3.Державна реєстрація суб’єктів господарювання

Державна реєстрація суб’єктів господарювання здійснюється на підставі Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” від 15 травня 2003 року.

Відповідно до ст. 5 цього закону державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи- підприємця.

Це законодавче положення означає:

якщо засновник (засновники) здійснюють державну реєстрацію суб’єкта господарювання у місті обласного значення, то органом державної реєстрації виступатиме виконавчий комітет міської ради міста обласного значення;

якщо засновник (засновники) здійснюють державну реєстрацію суб’єкта господарювання у містах Києві та Севастополі, то органом державної реєстрації виступатиме района у містах Києві та Севастополі державна адміністрація;

якщо засновник (засновники) здійснюють державну реєстрацію суб’єкта господарювання в іншому населенному пункті України, то органом державної реєстрації виступатиме района державна адміністрація.

Для проведення державної реєстрації юридичної особи-суб’єкта господарювання засновник (засновники) або уповноважена ними особа

повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи, яка виконує роль заяви;

примірник оригіналу або нотаріально посвідчену копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;

два примірники установчих документів;

документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи (розмір реєстраційного збору за реєстрацію юридичних осіб становить 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).

У разі державної реєстрації юридичної особи, для якої законом встановлено вимоги щодо формування статутного фонду, крім документів, перелічених вище, додатково подається документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду юридичної особи в розмірі, який встановлено законом. Якщо законом не встановлено мінімальний розмір статутного фонду юридичної особи- суб’єкта господарювання, такі документи не подаються.

У державній реєстрації юридичної особи-суб’єкта господарювання може бути відмовлено з таких підстав:

невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці, відомостям, що містяться у документах, поданих для державної реєстрації;

невідповідність установчих документів вимогам, встановленим законом;

порушення порядку створення юридичної особи, встановленого законом, зокрема:

- наявність обмежень на зайняття відповідних посад, встановлених законом щодо осіб, які зазначені як посадові особи органу управління юридичної особи;

- невідповідність відомостей про засновників (учасників) юридичної особи відомостям щодо них, які містяться в Єдиному державному реєстрі; - засновником (учасником) юридичної особи є юридична особа щодо

якої прийнято рішення про її припинення; - наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, що є

тотожне найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися; - використання у найменуванні юридичної особи приватного права

повного чи скороченого найменування органу державної влади, або органу місцевого самоврядування, або похідних від цих найменувань, або історичного державного найменування, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відмова у проведенні державної реєстрації юридичної особи-суб’єкта господарювання з інших підстав не допускається.

Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати

рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця, яка виконує роль заяви;

копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів (про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи);

документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця (розмір реєстраційного збору за реєстрацію фізичних осіб становить два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян);

нотаріально посвідчену письмову згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника, або органу опіки та піклування, якщо заявником є фізична особа, яка досягла шістнадцяти років і має бажання займатися підприємницькою діяльністю.

У державній реєстрації фізичної особи-підприємця може бути відмовлено з таких підстав:

невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці, відомостям, що містяться у документах, поданих для державної реєстрації;

наявність обмежень на зайняття підприємницькою діяльністю, які встановлені законом, щодо фізичної особи, яка має намір стати підприємцем;

наявність в Єдиному державному реєстрі запису, що заявник є підприємцем.

Відмова у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця

інших підстав не допускається.

Строк державної реєстрації юридичної особи-суб’єкта господарювання не повинен перевищувати трьох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи. Строк державної реєстрації фізичної особи-підприємця не повинен перевищувати двох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця.

Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи, або фізичної особи-підприємця, є датою державної реєстрації суб’єкта господарювання.

За результатами проведеної державної реєстрації юридичній та фізичній особам – суб’єктам господарювання видається Свідоцтво про державну реєстрацію з проставленим ідентифікаційним кодом юридичної особи або ідентифікаційним номером фізичної особи.

Свідоцтво про державну реєстрацію повинно бути оформлене державним реєстратором і видане ним (надіслане рекомендованим листом) заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації суб’єкта господарювання.

Передумови для здійснення господарської діяльності.

моменту державної реєстрації юридична чи фізична особа набувають статусу суб’єкта господарювання.

Разом з тим, з цього моменту вони реально ще не можуть розпочати безпосереднє здійснення господарської діяльності. Для того, щоб розпочати її здійснення, повинні скластися певні передумови.

Таких передумов, які вимагаються для більшості суб’єктів господарювання, є три:

взяття суб’єкта господарювання на облік у відповідних державних органах;

отримання дозволу на оформлення замовлення для виготовлення печаток і штампів;

відкриття рахунку у банківській установі.

Відповідно до ст.ст. 26 та 43 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної

реєстрації юридичної чи фізичної особи зобов’язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування

повідомлення про проведення державної реєстрації юридичної чи фізичної особи із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної чи фізичної особи-суб’єктів господарювання.

Підставою для взяття юридичної чи фізичної особи-суб’єктів господарювання на облік в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування є надходження до цих органів:

повідомлення державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної чи фізичної особи;

відомостей з відповідної реєстраційної картки.

Наведеними законодавчими положеннями з суб’єктів господарювання знято обов’язок особисто подавати документи для взяття їх на облік у відповідних державних органах. Цей обов’язок покладається виключно на державного реєстратора.

Оскільки видача відповідних документів (довідка, страхове свідоцтво тощо), якими засвідчується факт взяття на облік суб’єктів господарювання, вважається різновидом адміністративних послуг, за їх видачу суб’єкти господарювання вносять встановлену законодавством України плату.

Порядок видачі дозволу на оформлення замовлення на виготовлення печаток і штампів регулюється Інструкцією „Про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об'єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів”, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України № 17 від 11.01.1999 р. та зареєстрованою у Міністерстві юстиції України 28.04.1999 р.

НЕЧИННА ТЕПЕР ПЕЧАТКИ І ШТАМПИ ЮРИДИЧНА ОСОБА САМОСТІЙНО ВИГОТОВЛЯЄ БЕЗ ЗГОДИ МІСЬКИЙ І РАЙОННИХ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Порядок відкриття рахунку в банківській установі регулюється Інструкцією „Про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах”, затвердженою постановою Правління Національного банку України № 492 від 12.11.2003 р. та зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 17.12.2003 р.

Відповідно до цієї Інструкції суб’єкти господарювання мають право відкривати рахунки у будь-яких банках України відповідно до власного

вибору, крім випадків, коли банк не має можливості прийняти на банківське обслуговування або якщо така відмова допускається законом чи банківськими правилами.

Суб’єктам господарювання можуть відкриватися два види банківських рахунків:

поточні рахунки;

вкладні (депозитні) рахунки.

Поточний рахунок – це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів.

Вкладний (депозитний) рахунок – рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом в управління на встановлений строк або без зазначення такого строку під визначений процент і підлягають поверненню клієнту. Проведення розрахункових операцій і видача коштів готівкою з вкладного (депозитного) рахунку суб’єкта господарювання забороняється.

Для відкриття поточного рахунку юридичній особі-суб’єкту господарювання, уповноваженою нею особою банківській установі подаються такі документи:

заяву про відкриття поточного рахунку, яку підписує керівник юридичної особи або інша уповноважена на це особа;

копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, засвідчену нотаріально або органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;

3)копію належним чином зареєстрованого установчого документа;

копію довідки про внесення юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчену органом, що видав довідку, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;

копію документа, що підтверджує взяття юридичної особи на облік в органі державної податкової служби, засвідчену органом, що видав документ, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;

копію документа, що підтверджує реєстрацію юридичної особи у відповідному органі Пенсійного фонду України, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку (подається у разі використання юридичною особою-суб’єктом господарювання найманої праці);

копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрацію юридичної особи у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України як платника страхових внесків, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку (подається у разі використання юридичною особою-суб’єктом господарювання найманої праці);

8) картку із зразками підписів і відбитка печатки, засвідчену нотаріально (до картки включаються зразки підписів осіб, яким надано право розпоряджання рахунком та підписання розрахункових документів.

