Тема 11. Основи трудового права україни План

1. Поняття, предмет, метод та система трудового права.

2. Поняття, види, зміст і сторони трудового договору. Порядок прийому на роботу.

3. Підстави та порядок припинення трудового договору.

4. Робочий час і час відпочинку.

5. Оплата праці.

6. Трудова дисципліна та дисциплінарна відповідальність працівників.

7. Порядок вирішення індивідуальних трудових спорів.

1. Поняття, предмет, метод та система трудового права

Право на працю є одним з основних соціально-економічних прав людини, що полягає в можливості одержання роботи з оплатою праці відповідно до її кількості та якості і не нижче встановленого державою мінімального розміру. Право на працю включає в себе також право на вибір професії, роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти тощо. Порядок реалізації цього права та способи його захисту в Україні регулюється нормами самостійної галузі права – нормами трудового права.

Трудове право – це галузь права, що регулює суспільні відносини, пов’язані з використанням найманої праці фізичних осіб

В Україні так само, як і в інших державах Східної та Центральної Європи та практично в усіх державах – колишніх республіках СРСР – трудове право розглядається як самостійна галузь права нарівні з цивільним, кримінальним чи адміністративним правом. У той же час у деяких європейських державах, наприклад, в Австрії та Швейцарії, трудове право вважається підгалуззю цивільного права.

Предмет трудового права становлять такі групи суспільних відносин:

1) відносини, пов’язані із забезпеченням зайнятості населення та працевлаштуванням незайнятих працівників (безробітних). Державою вживається комплекс заходів, спрямованих на працевлаштування та соціальний захист громадян, які не мають роботи. З цією метою, зокрема, утворена Державна служба зайнятості, яка здійснює реєстрацію та облік безробітних та вакантних посад, сприяє працевлаштуванню осіб, що шукають роботу, організовує громадські оплачувані роботи, здійснює виплату допомоги по безробіттю. Учасниками цієї групи відносин є, як правило, три сторони – працівник, роботодавець та держава в особі органів Державної служби зайнятості;

2) трудові відносини, пов’язані з безпосереднім застосуванням найманої праці, становлять основу предмета трудового права і реалізуються під час прийняття на роботу та звільнення з роботи працівників та в процесі їх трудової діяльності в усіх підприємствах, установах і організаціях незалежно від форми власності та підпорядкування;

3) відносини щодо професійної підготовки та підвищення кваліфікації кадрів безпосередньо на виробництві. Найчастіше професійна підготовка здійснюється у формах індивідуального або курсового учнівства і не відокремлюється від трудової діяльності учня;

4) відносини щодо нагляду (контролю) за охороною праці та дотриманням трудового законодавства. Особливістю цих відносин є те, що нагляд (контроль) за дотриманням законодавства про працю здійснюється від імені держави спеціально уповноваженими на те органами, незалежними від роботодавця. Провідна роль у забезпеченні такого нагляду і контролю належить Державному комітету з нагляду за охороною праці (скорочена назва Держнаглядпраці) та його органам на місцях. Крім того, такий нагляд і контроль можуть здійснюватися прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та деякими іншими державними органами;

5) відносини, що виникають між роботодавцем та трудовим колективом з приводу організації праці, встановлення і застосування її умов. Особливістю цих відносин є те, що одним з їх учасників є не конкретний працівник чи декілька працівників, а трудовий колектив в цілому або профспілкова організація як представник інтересів цього колективу. Такі правовідносини виникають, зокрема, при проведенні колективних трудових переговорів та укладенні колективного трудового договору, під час вирішення колективного трудового спору, проведення страйку тощо;

6) організаційно-управлінські відносини. Це відносини, пов’язані з участю працівників в управлінні виробництвом. Вони реалізуються у двох основних формах – шляхом особистої участі того чи іншого працівника в обговоренні та вирішенні питань розвитку виробництва, внесення пропозицій про поліпшення роботи підприємства, а також шляхом участі в керівництві виробництвом трудового колективу в цілому (наприклад, через проведення загальних зборів чи конференцій трудового колективу, виробничих нарад тощо);

7) відносини, пов’язані з притягненням до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності працівників, винних у порушенні трудової дисципліни та (або) заподіянні роботодавцеві матеріальної шкоди. Оскільки юридична відповідальність є суспільним відношенням як за змістом, так і за формою, а її виникнення відбувається в рамках трудових правовідносин, тому відносини щодо притягнення до дисциплінарної та матеріальної відповідальності також становлять предмет трудового права;

8) процесуальні трудові відносини, тобто відносини, пов’язані з розглядом індивідуальних трудових спорів. Індивідуальні трудові спори можуть розглядатися комісіями по трудових спорах, що утворюються на підприємствах, установах, в організаціях, а також місцевими судами загальної юрисдикції.

