природа конфлікту зумовлює включення його у ко­ло проблем, які становлять безпосередній інтерес для соціології та окреслюють її предмет. Враховуючи, що безконфліктного розвитку соціальних систем (від суспільства до особистості) не існує і не мо­же існувати, проблематика конфлікту є однією з найбільш актуаль­них у соціології і досліджується у соціології конфлікту.

Предмет соціології конфлікту:

• з'ясування соціальної природи та сутності конфліктів;

• з'ясування принципів діагностики конфліктів та со­ціологічний їх аналіз;

• типологія та класифікація конфліктів;

• визначення способів подолання та механізмів прав­ління соціальними конфліктами

• Предмет конфлікту є змістовною характеристикою конфлі­кту і передбачає з'ясування його об'єкту, тобто того, що саме зосе­реджує на собі увагу та прагнення учасників конфлікту, і, водночас, протиставляє їх один одному, а, отже, є об'єктивною основою ви­никнення між ними конфліктних відносин.

• Та сукупність характеристик об'єкту, що робить увагу до них та прагнення кожного з учасників такими, що суперечать увазі та праг­ненням іншого, і становить предмет конфлікту.

• Загальновизнано, що основними об'єктами більшості соціаль­них конфліктів виступають ресурси, статус та цінності.

Об'єктом комплексного аналізу науки постають конфлікти в цілому з усіма їх базовими ознаками, елементами та принципами розвитку; специфічною стороною об'єкта конфліктології є та сфера суспільного життя (буття, особи), в якій виникає конфлікт, адже це первинно визначає його характер (економічний, соціальний, етнічний, культурний, юридичний тощо).

Природа і сутність конфлікту.

Сутність конфлікту. Найбільш поширеним розумінням конфлікту є тлумачення, запропоноване американським ученим Люїсом. Козером. Під конфліктом він запропонував розуміти боротьбу за цінності і претензії на окремий соціальний статус, владу, недостатні матеріальні блага; боротьбу, в якій цілями конфліктуючих сторін є нейтралізація, заподіяння шкоди або знищення супротивника. Потрібно розглядати конфлікт як реальну боротьбу двох людей, груп або організацій, незалежно від наслідків, а також способів і методів, що застосовуються. У той же час ми повинні мати на увазі, що протиріччя не завжди приводять до конфліктів. Для перетворення в конфлікт необхідне чітке осмислення протилежності інтересів, несумісності цілей для кожної із сторін, яке, у свою чергу, має визначати готовність сторін втілювати конкретні дії для їх реалізації. Розглядаючи сутність конфлікту, необхідно чітко розрізняти протиборство і протидію, тому що існує ціла низка соціальних явищ, де присутнє протиборство, але вони не є конфліктами. До таких соціальних явищ можна віднести різні форми і види змагальності, а також конкуренцію в економічній сфері. Зовні тут ми можемо побачити деякі елементи конфлікту, такі як зіткнення протилежних інтересів, дефіцитність призу, протиборство. Насамперед, будь-яка змагальність споконвічно передбачає наявність заздалегідь обговорених правил, на базі яких вона і проводиться. Учасники змагань попередньо ознайомлені з ними і без примусу намагаються їх дотримуватися в процесі своєї участі в них. Це можна розглядати як головну відмінність подібного явища від конфліктів. Наступним фактором варто вважати добровільність участі в подібних змаганнях суб'єктів, які можуть, знову ж таки, згідно з попередніми правилами, не брати участі або ж вийти з них вже в ході дії. У ході реалізації таких явищ протиборство не переходить у протидію, а агресивність не перетікає у ворожість. Якщо відбуваються порушення раніше обговорених умов, то ми вже не говоримо про змагання або конкуренцію, а причини таких порушень варто шукати в іншій площині.

Під предметом конфлікту розуміється об'єктивно існуюча або уявна проблема, яка стала причиною розбіжності між сторонами. Кожна зі сторін зацікавлена у вирішенні даної проблеми на свою користь І заради цього готова вступити в протиборство. Конфлікт може мати основний предмет, який, у свою чергу, може розпадатися на частини. Прикладом подібних предметів можуть виступати тривалі сімейні і затягнуті в часі міжнаціональні і міжконфесійні конфлікти.

