4. Покарання та його види

Покарання – примусовий захід, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у скоєнні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання є найбільш суворим видом кримінальної відповідальності

Сутність покарання полягає в тому, що засуджений зазнає певних втрат і страждань (наприклад, обмеження пересування, особистої недоторканності, таємниці листування – при позбавленні волі). Однак кара – не єдина і навіть не головна мета покарання. Покарання має на меті виправлення засуджених, запобігання скоєнню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Кримінальний кодекс передбачає 12 видів покарань, що поділяються на:

• основні покарання;

• додаткові покарання;

• покарання, що можуть призначатися як основні та додаткові.

Види основних покарань:

1. громадські роботи (на строк від 60 до 240 годин при відбуванні не більш ніж по 4 години на день). Це покарання полягає у виконанні у вільний від роботи чи навчання час суспільно корисних робіт;

2. виправні роботи (від 6 місяців до 2 років). Із суми заробітку засудженого утримується в дохід держави від 10 до 20 %;

3. службові обмеження для військовослужбовців (на строк від 6 місяців до 2 років). Із суми грошового забезпечення засудженого утримується в дохід держави від 10 до 20 %. Під час відбування покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, термін покарання не зараховується у строк вислуги років для присвоєння чергового звання;

4. арешт (на строк від 1 до 6 місяців);

5. обмеження волі (на строк від 1 до 5 років). Покарання полягає в утриманні особи в кримінально-виконавчій установі відкритого типу без ізоляції від суспільства під наглядом і з обов’язковим залученням до праці;

6. утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (на строк від 6 місяців до 2 років). Цей вид покарання застосовується тільки до військовослужбовців строкової служби;

7. позбавлення волі на певний строк (від 1 до 15 років);

8. довічне позбавлення волі.

Основні покарання можуть призначатися лише як самостійні види. Не можна, наприклад, призначити одночасно арешт і виправні роботи. Саме з цими видами покарань пов’язується досягнення мети покарання. До основних покарань можуть приєднуватися додаткові покарання.

Види додаткових покарань:

1. позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чинів або кваліфікаційного класу;

2. конфіскація майна.

Ці покарання не можуть призначатися як самостійні, вони приєднуються до основних покарань.

Види покарань, що можуть призначатися як основні та додаткові:

1. штраф (від 30 до 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян);

2. позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (на строк від 2 до 5 років – як основне покарання і на строк від 1 року до 3 років – як додаткове покарання). Цю групу покарань можна застосовувати як самостійно, так і приєднувати їх до основних покарань.

Особливості відповідальності неповнолітніх. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким на момент скоєння злочину виповнилося 16 років. Інакше кажучи, кримінальний закон поширює свою дію на неповнолітніх – осіб, що не досягли 18-річного віку.

За вчинення діянь, протиправність і суспільна небезпека яких очевидна й у більш молодому віці, кримінальну відповідальність несуть особи, що досягли 14-річного віку, їх вичерпний перелік містить ч. 2 ст. 22 Кримінального кодексу: умисне вбивство; умисне тяжке тілесне ушкодження; умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження; диверсія; бандитизм; зґвалтування; крадіжка; грабіж; розбій; хуліганство; умисне знищення чи пошкодження майна і деякі інші діяння.

До неповнолітніх, визнаних винними у скоєнні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

1. штраф;

2. громадські роботи;

3. виправні роботи;

4. арешт;

5. позбавлення волі на певний строк.

До неповнолітнього можуть бути застосовані додаткові покарання у вигляді штрафу і позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю.

Кримінальна відповідальність неповнолітніх має певні особливості:

1. при призначенні покарання неповноліття розглядається як обставина, що пом’якшує відповідальність;

2. неповнолітній, що вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнений від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках до неповнолітнього застосовуються примусові заходи виховного характеру;

3. неповнолітньому, що вперше скоїв злочин невеликої тяжкості, не може бути призначене позбавлення волі. Якщо його виправлення можливе без застосування покарання, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, що не є покаранням;

4. до неповнолітнього, засудженого до позбавлення волі, може бути застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням (на строк від одного року до двох років);

5. неповнолітній, що вчинив злочин невеликої чи середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння і подальшої бездоганної поведінки він на момент ухвалення вироку не потребує застосування покарання. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:

• застереження;

• обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

• передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, що їх заміняють, або під нагляд педагогічного чи трудового колективу з його згоди, а також окремих громадян на їхнє прохання;

• покладення на неповнолітнього, що досяг 15-річного віку і має майно, кошти чи заробіток, обов’язку з відшкодування заподіяної майнової шкоди;

• направлення неповнолітнього до спеціального навчально-виховного закладу для дітей і підлітків до його виправлення (на строк не більш ніж 3 роки);

6. для неповнолітніх передбачені більш м’які умови звільнення від відбування покарання. Як правило, до них у першу чергу застосовується амністія, помилування, умовно-дострокове звільнення.

ККУ встановлює випадки, коли особа, яка вчинила злочин, може бути звільнена від кримінальної відповідальності у зв’язку:

• з дійовим каяттям (активні і позитивні дії особи після вчинення злочину, які безперечно свідчать про бажання усунути шкоду, спричинену злочином, а також про жалкування щодо вчиненого злочину);

• з примиренням винного з потерпілим;

• з передачею особи на поруки (особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнена від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку. У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин);

• зі зміною обстановки (зникнення особливих умов місця та часу, що надали діянню злочинного характеру, втрата суспільної небезпечності діяння, обстановки в житті конкретної людини, яка свідчить про втрату цією особою суспільної небезпеки);

• із закінченням строків давності Законом передбачено два види строків давності: диференційований, тривалість якого залежить від тяжкості вчиненого злочину, та загальний для всіх злочинів 15-річний строк для осіб, які переховуються від слідства або суду.

Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

1. два роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

2. три роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

3. п’ять років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

4. десять років – у разі вчинення тяжкого злочину;

5. п’ятнадцять років – у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437-439 і частині першій статті 442 ККУ.

Судимість – це особливий правовий стан особи, який виникає у зв’язку з постановленням обвинувального вироку і призначенням покарання та тягне певні, несприятливі для засудженого, правові наслідки, що виходять за межі покарання. Наявність судимості тягне за собою і такі загально-правові наслідки, як неможливість займатися певними видами професійної діяльності.

Зокрема, особа, яка має судимість, не може бути суддею (ч. 6 ст. 7 Закону України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р.); адвокатом (ч. 2 ст. 2 Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р.); нотаріусом (ч. 1 ст. З Закону України “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 р.); судовим експертом (ч. 2 ст. 11 Закону України “Про судову експертизу” від 25 лютого 1994 р.).

Особи, які раніше засуджувалися за вчинення злочину, не приймаються і на службу в міліцію (ч. З ст. 17 Закону України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р.). Такі особи не можуть бути прийняті на посаду прокурора або слідчого прокуратури (ч. 6 ст. 46 Закону України “Про прокуратури” від 5 листопада 1991 р.); не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі або його апараті (ст. 12 Закону України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р.), оскільки судимість “несумісна з заняттям посади”.

Зняття судимості визначає її анулювання спеціальним з цього приводу рішенням суду (ст. 91 КК). Зняття судимості можливо лише до перебігу строків її погашення, передбачених у ст. 89 КК. Тому воно практично завжди є достроковим. Якщо суд не вважає за можливе зняти судимість, то особа продовжує вважатися судимою перетерплювати пов’язані з нею обмеження до повного закінчення передбачених законом строків погашення судимості.