81. Організація української державної служби в часи діяльності Директорії.

13 листопада на таємному засіданні вони обрали для керівництва повстанням тимчасовий верховний орган — Директорію з п’яти осіб, у складі: В. Винниченка (голова), С. Петлюри (очолив Республіканську армію), Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Директорія звернулася до народу України з закликом скинути владу П. Скоропадського, але обійшла мовчанкою питання про форму державного правління після перемоги повстання. Це було потрібно, щоб на її боці виступили не тільки українські сили, а й більшовики, анархісти та інші партії, які мали власні збройні формування. Члени Директорії спішно виїхали до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила — полк січових стрільців. Проголошення П. Скоропадським наступного дня грамоти про федеративний союз з майбутньою небільшовицькою Росією прискорило розвиток подій. Гетьман опинився у політичній ізоляції. Проти нього виступили українські сили, але його не підтримали й проросійські, які прагнули єдиної, а не федеративної Росії. Німці дотримувалися нейтралітету і не втручалися у події. Після розгрому під Мотовилівкою 18 листопада найбільш боєздатних сил гетьмана переможна хода повстання швидко охопила усю Україну. Під прапори Директорії встало не менше 100 тис. бійців — регулярних військових частин, партизанських і повстанських загонів. На початку грудня Директорія контролювала майже всю територію України. 

була відновлена Українська Народна Республіка.

26 грудня новостворений уряд очолив соціал-демократ В. Чехівський. І хоч міністри уряду усі були членами українських соціалістичних партій, вони не мали єдиної точки зору на подальший розвиток української державності. По-різному бачили майбутнє УНР і її лідери В. Винниченко та С. Петлюра. Через це після взяття влади Директорія не знала, який курс обрати: республіку рад, що передбачало орієнтацію на більшовицьку Росію, або парламентську демократію та курс на Антанту і Європу. Самостійно відстояти українську незалежність у полі тяжіння двох таких потужних супротивників УНР не могла. Тому була обрана організація влади за “трудовим принципом”, який являв собою компроміс між радянською і парламентською системами влади. У соціальній сфері за основу брався класовий поділ суспільства. Але на відміну від радянської “диктатури пролетаріату” влада в Україні мала належати працюючим класам — робітництву, селянству і трудовій інтелігенції (фактично — напівінтелігенції). У зовнішній політиці проголошувалося мирне співжиття з народами усіх держав.

28 січня визнав Директорію тимчасовим вищим органом влади в УНР, а її голову — головою держави. На Директорію також були покладені обов’язки оборони держави, а голова Директорії водночас став Головним отаманом (головнокомандувачем) армії УНР. Виконавчу владу і законодавчі функції здійснювала Рада народних міністрів, склад якої призначала Директорія. 

Влада Директорії протрималася у столиці всього 6 тижнів. 5 лютого українська армія залишила Київ. Боєздатного війська залишалося ледь 20 тис. В цей час вся Лівобережна Україна вже перебувала під владою більшовиків. /

В Україні швидко й стихійно поширювалися прорадянські настрої, пов’язані із запровадженням більшовиками зрівняльного розподілу всієї орної землі між селянами. Під впливом цих настроїв перебувала й армія УНР. Надії на порозуміння з Антантою не виправдалися. Остання зробила ставку на відновлення “єдиної і неділимої Росії” і підтримку Білого руху. Після того як війська Антанти під тиском Червоної армії залишили Херсон, Миколаїв й Одесу, стратегічна помилка орієнтації на Антанту стала очевидною. 

Доба Директорії УНР (1919—1920 рр.) була останнім періодом Української революції, який можна охарактеризувати як боротьбу за незалежність. Протягом двох років українська держава вела війну, причому іноді одночасно на трьох фронтах: проти радянської Росії, білої армії генерала А. Денікіна, польської армії. Мала ще й внутрішній фронт в особі селянсько-повстанської армії Н. Махна, отамана Н. Григор’єва, червоних партизанів та ін. У пошуках союзників УНР проводила переговори з РСФРР у Москві, з командуванням французького десанту в Одесі, сподіваючись, що Антанта підтримає українську незалежність. Намагалася знайти порозуміння з білим рухом з метою спільних дій проти більшовиків. Вступала у союзницькі відносини з Польщею, шукаючи в неї підтримки в боротьбі проти білої і червоної Росії.