Об'єктом конфліктів виступають матеріальні або духовні цінності, до оволодіння якими прагнуть сторони конфліктів. Об'єктом конфліктів можуть виступати також елементи матеріального світу або соціальної реальності, якщо він знаходиться на перетині інтересів соціальних суб'єктів. Об'єкт конфлікту - це завжди який-небудь дефіцитний ресурс, тому якщо виникає можливість компенсації дефіциту ресурсу, то в багатьох випадках виникає реальна можливість усунення конфліктної проблеми. Необхідно мати на увазі і можливість так званих безоб'єктних конфліктів, коли обидві сторони не мають прагнень до контролю над будь-чим. Прикладом можуть виступати інтелектуальні конфлікти. Чимало прикладів подібних конфліктів ми можемо бачити у моральній сфері суспільних відносин.

Суб'єктами соціальних конфліктів виступають соціальні утворення, насамперед, необхідно говорити про великі утворення.

Практичними діючими учасниками соціальних конфліктів в конкретні індивіди, що пов'язані між собою загальними інтересами або статусом. Належність індивіда до конкретної соціальної групи перетворює його в реального або потенційного учасника будь-якого соціального конфлікту. У розмаїтості сукупності їх індивідуальних дій і вчинків реалізуються загальні цілі та позиції. Зведення індивідуальних зіткнень не означає ігнорування волі, ініціативи окремих людей, тому що загальна боротьба завжди складається з їх сукупності.

56. Основні ознаки конфлікту. Структурні компоненти конфлікту. Поняття про ранг опонента.

Ознаки конфлікту:

1. Зіткнення

2. Біполярність

3. Активність, спрямована на подолання суперечностей

4. Наявність суб’єкта (-ів)

Структура конфлікту:

1. Субєкт (люди)

2. Обєкт (те на що претендує кожна із конфліктуючих сторін. Обєкт завжди є реальний, але є безоб’єктний конфлікт)

Учасники конфлікту: основні (ті, які безпосередньо здійснюють активні дії), неосновні (підбурюючі/провокатори) посередник (медіатор, група підтримки), пасивні свідки, жертви конфлікту.

Ранг опонента (фр. подзвонив - розряд) - це рівень можливостей опонента щодо реалізації своїх цілей в конфлікті, «сила», що виражається в складності та впливовості його структури та зв'язків, його фізичні, соціальні, матеріальні й інтелектуальні можливості, знання, навички та вміння , його соціальний досвід конфліктної взаємодії. Це широта його соціальних зв'язків, масштаби суспільної та групової підтримки. Р. о. відрізняються також наявністю і величиною їх деструктивних "потенціалів". У міжособистісних конфліктах - це фізична сила, зброя, у війнах - це збройні сили, характер озброєння і т. п.

57. Об’єктивні і суб’єктивні причини конфліктів

Виникнення і розвиток конфліктів обумовлений дією чотирьох груп факторів і причин: об'єктивних, організаційно-управлінських, соціально-психологічних і особистісних. Перші дві групи факторів носять об'єктивний характер, третя і четверта - суб'єктивний.

До числа об'єктивних причин конфліктів можна віднести головним чином ті обставини соціальної взаємодії людей, які привели до зіткнення їхніх інтересів, думок, установок і т. п. Об'єктивні причини приводять до створення передконфліктної обстановки - об'єктивного компонента передконфліктної ситуації. Суб'єктивні причини конфліктів в основному пов'язані з тими індивідуальними психологічними особливостями опонентів, які приводять до того, що вони вибирають саме конфліктний, а не будь-який інший спосіб розв'язання об'єктивного протиріччя, яке склалося. Людина не йде на компромісне вирішення проблеми, не поступається, не уникає конфлікту, не намагається обговорити і разом з опонентом взаємовигідно розв'язати протиріччя, яке виникло, а вибирає стратегію протидії. Практично в будь-якій передконфліктній ситуації є можливість вибору конфліктного чи одного з неконфліктних способів її розв'язання. Причини, у силу дії яких людина вибирає конфлікт, у контексті сказаного вище носять головним чином суб'єктивний характер.