Фізична особа – підприємець для відкриття поточного рахунку подає установі банку такі документи:

заяву про відкриття поточного рахунку, що підписана фізичною особою – підприємцем;

копію свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи – підприємця, засвідчену нотаріально або органом, що його видав;

копію документа, що підтверджує взяття фізичної особи – підприємця на облік в органі державної податкової служби, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;

копію документа, що підтверджує реєстрацію фізичної особи – підприємця у відповідному органі Пенсійного фонду України, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;

копію документа, що підтверджує реєстрацію фізичної особи – підприємця у відповідному органі Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку (подається у разі використання фізичною особою – підприємцем найманої праці);

картку із зразками підписів (зразки підписів засвідчуються підписом уповноваженого працівника банку або нотаріально).

Днем відкриття поточного рахунку клієнта вважається дата, що зазначена на заяві про відкриття цього рахунку в розділі „Відмітки банку”.

Способи індивідуалізації суб’єктів господарювання.

П ід способами індивідуалізації суб’єктів господарювання

розуміються юридичні засоби, за допомогою яких, один суб’єкт господарювання відрізняється від інших.

Для юридичних та фізичних осіб – суб’єктів господарювання актами господарського законодавства України встановлені властиві їм способи індивідуалізації.

До способів індивідуалізації юридичних осіб-суб’єктів господарювання, серед інших, можна віднести такі.

Комерційне найменування юридичної особи-суб’єкта господарювання, яке відповідно до ст. 23 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, повинно включати у себе два обов’язкових елементи:

інформацію про організаційно-правову форму юридичної особи;

назву юридичної особи.

Саме за цими двома складовими елементами в сукупності встановлюється тотожність комерційних найменувань у разі подання документів для державної реєстрації майбутньої юридичної особи.

З метою набуття пріоритету на комерційне найменування майбутньої юридичної особи її засновник (засновники) має право зарезервувати найменування юридичної особи строком на два місяці, а для відкритих акціонерних товариств, – на дев’ять місяців.

Місцезнаходження юридичної особи-суб’єкта господарювання.

Місцезнаходженням юридичної особи вважається адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи-суб’єкта господарювання із проставленим ідентифікаційним кодом Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України (ЄДРПОУ).

Відбиток печатки юридичної особи-суб’єкта господарювання.

Номер поточного банківського рахунку юридичної особи-суб’єкта господарювання.

Торговельна марка та географічне зазначення юридичної особи-суб’єкта господарювання.

Відповідно до ст. 492 Цивільного кодексу України торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Таким позначеннями можуть бути: слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів тощо.

Під географічним зазначенням, згідно із ст. 1 Закону України „Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16 червня 1999 року, розуміється будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару. Ним може бути і назва географічного місця, яка вживається для позначення товару, або як складова частина такого позначення.

Способами індивідуалізації фізичної особи- підприємця є ті ж юридичні засоби, за допомогою яких індивідуалізуються юридичні особи-суб’єкти господарювання, з урахуванням деяких особливостей, встановлених законом.

Так, відповідно до абз.2 ч.1 ст. 159 Господарського кодексу України громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім’я.

Місце проживання фізичної особи – це житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель, тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово, що знаходиться за певною адресою, за якою здійснюється зв’язок з фізичною особою – підприємцем.

У свідоцтві про державну реєстрацію фізичної особи- підприємця, на відміну від юридичної особи, вказується ідентифікаційний номер платника податків та інших обов’язкових платежів з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов’язкових платежів, або номер та серія паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера).

22. Дозвільна система у сфері господарювання.

Д озвільна система у сфері господарювання.

Окрім видачі суб’єктові господарювання ліцензій та патентів на здійснення господарської діяльності законодавством України може встановлюватися необхідність в отриманні інших документів дозвільного характеру (дозволів, висновків, погоджень, свідоцтв тощо).

Загальні засади видачі документів дозвільного характеру визначаються Законом України „Про дозвільну систему у сфері господарювання” від 6 вересня 2005 року.

Об’єктами на які видаються документи дозвільного характеру є:

земельна ділянка;

споруда, будівля, приміщення;

устаткування, обладнання та механізми, що вводяться в

експлуатацію або проектуються;

окрема операція;

господарська діяльність певного виду;

робота та послуга.

Суб’єкт господарювання має право вибору способу одержання документа дозвільного характеру, а саме шляхом звернення:

безпосередньо до місцевого дозвільного органу;

до адміністратора (посадова особа місцевих органів влади, яка

організовує видачу суб’єктові господарювання документів дозвільного характеру).

У разі звернення до адміністратора, суб’єкт господарювання подає йому заяву за зразком, встановленим Кабінетом Міністрів України. До заяви додаються:

копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта господарювання;

документ який підтверджує внесення плати за видачу документа, якщо така встановлена;

документи, які необхідні для видачі документа дозвільного характеру, передбачені відповідним законодавством.

Не пізніше наступного робочого дня адміністратор передає копії поданих документів до відповідного дозвільного органу.

Протягом 5 робочих днів з дати одержання від адміністратора заяви та

копій необхідних документів відповідні місцеві дозвільні органи приймають рішення про видачу документа дозвільного характеру, або про

відмову у його видачі та передають протягом 2 днів з дня прийняття рішення відповідні документи адміністратору.

Адміністратор наступного дня після одержання документа дозвільного характеру, повідомляє заявника про час і місце його видачі.

23. Ліцензування господарської діяльності.

Л іцензування господарської діяльності здійснюється на підставі ст. 14 Господарського кодексу України та Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 року.

Відповідно до ст. 1 цього закону під ліцензуванням розуміється видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.

Ліцензуванню в Україні підлягають не усі види господарської діяльності, а лише ті, що прямо передбачені у статті 9 закону про ліцензування. Причому, види господарської діяльності, які не встановлені Законом України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, не вимагають ліцензування.

Ліцензуванню, зокрема, підлягають лише ті види діяльності, що безпосередньо впливають на:

здоров’я людини;

навколишнє середовище;

безпеку держави.

Для заняття господарською діяльністю, що підлягає ліцензуванню, суб’єктові господарювання необхідно виконати дві умови:

отримати ліцензію;

протягом усього строку дії ліцензії дотримуватися ліцензійних умов.

Ліцензія − документ державного зразка, який засвідчує право

суб’єкта господарювання на провадження зазначеного в ньому виду підприємницької діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Ліцензії видаються суб’єктам господарювання органами ліцензування, перелік яких визначає Кабінет Міністрів України залежно від виду господарської діяльності. Перелік органів ліцензування затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 року. Згідно із цією постановою функції органів ліцензування покладені на міністерства, державні комітети, відомства, інші органи виконавчої влади, до сфери регулювання яких входять відповідні види господарської діяльності.

Щоб отримати ліцензію суб’єкт господарювання подає відповідному органові ліцензування такі документи:

1) заяву встановленого зразка про видачу ліцензії;

копію свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта господарювання або копію довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчену нотаріально або органом, який видав оригінал документа;

для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Вичерпний перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії на зайняття окремими видами господарської діяльності, міститься

постанові Кабінету Міністрів України від 4 липня 2001 року.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше, ніж 10 робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви.

У видачі ліцензії може бути відмовлено лише з двох підстав:

недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;

невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам.

Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше, ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує

внесення плати за видачу ліцензії.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим за три роки.

Протягом усього строку дії ліцензії суб’єкт господарювання зобов’язаний дотримуватися ліцензійних умов здійснення певного виду господарської діяльності. Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності. Затверджуються ліцензійні умови для кожного окремого виду господарської діяльності відповідним органом ліцензування.

24. Патентування та квотування деяких видів підприємницької діяльності.

Патентування господарської діяльності здійснюється на підставі ст. 14 Господарського кодексу України та Закону України „Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” від 23 березня 1996 року.

Під патентуванням розуміється видача суб’єктам підприємництва торгових патентів за визначену плату.

Патентуванню в Україні підлягають чотири види підприємницької діяльності, а саме:

торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток;

діяльність з надання побутових послуг;

діяльність з обміну готівкових валютних цінностей

(включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками);

4) діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу. Визначення видів підприємницької діяльності, що підлягають

патентуванню в інших нормативно-правових актах, за винятком закону про патентування, а також рішеннями органів державної влади та органів місцевого самоврядування не допускається.

На відміну від ліцензування, для заняття видом діяльності, який підлягає патентуванню, суб’єктові господарювання достатньо виконати одну умову:

придбати торговий патент.

Торговий патент − це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними в законі видами підприємницької діяльності.

Торговий патент не засвідчує право суб'єкта господарювання на інтелектуальну власність.

Торговий патент видається за плату суб'єктам господарювання державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів або місцезнаходженням їх структурних (відокремлених) підрозділів.

