3.3. Забезпечення та організація державного регулювання ринку праці (або зайнятості) в сучасних умовах

Забезпечення та організація держ.регулювання ринку праці полягають в …

На сьогоднішній день до основних проблем державного регулювання зайнятості населення в Україні можна віднести:

1. Низькі стандарти праці знижують економічну активність населення і на зміну циклічному безробіттю приходить безробіття інституціональне [25].

2. З переходом до ринкової економіки помилково були зруйновані основи національної системи аналізу, оцінювання та прогнозування ринку праці. Перехід до запропонованої МОП уніфікованої методики оцінювання ринку праці не надає об’єктивної основи для прийняття рішень у сфері стратегічного регулювання національного ринку праці [25].

3. Відмова від інструменту державного замовлення й розподілу спеціалістів на користь ринкових регуляторів попиту, пропозиції призвели до дисбалансу ринку праці, відірваності системи освіти від реальних потреб національної економіки [25].

4. Відмова від єдиної тарифної сітки, системи нормування праці призвела до втрати зв’язку заробітної плати з кінцевими результатами праці [25].

5. Організаційна структура управління ринком праці розрахована на поточне регулювання ситуацій і не передбачає прогнозування стану ринку праці, зайнятості, розробку стратегічних планів, аналіз та контроль їх виконання, поточне коректування, вивчення регіональних диспропорцій на ринку праці та формування політики трудової міжрегіональної міграції [25].

Державне регулювання зайнятості в Україні, на даний час спирається переважно на заходи пасивного характеру: політика зайнятості слідує за подіями на противагу їх попередження.

При пасивній політиці в країні формується «ринковий» державний патерналізм, в умовах якого держава бере на себе відповідальність за стан працівників і роботодавців на ринку праці.

Вважаємо, в Україні держава повинна відігравати більшу роль у регулюванні співробітництва та взаємодії роботодавців, профспілок, місцевих органів влади в забезпеченні максимальної й ефективної зайнятості. Політика зайнятості не може стояти осторонь, вона повинна бути тісно ув’язана з антикризовою програмою, зі структурною перебудовою, з перетворенням форм власності й загальною стратегією розвитку людських ресурсів. Регуляторна роль держави має полягати в постійній підтримці збалансованості економічних пріоритетів і пріоритетів зайнятості в програмах економічних перетворень [15].

Отже, лише завдяки активній державній підтримці буде забеспечуватися ефективний розвиток ринку праці та продуктивна зайнятість.

Діючі державні програми зайнятості створюються, як правило, без врахування показників руху робочих місць. Очевидно, було б доцільніше розробляти державні й регіональні програми сприяння зайнятості з урахуванням параметрів найважливіших галузевих, міжгалузевих, регіональних і міжрегіональних програм, забезпечуючи при цьому ув’язування показників руху робочих місць і робочої сили. Проведення активної політики має стати прерогативою держави та її регіонів, а не тільки служби зайнятості, оскільки вона вимагає значних витрат на створення робочих місць, організацію інститутів підготовки та перепідготовки не тільки безробітних, а й усього економічно активного населення [15].

Сьогодні структура органів влади й управління, що забезпечують державну підтримку зайнятості населення, неоднакова. У системі виконавчої влади такими питаннями займається багато органів з різним статусом, функціями, повноваженнями та відповідальністю. Часто ці органи формально представляють різні напрями соціально-економічної діяльності (а саме: міністерства, комітети, управління, відділи тощо). Це призводить до невизначеності на місцях статусу замовника/виконавця регіональних програм, а також негативно впливає на можливості взаємодії соціальних партнерів. Обласні, міські, районні програми сьогодні приймаються відповідними державними адміністраціями за поданням територіальних управлінь праці і центрів зайнятості та не виносяться на широке обговорення й затвердження місцевих рад, які мають бути замовниками таких програм [15].

