69. Бароковий характер філософських курсів професорів академії. Аристотелізм як парадигмальна основа викладання філософії.

Видатну роль у духовному відродженні українського народу за часів Російської імперії відіграла Києво-Могилянська академія, що була заснована П.Могилою у 1632 р. Довгий час академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні. Філософія тут вивчалася 2-3 роки; професори використовували у своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів, як Античності та Середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів академії 17-18 ст. провідне місце у розвитку філософської думки посідали І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Бужинський та ін.

У Києво-Могилянській академії вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філосо­фію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом. Будучи перекона­ними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шля­ху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи.

Особливості барокового мислення зумовлюють значну увагу проблемі мови, її зв'язку з мисленням. Мова вважалась штучною знаковою системою, яку люди використовують для спілкування. Слова — це знаки речей, які відбиті у поняттях. Мова розглядалась як основа абстрактного мислення, без якої останнє не може себе реалізувати.

Покликання «героїчної людини» у бароковій філософії КМА полягає у досягненні розумного компромісу між бажанням і спонуканням кожної частки душі, не заперечуючи жодної з них.

Важливою проблемою є з'ясування, в чому полягає благо (обрана життєва мета) і яким воно може бути. Тим самим наперед висувається надзвичайно гостра для барокової епохи проблема сенсу життя, визначення мети, до якої повинна прагнути впродовж свого життя людина. Цю проблему професори Києво-Могилянської академії розв'язують у двох аспектах: йдеться про «фізичну» і «моральну» мету людини. «Фізичною» метою є досягнення блаженства, що полягає у «ясному баченні Бога». Це вважається найвищою досконалістю людини.

Значну увагу приділено у курсах професорів КМА проблемам натурфілософії, теорії пізнання і логіки відповідно до загального спрямування барокового світогляду, підпорядковано проблемі усвідомлення сутності людини, місця її у безмежному Всесвіті.

У КМА помітний вплив ідей античної філософії на осмислення світу. Відомо, що основою філософських курсів у КМА стала філософська система Арістотеля, однак її застосування в процесі викладання філософії зазнало певних змін.

• філософські курси КМА мали в своїй основі переважно схоластизований арістотелізм;

• засвоєння й використання ідей Арістотеля при викладанні філософії в КМА було рисою філософського професіоналізму;

• процес засвоєння й використання філософської спадщини Арістотеля у стінах КМА був не чисто механічний, а мав творчий характер, у багатьох випадках навіть і критичний.

70. Онтологічна, гносеологічна та соціально-антропологічна проблематика філософських курсів професорів КМА. Вплив філософських курсів професорів Києво-Могилянської академії на розвиток духовної культури України.

Видатну роль у духовному відродженні українського народу за часів Російської імперії відіграла Києво-Могилянська академія, що була заснована П.Могилою у 1632 р. Довгий час академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні. Філософія тут вивчалася 2-3 роки; професори використовували у своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів, як Античності та Середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів академії 17-18 ст. провідне місце у розвитку філософської думки посідали І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Бужинський та ін.

У Києво-Могилянській академії вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філосо­фію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом. Будучи перекона­ними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шля­ху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи.

Здобуття істини мислилося викладачами КМА як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.

Викладачі КМА висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем. Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обґрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину.

Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов’язує з сумлінною працею, яку вважає обов’язком щодо себе, сім’ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитив­ну моральну оцінку.

Філософська концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, є теоретичним виразом культури українського бароко. Вона знаменувала ствердження у складі духовної культури України філософії як відносно самостійної сфери теоретичної діяльності. У межах цієї філософії зростає найзначніша у зазначену добу філософська система, автором якої був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода.

71. Г.Сковорода як засновник української класичної філософії. Філософія “серця” Г.Сковороди. Вчення про три світи і дві натури. Релігійне вільнодумство мислителя. Вчення про свободу волі людини. Соціально-етичні погляди мислителя.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794рр.) — видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та її щастя. Роздуми Г.Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, основні грані людської діяльності.

У творах Сковороди висловлена його філософська система. У ній чітко виділяються основні вчення про дві натури; вчення про три світи; вчення про людину; вчення про пізнання та ін. Суть вчення про дві натури в тому, що все існуюче у світі має дві сторони (натури): зовнішню, видиму, та внутрішню — невидиму. Цю тезу Григорій Сковорода повторює десятки разів з різними відтінками. Причому видима натура мінлива, перехідна, а невидима — існує вічно. Це духовний початок, або Бог. Бог є незмінною першопричиною всього існуючого та самого себе.

З вченням про дві натури тісно зв'язані вчення про три світи. Тут виражена ідея про те, що вся оточуюча дійсність — це три взаємозв'язані світи: макрокосм, мікрокосм та світ символів. Макрокосм — це великий світ, або світ природи. Другий світ — це мікрокосм або Людина. Людина — це малий світ, що відображає великий світ. Специфічним світом у вченні Григорія Сковороди є світ символів. Символи — це образи, що втілюють будь-яку ідею. За символ єдиного брав кільце або Сонце, виводив символи безпеки, заздрості, самопізнання, вічності, істини, подяки та інше.

Григорій Сковорода приділяв дуже багато уваги ідеї серця. Ось чому вчення часто називається філософією серця. Тільки проникнувши в серце, пізнання може бути освоєним. Григорій Сковорода стверджує, що серцем можуть оволодіти добрі та злі сили. Перші підносять людину, другі приводять її до падіння. Тому людина повинна прагнути до очищення свого серця. На цій основі розвивається нова ідея — ідея очищення свідомості від волі. Людина повинна очистити, вивільнити свою свідомість від волі тому, що воля породжує кривду, беззаконня, черевоугодництво та інше. Коли волю людини (її свавілля) знищено, єдиним керівником людини стає воля Божа.

Велику увагу Григорій Сковорода приділяв розвитку вчення про суспільство, вважав, що стійкість суспільства залежить не від зовнішніх форм суспільства, а від внутрішньої суті. На цій основі сформульовано ідеал суспільного устрою, який називав «Гірською Республікою». Суть бачив в образі ідеальних відносин між людьми, які формуються відповідно до духовної природи людини. Духовна республіка повинна будуватись відповідно з основами любові, рівності, колективної власності.

За тодішніх умов етико-моральне вчення Сковороди, як і сама його філософія, отримує релігійне забарвлення. Світогляд Сковороди має чітко виражений пантеїстичний характер. Відношення Сковороди до релігії, своєрідності тлумачення ним Бога, досягнення вищого блаженства пов'язується тут із з'єднанням душі з Богом, прилученням до божественного єства. Гармонізація відносин людини, світу, Бога розкривається Сковородою через своєрідну проміжну ланку — світ символів. Усе це, разом взяте, надає філософії Сковороди вигляду християнського містицизму як специфічного типу філософствування.