Суб'єктам господарювання, що провадять торговельну діяльність або надають побутові послуги (крім пересувної торговельної мережі), торгові патенти видаються за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг, а суб'єктам господарювання, що здійснюють торгівлю через пересувну торговельну мережу, − за місцем реєстрації цих суб'єктів.

Підставою для придбання торгового патента є заявка, оформлена відповідно до Закону України „Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”. Встановлення будь-яких додаткових умов щодо придбання торгового патента не дозволяється.

Заявка на придбання торгового патента повинна, зокрема, містити такі реквізити:

найменування суб'єкта підприємницької діяльності;

витяг з установчих документів щодо юридичної адреси суб'єкта

підприємницької діяльності;

– у випадках, якщо патент придбається для структурного (відокремленого) підрозділу, довідка органу, який погодив місцезнаходження структурного (відокремленого) підрозділу, із зазначенням цього місця;

вид підприємницької діяльності, здійснення якої потребує придбання торгового патенту;

найменування документа про повну або часткову сплату вартості торгового патенту.

Строк дії торгового патента на здійснення торговельної діяльності становить 12 календарних місяців. Строк дії короткострокового торгового патента на здійснення торговельної діяльності становить від 1 до 15 днів. Строк дії торгового патента на здійснення діяльності з надання

побутових послуг становить 12 календарних місяців.

Строк дії торгового патента на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями становить 36 календарних місяців.

Строк дії торгового патента на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу становить 60 календарних місяців.

Вартість торгових патентів на здійснення торговельної діяльності та надання побутових послуг встановлюється органами місцевого самоврядування з урахуванням місця здійснення відповідної діяльності та виду товарів, або пслуг.

Вартість торгових патентів на здійснення діяльності з обміну готівкових валютних цінностей та у сфері грального бізнесу встановлюється законом про патентування у фіксованому розмірі.

Квотування господарської діяльності здійснюється на підставі ст. 14

Господарського кодексу України та інших актів законодавства, зокрема, Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 року.

Під квотуванням розуміється встановлення граничних обсягів (квот) виробництва чи обігу певних товарів і послуг.

Порядок квотування виробництва та/або обігу, а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

На даний момент квотування, як спеціальна умова здійснення господарювання, застосовується у зовнішньоекономічній діяльності. Відповідно до ст. 16 Закону України „Про зовнішньоекономічну

діяльність” в Україні може запроваджуватися режим квотування експорту та імпорту. Квотування експорту та імпорту запроваджуються Україною самостійно в особі її державних органів у таких випадках:

− у разі різкого погіршення

розрахункового балансу України,

якщо негативне сальдо його

перевищує на відповідну дату 25

процентів від загальної суми валютних вимог України;

у разі досягнення встановленого Верховною Радою України рівня зовнішньої заборгованості;

у разі значного порушення рівноваги по певних товарах на внутрішньому ринку України, особливо по сільськогосподарській продукції, продуктах рибальства, продукції харчової промисловості та промислових товарах народного споживання першої потреби;

при необхідності забезпечити певні пропорції між імпортною та вітчизняною сировиною у виробництві;

при необхідності здійснення заходів у відповідь на дискримінаційні дії інших держав;

у разі порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності правових норм цієї діяльності, встановлених цим Законом (запроваджується як санкція режим ліцензування);

відповідно до міжнародних товарних угод, які укладає або до яких приєднується Україна (запроваджується режим квотування).

Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі

індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти.

В Україні запроваджуються такі види експортних (імпортних) квот:

глобальні;

групові;

індивідуальні;

спеціальні.

Глобальною вважається квота, яка встановлюється щодо товару (товарів) без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товар (товари) експортується, або з яких він (вони) імпортується.

Груповою є квота, що встановлюється щодо товару (товарів) із визначенням групи країн, куди товар (товари) експортується, або з яких він (вони) імпортується.

Індивідуальна квота – це квота, що встановлюється щодо товару (товарів) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) може експортуватись, або з якої він (вони) може імпортуватись.

Під спеціальною розуміється квота, що встановлюється щодо певного товару (товарів), який є об’єктом спеціального розслідування та/або спеціальних заходів, його дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку, і який визначається в натуральних та/або вартісних величинах виміру.

Щодо кожного виду товару може встановлюватись лише один вид квоти.

Рішення про встановлення режиму квотування експорту (імпорту) приймається Кабінетом Міністрів України з визначенням списку конкретних товарів, що підпадають під режим квотування, і строків дії цього режиму щодо кожного товару.

Інформація про перелік товарів та/або країн, що підпадають під режим квотування, із зазначенням виду квоти щодо кожного товару (або за кожною групою товарів) повинна бути доведена до відома суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності не менш як за 60 днів до дати запровадження режиму квотування шляхом опублікування її в офіційних

загальнодоступних засобах інформації України, а також негайно доводитись до відома органів державного митного контролю України.

Режим квотування експорту та імпорту набирає чинності лише по закінченні 60 днів з моменту зазначеного офіційного опублікування

25. Припинення суб’єкта господарювання: поняття, види та правові підстави.

Розпочата господарська діяльність може бути через певний час припинена.

За ініціатором припинення господарської діяльності розрізняється два види припинення:

добровільне;

примусове.

Добровільним вважається таке припинення господарської діяльності, яке здійснюється з ініціативи самого суб’єкта господарювання, його власника (власників чи уповноважених ними органів).

Юридичними підставами добровільного припинення господарської діяльності є:

рішення власника (власників чи уповноважених ними органів), інших осіб – засновників суб’єкта підприємництва чи їх правонаступників про припинення підприємницької діяльності;

досягнення мети, заради, якої було засновано підприємницьку діяльність;

закінчення строку, на який засновувалася підприємницька діяльність;

визнання суб’єкта підприємництва банкрутом за його заявою.

Примусове припинення господарської діяльності здійснюється з ініціативи інших осіб: органів держави, що здійснюють контроль за провадженням господарської діяльності, кредиторів суб’єкта господарювання тощо.

Юридичними підставами примусового припинення підприємницької діяльності є:

визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути;

провадження суб’єктом господарювання діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;

невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону;

неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;

наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням;

визнання суб’єкта підприємництва банкрутом за заявою кредиторів;

зловживання суб’єктом господарювання своїм монопольним становищем чи інші порушення законодавства України;

тощо.

В залежності від того, чи зберігається можливість відновлення господарської діяльності тим же суб’єктом господарювання, припинення поділяється на два види:

тимчасове (із збереженням можливості її відновлення тим же суб’єктом);

остаточне (без збереження можливості її відновлення). Господарська діяльність припиняться тимчасово у разі анулювання

ліцензії або закінчення строку її дії, накладення арешту на грошові кошти суб’єкта господарювання, прийняття рішення уповноваженим державою органом про тимчасове зупинення діяльності суб’єкта господарювання до усунення виявлених у нього недоліків тощо.

В усіх наведених випадках суб’єкт господарювання зберігає можливість відновити свою господарську діяльність. Якщо він отримає нову ліцензію, буде знято арешт з грошових коштів, або будуть усунені недоліки в його діяльності, суб’єкт господарювання зможе продовжити здійснення своєї господарської діяльності.

Остаточне припинення господарської діяльності означає неможливість її відновлення тим же суб’єктом господарювання.

За правовими наслідками остаточне припинення господарської діяльності юридичних осіб, у свою чергу, теж поділяється на два види:

реорганізацію;

ліквідацію.

Порядок ліквідації та реорганізації суб’єктів господарювання.

За правовими наслідками остаточне припинення господарської діяльності юридичних осіб, у свою чергу, теж поділяється на два види:

реорганізацію;

ліквідацію.

При реорганізації, усі майнові права та обов’язки підприємця, що припиняє свою діяльність переходять до новоствореного суб’єкта господарювання.

Актами господарського законодавства України передбачено чотири способи реорганізації як виду припинення господарської діяльності:

злиття, приєднання, поділ та перетворення.

Відповідно до ст. 59 Господарського кодексу України у разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.

У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання.

разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу.

разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший до

новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта.

При ліквідації, майнові права та обов’язки суб'єкта господарювання, що припиняє свою діяльність, не переходять до новоствореного суб'єкта господарювання, оскільки такий не утворюється.

Разом з тим, його майнові права та обов’язки можуть переходити до власника (власників) майна, що використовувалося у господарській діяльності або до засновника (засновників) суб'єкта господарювання.