По-перше, твердий розподіл об'єктивних і суб'єктивних причин конфліктів, а тим більше їхнє протиставлення, очевидно, неправомірне. Будь-яка об'єктивна причина відіграє свою роль у виникненні конкретної конфліктної ситуації, у тому числі через дію суб'єктивних факторів. Більшість об'єктивних причин певною мірою суб'єктивні. У свою чергу суб'єктивні причини конфліктів часто в кінцевому рахунку об'єктивно детерміновані. Таким чином, переважно, здавалося б, чисто суб'єктивною причиною конфлікту може в кінцевому рахунку бути фактор, який від людини мало залежить, тобто об'єктивний фактор. По-друге, мабуть, немає жодного конфлікту, що у тій чи іншій мірі не був би обумовлений крім суб'єктивних і об'єктивними причинами. У той же час важко знайти передконфліктну ситуацію, що виникла в силу об'єктивних обставин, яку не можна було б розв'язати неконфліктним способом. У будь-якому міжособистісному конфлікті завжди ту чи іншу роль відіграє суб'єктивний фактор. Якщо людина суб'єктивно не прийме рішення про початок конфліктної протидії, конфлікту не буде. Тому практично в будь-якого конфлікту існує комплекс об'єктивно-суб'єктивних причин.

(2). Найбільш загальною причиною соціальних конфліктів є соціальна нерівність, такий розподіл позицій у ієрархічній системі соціальних відносин, який робить неможливим досягнення своїх інтересів та задовольнити свої потреби в доходах, знаннях, інформації тощо, певними особистостями або соціальними групами. Споконвічний розподіл людської спільноти, соціальних груп та колективів на тих, хто керує, приймає рішення і тих, хто вимушений підкорятися і виконувати накази згори, тобто на тих, хто наділений владними повноваженнями, і тих, хто таких повноважень не має, є невичерпним джерелом різноманітних соціальних конфліктів. Люди завжди очікують влади, яка здатна розв'язати усі їхні проблеми, але у практичному плані такі очікування ніколи не можуть бути задоволеними.

Іншою причиною конфліктів, що тісно пов'язана з першою, є обмеженість ресурсів (у тому числі - й статусних), на володіння якими висуваються претензії. Людям властиво завищувати свій особистий внесок у загальні результати діяльності, у зв'язку з чим будь-який розподіл ресурсів на будь-якому рівні може призвести до конфлікту.

Більшість західних конфліктологів пов'язують виникнення конфліктів зі свідомістю людей. У такому контексті конфлікти трактуються як зіткнення «конфліктуючих свідомостей», а їх причиною визнається невідповідність реальної дійсності суб'єктивним уявленням про неї. Причинами конфліктів (зокрема, політичних) також можуть бути етнічна або релігійна нетерпимість, ідеологічна зашореність. Значна частина побутових та сімейних конфліктів зумовлена причинами психологічного характеру: агресивністю, почуттям ненависті, заздрості тощо. Міжгрупові конфлікти у більшості випадків породжуються розходженнями у поглядах або інтересах, хоча у кінцевому рахунку такі розходження зводяться переважно до боротьби за ресурси. Підсумовуючи, зазначимо, що при усьому розмаїтті причин, як і конфліктів, що ними породжуються, універсальним джерелом конфліктів є несумісність претензій конфліктуючих сторін за умов обмеженості можливостей їх задоволення.

58. Типологія конфліктів, виходячи з різних критеріїв класифікації.

Величезне розмаїття конфліктів, що повсякчас виникають у нашому житті, надзвичайно актуалізує проблему їх класифікації, згрупування їх за певними ознаками для вибору адекватних методів управлінського впливу. Серед соціологів нема одностайності з проблеми класифікації конфліктів, проте більшість з них вважать суттєвим виділення наступних видів конфліктів:

• за способом розв'язання - насильницькі або ненасильницькі:

• за сферою розгортання - політичні, соціальні, економічні, організаційні, юридичні сімейно-побудові, ідеологічні, соціокультурні тощо;

• за напрямком впливу - вертикальні та горизонтальні, в залежності від характеру соціальних зв'язків між суб'єктами конфлікту;

• за ступенем виявлення - відкриті та скриті;

• за суб'єктами - внутріособистісні, міжособистісні, між групові; між малими та великими соціальними спільнотами, міжетнічні та міждержавні;

• за наслідками - конструктивні та деструктивні;

• за мотивацією - конфлікти з приводу розподілу владних повноважень і позицій, з приводу розподілу ресурсів, з приводу цінностей та життєвих установок;

• за масштабами - глобальні, соцієтальні, регіональні, локальні;

• за формою - прості (бойкот, саботаж, переслідування, агресія) та складні (суспільний протест, бунт, соціальна революція, війна)

Один і той же вид конфлікту може розвиватися на кількох рівнях, втягуючи у протиборство нових і нових суб'єктів. Наприклад, конфлікт з приводу цінностей може виникнути і на міжособистісному, і на міжгруповому і, навіть, на міждержавному рівні

59. Тактика поведінки у конфліктній ситуації, її застосування на практиці.