Закордонний досвід показує, що однією з основних умов реалізації програм зайнятості є опрацювання організаційних заходів [43, с. 151]. Вони формуються на стадії розроблення проектів стратегій і програм зайнятості і є формою взаємодії всіх його учасників. Польський досвід свідчить про необхідність створення робочої науково-аналітичної групи як постійно діючого органу управління реалізацією затверджених стратегій і програм [43, с. 151]. До її повноважень мають належати: відслідковування виконання стратегії на основі оцінки ступеня її реалізації; інформування про реалізацію стратегії усіх зацікавлених сторін; при необхідності вона має право внести корективи в стратегію. Аналіз стратегій і програм зайнятості населення в Україні на регіональному рівні повинен здійснюватися Головним управлінням економіки Обласної державної адміністрації із залученням до роботи членів робочої науково-аналітичної групи [43, с. 151].

Світова практика шляхом пошуку й експерименту виробила різні моделі систем соціального партнерства у вирішенні стратегічних завдань зайнятості населення, які визначаються економічними, культурними, соціопсихологічними особливостями країн [43, с. 152]. Ефективність цих моделей вивірено і доведено не тільки за часів економічного зростання і стабільності, а й у періоди інфляції, криз, застійного безробіття. Цей досвід соціального партнерства переконливо свідчить, що в кризових ситуаціях система партнерського регулювання соціально-економічних і трудових відносин, яка базується на основі цілісної соціально-економічної політики, є не лише засобом вирішення проблеми зайнятості населення шляхом стабілізації економічного і політичного розвитку, а насамперед інструментом прогресивних перетворень у суспільстві загалом. Ключовою засадою української політики зайнятості має стати програмний підход з використання соціального партнерства [43, с. 152]. Але на сьогодні для удосконалення державного регулювання зайнятості бракує координації центральних органів виконавчої влади, особливо в питаннях галузевої, освітньої, економічної та регуляторної політики. Ці фактори реально стримують формування ефективних партнерських мереж, які б забезпечували ефективну і прибуткову зайнятість населення [43, с. 152].

Розвинуті трудові відносини неможливі без існування організацій, що виступають від імені найманих робітників і захищають їхні інтереси як соціальні амортизатори. Традиційно ними є професійні спілки – організації, що об’єднують пов’язаних спільними соціально-економічними інтересами працівників. Формування українських профспілок як справжнього соціального інституту, притаманного соціальній ринковій державі, можливе за певних трансформацій їх структури, а саме: формування навичок дієвого посередника, а не угодовця щодо інтересів роботодавця; забезпечення прозорості фінансових потоків профспілок; визначення права всіх українських профспілок на профспілкову власність; розробка та впровадження законодавства про ради виробничих колективів; дієвий нагляд, на відміну від пасивного споглядальництва, за доцільністю витрат коштів фондів державного соціального та пенсійного страхування тощо [25].

Отже, завданням держави є створення сприятливих умов для ефективної діяльності українських профспілок.

Досвід країн з ринковою економікою переконує у необхідності вдосконалення інвестиційної політики в процесі регулювання зайнятості населення. У розвинених країнах світу інвестиції у людські ресурси зростають, оскільки є необхідною умовою модернізації виробничих систем. Така політика проводиться на рівні як держави, так і окремих господарських об’єктів. У Франції, наприклад, із державного бюджету на зайнятість виділяють 6,8% коштів, а відрахування підприємств, соціальних установ та різні внески за обсягом майже в 1,5 раза перевищує надходження із бюджету [43, с. 153]. В Україні же частка фонду зайнятості у ВВП становить приблизно 0,3%, що в багато разів менше, ніж у країнах із розвинутою ринковою економікою. А це свідчить, що в Україні фінансова база для вирішення проблем зайнятості недостатня і не відповідає ситуації на ринку праці, що призводить до величезного зростання потенціалу безробіття.

Найсуттєвішим важелем політики зайнятості є регулювання попиту на робочу силу. Основним напрямом збiльшення попиту на робочу силу було i залишається вдосконалення соцiально-економiчної структури економiки (встановлення рiзноманiтних форм власностi), основним елементом якого є приватизацiя, призначенням якої є створення потенцiйного iнвестора. Разом з удосконаленням органiзацiйно-економiчної структури економiки, тобто її демонополiзацiєю, вдосконалення соцiально-економiчної структури дасть змогу створити ринково-конкурентне середовище в Українi [38, с. 15].

Значної уваги заслуговує зарубіжний досвід організації громадських робіт, який дає змогу раціональніше використовувати робочу силу, створювати тимчасову зайнятість безробітного населення як на регіональному рівні, так і під час реалізації проектів загальнодержавного значення.

