19. Суть і завдання філософської антропології. Проблематика філософської антропології.

Філософ. Антроп. є одна з наймолодших філософських дисциплін. Вона ставить загальне питання про сенс людського існування узагалі. Щоб відповісти на це питання, філософ. Антропологія охоплює й об’єднує всі відомості про людину з усіх наук і з релігійними концепціями та поглядами а також із мистецьким відображенням людського життя в літературних творах .Завданням є системне вивчення й обгрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності. Як наука філософ. антроп. це розділ філософії, в якому вивчається людина, її відмінність від інших живих істот, її місце у всесвіті, особливості і сенс її існування та світосприйняття.Філософ.антроп.прагне зрозуміти: (проблематика)

• становище людини в світі, яке місце вона займає в ієрархії істот і речей (Чи є людина випадковою обмовкою бездушної природи чи «сином божим»? )

• природу і сутність людини (Чим вона відрізняється від тварин?)

• в якій мірі людина вільна?

• людина - розумна істота або ж істота, кероване потягами й пристрастями? Які можливості розуму і яка міра несвідомого впливу на наше мислення й поведінку?

• що таке смерть, як людина має ставитися до неї?

• у чому сенс життя? Чи є у кожного з нас конкретне призначення і як можна «стати собою»?

• яке реальне місце займають в людському житті любов, мужність та інші найважливіші духовні цінності?

20. Базові передумови самоздійснення: свобода, ідентичність, автентичність.

Свобода - це одна з основних, найскладніших філософських категорій, яка визначає сутність людини, що складається з її здатності мислити і діяти відповідно до своїх намірів, бажань та інтересів, а не внаслідок якогось примусу. Свобода є фундаментальною цінністю для людини, але вона повинна мати свої кордони, межі, щоб не стати свавіллям, насильством над іншими людьми, тобто не перетворитися на неволю. Таким чином, межами свободи є інтереси іншої людини, соціальних груп і суспільства в цілому, а також природи як природної основи існування суспільства.

У суспільстві свобода особи обмежується інтересами суспільства. Однак бажання й інтереси людини не завжди збігаються з інтересами суспільства. У даному разі особистість під впливом законів суспільства змушують до вчинків, що не порушують інтересів суспільства. При збігу інтересів особистості і суспільства у стані свободи поняття "свобода" слід доповнити ідеєю врегулювання діяльності людей.

У науках про людину поняття ідентичність має три головні модальності.

---Психофізіологічна ідентичність означає єдність іспадкоємність фізіологічних і психічних процесів і властивостей організму, завдяки якій він відрізняє свої клітини від чужих, що наочно проявляється в імунології.

---Соціальна ідентичність це переживання і усвідомлення своєї приналежності до тих чи інших соціальних груп і спільнот. Ідентифікація з певними соціальними спільнотами перетворює людину з біологічної особини в соціального індивіда й особистість, дозволяє йому оцінювати свої соціальні зв'язки і приналежності в термінах «Ми» і «Вони».

---Особиста ідентичність чи самоідентичність це єдність і спадкоємність життєдіяльності, цілей, мотивів і смисложиттєвих установок особистості, яка усвідомлює себе суб'єктом діяльності. Це не якась особлива риса чи сукупність рис, якими володіє індивід, а його самість, відрефлексована в термінах власної біографії. Вона виявляється не стільки в поведінці суб'єкта і реакціях на нього інших людей, скільки в його здатності підтримувати і продовжувати якийсь наратив, історію власного «Я», що зберігає свою цілісність, незважаючи на зміну окремих її компонентів.

Автентичність (authenticos — грец. «Оригінальний», «справжній», «справжній», «головний»). У роботах сучасників автентичність розглядається як інтегративна здатність особистості. Традиція цього методу сходить до праць М. Хайдеггера та Ж.П. Сартра. К. Роджерс, наприклад, визначає автентичність як здатність людини до відмови від пропонованих соціальних ролей і прояв справжніх, властивих лише даній особистості, думок, емоцій і поведінки. У цьому сенсі автентичність стає необхідною складовою справжнього спілкування, на відміну від звичайних «розмов і базікання» (М. Хайдеггер), що розуміються як «збочення акта комунікації» і призводять до помилкового розуміння.