43. Творчість Томи Аквіната та арістотелізм. Логічне доведення ним існування бога та вчення про дві істини. Суспільно-політична проблематика в творчості т.Аквінського.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є «Сума теології». Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «двох істин». Згідно з даною теорією наука і пов'язана з нею філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них, теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теологи — «істини Одкровення». Філософія і є - «служниця теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати христянські догми. Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1.Оскільки все в світі рухається, то має бути «першодвигуи», або «першопоштовх» рух — Бог. 2.Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог. 3.Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог. 4.Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог. 5.У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати «остання» і головна ціль — Бог.

Учення про державу випливає із загального тлумачення світобудови як універсального ієрархічного порядку буття з чотирьох сходинок (нежива природа, світ рослин і тварин, світ людей, Бог), порядку, встановленого Богом, який розташував усе "на свої місця" (держава - у світі людей), порядку природного, вкладеного Богом у серця людей, якого повинні дотримуватись усі в особистому і суспільному житті.

Доктрини держави у творчості Томи Аквінського виходять з ідей арістотелівської "Політики". Людина як "тварина суспільна" приречена на життя у політичній громаді. Це є природним джерелом виникнення держави, яке схоже на процес творення світу Богом. Місце Бога в еволюції посідає монарх: спочатку він "влаштовує державу", а відтак починає нею правити, як "будь-який батько сімейства управляє домом ".

Стрижневим принципом, що об'єднує людей у державу як "досконале співтовариство", є принцип влади. Співвідношення влади з державою аналогічне співвідношенню душі з тілом, Бога зі світом. Без влади, сутністю якої є повне підпорядкування нижчих вищим, держава неминуче гине. З п'яти форм правління (чотири простих - аристократія, олігархія, демократія, монархія і одна змішана - аристократія з демократією) найкращою є монархія, оскільки у природній світобудові царює завжди один - Бог над світом, серце над людиною, розум над душею, бджолина матка над вуликом тощо. Якщо влада належить багатьом, переважають заворушення і безладдя. Панування народу за умови демократії є несправедливим: маса придушує багатих і народ перетворюється на колективного тирана. Влада має божественне походження лише за своєю внутрішньою сутністю, а користування нею може суперечити божественній волі. Тому народ зберігає природне право на повстання і скинення тирана (але не на вбивство), якщо він здобув владу шляхом нечесним шляхом.