Він свідчить про те, що за допомогою громадських робіт деякі розвинуті країни перебороли 30-40% рівень безробіття [43, с. 153]. Але, на відміну від України, значна частина цих робіт має загальнодержавне значення (побудова магістралей, трубопровідного транспорту, мостів тощо), що давало змогу залучити до них не тільки некваліфіковану робочу силу, а й висококваліфікованих робітників і спеціалістів, які не мали на той час роботи. Основою організації громадських робіт є довгострокові регіональні програми тимчасової зайнятості, відповідно до яких створюються робочі місця, населення залучається до громадсько-корисної праці в період зниження попиту на робочу силу. Проте в Україні широкому використанню громадських робіт заважають, з одного боку, відсутність коштів у місцевих бюджетах, незацікавленість підприємств в організації цих робіт у наслідок обмеженої потреби в робочій силі, з іншого — непопулярність таких робіт серед незайнятих громадян через тимчасовість, невідповідність кваліфікованому рівню і, як наслідок, психологічну неприйнятність [43, с. 153].

Велике значення для вирішення проблем зайнятості в Україні має зарубіжний досвід державного регулювання процеса створення малих підприємств. Нині в Україні на малі підприємства і кооперативи припадає приблизно 60% загальної кількості зайнятих у недержавних структурах. Для створення малих підприємств не потрібно великого стартового капіталу. Водночас ці підприємства забезпечують роботою значну частку тимчасово незайнятих громадян. Галузева спеціалізація, розміри малих підприємств мають визначатися структурними та соціальними пріоритетами розвитку окремих міст, областей з урахуванням збалансованості регіональної економіки. Такі підприємства зможуть функціонувати навіть за умови банкрутства підприємств-монополістів і формуватимуть ринкове середовище та розвиток конкуренції. Малі підприємства можуть створювати вивільнені з виробництва працівники однієї або близьких спеціальностей [38, с.14].

Перспективним напрямом є організація малих підприємств шляхом залучення на них випускників профтехучилищ, технікумів з подальшим переведенням цих підприємств на оренду, викуп. Незважаючи на відносно меншу вартість робочих місць у соціально-побутовій сфері, доцільно створювати нові підприємства у виробничій сфері, зокрема у виробництві будівельних матеріалів, для перероблення м'яса, овочів, фруктів, заготівлі продукції, а також у виробничій інфраструктурі [38, с.14].

Про ефективність створення малих підприємств свідчить і зарубіжний досвід. Із загальної кількості нових робочих місць у промисловості розвинених країн від 60 до 80% припадає на малий бізнес. У Німеччині, наприклад, до 70% безробітних отримують роботу саме на малих підприємствах [38, с.14].

Прогресивним напрямом регулювання зайнятості слід вважати пільгову кредитну і податкову політику щодо підприємств, які збільшують кількість робочих місць і надають їх соціально незахищеним групам незайнятого населення.

Для реалізації заходів із вирішення проблем зайнятості населення значної уваги заслуговує досвід розроблення типових форм угод щодо регіонального розвитку. Такі угоди широко використовуються урядом Польші, відповідно до ухваленого Сеймом 12 травня 2000 року Закону «Про засади підтримки регіонального розвитку», і є вдалим механізмом підтримки гірських територій у вирішенні питань зайнятості населення на сучасному етапі. Приведення регіональної політики у відповідність до західних стандартів управління розвитком гірських територій має значне практичне значення, оскільки схожі системи угод щодо регіонального розвитку вже давно існують у Франції та деяких інших країнах Європи [43, с. 153].

