82. Державна служба у зунр (1918-1921 рр.).

У 1917 році після Лютневої революції було відроджено українську державність. Вищим органом державної влади була Центральна Рада, головою якої був обраний Михайло Грушевський. Центральна Рада утворила вищий виконавчий орган – генеральний секретаріат на чолі Володимиром Винниченком, що складався з восьми секретарів. Управління на місцях здійснювалось через губернські, повітові, волосні та міські думи. 10 (23) червня 1917 р. Центральна Рада видала І Універсал про автономію України, який був визнаний Тимчасовим урядом Росії.

3 (16) липня 1917 р. у Другому Універсалі Центральна Рада заявила, що відкидає спроби самочинного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих зборів.

Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 (20) листопада 1917 p., вона ухвалює III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев'яти українських губерній. Цей документ передбачав: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам «національно-персональної автономії»; забезпечення українському народові демократичних прав і свобод; скасування смертної кари, амністію політв'язням; скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів. Однак, на жаль, Універсал мав суттєву суперечність — широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією.

IV Універсалом від 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку самостійною та незалежною державою. Крім цього, виконавчим органом влади замість Генерального Секретаріату ставала Рада Народних Міністрів, постійна армія була замінена міліцією, було доручено провести вибори народних рад (волосних, повітових і місцевих), встановлено монополію торгівлі, контроль над банками, підтверджено закон про передачу землі селянам без викупу, Рада Народних Міністрів зобов’язувалась продовжувати розпочаті мирні переговори, усіх громадян УНР закликали до боротьби з більшовиками.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР). Зазначений документ закріплював суверенність України; її унітарний устрій з широким застосуванням самоврядування та парламентською формою правління, розподіл влади на : законодавчу (Всенародні Зборі УНР), виконавчу (Рада Народних Міністрів) та судову (Генеральний Суд УНР).

У той же день Центральну Раду було розпущено, а до влади за підтримки німецького окупаційного команду­вання прийшов Павло Скоропадський, який був обраний гетьманом України на Всеукраїнському з'їзді хліборобів у м. Києві. Гетьман України одноосібно очолював виконавчу, законодавчу та судову владу. Однак, після поразки Німеччини в Першій світовій війні українським патріотичним силам на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою (1879—1926 рр.) та Володимиром Винниченком вдалося 14 грудня 1918 р. повалити гетьманат і відновити УНР, а у 1919 р. — досягти об'єднання України (Злука УНР та ЗУНР). Тимчасовим верховним органом держави стала Директорія (голова – В. Винниченко), що продовжила державне будівництво і створення української армії з власною системою військових звань. Зазначений процес тривав до 1920 року, коли Галичина, Волинь і Холмщина була захоплена Польщею, а територія Центральної та Східної України — російською Червоною армією.

83. Особливості української державної служби у радянський період.

У свою чергу, формування системи державного управління Союзу радянських соціалістичних республік розпочалось у результаті першого Всеукраїнського з’їзду Рад у м. Харкові. Так, окрім «системи рад», діяли Всеукраїнська Надзвичайна комісія (ВУНК), так звані “народні суди” і ревтрибунали, органи міліції, “комбіди”, “комнезами” та ін. Система влади в Україні була копією тієї, що функціонувала в Російській радянській федеративній соціалістичній республіці: законодавча, виконавча та судова влада були об’єднані, застосовувалися репресивні методи управління, відбувалося зрощення та підміна державних органів влади партійними.

Реформування адміністративно-територіального устрою відбувалось упродовж 20-30 рр. ХХ ст.: замість губерній, повітів і волостей було утворено 53 округи і 706 районів, а також були укрупнені і сільські ради. Із прийняттям у 1936 р. Конституції СРССР можна констатувати завершення формування державно-партійної системи. Особливості державної служби в ті часи полягали у тому, що державні службовці слугували більше своєму керівникові, ніж загальному громадському інтересові та державі, а державна служба мала усічену структуру (якщо сучасна загальноприйнята структура державної служби має вигляд «держава – державний орган – службовець», то в радянські часи такий елемент як «державний орган» виключався з неї, внаслідок чого службовець по суті отримував завдання не від державного органу з визначеною компетенцією, а від держави).

Після Другої світової війни було здійснено декілька спроб реформування системи державного управління, які, однак, також завершувалися контрреформами. Так, на республіканському рівні було утворено низку народних комісаріатів (наркоматів), комітетів і управлінь. ЦК ВКП(б) прийнято рішення про створення в союзних республіках, зокрема в Україні, Наркомату закордонних справ і Наркомату оборони. З 1946 року ради народних комісарів союзних республік були перетворені у ради міністрів, а народні комісаріати – в міністерства. Незважаючи на це, розвиток державної служби обмежувався Держпланом СРСР.

Важливим етапом у розвитку державного управління було запровадження М. Хрущовим (1894 – 1971 рр.) реформ, що передбачали: розширення прав союзних республік, посилення самостійності підприємств, скорочення та спрощення управлінського апарату і звітності для вищих інстанцій; домінування територіального принципу в основі державного управління, для чого було ліквідовано галузеві міністерства та державні комітети.

У часи перебудови (80-ті роки ХХ ст.) проголошувався курс на демократизацію та забезпечення дійсного повновладдя Рад народних депутатів, розмежування функцій партійних і державних органів. Дані процеси завершились повним зламом системи і розпадом СРСР.