Поняття “стилю”, “стратегії” поведінки в конфлікті визначені у роботах Р.Мертона, Д.Смелсера, Д.Г.Скотт як найтиповіші способи діяльності особистості в конфліктній ситуації на основі реалізації внутрішніх спонук.

Багатовіковий досвід участі людей у різних конфліктах і їхньому вирішенні, незліченні спостереження за конфліктуючими сторонами, спеціальні наукові дослідження та узагальнення дозволили вченим виділити основні стратегії поведінки під час конфлікту. Наприклад, Р. Блейк і Дж. Моутон називають п'ять таких стратегій: ухилення, згладжування, примус, компроміс і вирішення проблеми.

Ухилення. Ця стратегія має на увазі, що людина намагається уникнути конфлікту, тобто не потрапляти в ситуації, що провокують виникнення суперечностей.

Згладжування. Ця стратегія характеризується поведінкою, яка диктується переконанням, що не варто сердитися, тому що «ми усі - одна щаслива команда, і не слід розгойдувати човен». «Згладжувач» намагається не випустити назовні ознаки конфлікту і розлюченості, апелюючи до потреби в солідарності. На жаль, зовсім забувають про проблему, що лежить в основі конфлікту. Блейк і Моутон відзначають, що можна погасити прагнення до конфлікту в іншій людини, повторюючи: «Це не має великого значення. Подумай про те добре, що проявилося тут сьогодні». У результаті може наступити мир, гармонія і тепло, але проблема залишиться. Більше не існує можливості для прояву емоцій, але вони живуть всередині і накопичуються. Стає очевидним загальне занепокоєння, зростає ймовірність того, що в кінцевому рахунку відбудеться вибух.

Примус. Тут переважають спроби примусити прийняти свою точку зору за будь-яку ціну. Той, хто намагається це зробити, не цікавиться думкою інших, він зазвичай поводиться агресивно і для впливу на інших використовує владу шляхом примусу. Згідно з Блейком і Моутон, «конфлікт можна взяти під контроль, показавши, що володієш найсильнішою владою, придушуючи свого супротивника, вириваючи в нього поступку через право начальника». Ця стратегія може бути ефективною в ситуаціях, де керівник має значну владу над підлеглими. Недолік її полягає в тому, що він придушує ініціативу підлеглих, створює велику ймовірність того, що будуть враховані не всі важливі чинники, оскільки представлена лише одна точка зору. Він може викликати обурення, особливо в молодшого і освіченішого персоналу.

Компроміс. Ця стратегія характеризується прийняттям точки зору іншої сторони, але лише деякою мірою. Здатність до компромісу високо цінується в управлінських ситуаціях, оскільки це зводить до мінімуму недоброзичливість і часто дає можливість швидко вирішити конфлікт, задовольнивши обидві сторіни. Однак використання компромісу на ранній стадії конфлікту, який виник з важливого рішення, може перешкодити діагнозу проблеми і скоротити час пошуку альтернатив. Як відзначають Блейк і Моутон, «такий компроміс означає згоду, тільки щоб уникнути сварки, навіть якщо при цьому відмовляються від розсудливих дій. Такий компроміс - це задоволеність тим, що доступно, а не наполегливий пошук того, що є логічним на тлі явних фактів і даних».