Згідно зі ст. 60 Господарського кодексу України ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується.

Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в друкованих органах масової інформації повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені строки.

Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власникові або органу, який призначив ліквідаційну комісію.

Претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта, якщо інше не передбачено

законом. Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.

Відповідно до ст. 112 Цивільного кодексу України у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги кредиторів задовольняються у такій черговості:

у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;

у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові цієї черги.

Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для пред’явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.

Претензії, що не задоволені через відсутність майна суб'єкта господарювання, претензії, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом, а також претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.

Незалежно від того, добровільно чи примусово припиняється господарська діяльність, вона остаточно вважається припиненою лише після державної реєстрації припинення юридичної особи або господарської діяльності фізичної особи-підприємця.

Державну реєстрацію припинення господарської діяльності здійснюють ті ж органи, які проводять державну реєстрацію її заснування (державну реєстрацію суб'єктів господарювання), та в порядку, встановленому Законом України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”.

Господарська діяльність суб'єкта господарювання є такою, що остаточно припинена з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи або підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.

27. Банкрутство як підстава припинення господарської діяльності.

Банкрутство як правова підстава припинення підприємницької діяльності суб’єктів господарювання визначається Главою 23 Господарського кодексу України, а також Законом України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” в редакції від 30 червня 1999 року.

Під банкрутством розуміється визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Суб’єктами правовідносин банкрутства є:

господарський суд;

кредитор (кредитори);

боржник.

Господарський суд – це єдиний державний орган, який уповноважений розглядати та вирішувати справи про банкрутство суб’єктів господарювання.

Кредитором вважається юридична, або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов’язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів).

У разі наявності двох і більше кредиторів, вони утворюють комітет кредиторів.

Під грошовим зобов’язанням розуміється зобов’язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та інших підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Залежно від моменту виникнення права вимоги до боржника, кредитори у правовідносинах банкрутства, поділяються на два види:

конкурсних;

поточних.

Конкурсними є кредитори, у яких право вимоги до боржника виникло до моменту порушення провадження у справі про банкрутство.

Поточними вважаються кредитори, право вимоги яких виникло після порушення провадження у справі про банкрутство.

Боржник – це юридична або фізична особа-суб’єкт підприємницької діяльності, яка неспроможна виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов’язкового державного соціального страхування, податків і

зборів (обов’язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Суб’єкт господарювання може бути визнаний банкрутом за наявності певних матеріально-праових підстав. Таким підставами є:

1) наявність безспірних вимог кредиторів щодо грошових зобов’язань до боржника (безспірними вважаються вимоги, які визнані самим боржником, або підтверджені виконавчими чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника);

сукупний розмір цих вимог складає суму не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати;

вони не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

З дня визнання суб’єкта господарювання банкрутом його господарська діяльність припиняється, і розпочинається ліквідаційна процедура.

Ліквідаційна процедура суб’єкта господарювання, визнаного банкрутом, має певні особливості.

Функції щодо ліквідації банкрута покладаються на ліквідатора, тобто, фізичну особу, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів, у встановленому законом порядку. З дня призначення ліквідатора, до нього переходять права керівника (органів управління) юридичної особи-банкрута.

Ліквідатором суб’єкта господарювання, визнаного банкрутом, може бути лише така фізична особа, яка:

зареєстрована як суб’єкт підприємницької діяльності;

отримала ліцензію арбітражного керуючого в установленому законом порядку;

допущена до ліквідаційної процедури ухвалою господарського суду. Усі види майнових активів, які належать банкруту на дату відкриття

ліквідаційної процедури, та виявлені в її ході, включаються ліквідатором до складу ліквідаційної маси.

Майно, на яке звертається стягнення у ліквідаційній процедурі оцінюється ліквідатором в порядку, встановленому законодавством про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність. Для цього він може залучати на підставі договору суб’єктів оціночної діяльності.

Після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута, ліквідатор розпочинає продаж майна банкрута, як правило, на відкритих торгах, якщо інший порядок продажу не встановлено комітетом кредиторів. У разі надходження двох і більше пропозицій щодо придбання майна банкрута, ліквідатор проводить конкурс або аукціон.

Законом „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” встановлено особливу черговість задоволення вимог кредиторів.

Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів, у такій черговості:

1) у першу чергу задовольняються: а) вимоги, забезпечені заставою;

б) вимоги щодо виплати заборгованості із заробітної плати за три місяці роботи, що передують порушенню справи про банкрутство чи припиненню трудових відносин у разі звільнення працівника до порушення зазначеної справи, грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки та додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, право на які виникло протягом двох років, відпрацьованих до порушення справи про банкрутство чи припинення трудових відносин, інших коштів, належних працівникам у зв'язку з оплачуваною відсутністю на роботі (оплата часу простою не з вини працівника, гарантії на час виконання державних або громадських обов'язків, гарантії і компенсації при службових відрядженнях, гарантії для працівників, що направляються для підвищення кваліфікації, гарантії для донорів, гарантії для працівників, що направляються на обстеження до медичного закладу, соціальні виплати у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності за рахунок коштів підприємства тощо), право на які виникло протягом трьох останніх місяців до порушення справи про банкрутство чи припинення трудових відносин, а також вихідної допомоги, належної працівникам у зв'язку з припиненням трудових відносин, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі;

в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов'язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, - у розмірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб;

г) витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді та проведенням ліквідаційної процедури, у тому числі:

витрати на оплату державного мита; витрати заявника на публікацію оголошення про порушення

справи про банкрутство; витрати на публікацію в офіційних друкованих органах

інформації про порядок продажу майна банкрута; витрати на публікацію в засобах масової інформації про

поновлення провадження у справі про банкрутство у зв'язку з визнанням мирової угоди недійсною;

витрати арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута;

витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рішенням господарського суду за рахунок їх коштів;

витрати на оплату праці арбітражних керуючих (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

2) у другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із \зобов'язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), крім вимог, задоволених у першу чергу, зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів, у тому числі до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України за громадян, які застраховані в цьому Фонді, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, зобов'язань зі сплати страхових внесків на

28. Суб’єкти господарювання: поняття та види.

В господарському праві поняття суб'єкта визначається тим, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин – юридичні особи, тобто організації та їх структурні підрозділи. Окремі громадяни, відповідно до ст. 128 ГК, здійснюють підприємництво без створення юридичної особи і визначаються суб’єктами господарювання у разі здійснення підприємницької діяльності за умови державної реєстрації.

Суб'єкти господарського права діють або як власники основних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, господарські товариства), або як господарюючі суб'єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство засноване кооперативом). Управлінські організації міністерства, відомства законом визначені як уповноважені власником (власниками) органи.

Відповідно до ст. 55 Господарського кодексу України суб’єктами господарювання в Україні є:

господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Суб'єкти господарського права мають ряд ознак правосуб'єктності, закріплених господарським законодавством.

По-перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-правову форму, у якій здійснюється господарська або управлінська діяльність. Кількості

суб’єктів господарювання відповідає кількість організаційних форм господарської діяльності. Під організаційною формою господарської діяльності слід розуміти спосіб її організації та здійснення.

Таким чином, господарська діяльність в Україні може здійснюватися

двох організаційних формах:

господарська діяльність зі створенням юридичної особи – суб’єкта господарювання;

господарська діяльність без створення юридичної особи, тобто фізичної особи – підприємця (громадянина-підприємця без створення юридичної особи).

В свою чергу юридичні особи – суб’єкти господарювання можуть діяти в різних організаційно-правових формах.

Організаційно- правовою формою юридичної особи-суб’єкта господарювання є спосіб її внутрішньої побудови або організаційна структура, якої не має фізична особа – підприємець.

Організаційно-правова форма юридичної особи-суб’єкта господарювання складається із певних елементів. За загальним правилом до цих елементів належать:

мета та предмет діяльності юридичної особи-суб’єкта господарювання;

розмір і порядок утворення статутного та інших фондів;

наявність або відсутність часток (акцій, паїв) у статутному фонді;

правовий режим майна, на якому діє юридична особа-суб’єкт господарювання;

порядок розподілу прибутків і збитків;

органи управління і контролю, їх компетенція;

порядок вибуття та входження нових засновників (учасників,

членів);

порядок реорганізації та ліквідації юридичної особи-суб’єкта господарювання;

інші умови, пов’язані з особливостями організаційно-правової форми юридичної особи- суб’єкта господарювання.

