28. Поняття суспільного поступу: підданий і громадянин.

Соціальний прогрес — глобальний, всесвітньо-історичний процес сходження людських суспільств від примітивних станів (дикості) до вершин цивілізованого стану, заснованого на вищих науково-технічних, політико-правових, морально-етичних досягнень.

Історико-філософською основою становлення громадянського суспільства виступає вся філософська класика, починаючи з античності, епохи Відродження, Нового час до сьогодення. Початок формування елементів громадянського суспільства спостерігається ще в часи Стародавньої Греції та Риму. Тоді виникає поняття «громадянин». Законодавець і поет Солон заклав основи демократії, був першим, хто збагнув, що демократія – це насамперед відповідальність усіх громадян за стан справ у державі. Тому за його законами, особа, що не захищає державні інтереси, буде піддана безчестю і позбавленя громадянських прав. У подальшому до цієї теми звертається Н. Макіавеллі, який у своєму трактаті «Монарх» підкреслює, що глава держави не повинен зловживати своїми правами і порушувати майнові права своїх вчинків. Під іншим кутом зору на цю проблему поглянули Т. Гоббс та Дж. Локк. Вони запропонували зовсім нове людське співжиття, яке базується не на війні всіх проти всіх, а на засадах культурного суспільства. Ж.-Ж. Руссо підійшов до проблеми громадянського суспільства з позиції суверенності волі народу. Ф. Гегель розглядав громадянське суспільство у зв*язку із правовою державою й зробив висновок, що таке суспільство може існувати, діяти виключно в правовій державі.

Франко дослідив процес становлення людини, її важку боротьбу за виживання, виявив дві тенденції в цьому процесі, що обумовлені об'єктивними чинниками: перевагою зовнішніх обставин над людиною в боротьбі за існування і, навпаки, коли людина починає контролювати ці обставини і отримує над ними певну перевагу. Ці чинники формують, з одного боку "одинокість", прагнення до автономності людини, з другого — людську солідарність. Вчений виділяє такі рубежі становлення людини і суспільності, як відкриття і вживання вогню, формування мови, моральності, культури сім'ї, виникнення держав і релігії. Одним із чинників державності він вважає війни між племенами. Війни поширювали знання людей, а внаслідок формування військового прошарку клали підвалини до поділу суспільства на верстви. Виникаюча державність і релігія спричиняють появу політичної влади, тобтo панування одних над іншими. Зростаючи, різні форми нерівності, насамперед майнова, ведуть до політичної тиранії, що була головною формою державності у стародавньому світі, особливо на Сході. Тиранія — безмежна влада тирана за відсутності будь-яких прав у підданих. Безмірне багатство царів та їхніх сатрапів має зворотньою стороною безмірну матеріальну нужденність рабів і «вільних пролетаріїв». Такий устрій веде до формування суспільних сил, що повалять його.

29. Поняття «антропологічної зарозумілості».

Осереддям колізій європейської гуманістики став антропоцентризм — уявлення про людину як центр Всесвіту й кінцеву мету світобудови. Буденно-психологічною передумовою антропоцентризму є те, що кожен із нас, відчуваючи себе як активний, діяльний чинник щодо всього довкілля сприймає себе як суб'єкта, себто центрує світо-відношення на індивідуальнім «Я».

Окреслена аберація антропоцентризму стала предметом напруженого розмислу німецького філософа Мартіна Гайдеггера. Реалізація — показати, як із основної структури людського буття випливають найважливіші людські зазіхання, звершення й діяння. Проте робиться це тут під кутом зору тих колізій людського способу буття, котрі спричинили метаморфозу самовідчування людини як суб'єкта активно-діяльного ставлення до світу — на гіперактивістське світо-відношення. Це Гайдеггерові розмірковування є немовби замальовкою з наших чорнобильських краєвидів. «Світ, що перетворився у не світ» — так промовисто схарактеризовано тут круговерть споживання природи задля повного «зживання».

Але ж яка антропологія спроможна відтворити сутнісні ознаки істоти, котра перетворює світ на несвіт? Скоріш, негативна, аніж позитивна. Саме тому Гайдеггер дуже критично ставився до тієї антропології, котра — ще задовго до виникнення філософської антропології як спеціальної галузі знання — підпорядкувала собі філософію.

Справді, у координатах європейської гуманістичної традиції людина як суб'єкт світо-відношення все більш і більш підносила власне життя до «командного статусу всезагальної точки відліку». Що ширше й що радикальніше вона урядує впокореним світом, що наступальнішим стає суб'єкт (щодо світу як «об'єкта»), що більш суще загалом інтерпретують та оцінюють «від людини й за людиною» — то нестримніше «наука про світ перетворюється на антропологію». Тут заперечується антропологія зарозумілості, наснажена філософією, котра упродовж кількох віків сприяла такій зарозумілості.

Наведені Гайдеггерові розмірковування у своєму подальшому розгортанні демонструють дуже показову метаморфозу владних зазіхань сучасної людини: перетворюючи все, що довкіл, на засіб, вона, зрештою, зводить себе саму — до «засобу втілення власних проектів». Скориставшись наведеною метаморфозою, постструктуралісти пропонують ще більш радикальне заперечення антропології, пов'язане з «теоретичною смертю людини». Світоглядова зарозумілість людини обертається тут своєю повною протилежністю.

Чи можна вгамувати подібну зарозумілість? На це питання Гайдеггер дав ствердну відповідь у своїй фундаментальній праці «Буття і час», видрукуваній за два роки до антропологічного начерку Шелера «Становище людини у Космосі». Подолання світоглядової зарозумілості людини уможливлюється, якщо людина врівноважить турботу про власне буття — турботою про буття загалом. Бо ж сам факт присутності людини у світі є своєрідним буттям при — сутності буття (більш універсального штибу), отже, і турбуватися людина має передусім «питанням про сенс буття загалом», спрямовуючи тим самим свій погляд поза межі особливої «екзистенціально-апріорної антропології». Урівноваживши ж турботу про власне буття турботою про буття загалом, — ми тим самим урівноважуємо й антропоцентризм. Він переростає в антропокосмізм, де людина як істота, здатна до усвідомлення й самоусвідомлення, є, образно кажучи, «вартовим» усього живого у світі, берегиня буття.