Вирішення проблеми. Це - визнання відмінності в думках і готовність ознайомитися з іншими точками зору, щоб зрозуміти причини конфлікту і знайти курс дій, прийнятний для всіх сторін. Той, хто користується такою стратегією, не намагається досягти своєї мети за рахунок інших, а скоріше шукає найкращий варіант вирішення конфліктної ситуації. Обговорюючи цей стиль, Блейк і Моутон відзначають, що «...розбіжність у поглядах розглядається як неминучий результат того, що в розумних людей є свої уявлення про те, що правильно, а що ні. Емоції можна усунути лише за допомогою прямих діалогів з особою, яка має відмінний від вашого погляд. Глибокий аналіз і вирішення конфлікту можливі, тільки для цього потрібні зрілість і мистецтво роботи з людьми. Така конструктивність у вирішенні конфлікту сприяє створенню атмосфери щирості, настільки необхідної для успіху особистості і компанії в цілому».

60. Культура як соціальне явище. Основні структурні компоненти культури. Особливості культури.

Термін «культура» (лат. cultura — обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування) як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. До цього він використовувався тільки в словосполученнях, означаючи функцію чогось — здобуття знань (cultura scientiae), удосконалення мови (cultura literatum), вироблення правил поведінки (cultura juris) тощо. Згодом цим терміном почали позначати всі ті зміни в навколишньому середовищі, що здійснюються, матеріальні й моральні цінності, що створюються не природою, а людьми (знаряддя праці, соціальні форми життя, звичаї, взірці, норми, соціальний контроль тощо), те, що відрізняє людину від тварин, — людські якості, які не регулюються біологічними інстинктами, не успадковуються від природи, не передаються генетично, а формуються (під впливом досвіду, набутого людством) конкретною людиною в собі, в інших людях, у суспільстві в результаті соціальної взаємодії.

До основних елементів культури як соціальної системи належать такі:

1. Цінності — це визнані всім суспільством або більшістю його членів уявлення про те, до яких цілей повинна або може прагнути людина, або до чого вона прагнути не може (наприклад, десять християнських заповідей).

2. Норми — це правила і стандарти поведінки, яких має дотримуватися людина, якщо вона розподіляє систему цінностей культури. Норми підтримуються певними санкціями, тобто покараннями за їх порушення або нагородами за їх якісне виконання. Відповідно санкції можуть бути як негативними, так і позитивними.

3. Звичаї— це усталені схеми (патерни) поведінки, обов´язково на рівні культури загалом. їх можна охарактеризувати як культурні звички.

4. Етикет — це сукупність правил поведінки по відношенню до інших людей, що охоплює особливі традиції, ритуали і норми, які були вироблені суспільством або його частиною і можуть мати релігійне, філософське чи якесь інше обгрунтування; як правило, етикет характерний для вищих прошарків суспільства.

5. Традиції— це сукупність елементів культурної спадщини, які передаються із покоління в покоління і є цінністю в межах цієї культури.

6. Мова — це сукупність знаків і символів, що використовується членами суспільства для здійснення комунікацій, а також в рамках вторинних моделюючих систем (в художній літературі, поезії, ритуальних текстах тощо). Мова являє собою систему, що відбиває і підтримує картину світу, характерну для цієї культури, а також забезпечує відповідний соціальний контроль, оскільки норма взагалі не може існувати, якщо вона не виражена мовою.

7. Обряди — це сукупність колективних людський дій, що втілюють у собі певні уявлення і цінності конкретного суспільства і викликають у всіх носіїв цієї культури аналогічні почуття; такі почуття носять, як правило, колективний характер.

8. Ритуали — це сильно стилізовані та ретельно сплановані набори жестів і слів, які виконуються особами, підготовленими та вибраними для цього. Ритуали наділені особливим символічним значенням. Вони досить поширені у релігійній, політичній (наприклад, підписання міжнародних угод) і навіть побутовій сферах (ритуал шлюбу, посвячення у студенти, отримання паспорта тощо).

61. Форми культури та їх характерні ознаки.

Соціологи виокремлюють насамперед дві особливі формикультури:

1) матеріальну — сукупність опредмечених результатів людської діяльності, що включає як фізичні об’єкти, створені в результаті діяльності людей (житлові будинки, знаряддя праці, книжки, продукти, одяг, прикраси тощо), так і природні об’єкти, що використовуються людьми. Перші називають артефактами. Артефакти завжди мають певну цінність для людини, певне символічне значення, виконують певні функції.

2) духовну — cукупність результатів діяльності, що включає нематеріальні об’єкти, створені розумом і почуттями людини (мова, знання, традиції, міфи, символи тощо). Вони існують у свідомості людини, підтримуються людським спілкуванням, але до них не можна доторкнутися, фізично відчути. Нематеріальні об’єкти потребують матеріальних посередників: знання містяться в книжках, традиція привітання втілюється в рукостисканні тощо.