Важливим для України є досвід високорозвинених країн, агропромисловий комплекс яких тривалий час формувався під впливом держави. Він демонструє, що в умовах ринкової економіки життєздатність сільськогосподарських підприємств і ефективність вирішення проблем зайнятості сільського населення значною мірою були зумовлені саме державним регулюванням і підтримкою цієї галузі [43, с. 154]. Значні державні кошти в розвинених країнах виділяються щорічно на функціонування сільського господарства, яке є протекціоністською галуззю. Так, сукупний обсяг підтримки сільського господарства у країнах організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) у 2001 році становив 258 млрд. євро, або приблизно 1% від сукупного ВВП, а вже у 2003 році у країнах ОЕСР на розвиток галузі було виділено 311 млрд. євро. Велика частка цієї підтримки припадає на ЄС (40,3%) й США (21,2%) [43, с. 154]. Багато країн коригують свій ціновий механізм незалежно від дії внутрішнього та зовнішнього ринкового середовища. За даними ОЕСР, рівень державних субвенцій сільському господарству за моделлю ЕПС (еквівалент продуктових субвенцій у відсотках до вартості аграрної продукції) в 2004 році становив у Швейцарії 73%, Норвегії — 71%, Японії — 63%, Республіці Корея — 59%, у країнах ЄС — 45%, США — 22%, Мексиці — 19%, Канаді — 18%, Росії — 9% [43, с. 154]. В Україні доцільно застосовувати досвід країн ОЕСР з підтримки аграрних підприємств, в яких використовують три групи трансфертів, а саме:

• трансферти безпосередньо виробникам сільськогосподарської продукції;

• надання загальнодоступних послуг підприємствам аграрного сектора;

• підтримка споживачів аграрної продукції [43, с. 154].

Для зменшення безробіття на селі в Україні доцільно використати досвід державного регулювання процесу зайнятості в агропромисловому комплексі таких розвинених країн як США, Канада, Японія, ФНР, визначну роль в процесі зайнятості сільського населення в цих країнах відіграє державна підтримка розвитку фермерських господарств. Так, у США фермерам-початківцям пропонується кілька варіантів програм допомоги. Серед них — кредитні програми фермерів, фінансова програма заохочення до збереження земель. Цьому сприяють прийняті державою низка законодавчих актів, що регулюють питання щодо оподаткування сільськогосподарських угідь, ціноутворення, компенсаційних виплат, ринкових квот. Але виникає питання щодо можливості застосування цього досвіду в сучасних реаліях української економіки. Зазначимо, що з урахуванням низького споживчого попиту, інфляційних процесів зараз це неможливе. Проте цей досвід свідчить про необхідність розробки і впровадження таких програм із урахуванням особливостей аграрної спеціалізації та сучасного соціально-економічного стану регіону загалом [43, с. 154].

У Бельгії існує практика надання пільгових кредитів на термін до 25 років, при цьому гарантом є держава. Дуже важливим є досвід цієї країни щодо створення мотивації для заняття фермерством, коли застосовуються пропагандистські та виховні методи, завдяки чому в суспільстві створюється атмосфера поваги та вдячності до цієї соціальної групи [43, с. 154].

Перспективним напрямом вирішення питань зайнятості населення як для Прикарпаття, так і для всієї України є подальший розвиток сільського зеленого туризму. Головна ідея, яку переслідують організатори сільського зеленого туризму, - це підтримка освоєності територій країн на досягнутому рівні засобами туризму через зміну виробничих функцій, переважно гірських поселень. Розвиток сільського туризму в Європі відбувається двома шляхами. Перший базується на фермерських господарствах, які спеціалізуються на різних видах аграрного виробництва і додатково пропонують туристичні послуги, другий — орієнтується лише на обслуговування туристів і розвивається в сільській місцевості у формі прихляхових міні-готелів. Практика європейських країн, де сільський зелений туризм перетворюється на реальну альтернативу сільському господарству, здатна підказати перспективні шляхи розвитку депресивних регіонів і вирішення питань зайнятості населення. Важливим також є той факт, що один турист дає роботу приблизно 10 робітникам, а створення одного робочого місця в цій галузі обходиться майже у 20 разів менше за витратами, ніж у промисловості [43, с. 155].

Такі великі країни, як США, Канада і Австралія, дають багато прикладів вирішення проблем зайнятості на регіональному рівні, які є актуальними й для України. Це, насамперед, проблеми змін щодо територіального розподілу праці і посилення міжрегіональної кооперації, зближення регіонів за рівнем соціально-економічного розвитку, реструктуризація застарілих в технологічному рівні промислових і аграрних регіонів, обмеження надмірного росту великих міст та промислових агломерацій, освоєння периферійних регіонів з багатими природними ресурсами, регулювання міграцій між містами і сільською місцевістю, модернізація інфраструктурних систем,покращення екологічної ситуації і регіонах і багато інших [43, с. 155]. Зрозуміло, що приклади заходів вирішення регіональних проблем у цих країнах не завжди гідні наслідування, але у всіх випадках вони дають корисний для нової практики досвід.

