77. Проблема людини-особистості в творчості л.Українки. Ідея індивідуальної свободи. Філософські погляди і. Франка

Франко — класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, сві­домий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії.

І.Я.Франко перший в українській (і один з перших у європейській) літературі всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко. Крім праці є внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книга і хліб.

Однак в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.

Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а “правдивий живий чоловік”. Така людина — носій духу, а той дух є “вічний революціонер’1. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності людського духу. “Дух, що тіло рве до бою”, дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський. В одному з найкращих філософських віршів (“Веснянки”), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає “свиням під ноги”. Франко говорить, що, на жаль, люди­на цілком природно підламує собі “крила духовності”, втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою песимізму й збайдужіння.

Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності.

Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст..

Натуралістично-позитивістські мотиви в українській філософії другої половини XIX ст. продовжувала Леся Українка У своїй творчості вона розвивала ідеї Г. С. Сковороди й Т. Г. Шевченка, запропонувала свій оригінальний філософський дискурс, який умовно називався «філософія переживання».

Під переживанням Леся Українка розуміла необхідність стійко сприймати драматизм людського існування й усвідомлювати його перехідний характер. Звідси спрямованість і наповне­ність сенсу життя, що є результатом індивідуального воле­виявлення людини без втручання надприродних сил.

В основі цих філософських роздумів лежали ідеї послідовного матеріалізму, діалектики, впевненість у пізнавальних можливос­тях людини, реалістична естетика та історичний оптимізм.

Показовими були антропологічні ідеї Лесі Українки. Вона вважала, що сутність людини можна зрозуміти лише через її осо­бисті соціальні якості, серед яких найвище значення має гідність (як найбільша цінність людського існування). Ці думки доповню­валися необхідністю обстоювання національної гідності й вияву активності в подоланні насильства й гноблення людини людиною в будь-якій формі. Ідея прометеїзму орієнтувала на те, що осо­бистість, завдяки активності, стає своєрідним пророком, месі­єю, який веде людей через драматизм їхнього існування до волі й щастя.

Першим кроком до подолання «раб­ського духу» поетеса вважала необхідність змінити умови й об­ставини соціального життя, що його породжують. Леся Українка закликала людей до пробудження від страшного «сну», боротьби проти поневолення людей і національного приниження тощо.

Етичні та естетичні погляди Лесі Українки були орієнтовані на щонайбільше врахування людського характеру (його етичних та естетичних особливостей). Головним критерієм етичної поведінки особи (яка пробуджує народ до дїі) є орієнтація на тверезе раціональне осмислення потреб суспільства, згідно з якими виникають революційні пе­ретворення. В основі естетики Лесі Українки були ідеї про єдність трьох цінностей — народності, краси та ідейності. Ці цінно­сті є загальноцивілізаційними, за них борються всі прогресивні люди світу. Тому мистецтво має виконувати певні виховні функ­ції з метою формування активної позиції людини. Водночас по­етеса критикувала теорію чистого мистецтва.

Особливою характеристикою філософської позиції Лесі Україн­ки було її непримиренне ставлення до релігії та церкви. Поетеса стояла на позиціях войовничого атеїзму, який давав їй підстави говорити про те, що релігію вигадали люди, які не могли поясни­ти незрозумілі явища природи. Фантастичне пояснення природи та соціального світу було використане експлуататорськими кла­сами, які за допомогою релігії й церкви виправдовували рабство людей, дух покори, несправедливості та експлуатацію людини людиною. З цього випливало, що подолання рабського існування людини потребує знищення релігії й церкви. Дух прометеїзму Лесі Українки робив її непримиренним критиком тих соціальних обставин (зокрема й релігійних), які знищували в людині її най­кращі людські якості.

Аналіз драматичної спадщини Лесі Українки показує, що авторка постійно прагнула показати еволюцію індивідуальної свободи у внутрішній ситуації драматичного героя від фізичної до етичної. Зроблено висновок, що у художньому осмисленні проблеми індивідуальної свободи, вираженому у драматичній спадщині Лесі Українки провідною є думка про неможливість цілковито вільного існування особистості за відсутності хоча б однієї із свобод, зокрема, особливий наголос письменниця поставила на феномені етичної свободи, як найвищого вияву духовного існування особистості.