Залежно від того, хто створює культуру і яким є її рівень, розрізняють її види.

Так, загальнолюдська культура — це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях — істині, добрі, красі, справедливості тощо. У межах окремого суспільства виокремлюють такі форми культури, як елітарна, народна й масова.

Елітарна культура — сукупність артефактів, які завдяки своїй вишуканості доступні в основному вузькому колу людей, культурній еліті.

До елітарної, чи високої, культури належить класична музика, високоінтелектуальна література, витончене мистецтво, що вони призначені для високоосвічених людей. Створюється елітарна культура фахівцями високого класу.

Народна культура (її ще називають аматорською, чи фольклором) — це примітивна культура. Вона створюється аматорами-творцями, що не мають професійної підготовки, і зв’язана з життям широких народних мас. Її репрезентують казки, легенди, міфи, пісні, танці, живопис. За формою вияву елементи народної культури можуть бути індивідуальними, груповими, масовими.

У сучасному суспільстві під впливом засобів масової інформації виникла ще одна, так звана масова культура, що апелює до всіх і розрахована на масове вживання. Вона поширюється засобами масової інформації і з’явилась у середині ХХ ст., коли засоби масової інформації стали доступними всім верствам населення. Масова культура витісняє і елітарну, і народну. Їй притаманна поверховість, стандартизація, уніфікація. Вона має меншу худож­ню цінність і значно менше збагачує особистість духовно, ніж елітарна чи народна культура. Ясна річ, бувають і винятки.

Кожне суспільство має деяку сукупність культурних взірців, які сприймаються всіма членами суспільства. Така сукупність називається домінуючою культурою.

63. Субкультура і контркультура та їх співставлення із домінуючою культурою.

Водночас окремі групи суспільства розвивають певні культурні комплекси, що не сприймаються всіма членами суспільства, тобто формують свою культуру, яка відрізняється від домінуючої і називається субкультурою. Це самостійне цілісне утворення в межах домінючої культури (цінностей, норм, переконань, взірців поведінки тощо), модифікованих відповідно до вікових, професійних, класових, територіальних та інших особливостей певної соціальної групи, спільноти. Наприклад, етнічна чи професійна субкультура, субкультура організації тощо Професійна культура тісно зв’язана зі змістом професійної діяльності, роллю, яку вона відіграє в суспільстві, організацією робочого місця представників даної професії. На неї справляє великий вплив професійна освіта та підготовка.. Субкультури відзначаються від домінуючої культури певними специфічними особливостями, що відповідають умовам життєдіяльності спільноти, групи. У субкультурі зберігаються засади домі­нуючої культури, її шкала цінностей, але виникають додаткові елементи, наприклад норми, які забезпечують регулювання зв’яз­ків у відповідних соціальних інститутах — військова, лікарська, освітня, сімейна субкультури тощо.

Є субкультури, в яких зосереджується увага на специфічних особливостях життєдіяльності їх суб’єктів: міська й сільська субкультури, субкультура гуцулів, галичан, поліщуків. Можуть виникати субкультури на засадах різного розуміння шляхів розвитку суспільства тощо. Різновидом субкультури є девіантна культура. Наприклад, стиль життя і поведінка наркоманів, алкоголіків, повій, сатаністів. Представники різних субкультур орієнтуються на різні цінності, по-різному організують своє дозвілля, читають різ­ні книжки тощо.

Субкультура може дуже відрізнятися від домінуючої культури суспільства, але не може їй протистояти. Коли це трапляється, то йдеться вже про контркультуру. Контркультура є в кожному цивілізованому суспільстві. Прикладом контркультури можуть бути субкультури груп злочинного світу, терористів, різних молодіжних угруповань (панків, хіпі, неофашистів), які не визнають правових норм суспільства, ігнорують суспільну мораль, традиції, правила поведінки, активно заперечують офіційну, «державну» культуру і часто намагаються її зруйнувати.

Отже, до складу культури суспільства входить значна кількість позитивних та негативних субкультур, і це свідчить про її багатство, динамічність, можливість адаптації до нових соціальних умов.