Організаційно-правових форм юридичних осіб – суб’єктів господарювання є значно більше ніж організаційних форм господарської діяльності.

Відповідно до чинного Господарського кодексу України виділяються такі організаційно-правові форми юридичних осіб- суб’єктів господарювання:

державні унітарні підприємства;

комунальні унітарні підприємства;

господарські товариства;

виробничі кооперативи;

підприємства об’єднань громадян;

підприємства релігійних організацій;

підприємства споживчої кооперації;

приватні підприємства;

фермерські господарства;

об’єднання підприємств.

Кожна із перелічених організаційно-правових форм юридичних осіб-суб’єктів господарювання характеризується властивими їй особливостями створення та діяльності.

Організаційно - правова форма є найважливішим критерієм класифікації суб’єктів господарювання. Зміна одного її елементу призводить до створення зовсім іншого його виду. Так, єдиною відмінністю товариства з обмеженою відповідальністю від товариства з додатковою відповідальністю є об'єм відповідальності засновників. Організаційно - правова форма, як поняття, застосовується переважно для характеристики юридичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності (підприємств). Проте, ця ознака притаманна всім без винятку соціальним утворенням, які визнаються юридичними особами.

Так, наприклад, за кількістю осіб, які беруть участь у заснуванні, підприємства поділяються на: створені одним суб'єктом (приватні, державні підприємства); створені декількома суб'єктами (господарські товариства, кооперативи, колективні підприємства); об'єднання підприємств (асоціації, концерни, корпорації тощо).

Другою ознакою суб'єкта господарського права є те, що він має юридичне відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, обігових коштів, інших цінностей. Тобто, у майновому відношенні суб'єкт господарського права є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб'єкта господарського права відокремлюється і закріплюється за ним у правовій формі, елементами якого господарське право визначило установчі документи (установчий договір, статут, акт про створення, положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для господарських об'єднань) баланс, який відображує вартість майна суб'єкта в цілому, розрахунковий та інший рахунки в банках.

Третьою, суто юридичною, ознакою суб'єкта господарського права є його господарська правосуб'єктність, тобто визначається законодавством за певним суб’єктом господарювання можливість бути суб’єктом права (мати і здійснювати господарські права і обов’язки, відповідати за їх належне виконання). Обсяг правоздатності визначається як в законодавстві, так і в правовстановлюючих документах. Вона дає права на організацію конкретної господарської діяльності.

Четвертою ознакою пов’язаною з правосуб’єктністю, є компетенція господарських організацій. У даному випадку компетенція розглядається як сукупність прав та обов’язків, які безпосередньо закріплені за господарською організацією законом і пов’язана з певним видом діяльності, переважно в організаційно – господарських правовідносинах.

До компетенції відносяться: коло питань, які можуть вирішувати та чи інша господарська організація; обов’язки, які покладаються законом на певну господарську організацію; форми відповідальності за порушенні невиконання покладених на господарську організацію обов’язків; способи захисту порушених прав.

29. Громадяни як суб’єкти господарювання: особливості правового статусу.

Насамперед зазначимо, що господарську діяльність в залежності від правового становища її суб’єктів можна розділити на дві великі категорії:

індивідуальне підприємництво фізичних осіб (власне громадян);

господарську діяльність юридичних осіб колективних утворень. Фізичні особи - підприємці, які здійснюють господарську діяльність

без створення юридичної особи. Це найпростіша форма підприємництва, що здійснюється від свого імені, на свій ризик громадянами, які відповідають усім майном, що належить їм на праві приватної власності, за своїми обов'язками у сфері підприємництва (за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути поширене стягнення). Вимоги кредиторів фізичної особи – суб'єкта підприємництва задовольняються за рахунок належного їй майна, на яке може бути звернене стягнення. Перелік майна громадян, на яке не може бути звернене стягнення, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. Він стосується громадян та підприємців. На відміну від інших форм підприємництва ця форма підприємництва не припускає створення юридичної особи, об'єднання майна і внесків осіб, а ґрунтується на приватному господарюванні.

Фізичними особами - підприємцями можуть бути громадяни, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності. Отже, не можуть бути суб'єктами підприємництва особи, визнані у встановленому порядку недієздатними (внаслідок душевної хвороби або слабоумства) або обмежено дієздатними (внаслідок зловживання алкогольними напоями або наркотичними речовинами).

Таким чином, підприємцями можуть бути особи, які досягали віку цивільного повноліття – 18 років винятком є досягнення повної дієздатності до досягнення 18 років особами, які вступили у шлюб або є у трудових відносинах за трудовим договором з 16 років.

Закон встановлює обмеження для певних категорій осіб щодо можливості здійснення ними підприємницької діяльності. Так, не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, посадових та службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а також інших осіб, уповноважених здійснювати функції держави. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю,

не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здіснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.

Громадяни – підприємці також не вправі здійснювати такі види діяльності: що становлять монополію держави: діяльність, пов'язана з обігом наркотичних речовин, прекурсорів, психотропних речовин, виготовлення та реалізація військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування бурштину, охорона особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана із розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (за деякими винятками); провадження яких передбачається законом у певній організаційній формі: ломбардні операції (державні підприємства чи повні товариства), страхова діяльність (господарські товариства, крім товариства з обмеженою відповідальністю), банківська діяльність (комерційні банки, що створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю чи кооперативного банку) та ін.

Громадянин - підприємець здійснює діяльність в межах універсальної правоздатності - права займатися підприємницькою діяльністю, передбаченого ст. 42 Конституції України. Це означає можливість особи займатися будь-яким видом підприємницької діяльності, здійснення якого не суперечить законодавству. Він діє без установчих документів на відміну від юридичної особи, яка діє в межах спеціальної правоздатності та обмежена видами діяльності, встановленими засновниками в установчих документах.

Згідно з ч. 5 ст. 128 ГК громадянин - підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 ГК, зокрема, він може здійснювати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на власний розсуд приймаючи відповідні рішення, що не суперечать закону. Зважаючи на визначення господарської діяльності, що наводиться у ст. З ГК, у широкому значенні вони можуть виготовляти та реалізовувати продукцію, виконувати роботи чи надавати послуги вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Проте законодавство містить обмеження щодо можливості провадження приватними підприємцями певних видів діяльності, Поряд із загальними обмеженнями у здійсненні підприємницької діяльності. Фізичні особи – громадяни як суб'єкти підприємницької діяльності не можуть, зокрема:

Надавати фінансові послуги, якщо інше прямо не передбачене законом. Згідно із Законом України від 12 липня 2001 р. «Про фінансові

послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими вважаються такі послуги: випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; довірче управління фінансовими активами; діяльність з обміну валют; залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення; фінансовий лізинг; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; надання гарантій та поручительств; переказ грошей; торгівля цінними паперами; факторинг.

Займатися діяльністю у сфері організації телебачення і радіомовлення

(див. Закон України від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення»);

Займатися космічною діяльністю (див. Закон України від 15 листопада 1996 р. № 502/96-ВР «Про космічну діяльність»);

Займатися діяльністю у сфері здійснення операцій з металобрухтом

(згідно зі ст. 4 Закону України від 5 травня 1999 р. «Про металобрухт» операції з металобрухтом здійснюються лише спеціалізованими або спеціалізованими металургійними переробними підприємствами, а також їх приймальними пунктами);

Займатися діяльністю у сфері загальної середньої та вищої освіти

(див. закони України від 13 травня 1999 р. «Про загальну середню освіту», від 17 січня 2002 р. «Про вищу освіту»);

Займатися концесійною діяльністю щодо будівництва та експлуатації автомобільних доріг згідно зі ст. 1 Закону України від 14 грудня 1999 р. «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» концесіонером може бути юридична особа.

Окрім того, індивідуальні підприємці повинні дотримуватися вимог закону щодо: ліцензування певних видів господарської діяльності; патентування окремих видів підприємницької діяльності; подання податковим органам декларацій про доходи, інших відомостей для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплати податків та інших обов'язкових платежів; ведення обліку результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства; додержання прав і законних інтересів споживачів; добросовісної поведінки у сфері економічної конкуренції; забезпечення найманим працівникам (у разі застосування найманої праці) умов, передбачених трудовим законодавством; своєчасного повідомлення реєстратора (органу державної реєстрації) про зміну своєї адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що мають відображатися в реєстраційних документах.

