115. Законницький тип праворозуміння. Принцип тотожності права та закону

Сукупність основоположних кодів мислення, понять та категорій, цінностей,  ідей та принципів, що лежать в основі правового життя суспільства і впливають  вирішальним чином на її розвиток, прийнято називати  типом праворозуміння. В легістському(законницькому) праворозумінні – позитивістський підхід до права, тобто погляд на право як на предметно-емпіричне явище був безпідставно забсолютизований, перебільшений і право постало в спотвореному вигляді. Позитивісти від правознавства наголошували, що право, має бути лише емпіричним, чуттєво-предметним, фіксованим, а не метафізично-ідеальним явищем. Єдино можливим і правильним, вважали вони, є лише державне, позитивне право – на противагу природному, т. з. негативному праву.  юридичний позитивізм виступив теоретико-методологічним підгрунтям для легістського (від лат. lex – закон) типу праворозуміння.

Закон і право, на переконання українського філософа Михайла Драгоманова, є вираженням волі народу, і тільки на цьому має бути побудований закон. Тому право часто визначається як владна загальнообов'язковість того, що офіційно визнається і встановлюється як закон у конкретний час і в конкретному суспільному просторі. За такої тотожності права і закону вживається поняття «позитивне право». Закон, на відміну від права, яке з'являється спонтанно у ході природного плину людського буття, формується людьми свідомо й цілеспрямовано. А тому він не може не відображати корисливих інтересів законодавця. Закон може бути знаряддям реалізації права, а може і суперечити праву, бути повністю або частково формою офіційного визнання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і неправових вимог, дозволів чи заборон. Недаремно Гегель зазначав, що законодавство може спотворити зміст права: «те, що є закон, може бути відмінним від того, що є право в собі». Закон не має іншої сутності, крім сутності права. Загальнообов'язковою силою володіє тільки правовий закон.

116. Свобода, справедливість, рівність тощо як смислові характеристики права. Право як форма буття загальнолюдських цінностей.

головна мета права – створення таких суспільних умов існування, коли людській особистості надано найповнішу свободу діяти відповідно до принципу справедливості, який відповідає рівню розвитку моралі цього суспільства.верховенство права – це панування в суспільних відносинах правових смислів і цінностей, а саме: справедливості, добра, свободи, правової рівності, поваги до людської гідності, честі, істини тощо.  Людина – істота автономна й духовна – такою вона має бути у праві.

Позитивне(державне) право – це загальнообов’язкова форма рівності, свободи та справедливості

право – це всезагальна справедливість

Свобода як смислова характеристика права – це не просто простір для переміщення. У неї зміст глибинніший, це філософська категорія, що відображає процес самовизначення людської особистості, а не лише самореалізацію. Свобода – це і внутрішня свобода, і вільний вибір, і реалізація його у процесі розгортання людської активності, творчості, феномена людини. Люди мають бути рівними в межах свободи як самовизначення та самоздійснення. У сфері державного права рівність зумовлює існування егалітарної функції права, суть якої полягає у наданні всім людям однакових правових можливостей, стартових умов і, крім того, свободи розпоряджатися ними на власний розсуд. Водночас закріплення принципу рівності у Конституції України має певну особливість: попри формальну рівність громадян тут легалізовано також наявність спеціальних статусів, що є фактичною нерівністю.

Права людини невід'ємні від суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є наднормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, вони ж є також засобом подолання протиріч і конфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об'єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства і держави. Права людини встановлюють міру свободи, що, з одного боку, забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів, а, з іншого — не порушує можливостей, наданих іншим суб'єктам суспільних відносин