Завданням соціології є аналіз співіснування всіх цих видів культур, виявлення суперечностей між ними, вивчення їх сприйняття різними соціальними спільнотами. Соціологи мають знати: чи мирно співіснують різні культури, чи виникають між ними культурні конфлікти — ситуації, коли цінності однієї культури (контркультури чи субкультури) вступають у суперечність із цінностями іншої (домінуючої). Їх цікавить, які наслідки матиме культурний конфлікт, чи сприятиме він позитивним змінам у домінуючій культурі, появі в ній нових, ліпших взірців, складових елементів.

64. Функції культури та їх сутність.

Культура як суспільно-історичне явище характеризується поліфункціональністю. Серед її функцій виділяються пізнавальна, інформативна, комунікативна, регулятивна, аксіологічна, світоглядна, а також виховна^[10].

• Пізнавальна функція культури фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху^[11], завдяки ній соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем^[10].

• Інформативна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду як за «вертикаллю» (від попередніх поколінь до нових), так і за «горизонталлю» — обмін духовними цінностями між народами^[10].

• Комунікативна функція полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Ця функція виконує роль збирача етнічних сил та фундатора народності й нації, забезпечуючи живий зв´язок поколінь та закладаючи фундамент для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації^[11].

• Регулятивна функція реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі^[11].

• Аксіологічна функція полягає у формуванні у людини певних ціннісних орієнтирів, моральних установок, культурних смаків людини. Вона виражає якісний стан культури.^[10].

• Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції є основним методом культурного впливу на людину^[11].

• Виховна функція виражається в тому, що культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації, але й виступає ще й фактором саморозвитку людства. Засвоївши попередній досвід, людство не припиняє саморозвитку, а репродукує культуру, ставить перед собою нові життєві цілі для задоволення матеріальних і духовних потреб^[11

65. Сутність соціології молоді, її об’єкт,предмет, завдання.

Соціологія молоді – це галузь соціологічної науки, яка вивчає молодь як соціальну спільність, особливості соціалізації і виховання поколінь, які вступають у життя, процес соціального наступництва і успадкування молоддю знань і досвіду від старших поколінь, особливості способу життя молоді, формування її життєвих планів і ціннісних орієнтацій, виконання соціальних ролей різними групами молоді.

Основними завданнями соціології молоді є:

• дослідження місця і ролі молоді в соціальному розвитку суспільства, тенденції зміни її соціального обличчя, норм, цінностей та інтересів;

• вивчення процесів, що відбуваються в молодіжному середовищі;

• виявлення і прогнозування на цій основі теоретичних засад соціальних проблем молоді;

• розробка соціальної політики щодо різних груп молоді.

Об’єкт соціології молоді – молодь, тобто велика соціально-демографічна група, яку виокремлюють на підставі сукупності вікових характеристик, особливостей соціального стану та соціально-психологічних особливостей.

Предмет соціології молоді охоплює такі аспекти:

• вироблення понятійно-категоріального апарату для визначення сутності молоді, специфіки її життєдіяльності у суспільстві;

• опис стану та виявлення динаміки ціннісних орієнтацій молоді;

• вивчення процесів формування політичних, моральних, професійних і естетичних інтересів та позицій;

• вивчення чинників, які впливають на формування свідомості та реальної поведінки різних груп молоді;

• визначення поняття «молодь» та встановлення її вікових меж;

• вивчення механізму формування свідомості молоді співвідношення біологічного та соціального, а також чинників, які впливають на свідомість і поведінку молодої людини;

• дослідження взаємодії поколінь та визначення ролі вікових етапів у структурі життєвого циклу особи;

• вивчення механізмів соціалізації та виховання молодого покоління, набуття соціальної зрілості та становлення молоді як суб'єкта історії.

66. Функції соціології молоді та їх зміст.

Функції соціології молоді:

• методологічна – забезпечує розробку наукових засад для сучасної соціологічної молодіжної концепції та формування на цій основі державної молодіжної політики;

• теоретико-пізнавальна – полягає у виробленні специфічного понятійно-категоріального апарату, дослідженні сутнісної характеристики молоді як особливої соціально-демографічної спільноти;

• прогностична – полягає у дослідженні актуальних економічних, правових та соціальних проблем молоді, виробленні коротко- і довгострокових прогнозів їх розвитку;

• практична – пов’язана з виробленням сучасних методик комплексного вивчення молодіжних проблем;

• управлінська – реалізується через науково обґрунтовані форми та методи діяльності державних, громадських установ щодо регулювання соціальних процесів у молодіжному середовищі.