Чинне законодавство України не передбачає виокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси належного цьому громадянинові майна. Так, ч. 2ст 128 ГК та ч. 1 ст. 52 ЦК прямо встановлюють правило про те, що

громадянин-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна (ч. 2 ст. 52 ЦК). За рішенням суду за відповідними зобов'язаннями може бути звернено стягнення на все належне приватному підприємцеві майно, в тому числі і те, яке він не використовував для зайняття підприємницькою діяльністю (приватна квартира, дача, меблі, автомашина тощо). Зважаючи на наявність повної відповідальності за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм майном, громадянин-підприємець провадить підприємницьку діяльність без формування статутного, резервного та інших фондів.

Громадянин - підприємець має можливість не відкривати банківський рахунок, працюючи за готівкові кошти.

30. Поняття, ознаки та організаційні форми підприємств.

Д омінуюче місце серед суб'єктів господарювання належить підприємствам. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства як суб'єкта господарювання є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою.

Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та правового становища підприємства.

Поняття «підприємство» є узагальнюючим. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як суб'єкт господарювання і суб'єкт права. За допомогою цих ознак уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Відповідно до Глави 7 Господарського кодексу України основним учасником відносин у сфері господарювання є підприємство як юридична особа – суб’єкт підприємництва.

Підприємство – це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, встановленому Господарським кодексом та іншими актами законодавства (ч. 1ст 62 Господарського кодексу України).

З аналізу ст. 62 Господарського кодексу України слід виділити такі ознаки підприємства:

підприємство є юридичною особою;

підприємство є самостійним суб’єктом господарювання і діє в господарському обороті від власного імені;

підприємство має відокремлене майно та самостійний баланс;

підприємство має рахунки в установах банків;

підприємство має печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом;

підприємство діє, як правило, на основі статуту (окремі організаційно-правові форми підприємств не мають статуту, а діють на підставі інших установчих документів, наприклад, повне та командитне господарські товариства);

підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Залежно від визначення частки засновника (засновників) у статутному фонді (майні) господарської організації в Україні діють підприємства двох організаційних форм: унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

Унітарними є такі підприємства:

державне унітарне підприємство;

комунальне унітарне підприємство;

підприємство об'єднання громадян;

підприємство релігійної організації;

підприємство споживчої кооперації, у статуному фонді якого не визначена частка його засонвника;

приватне підприємство, у статутному фонді якого не визначена частка його засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі

корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Корпоративними є такі підприємства:

виробничий кооператив;

господарське товариство;

підприємство споживчої кооперації, в статутному фонді якого визначені частки його засновників (засновника);

приватне підприємство, в статутному фонді якого визначені частки його засновників (засновника);

фермерське господарство, в статутному фонді якого визначені частки його засновників (засновника).

Види підприємств. Суб’єкти малого та середнього підприємництва.

Види підприємств. Підприємства в Україні поділяються на види за різними критеріями.

І За метою створення вони можуть бути:

комерційними (такими, що створюються для одержання та наступного розподілу прибутку, тобто для заняття підприємницькою діяльністю);

некомерційними (такими, що не мають на меті одержання та

наступний розподіл прибутку, тобто для зайняття некомерційним господарюванням).

ІІ Відповідно до ст. 63 Господарського кодексу України залежно від суб’єкта права власності, який виступив засновником підприємства, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності фізичних осіб чи суб'єкта підприємництва − юридичної особи;

підприємство колективної власності, що діє на основі власності

кількох власників одного виду права власності, або одного власника, який утворений ними;

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

змішане підприємство, засноване на змішаній власності (на базі

об'єднання майна різних власників).

В навчальній літературі з господарського права робляться спроби поєднати види підприємств за критерієм суб’єкта права власності, який є засновником підприємства, з конкретними організаційно-правовими формами юридичних осіб. Однак, такі спроби не можна визнати вдалими, оскільки певна організаційно-правова форма юридичної особи-суб’єкта господарювання, залежно від складу засновників, може належати до різних видів підприємств. Наприклад, господарське товариство, утворене однією фізичною особою, або юридичною особою-суб’єктом

підприємницької діяльності належить до приватного підприємства. Якщо засновником господарського товариства виступила держава, або територіальна громада, то воно буде вважати відповідно державним, або комунальним підприємством. У разі заснування господарського товариства різними власниками спільно, наприклад, фізичною особою і територіальною громадою, воно виступатиме змішаним підприємством і т.д.

Іншими словами, тому чи іншому виду підприємства за критерієм власності, не завжди відповідає якась конкретна організаційно-правова форма юридичної особи-суб’єкта господарювання, і навпаки.

ІІІ За розміром частки іноземного інвестора у статутному фонді (майні) підприємств, вони поділяються на:

- іноземні підприємства – підприємства, в статутному фонді (майні) яких іноземна інвестиція становить сто відсотків (причому, треба розрізняти такі поняття як: іноземне підприємство та іноземна юридична особа; іноземне підприємство створюється і діє за законодавством України, тобто є суб’єктом господарювання України, іноземна юридична особа − це організація, що створюється і діє за законодавством іноземної держави, тобто є її суб’єктом господарювання).

підприємства з іноземними інвестиціями – підприємства, у статутному фонді (майні) яких іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків (слід мати на увазі, що підприємства, в статутному фонді яких, частка іноземного інвестора складає менше десяти відсотків, теж фактично є підприємствами з іноземною інвестицією, однак, на них не поширюються державно-правові гарантії захисту прав іноземних інвесторів, встановлені законодавством України про режим іноземного інвестування);

національні підприємства – підприємства, у статутному фонді

(майні) яких немає іноземної інвестиції. Суб’єктами мікропідприємництва є:

фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи - підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України;

юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за

середньорічним курсом Національного банку України.

Суб’єктами малого підприємництва є:

фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи - підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України;

юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

Суб’єктами великого підприємництва є юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний

період (календарний рік) перевищує 250 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності перевищує суму, еквівалентну 50 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

Інші суб’єкти господарювання належать до суб’єктів середнього підприємництва.

{ Статтю 55 доповнено новою частиною згідно із Законом N 4618-VI

4618-17 ) від 22.03.2012 }

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.

{ Частина статті 55 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005 }

5. Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи

оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.

32. Особливості створення та діяльності державних унітарних підприємств.

В ідповідно до ст. 73 Господарського кодексу України державне унітарне підприємство − це підприємство, яке утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Державні унітарні підприємства за метою створення поділяються на два види: 1) державні комерційні підприємства, які створюються для зайняття підприємницькою діяльністю; 2) казенні підприємства, які створюються для заняття некомерційним господарюванням.

Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва, і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном.

Особливості створення та діяльності державних комерційних підприємств:

єдиним засновником цього підприємства є держава в особі уповноваженого нею органу, до сфери управління якого входить підприємство;

це підприємство створюється і діє виключно як унітарне;

при створенні цього підприємства, органом, до сфери управління якого воно входить, формується статутний фонд, мінімальний розмір якого встановлюється законом;

у статутному фонді цього підприємства не визначається частка його засновника;

це підприємство не є власником закріпленого за ним майна, а діє на праві господарського відання;

це підприємство зобов’язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення;

це підприємство зобов’язане складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік;

це підприємство для закупівель товарів, робіт і послуг застосовує процедури закупівель, визначені Законом України „Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” від 22.02.2000 року;

це підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом;

це підприємство може відчужувати майнові об’єкти, що належать до основних фондів лише за попередньою згодою органу, до сфери

управління якого воно належить, і лише, на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом;

це підприємство може відчужувати нерухоме майно, а також повітряні і морські судна, судна внутрішнього плавання та рухомий склад залізничного транспорту за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України;

це підприємство може списувати з балансу не повністю амортизовані основні фонди, а також застосовувати прискорену амортизацію основних фондів лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство;

це підприємство зобов’язане направляти грошові кошти (частину прибутку) державі як власнику, які зараховуються до Державного бюджету України, і розмір яких затверджується у фінансовому плані;

органом управління цього підприємства є керівник (директор), який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові;

це підприємство за своїми зобов’язаннями несе повну відповідальність закріпленим за ним на праві господарського відання майном, а його засновник не несе відповідальності за зобов’язаннями підприємства, крім випадків, передбачених законом.

