117. Сучасна концепція прав людини: філософсько-правовий аналіз.

Права людини постійно супроводжувалися розвитком і спробами реалізації ідеї свободи, оскільки метою їх утвердження і відтворення в законі було досягнення більш високого ступеню свободи індивіда. Крізь призму невідчужуваних прав людини свобода виступає загальнолюдською цінністю, джерелом якої є природа людини. Саме тому проблема свободи є досить актуальною і потребує філософсько-правового осмислення.

Свобода як духовна категорія тісно пов’язана в відповідальністю, бо свобода – то і є відповідальність. Діалектика свободи, зміст якої розкривається у філософії права Геґеля, знаходить своє відображення у людині вільній, але вільній через усвідомлення своєї відповідальності. Концепція Геґеля може вважатись вершиною класичних філософських спроб розгляду особистої свободи індивіда в контексті ідеї свободи волі, невпинного розвитку та розгортання свободи. Людське буття має сенс за умови, що обрані нею цінності є гідними людини та визнаються суспільством. Це є підставою для висновку, що цінності в єдності зі свободою конституюють сенс життя людини. Отже, свобода – це фундаментальна правова цінність, джерелом якої є природа людини як істоти, здатної здійснювати свій вибір та нести відповідальність за його наслідки, обрати свої цілі і засоби для їх досягнення

118.Наука в контексті духовного життя суспільства. Наука як соціальний інститут, пізнавальна діяльність і система спеціалізованого знання.

Ф. Енгельс назвав християнство «революційних елементів в духовній історії людства». Особливе вплив християнство справило на західну цивілізацію. Її часто так і називають «християнською цивілізацією. Саме тут народилася наука і філософія як теорія, а раціоналізм став характерною для Заходу культурною традицією.

головною ознакою релігії є віра у надприродне, в чудо і поклоніння йому. Релігія проголошує непізнаваність Бога і ряду догм, таких, наприклад, як «Свята Трійця. Наука ж виходить із визнання пізнаваності світу і всіх його явищ. Її ототожнюють зі знанням, заснованим на достовірних, істинних відомостях про природу, суспільство, людину і його мисленні. Наука зводить все непізнане, надприродне, чудове до науково осмисленого. З цієї позиції диво - породження сліпої віри. Д. Дідро: «Чим більше вірять, тим більше чудес». релігія не вивчає світ, вона пояснює його і орієнтує у ньому, спираючись на вірування.

Релігія підносить віру над розумом. Тертулліан-- «Вірую, тому що абсурдно». І дійсно, з позицій критичного розуму не можна прийняти ідею про триєдність Бога, богочеловечности Христа, непорочне зачаття і т. д. Прихильники такої позиції в цьому виклику розуму бачать божественну природу догм, що стоять вище розуму. Вождь реформації М. Лютер називав розум «блудницею диявола», що заважає вірі в Бога. Він говорив, що істина відкриває людині своє обличчя в божественному одкровенні.

Наука це соціальний інститут – колективна пізнавальна діяльність людей які діють в певних умовах і між ними виникають певні соціальні взаємини. А. Конт висловив думку що наука це соціальний інститут, а пізніше Маркс. Маркс вважав що соціальна функція науки це підстава науки і перевірка істинності наукового знання. Наука як соціальний інститут починає діяти в 17 ст. (новий час). Характерна риса довільного соц. інституту – виникає в рамках певної соціально-культурної традиції, яка в свою чергу пов’язана з певними нормами діяльності людей.

Явища які характеризують науку як соціальний інститут: 1. відокремлення науки від інших форм пізнавальної діяльності: філософії, релігії, містики, магії, мистецтва, теології, алхімії та ін. (в 17-18 ст.); Лаплас сказал что не нуждался в гипотезе бога в своих научных трудах. 2. формування деяких стандартів, норм і критеріїв в одержанні і оцінки наукового знання; 3. формування корпорації фахівців (вчених, дослідників) з спільними пізнавальними інтересами які дотримуються в наукових дослідженнях і в спілкуванні між собою згаданих критеріїв, норм, стандартів. Виникає “етос (звичай) науки”;

Основні форми наукового пізнання.Факт – те що визнається достовірним. Проблема – це деяке знання про те чого ми не знаємо, формулювання деякого питання; фіксується певне не знання і це створює проблему. Ідея (загальна думка) виникає при емпіричному пізнанні. Гіпотеза – це ідея яка виникає при певному припущенні, це форма наукового пізнання який формулює певну проблему. Гіпотеза повинна носити науковий характер.

філос. концепції тісно пов’язані з науковим знанням. Філософія не тільки стимулює розвиток науки, але філос. твердження органічно входять в тіло наукового знання