67. Молодь як специфічна соціально-демографічна складова суспільства.

Молодь – це категорія населення, яка перебуває в стані формування та утвердження життєвих позицій, має свої інтереси, орієнтації та потреби, а тому потребує особливої уваги, опіки та підтримки з боку суспільства та держави. Ці обставини зумовлюють необхідність вивчення потреб і проблем молодіжної категорії населення та формування механізмів щодо її розв’язання.

Щодо вікових меж молодого покоління, то згідно з різними науковими підходами й класифікаціями їх визначали по-різному. Французький фізіолог Флуранс (ХІХ ст.) до молоді зараховував населення від 20 до 39 років, бельгійський статист і демограф А.Кетле (ХІХ ст.) – від 15 до 25 років, німецький фізіолог М.Рубнер (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.) – від 15 до 24 років, американський демограф Д.Боуг – від 9 до 17 років, радянський демограф Б.Урланіс (ХХ ст.) – від 16 до 24 років.

Професор статистики Харківського університету А.П.Рославський-Петровський ще в 40-х роках ХІХ ст. розробив класифікацію вікових груп населення, виділивши такі групи:

• малолітні – від народження до 15 років;

• дорослі – старші за 15 років.

Групу дорослого населення вчений поділяв на такі підгрупи:

• квітуче покоління – молодь 15-30 років;

• змужнілі – 30-45 років;

• похилі – 45-60 років;

• в’януче покоління – старші (60-75 років), довговічні (75-100 років), столітні і вище.

Наукові дискусії з питань визначення меж молодіжного чи юнацького віку тривають і в наш час.

Юнацький вік у психології – це період життя і психічного розвитку людини в межах від 14 до 18 років. У юнацькому віці відбувається інтенсивний фізіологічний та психічний розвиток. Психічний розвиток особи в юнацькому віці тісно пов’язаний з навчанням, трудовою діяльністю й ускладненням спілкування з дорослими. У зв’язку з початком трудової діяльності відносини між особою і суспільством значно поглиблюються, що сприяє більш чіткому розумінню молодою людиною свого місця в житті.

Психологами також визначаються хронологічні межі юності: рання юність – 15-18 років, пізня юність – від 18 до 23 років (період фізіологічного дозрівання людини).

Соціологи порівняно пізніше від психологів звернулися до проблем молоді. Тільки в 50-х роках ХХ ст. у соціології склались окремі самостійні теоретичні концепції.

Першу соціологічну концепцію молоді представив німецький учений Г.Шельський у праці «Скептичне покоління». Юнацький вік, на думку Г.Шельського, починається з моменту закінчення школи, закінчується приблизно на 25-му році життя. Г.Шельський розглядає молодь під впливом теорії ролей.Виходячи із сімейного кола, підліток повинен пристосуватись до соціуму, а зробити це в сучасному індустріальному суспільстві набагато важче, ніж у патріархальному, організованому за типом сім’ї. Звідси і почуття невпевненості у собі, конфлікти та інші проблеми сучасної молодої людини .

Упродовж багатьох років проведенню емпіричних і теоретичних досліджень молоді сприяв Л.Розенмайр, директор Віденського університету. Л.Розенмайр вважав, що закінчення школи, правове повноліття, право участі у виборах є більш важливими і значущими для молоді, ніж календарний і біологічний вік зрілості. Саме в юнацькому віці відбувається інтеграція молодої людини в соціальні прошарки суспільства.

Юнацький вік за Ф.Найдгартом (знаним фахівцем у галузі соціології молоді в Німеччині), закінчується вибором професії і вступом у шлюб. Вчений зазначає, що «кожен перестає бути юнаком, коли він набуває твердої професії або вступає в шлюб».

Сьогодні в незалежній Україні центром соціологічних досліджень молоді є Державний інститут з проблем сім’ї та молоді. Фахівці інституту проводять моніторингові опитування вітчизняної молоді щодо її соціально-економічного становища, ціннісних та політичних орієнтацій, настроїв та уподобань.