37. Платон, Арістотель, представники елліно-римської філософії про право, закон, державу.

Розглядаючиформидержавності, Платонвизначаєдві “правильні” – монархіютааристократію,сюдивідносить і демократію, якщовонадотримуєтьсязаконів; і чотири ”неправильні” – беззаконнудемократію, тимократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальноїдержави Платон розробляє у діалозі “Держави”. За своїмиосновними рисами ідеальна держава у Платона – цеполіс. Йогопо¬ліс – це “правліннякращих” (аристократія).

Будуючивласнийзразокдержави, Платон зауважує,щовсііснуючівиди державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальнійнерівності, а тому, щоцясоціальнанерівність не відповідаєприроднійнерівності людей. Такаприроднанерівністьпородженанеоднорідністюдуші.

Надзвичайноцікавимибулироздуми Платона про можливістьпобудовиідеальноїдержави на засадах справедливості. Згідно з розробленим Платоном планом, у ідеальнійдержаві (полісі) маютьжити три головнісуспільніпрошарки: правителі; воїни; робі¬тники (селяни, ремісники, торгівці). Коженпредставникцихпрошарків повинен якомогастараннішевиконуватисвоїобов’яз¬ки, поєднуючи в собітакіякості, як мудрість (для правителів), мужність (для воїнів) і послух (для робітників). Цедастьможли¬вістьуникнутикористолюбства й несправедливості. Твердження про необхідністьжитизарадиспільного добра наштовхнуло Платона на ідеюзнищенняродинно-шлюбнихстосунків, усуспіль¬неннявсіхжінок і дітей. Так, у роботі «Закони» Платон запропо¬нувавідеюстворенняказарменноїдержави на основіжорстокогототалітарного контролю, де вся владазосереджувалася б у руках мудрихправителів, які за допомогою«діалектикиідей» та мето¬дівнасильстваробитимутьлюдинущасливою.

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава маєпрацювати на благо суспільства, і керувати нею повиннічесні і кваліфіковані люди-філософи. Саме в цьомунапрямійдуть зараз дискусії про роль держави в суспіль¬стві та її морально-професійний склад.За Арістотелемoсновоюдержави є приватна влас¬ність, яка відповідаєсутностілюдини, їїбіологічномуегоїзму, щостає основою необхідностізахисту приватного інтересу. Будь-яка державнавладазахищаєприватнийінтерес і даєпідстави для корисноговикористанняцієївладиокремими людьми, незважа¬ючи на те, щовладамаєзахищатиінтересивсіх. Арістотельвиділявшістьтипівдержави: монархію, тиранію, аристократію, крайнюолігархію, охлократію (владумаси, край¬нядемократія) й політію — єдністьолігархії та демократії. За Арістотелем, політія є ідеаломдержавності, остаточною метою є щасливежиття.

38. Особливості розвитку середньовічної християнізованої культури. Характерні риси християнського світосприйняття. Специфіка середньовічної філософії, її теоцентричний характер.

Середньовічна філософія розвивалася впродовж великого проміжку часу — з II по XVI ст. У розвитку релігійно-філософського знання Середніх віків можна виокремити два головних етапи:патристику й схоластику. Патристика із самого початку набула форми апологетики, а згодом виокремилися два напрями — східний (грецький) і західний (латинський). Схоластика пройшла ранній (XI— XII ст.), зрілий (XII—XIII) і пізній (XIII—XIV ст.) періоди свого розвитку. У схоластиці також: умовно виокремлюють раціоналістичний та містичний напрями.

Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопричини, а існування довколишнього світу й людини — як результату його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Філософія була засобом вирішення проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осягнення Божих істин.

Більшістю тогочасних філософів були представники духовенства, філософія, вирішуючи свої власні філософські проблеми, об’єктивно отримувала певну корекцію з боку теологічних (богословських) знань. Крім того, на філософію впливали деякі особливості середньовічного світогляду, передусім ретроспективність і традиціоналізм (спрямованість у минуле — «що давніше, то правдивіше, істинніше»). Нові дані про картину світу видавалися як помилкові або неповні знання, що заважають отриманню істини. Лише одна Біблія визнавалася джерелом істинних знань, дарованих людству Богом. За цих умов філософи, як і теологи, повинні були розшифровувати й пояснювати догмати Святого Письма.

Вважалося, що Істини пізнаються лише за допомогою віри в Бога, а також екзегетики (тлумачення біблійного тексту без зміни його головного змісту й суті). Тому головним предметом філософствування середньовічних мислителів були текст і слово біблійної мудрості. Завдяки багатоаспектності Святого Письма стали можливими окремі філософські дискурси, що переходили межі релігійного канону й ставали основою отримання позарелігійного знання.

Загалом філософія II—III ст. ґрунтувалася на беззаперечному авторитеті Біблії та необхідності її захисту від критики тих чи тих опонентів (ідеології язичників, іудейського світогляду й державної влади, що спиралася на міфологічні уявлення про дійсність). Анонімність філософа підкреслювала його смиренність перед Божою істиною. Тогочасні релігійно-філософські сентенції відрізнялися надмірним дидактизмом, менторським тоном, повчальністю, психологічною самозаглибленістю.

Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол. Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя.

Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та богослов’я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світогляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті дисциплін у школах та університетах. Зауважимо, що поза офіційною церковною філософською думкою існувала, так би мовити, підпільна «карнавальна» культура (язичницька за характером і змістом). А заборона позарелігійних досліджень покликала до життя таємні алхімічні дослідження світу з метою пошуку «філософського каменя».

39.Філософія раннього середньовіччя. Філософська апологетика: спадщина ранніх отців церкви .

Апологетика це перший період етапу патристики (отців Церкви) в історії середньовічної філософії, початок розвитку середньовічної філософії.

Апологетика (кінець II—III ст.) за допомогою прийомів античної філософії та логічного доведення християнських істин захищає християнство, аби утвердити його в суспільстві. Своїм головним завданням апологети вважали доведення того, що язичницьке віровчення не є істинним, антична філософія є суперечливою, найкращі античні філософи (Сократ, Платон) передбачили ідеї християнства, а теологія, що доводить Божі істини, є єдино правильною порівняно з античною мудрістю.

Квінт Тертулліан був представником латинської апологетики. Він проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри. Йому належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. “Абсурдність” християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації.

Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.

Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз’яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний. Період, у який вони діяли і творили, названий періодом патристики (від лат. “патер” — батько).