2. Поняття прав, свобод та обов’язків особи

Основними елементами правового статусу індивіда є належні йому суб’єктивні права і свободи та юридичні обов’язки.

Суб’єктивні права і свободи особи – це певні соціальні можливості особи, що зумовлюються рівнем розвитку існуючих у суспільстві відносин, законодавчо закріплюються державою та забезпечуються засобами державного впливу

Поняття “суб’єктивне право” і “суб’єктивна свобода” близькі за своїм змістом, але не є ідентичними. Слід одразу зауважити, що за своєю юридичною природою та системою гарантій права і свободи особи рівнозначні і визначають забезпечені державою соціальні можливості у різних сферах людської діяльності. Поняття “свобода” підкреслює більш широкі можливості індивідуального вибору особи, не визначаючи конкретного результату її поведінки. Такими свободами, зокрема, є свобода думки, свобода слова, свобода совісті, свобода світогляду, свобода віросповідання, свобода пересування тощо. У цих випадках законодавство не визначає яких-небудь конкретних способів реалізації належних особі свобод. За умови, що не буде порушено прав, свобод та законних інтересів інших осіб, кожна людина на власний розсуд визначає, яким чином реалізувати належні їй свободи. На відміну від цього, поняття “право” визначає більш конкретні варіанти поведінки особи у тій чи іншій сфері. Наприклад, право на звернення може бути реалізоване шляхом подання індивідуального чи колективного усного (особистого) або письмового звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ чи організацій; право на житло може бути реалізоване шляхом придбання житлового приміщення у власність або шляхом найму (оренди) житлового приміщення, що належить іншій особі, територіальній громаді чи державі та ін.

Зміст суб’єктивного права становить сукупність певних соціальних можливостей особи: можливість користуватися визначеними соціальними благами, можливість вчиняти певні дії та вимагати їх вчинення від інших осіб, можливість звертатися до держави з вимогою про захист або відновлення порушеного права. Права та свободи людини і громадянина виражають не потенціальні, а реальні можливості особи, закріплені в законодавстві та міжнародно-правових актах. Незважаючи на велику різноманітність суб’єктивних прав і свобод, їх закріплення в законодавстві означає реальну можливість індивіда вільно користуватися тими чи іншими соціальними благами у межах та порядку, визначеному законом.

Беручи на себе обов’язок забезпечувати дотримання прав і свобод громадян, держава отримує право вимагати від них правомірної поведінки, яка б відповідала зафіксованим у законодавстві юридичним нормам. Для цього держава формулює свої вимоги до індивідів, покладаючи на них систему юридичних обов’язків та встановлюючи заходи юридичної відповідальності за їх невиконання.

Юридичний обов’язок особи – це встановлена законодавством та гарантована державою міра необхідної поведінки особи

Держава через покладення на індивіда юридичного обов’язку визначає доцільний, соціально корисний та необхідний варіант його поведінки у певній сфері суспільного життя. Якщо від використання належного їй суб’єктивного права особа може добровільно відмовитися, то відмовитися від виконання покладеного на неї юридичного обов’язку особа не може, його виконання забезпечується засобами державного впливу, а за невиконання чи неналежне виконання може наставати передбачена законом юридична відповідальність.

Змістом юридичного обов’язку особи може бути її необхідна активна або пасивна поведінка, а також необхідність нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення. Необхідна активна поведінка спостерігається, коли законом на особу покладається обов’язок вчинити певну дію на користь іншої особи, декількох осіб або держави в цілому. Такі юридичні обов’язки закріплено у ст. 65 та 67 Конституції України. Зокрема, ст. 65 Конституції визначає, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України, а ст. 67 Конституції покладає на кожного обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Необхідна пасивна поведінка полягає у дотриманні особою заборони вчиняти певні дії. Так, ст. 66 Конституції України вказує, що кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі та культурній спадщині. Ст. 68 Конституції закріплює юридичні обов’язки як активного, так і пасивного типу: “кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України (активний обов’язок), не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (пасивний обов’язок). При притягненні особи до юридичної відповідальності за вчинене нею правопорушення на особу покладається юридичний обов’язок зазнавати позбавлень особистого (наприклад, позбавлення або обмеження волі), майнового (штраф, конфіскація майна тощо) чи організаційного (зокрема, заборона займати певні посади чи займатися певними видами діяльності) характеру.

Суб’єктивні права і свободи з одного боку та юридичні обов’язки з іншого є нерозривно пов’язаними між собою елементами правового статусу особи. Наявність в індивіда суб’єктивного права викликає покладення на інших осіб обов’язку не порушувати це право або забезпечити його виконання. Наприклад, якщо кожна людина наділяється невід’ємним правом на життя (ст. 27 Конституції України), то на державу покладається прямий обов’язок захищати право конкретної людини на життя від протиправних посягань з боку інших осіб та держав, так само на кожного індивіда покладається обов’язок не порушувати право на життя будь-якої іншої особи. Аналогічна ситуація спостерігається і при покладенні на особу юридичного обов’язку. Зокрема, в силу передбаченого ст. 67 Конституції України обов’язку кожної особи сплачувати податки і збори у держави в особі компетентних податкових органів виникає право вимагати від кожної особи сплати податків та зборів у встановленому законом порядку та розмірах.