80. Передумови формування постнекласичної філософії хх-ххі ст.. Позитивізм, неопозитивізм та постпозитивізм. Основні представники та проблеми.

У зв'язку з цим першорядного значення набуває з'ясування специфічних особливостей саме (і тільки) постнекласичного підходу, які виявили б не тільки багатолінійність, а й принципову нелінійність цивілізаційних, та й усіх інших історичних індивідів. Зберігаються на етапі постнекласики й такі риси некласичного історичного мислення, як плюралістинність і "багатозначне" прочитання змісту понять та категорій історії й філософії історії. Але саме (і тільки) в рамках сучасної філософсько-історичної думки формуються й принципово нові, вже навіть щодо сучасного осягнення світу історичних реалій особливості постнекласичного бачення історичної дійсності.У контексті постнекласики дослідницькі розвідки на сучасному етапі здійснюються за досить широким спектром напрямків, хоча постнекласичні розробки є сьогодні ще досить нечастим явищем. У філософському ж осмисленні історичного процесу на даний відтинок часу виокремлюється дві основні версії постнекласичного підходу, котрі з певною долею умовності можна позначити, як монадологічну та тоталлогічну. Так, з позицій підходу тоталлогічного історичні та соціальні індивіди найрізноманітніших масштабів тлумачаться як специфічні тотальності, масштабніші з яких шляхом диверсизації (специфічного поділу) трансформуються у тотальності такого самого штибу, але вже меншого масштабу. У контексті ж монадологічного підходу кожна з історичних цілісностей, зокрема цивілізацій, розглядається вже як нелінійне утворення монад ного характеру.Позитивізм _{— це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний (релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Огюстом Контом у 30-х роках XIX століття. У своїй основній праці «Курс позитивної філософії» (1842) Конт запропонував концепцію, за якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпретацій, які, на його думку, є безпідставними і неістиними. позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Еміль Літтре, П'єр Лаффітт, І. Тен, Ернест Ренан та інші, склався в 19 ст. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології.Програма позитивізму зводилася до таких засад:1)пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;2)вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);3)у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.4)вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.}Неопозитивізм як форма позитивної філософії є розгалуженою філософською течією, яка займається розв'язанням актуальних проблем, породжених науковою революцією початку XX ст.: проблемою мови науки, ролі знаково-символічних засобів наукового мислення, логічної науки, математичної логіки, лінгвістичного аналізу тощо. У працях представників неопозитивізму (М. Шліка, Р. Карнап, А. Тарський, Б. Рассел, Л. Вітгенштейн, К.-Р. Поппер) сформульовано багато ґрунтовних положень стосовно критерію істинності результатів наукового пізнання (принципи "верифікації" та "фальсифікування").Постпозитивізм (Т.-С. Кун, І. Лакатос, С.-Е. Тулмін, П.-К, Фейєрабенд), продовжуючи аналітичне дослідження наукової мови, істотно доповнив проблематику позитивізму проблемами з'ясування ролі соціокультурних чинників в динаміці науки, розуміння розвитку наукового знання. До постпозитивізму також належать концепції: наукової революції; методології дослідницьких програм науки (позитивна! негативна евристика, Лакатос); принцип методологічного анархізму (ідея "несумірності" й альтернативність наукових теорій, П.-К. Фейєрабенд); рівноправності всіх форм знання (науки, міфу, магії, релігії) в суспільному житті, ідея нового "гнучкого раціоналізму" (С.-Е. Тулмін); деструкція попередньої філософії Р. Рорті - ідея "ліберального іроніка ", солідарності як чутливості до страждань і гноблення інших, ідея домінування випадковостей. У працях Р. Рорті ("Значення прагматизму", 1982), представлена нова версія прагматизму (неопрагматизм).