44. Ідея людини як провідна ідея відродженнецької філософії. Антроцентризм та космоцентризм філософії гуманізму.

І хоча мислителі Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони «підносять» людину до рівня Бога. Людина — це не «тварь», а творець. Людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основа творчого людського начала, закладено в ній Богом. В тлумаченні гуманістів Відродження творчість людини включає в себе і бажання перетворити себе, свою долю і життя, свої людські якості. В основі такого підходу до людини лежать два принципи. По-перше, безмежні можливості вдосконалення людської природи. По-друге, уявлення про те, що людина сама визначає свій життєвий шлях. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина та ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.

В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й подальша її доля. В епоху Відродження же - людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного,. Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстичне (грецьке "пантеізм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється.

45. Людина у філософській спадщинні італійських мислителів Соціально - філософські концепції Відродження. Відродженнецький утопізм.

Соціально - філософські концепції Ренесансу відображають відхід від релігійного світорозуміння і орієнтуються на природні потреби людей, а не на божественні закони.

Людина у поглядах італ. Мислителів:

1)Данте Аліґ’єрі. Не відкидає релігійне вчення про творення всього сущого Богом і в той же час захоплюється людиною як найвеличнішим чудом божественної мудрості. Розроблює концепцію щодо значущості для людини не лише небесного, але і реального земного життя. Робить з цього висновки про необхідність невтручання релігійної організації у справи держави, критикує католицьку церкву за невідповідність ідеальному образу представника світлих сил.

2) Франческо Петрарка. В діалозі «Моя таємниця або Книга розмов про зневагу до світу» у формі уявної дискусії між письменником та Августином Блаженним освітлює зіткнення протилежних способів розуміння сенсу буття: «земного» (чуттєвого) і «небесного» (розумного). Вважав, що будь-яка людина має свобідну волю і несе особисту відповідальність за свої вчинки. Себто формувалася передумова заперечення релігійного фаталізму та визнання людини творцем власної долі.

3) Джованні Піко делла Мірандолла. На його думку, людина не включена до ієрархії форм світобудови, визначених Богом, а являє собою самостійний світ, «мікрокосм», що сполучує в собі земну субстанцію (повітря, вода, вогонь), тваринну (тіло та їжа) і небесну (здатність до пізнання). З цього випливало, що людина володіє свободою творити власне «Я», завжди відкрита новому і ніколи не може вичерпати внутрішнє джерело самовдосконалення.

4) Ніколо Макіавеллі. Він відмовляється вихвалювати вищу «гідність» людини, а замість цього висловлює переконання в слабості і недосконалості людей, основними рисами яких, на його думку, є егоїзм, жадібність, недовірливість і честолюбство. Звідси – постійна боротьба, конкуренція між індивідами, класами тощо. В результаті-примирюється із зіпсованістю людської природи, конфліктністю суспільного буття і, навіть, певною мірою виправдовує їх.

Утопічні концепції пізнього Відродження, що прийшли на зміну макіелівському песимізму, випромінювали оптимістичну впевненість у реальності «переробки» людини за зразком незмінної досконалості. Теоретики утопічних концепцій:

1)Томас Мор. У своєму творі «Утопія» різко критикує сучасні йому громадсько-політичні порядки. Коріння соціального зла – приватна власність і гроші, що породжують багатство та злидні, злочини та насилля. Сутність державно-політичної організації розкривається «як змова багатих, які думають лише про свої вигоди, прикриваючись іменем та добром держави». Відповідно в «найкращому державному устрої», що розташований на острові Утопія (дослівний переклад із грецької – «нідея»), приватна власність заборонена, виробництво матеріальних благ усуспільнено, всім громадянам приписано працювати, гроші зберігаються лише для цілей зовнішньої торгівлі.

2)Подібна модель ідеального суспільства трохи пізніше була сконструйована в «Місті Сонця» Томазо Компанелла. Виступаючи прости приватної власності, він ще більше зосередився на завданні із подолання людського егоїзму(пропонує ліквідувати моногамну сім’ю. Виключаючи всі можливі джерела його появи, вводячи сурові норми колективізації сім'ї, виховання, побуту, встановлюючи авторитарний режим правління філософів-священиків, мислитель непомітно підходив до повного підпорядкування людини суспільству, яке нівелювало будь-які індивідуальні відмінності, що, звісно, не узгоджувалося з ідеєю вільної особистості, яка самостійно покладає своє «Я». Тобто вихідні індивідуалістичні цінності гуманізму трансформувалися в свою протилежність – проповідь крайнього колективізму та одноманітності.