Особливості створення та діяльності казенних підприємств:

1) ці підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом; 2) єдиним засновником цього підприємства є держава в особі Кабінету

Міністрів України, який у рішенні про створення підприємства визначає орган, до сфери управління якого воно входить; 3) при створенні цього підприємства, органом, до сфери управління якого

воно входить, формується статутний фонд, мінімальний розмір якого встановлюється законом; 4) у статутному фонді цього підприємства не визначається частка його засновника;

це підприємство не є власником закріпленого за ним майна, а діє на праві оперативного управління, в обсязі зазначеному в статуті підприємства;

майно цього підприємства не підлягає приватизації;

це підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить (орган, до сфери управління якого входить підприємство, дає дозвіл на здійснення підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється цей дозвіл);

це підприємство самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом;

це підприємство зобов’язане складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік;

це підприємство для закупівель товарів, робіт і послуг застосовує процедури закупівель, визначені Законом України „Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” від 22.02.2000 року;

це підприємство не має права відчужувати, або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить;

це підприємство може відчужувати нерухоме майно, а також повітряні і морські судна, судна внутрішнього плавання та рухомий склад залізничного транспорту за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України;

це підприємство зобов’язане направляти грошові кошти (частину прибутку) державі як власнику, які зараховуються до Державного бюджету України, і розмір яких затверджується у фінансовому плані;

орган, до сфери якого входить це підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучати у казенного підприємства майно, яке не використовується, або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у своїх повноважень;

органом управління цього підприємства є керівник (директор), який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові;

це підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні, а у разі їх недостатності, держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за його зобов’язаннями.

це підприємство не може бути визнано банкрутом.

33. Особливості створення та діяльності комунальних унітарних

п ідприємств.

Комунальне унітарне підприємство − це підприємство, яке утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Комунальні унітарні підприємства за метою створення поділяються на два види:

комунальні комерційні підприємства, які створюються для зайняття підприємницькою діяльністю;

комунальні некомерційні підприємства, які створюються для заняття

некомерційним господарюванням.

Особливості створення та діяльності комунальних унітарних підприємств:

єдиним засновником цього підприємства є територіальна громада в особі відповідної місцевої ради, яка є органом, до сфери управління якого входить підприємство;

це підприємство створюється і діє виключно як унітарне;

при створенні цього підприємства, відповідною місцевою радою формується статутний фонд, мінімальний розмір якого встановлюється місцевою радою;

у статутному фонді цього підприємства не визначається частка його засновника;

це підприємство не є власником закріпленого за ним майна, а діє на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство), або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство);

відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами комунальної власності будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності цим органам;

це підприємство зобов’язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому порядку місцеві замовлення;

це підприємство для закупівель товарів, робіт і послуг застосовує процедури закупівель, визначені Законом України „Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” від 22.02.2000 року;

це підприємство розпоряджається закріпленим за ним комунальним майном у межах, визначених відповідною місцевою радою;

це підприємство зобов’язане направляти грошові кошти (частину прибутку) територіальній громаді як власнику, які зараховуються до відповідного місцевого бюджету, і розмір яких затверджується місцевою радою;

органом управління цього підприємства є керівник (директор), який призначається відповідним місцевим головою, і є підзвітним йому та виконавчому органові місцевого самоврядування;

12) це підприємство за своїми зобов’язаннями несе повну відповідальність закріпленим за ним майном, а його засновник не несе відповідальності за зобов’язаннями підприємства, крім випадків, передбачених законом.

34. Особливості створення та діяльності підприємств об’єднань громадян, релігійних організацій та споживчої кооперації.

Відповідно до ч.1 ст. 93 Господарського кодексу України підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників).

Підприємства колективної власності можуть діяти в таких організаційно-правових формах:

виробничі кооперативи;

підприємства об’єднань громадян;

підприємства релігійних організацій;

підприємства споживчої кооперації.

Окрім Господарського кодексу України, правові засади створення та діяльності підприємств колективної власності визначаються спеціальними законами: Законом України „Про кооперацію” від 10 липня 2003 року, Законом України „Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 року, Законом України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року та Законом України „Про споживчу кооперацію” від 10 квітня 1992 року.

Перелічені організаційно-правові форми підприємств колективної власності наділені властивими для них особливостями створення та діяльності.

Підприємством об’єднання громадян, релігійної організації є

унітарне підприємство, засноване на власності об’єднання громадян (громадської організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.

Підприємства об’єднань громадян та релігійних організацій мають спільні особливості створення та діяльності.

Особливості створення та діяльності підприємства об’єднання громадян та релігійної організації:

єдиним засновником цього підприємства є зареєстроване в якості юридичної особи об’єднання громадян (громадська організація, політична партія), або релігійна організація;

це підприємство створюється і діє виключно як унітарне;

при створенні цього підприємства, його засновником формується статутний фонд, мінімальний розмір якого законом не встановлено;

у статутному фонді цього підприємства не визначається частка його засновника;

це підприємство не є власником закріпленого за ним майна, а діє на праві господарського відання;

це підприємство розпоряджається закріпленим за ним майном у межах, визначених відповідним об’єднанням громадян чи релігійною організацією;

для управління діяльністю цим підприємством утворюються органи управління (вищий орган управління, виконавчий орган, тощо);

це підприємство має спеціальну правоздатність, оскільки види господарської діяльності, якими воно може займатися, повинні відповідати статутним завданням відповідного об’єднання громадян чи релігійної організації;

це підприємство за своїми зобов’язаннями несе повну відповідальність закріпленим за ним майном, а його засновник не несе відповідальності за зобов’язаннями підприємства, крім випадків, передбачених законом або установчими документами.

Підприємствами споживчої кооперації визнаються унітарні або

корпоративні підприємства, утворені споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об’єднанням) споживчих товариств відповідно до вимог Господарського кодексу України та інших законодавчих актів з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об’єднань).

Особливості створення та діяльності підприємства споживчої кооперації:

засновниками цього підприємства можуть бути одне або більше споживчих товариств, а також спілка (об’єднання) споживчих товариств;

це підприємство створюється і діє як унітарне (у разі його утворення одним засновником), або як корпоративне (у разі його утворення двома або більше засновниками);

при створенні цього підприємства, його засновником формується статутний фонд, мінімальний розмір якого законом не встановлено;

у статутному фонді цього підприємства не визначається частка його засновника (якщо воно є унітарним), або ж визначаються частки засновників (якщо воно є корпоративним);

це підприємство не є власником закріпленого за ним майна, а діє на праві господарського відання (якщо воно є унітарним), або ж стає власником переданого йому майна (якщо воно є корпоративним);

для управління діяльністю цим підприємством утворюються органи управління (вищий орган управління, виконавчий орган, тощо);

це підприємство має спеціальну правоздатність, оскільки види господарської діяльності, якими воно може займатися, повинні відповідати статутним завданням відповідних споживчих товариств чи їх спілок (об’єднань);

це підприємство за своїми зобов’язаннями несе повну відповідальність переданим йому майном, а його засновник (засновники) не несе

відповідальності за зобов’язаннями підприємства, крім випадків, передбачених законом або установчими документами.

35. Особливості створення та діяльності приватних підприємств.

В ідповідно до ст. 113 Господарського кодексу України приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання- юридичної особи.

Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається Господарським кодексом України та іншими законами.

Особливості створення та діяльності приватного підприємства:

засновниками цього підприємства можуть бути такі категорії осіб: - одна фізична особа; - дві або більше фізичних осіб;

- одна юридична особа- суб’єкт господарювання;

це підприємство створюється і діє як унітарне (якщо у його статутному фонді не визначається частка засновника), або як корпоративне (якщо у його статутному фонді визначається частка (частки) засновника (засновників));

при створенні цього підприємства, його засновником (засновниками) формується статутний фонд, мінімальний розмір якого законом не встановлено;

у статутному фонді цього підприємства не визначається частка його засновника (якщо воно є унітарним), або ж визначається частка (частки) засновника (засновників) (якщо воно є корпоративним);

це підприємство не є власником закріпленого за ним майна, а діє на праві господарського відання (якщо воно є унітарним), або ж стає власником переданого йому майна (якщо воно є корпоративним);

управління діяльністю цим підприємством може здійснюватися безпосередньо засновником (засновниками), або утвореними ним (ними) органами управління (директор, тощо);

це підприємство може діяти на основі особистої праці засновника (засновників), чи з використанням найманої праці;

це підприємство за своїми зобов’язаннями несе повну відповідальність переданим йому майном, а його засновник (засновники) не несе відповідальності за зобов’язаннями підприємства, крім випадків, передбачених законом або установчими документами.

