53. Суспільно-політична проблематика просвітництва /ж. Монтеск’є, ф.-м. Вольтер, ж.- ж. Руссо/. Вчення ж._ж. Руссо про суспільний договір.

Просвітництво як явище виникло в західній Європі у відповідь на запит прогресивної революційної буржуазії, а також наукового знання, що розвивалось. Представники Доби просвітництва виступали проти ідейного засилля релігії, добивались політичних свобод і критикували усе, що було пов'язане з колишнім устроєм суспільства. На перше місце діячі Просвітництва стали висувати свободу людини і силу людського розуму.

Видатним політичним мислителем доби Просвітництва у Франції був Шарль Монтеск'є. Він намагався знайти такі принципи суспільного устрою, які гарантували б певну соціально-політичну стабільність і громадянські свободи.

Виокремлюючи три основні форми правління: республіку, монархію і деспотію, Монтеск'є своїм ідеалом вважав конституційну монархію. Проте він також відзначав, що республіканська форма державного правліннязакономірна, як і монархічна. До деспотичної форми правління Монтеск'є відносився вкрай негативно.

Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню. У філософії природи Вольтер - послідовник Ньютона. Він розвинув ідею загальної закономірності природи, а також відстоював перевагу принципу причинної зумовленості її явищ перед принципом доцільності.

Вольтер обґрунтував ідею рівності людей, і цю рівність розумів як рівність політичну, рівність перед законом і правом. Соціальну та майнову нерівність він розглядав як умову соціальної рівноваги і морального розвитку суспільства.

Молодшим сучасником Вольтера був Жан Жак Руссо. Центральним мотивом його вчення виступає проблема нерівності між людьми. Її корінь він вбачав у царині суспільного розвитку. Соціальну нерівність Руссо розумів як нерівність майнову, тобто пов'язану з приватною власністю.

Руссо є автором концепції суспільного договору, на основі якого створюється асоціація рівних та вільних індивідів. При цьому верховним правителем суспільства (сувереном) є народ.

Погляди Руссо стали ідейною передумовою революційних подій у Франції наприкінці XVIII століття.

53. І.Кант як провідний мислитель німецької класичної філософії. Теорія пізнання і. Канта. Вчення про «чистий розум». Вчення і.Канта про людину як громадянина «двох світів».

Німецький філософ. Видатне місце І. Канта в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив та узагальнив основні проблеми філософії взагалі й особливо Нового часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі і явище, апріорне і апостеріорне, свобода і причинність, пізнаванність світу та її межі. Головна риса його вчення - проблемність і проблематичність.

"Критика чистого розуму" (1781) – основна праця І. Канта – присвячена визначенню та оцінці джерел, принципів та меж наукового знання.

І. Кант прагне подолати однобічності раціоналізму та емпіризму в тлумаченні джерел знання, стверджуючи взаємозв'язок чуттєвого досвіду і раціональних структур в науковому пізнанні. З одного боку, І. Кант впевнений, що джерелом достовірних знань не може бути досвід, як стверджують емпіристи. З іншого – таким джерелом не може бути і розум, як вважають раціоналісти.

А між іншим, відомо, що достовірне знання можливе. Звідки ж воно виникає? Джерелом такого знання, за І. Кантом, є незалежні від досвіду і такі, що передують йому, апріорні форми чуттєвості й розсудку. Кант досліджує межі, в яких реалізується здатність розуму, а також досліджує інші здатності й форми пізнання, які обумовлюють можливість достовірної науки – математики і природознавства, а в філософії – можливість метафізики, етики, естетики та релігії. 

Людина, за словами Канта, є «громадянином двох світів» - при­родного і надприродного, а звідси і ставлення до неї може бути двоїстим - як до «речі» і як до особистості. З одного боку, людина належить фізично­му, природному світу явищ, у якому панує закон причинності. В емпіричному світі явищ даремно шукати свободу. Тут людина діє як «річ», як природне, фізичне тіло. Тут вона позбавлена свободи, оскільки всі її вчинки можна пояснити дією зовнішніх причин - обставинами життя, соціальним середо­вищем та іншими факторами - економічними, природними, культурними то­що. Проте людина як особистість, як духовна істота є «громадянином надприродного світу», світу свободи.