Досвід більшості розвинутих країн світу світу незаперечно свідчить, що процеси лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків повинні регулюватися в масштабах держави найбільш серйозно і рішуче. Але, на жаль, як справедливо зазначає А. Колот, Україна має обмежене коло двосторонніх договорів стосовно міграції населення [43, с. 155]. Тому, лише за активної участі держави в Україні мають бути вирішенні найскладніші питання: опрацювання і реалізація найраціональніших протекціоністських методів щодо захисту національного ринку праці, підвищення рівня «закритості» окремих територіально-економічних зон, сегментів соціально-трудової сфери.

Зарубіжний досвід свідчить, що важливим напрямом вдосконалення державного регулювання зайнятістю населення в Україні має стати також оптимізація самої системи управління зайнятістю [43, с. 156]. Вона може бути досягнута тільки у разі комплексного підходу до розробки механізму регулювання зайнятості, який у системі ринкових відносин повинен задіювати економічні стимули, сприяючи досягненню цілей соціально-економічного розвитку. Роль державної служби зайнятості має полягати, насамперед, у прогнозуванні структурних зрушень в економіці регіону і розоробці відповідних потребам регіону програм працевлаштування [43, с. 156]. Так, в Японії склалась розвинута система державного програмування [43, с. 156]. Загалом аналіз зарубіжного досвіду свідчить, що зміна пріоритетів та підвищення функціональної ефективності служб зайнятості характеризується трьома найбільшими змінами, якими є: децентралізація, інтеграція послуг і конкурентне надання послуг. Значної уваги також потребує проблема формування дієвого громадського контролю за діяльністю служб зайнятості та якістю їх послуг.

Варто звернути увагу на те, що регулювання зайнятостi досягає найвищого ефекту в тих країнах, у яких, по-перше, полiтика зайнятостi є вмонтованою у загальноекономiчний механiзм функцiонування суспiльного господарства; по-друге, заходи державної полiтики зайнятостi зосередженi не лише на територiальному рiвнi реалiзацiї, а також ураховують галузевий рiвень, тобто здiйснюються не тiльки державною службою зайнятостi, а й передбачають активнiсть галузевих мiнiстерств, пiдприємств та органiзацiй рiзних форм власностi; по-третє, в загальний економiчний механiзм закладено основний важiль полiтики зайнятостi – стимулювання попиту, в тому числi попиту на робочу силу; по-четверте, до сфери полiтики зайнятостi включено найсуттєвiшi аспекти регулювання заробiтної плати, посилення трудової мотивацiї тощо. Iншими словами, державна активна полiтика зайнятостi не повинна обмежуватись проведенням заходiв щодо сприяння працевлаштуванню [25].

Отже, важливим напрямом активної політики держави щодо питання зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників з метою запобігання змушеному хронічному безробіттю, розв'язання кадрових завдань, пов'язаних із раціоналізацією зайнятості. Насамперед необхідно здійснювати професійну підготовку й перепідготовку кадрів з наступним працевлаштуванням тих професійних груп працівників, які становлять основну масу безробітних.

Державне регулювання зайнятості населення потребує глибокого осмислення сутності тих чи інших інструментів впливу держави, прогнозування наслідків їх впровадження, врахування багатьох макроекономічних показників з метою підвищення ефективності діючих механізмів. Міжнародний досвід засвідчує також, що роль держави у вирішенні проблем зайнятості має бути активною, і водночас ця сфера діяльності вимагає зваженості, наукового прогнозування, довгострокового програмно-цільового обґрунтування. Тому необхідно не тільки ретельно вивчити досвід вирішення проблем зайнятості в розвинених країнах, але використовувати і переймати його потрібно обов’язково з урахуванням особливостей національної та регіональної економіки.

Скороти трохи і напиши саме про забезпечення і організацію - багато води. Можна ті напрямки, яки перелічені вставити в смарт арт чи табличку і в додатки