22.«Культурне вкорінення» людини та його зв'язок з потребами визнання та свободою вибору.

Питання культурного вкорінення можна вважати однією з головних у філософсько-антропологічному вивченні способу буття людини у світі. Однією з його дослідниць була СімонаВейль, вона ж і писала що коли визнання (допустим права) не є загальним, то воно фактично й не існує. Укорінення ж є первинною потребою на якій ґрунтуються інші потреби.

Глобальне знекорінення відбувається під час воєнних завоювань, "тоді позбавлення коріння стає майже смертельною хворобою для поневолених народів" . Однак і самі завойовники, знекорінюючи інших, "підрізають" власні корені. До цього ж веде і прірва між інтелігенцією і народними масами , яка утворилась через освіту ( це результат відділення культури від національної традиції в часи Ренесансу та занурення її в давньогрецьку традицію).

Саме уже укорінення відбувається через реальну, активну, природну участь в існуванні спільноти, яка зберігає живими деякі скарби минулого й деякі передчуття майбутнього. Ця участь природна – тобто вона зумовлена автоматично місцем народження, професією, оточенням. Кожна людина потребує багато коренів. Вона потребує того, щоб сприймати майже всю сукупність морального, інтелектуального, духовного життя через посередництво тих кіл, у які вона природно входить.Перший спосіб укорінення – це освіта та самоосвіта, яка пробуджує "рушійні сили" людини. Другий спосіб – це е нова організація фізичної праці, що повинна бути "духовним центром" впорядкованого громадського життя. Такі зміни будуть можливими тільки тоді, коли фізична праця не буде насильницькою щодо людини, не буде націлена лише на результат, а й сам процес праці стане насолодою для працівника.

23.Співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «особистість».

Співвідношення цих понять не є випадковим, оскільки саме такий порядок вказує що рух іде від загального конкретного поняття і вказує на певний шлях індивідуального розвитку людини і її самовдосконалення. Поняття людина виступає у 3 основних змістах :

- як позначення біологічного виду;

- як особлива істота - розумна , свідома.

- як конкретна людина відповідає уявленням про сутність людини.

На різних етапах історичного розвитку людину розглядали по – різному: марксисти розглядали як біосоціальну істоту, суб’єкт виробництва, його головну продуктивну силу. В. Вернадський та П.Т. де Шарден розглядали людину як біокосмічну істоту.

Е. Кассірер та М. Шеллер розглядали як суспільну істоту, яка не може жити без суспільства і без спілкування з природою.

Індивід – це окрема особина роду і те особливе у людині , що виділяє її з поміж інших людських істот. Тобто говорячи про індивід ми говоримо про вроджену природну даність , котра була розгорнена процесом соціалізації .

Особа - це єдина із систем , яка інтелектуально і соціокультурно облаштовує свою життєдіяльність у суспільстві , планує свій розвиток і саморозвиток , створює себе як людину – соціальну істоту. Тобто особа це окремий індивід , психічно здорова , що увібрала в свою свідомість пам’ять , практику життєдіяльності, все загальнолюдське( досвід, знання, культуру, звичаї), творчо переосмислила їх , переробила і повсякденно керується ним як свої власним.Це поняття фігурує також в юридичних актах. Таким чином, людина як особа стає вихідним пунктом певних актів а також як об’єкт , на який діють соціальні явища.

Особистість - цю категорію використовують коли прагнуть абсолютизувати одиничні риси при характеристиці певної особи , або при необхідності співставлення однієї особи з іншою. Дане поняття розповсюджується на унікальних людей. Особа , яка усвідомлює свою особистість і свідомо будує життя для реалізації своєї особистості є унікальною.