Метод трудового права має змішаний характер, оскільки в ньому поєднуються елементи як імперативних, так і диспозитивних начал правового регулювання, при цьому перевага надається саме диспозитивним методам, зокрема методам дозволу та рекомендацій. Диспозитивні норми дозволяють працівникові та роботодавцю погоджувати найбільш прийнятні для них варіанти поведінки. Наприклад, за погодженням сторін визначається трудова функція працівника та строк дії трудового договору, встановлюється суміщення посад, надаються відпустки без збереження заробітної плати та ін. Імперативні норми втілюються у вигляді заборон або обов’язкових до виконання приписів. Так, забороняється використання праці жінок на важких та підземних роботах, а також перенесення і пересування жінками, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, на роботодавця покладається обов’язок створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна тощо.

До джерел трудового права України належать:

• Конституція України, яка проголошує та гарантує основні права людини і громадянина, в тому числі і у сфері використання найманої праці. У ст. 45 Конституції закріплене право працюючих на відпочинок, що забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час. У ст. 44 Конституції признається право працюючого на найгострішу форму трудової суперечки – страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Ст. 124 Конституції вказує на те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, тобто, це можуть бути трудові або похідні від них правовідносини. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття;

• Кодекс законів про працю (КЗпП) України. Цей кодекс є основним кодифікованим джерелом трудового права і тією чи іншою мірою торкається практично усіх видів трудових правовідносин. Чинний КЗпП України був прийнятий ще 10.12.71. Незважаючи на значну кількість внесених змін та доповнень, він не повною мірою відповідає реально існуючим в Україні економічним відносинам. Зараз у Верховній Раді України на розгляді знаходиться проект нового Трудового кодексу України;

• Цивільний кодекс України – характеризується як субсидіарне джерело трудового права. Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України його положення застосовуються до врегулювання трудових та адміністра­тивних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Наприклад, КЗпП України не передбачає умов, за яких укладений трудовий договір може визнаватися недійсним, тому в подібних випадках слід користуватися загальними положеннями ЦК України про умови дійсності правочину;

• закони України. У деяких випадках КЗпП України визначає лише загальні засади правового регулювання певних трудових відносин, і тому його положення конкретизуються на рівні законів. Такими законами, наприклад, є Закони України “Про зайнятість населення” (від 01.03.91), “Про колективні договори і угоди” (від 01.07.93), “Про оплату праці” (від 24.03.95), “Про відпустки” (від 15.03.96), “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” (від 03.03.98), “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” (від 15.09.99), “Про охорону праці” (в ред. від 21.11.2002) та ін.;

• підзаконні нормативно-правові акти та акти органів місцевого самоврядування. Найчастіше такими актами є акти Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади. Наприклад, Постановою Верховної Ради України від 06.11.91 № 1796-XII затверджено Дисциплінарний статут прокуратури України, постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.99 № 663 встановлено норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон, наказом Міністерства охорони здоров’я України від 10.12.93 № 241 затверджено Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками та ін.;

• чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Переважну частину цих договорів становлять конвенції Міжнародної організації праці (МОП), наприклад Конвенції № 11 про щорічні оплачувані відпустки, № 29 про примусову чи обов’язкову працю, № 154 про сприяння колективним переговорам та ін.;

• колективні трудові договори та угоди. Ці договори та угоди є специфічним різновидом джерел права, властивих лише трудовому праву. Колективний договір, угода укладаються на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов’язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників або уповноважених ними органів. Колективні договори укладаються на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи, а угоди – на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода) та регіональному (регіональна угода) рівнях.

Незважаючи на велику кількість норм трудового права, вони утворюють досить чітку ієрархічну систему, до складу якої входять загальна та особлива частини.

Загальна частина трудового права охоплює норми правових інститутів, які мають загальне значення. Вона включає норми, що визначають: предмет і завдання трудового права; його основні принципи; джерела права; суб’єкти трудового права, а також загальні права та обов’язки сторін у трудових правовідносинах.

Особлива частина трудового права за обсягом значно ширша за загальну частини. Вона складається з норм, які визначають зміст і порядок укладення трудового договору, регулюють питання робочого часу та часу відпочинку, оплати та охорони праці, трудової дисципліни, дисциплінарної та матеріальної відповідальності працівників тощо.