Особливості створення та діяльності об’єднань підприємств.

Виробничі кооперативи: поняття, види, особливості створення та діяльності.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про кооперацію» (далі – Закон) кооператив — це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. Кооператив є юридичною особою.

Основні види кооперативів також встановлюються Законом України «Про кооперацію», згідно зі ст. 6 якого відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на: виробничі, обслуговуючі та споживчі.

Виробничим кооперативом визнається добровільне об’єднання фізичних осіб на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні майнових (пайових) внесків, у часті в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

Особливості створення та діяльності виробничих кооперативів:

засновниками цих підприємств можуть бути лише фізичні особи, при чому, їх кількість повинна складати не менше трьох осіб;

ці підприємства створюються і діють виключно як корпоративні підприємства;

при створені цих підприємств формується статутний фонд (пайовий фонд), мінімальний розмір якого законом не встановлено, він визначається самими засновниками;

у статутному (пайовому) фонді цих підприємств визначаються частки (паї) їх засновників (членів);

ці підприємства є власниками належного їм майна (засновники або члени, які внесли свої вклади у статутний (пайовий) фонд цих підприємств, перестають бути власниками зроблених ними вкладів, а набувають корпоративні права у виробничих кооперативах);

для управління діяльністю цими підприємствами утворюються органи управління (вищий орган управління, виконавчий та контрольно-наглядові органи);

участь в управлінні діяльністю цих підприємств не залежить від розміру часток (паїв) їх членів у статутному (пайовому) фонді, а базується на засаді рівності, що означає: кожен член виробничого кооперативу має у його вищому органі управління один голос;

взаємовідносини між цими підприємствами та їх членами базуються на засадах членства, це означає, що їх члени зобов’язані брати особисту

трудову участь у діяльності виробничого кооперативу (брати участь в управлінні діяльністю виробничого кооперативу є правом їх членів, а не обов’язком);

розмір доходу (кооперативних виплат та виплат на паї) членів цих підприємств залежить не лише від величини їх часток (паїв) у статутному (пайовому) фонді, але й від їх трудової участі у діяльності кооперативу;

ці підприємства за своїми зобов’язаннями несуть повну відповідальність усім належним їм майном, а їх члени за зобов’язаннями виробничого кооперативу несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність своїм майном у розмірі, не меншому їх пайового внеску, якщо більший розмір відповідальності не передбачено законом або статутом виробничого кооперативу.

38. Фермерське господарство: поняття та його місце серед інших суб’єктів підприємництва.

До інших видів підприємств, окрім приватного, у Главі 11 Господарського кодексу України віднесені:

фермерське господарство;

орендне підприємство;

підприємство з іноземними інвестиціями;

іноземне підприємство.

Разом з тим, орендне підприємство, підприємство з іноземними інвестиціями та іноземне підприємство не є самостійними організаційно-правовими формами підприємств, а можуть створюватися і діяти в різних організаційно-правових формах, передбачених законом.

Натомість, фермерське господарство вважається самостійною організаційно-правовою формою підприємств. Його діяльність регламентується Господарським кодексом України та Законом України „Про фермерське господарство” від 19 червня 2003 року.

Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства відповідно до закону. Фермерське господарство (далі – ФГ) як суб’єкт господарювання найповніше відображає товарно – підприємницькі засади аграрного господарювання на землях сільськогосподарського призначення є юридичною особою, яка здійснює діяльність відповідно до Земельного кодексу України( в частині права власності на землю і землевикористання), відповідно до Закону України від 19 червня 2003 р. «Про фермерське господарство» (далі – Закон) та статуту.

ФГ базується на сімейно – родинних відносинах. Відповідно до ст. Закону членами такого господарства можуть бути: подружжя, батьки, діти, які досягли 14 – річного віку, інші члени сім’ї та родичі. ФГ є його засновник або інша визначена в статуті особа, яка пройшла конкурсний відбір на право його створення у районній (міській) професійній комісії з питань створення фермерських господарств. Допускається залучення до роботи у ФГ також і найманих працівників, які працюють за трудовим договором (контрактом) і не є членами господарства.

Землі ФГ, які є основою створення ведення господарства згідно ст. 12 Закону можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Законом не встановлено мінімального розміру земельних ділянок ФГ, а максимальний згідно п. 13 Перехідних положень Земельного кодексу України загальною площею до 100 гектарів на праві власності, хоча ця площа може бути збільшена у разі спадкування земельних ділянок за законом. Розмір земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди не обмежується.

Державна реєстрація ФГ проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районних адміністраціях за місцезнаходженням земельної ділянки або місцем проживання його голови

Особливості створення та діяльності фермерського господарства:

засновниками цього підприємства можуть бути такі категорії осіб: - один громадянин України;

- двоє або більше громадян України, які є родичами або членами однієї сім’ї, відповідно до закону;

до моменту державної реєстрації цього підприємства його засновник (засновники) повинні набути у власність або в оренду земельну ділянку для ведення фермерського господарства;

це підприємство створюється і діє виключно як корпоративне;

при створенні цього підприємства, його засновником (засновниками) формується статутний фонд (статутний капітал), мінімальний розмір якого законом не встановлено;

у статутному фонді цього підприємства визначається частка (частки) його засновника (засновників);

це підприємство є власником належного йому майна;

управління діяльністю цим підприємством може здійснюватися безпосередньо засновником (засновниками), або утвореними ним (ними) органами управління (Голова фермерського господарства, тощо);

взаємовідносини між цим підприємством та його членами базуються на засадах членства, це означає, що його члени зобов’язані брати особисту трудову участь у діяльності фермерського господарства (брати участь в управлінні діяльністю фермерського господарства є правом його членів, а не обов’язком);

членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім’ї, родичі, які об’єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень Статуту господарства; не можуть бути членами фермерського господарства особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом);

це підприємство за своїми зобов’язаннями несе повну відповідальність переданим йому майном, а його засновник (засновники) не несе відповідальності за зобов’язаннями господарства, крім випадків, передбачених законом або установчими документами.

39. Іноземні підприємства та підприємства з іноземною інвестицією: поняття, організаційно-правові форми, особливості створення та діяльності.

За критерієм участі іноземного інвестора та його частки у статутному капіталі (складеному майні підприємства) законодавець виділяє дві категорії підприємств, яким притаманна певна специфіка: підприємства з іноземними інвестиціями та іноземні підприємства.

Особливості правового становища підприємств з іноземними інвестиціями визначаються статтями 116, 390-400 ГК, Законом України від 19.03.1996 р "Про режим іноземного інвестування" (ст. 1 - щодо визначення понять "іноземні інвестори", "іноземні інвестиції", "підприємство з іноземними інвестиціями", ст. 2

"Види іноземних інвестицій", ст. 4 "Об'єкти іноземного інвестування", ст. 7 "Правовий режим інвестиційної діяльності", ст. 13 "Державна реєстрація іноземних інвестицій", ст. 16 "Організаційно-правові форми підприємств з іноземними інвестиціями"), а також низкою підзаконних нормативно-правових актів, зокрема:

Положенням про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій", затв. постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1996 p.;

постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1996р. "Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього манна";

постановою Кабінету Міністрів України від 05.09.1996 р. "Про затвердження Порядку визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями";

постановою Кабінету Міністрів України від 12.12.2002 р. № 1855 "Про допущення товарів до переміщення через митний кордон України в режимі тимчасового ввезений (вивезення)";

Правилами здійснення переказів іноземної валюти за межі України за дорученням фізичних осіб та одержання фізичними особами в Україні переказаної їм із-за кордону іноземної валюти та про внесення змін до нормативно-правових актів Національного банку України: Затв. постановою Правління 1ІБУ від 17.01.2001 р. № 18таіи.

Характерними ознаками підприємства з іноземними інвестиціями є:

підприємство корпоративного типу за участю вітчизняних суб'єктів господарювання (резидентів) та іноземних інвесторів (ними можуть бути: іноземні громадяни, особи без громадянства, що не мають постійного місця проживання в Україні, юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншої держави, міжнародні організації, інші держави);

наявність у статутному фонді підприємства іноземної інвестиції у визначених законом формах (види та форми таких інвестицій визначаються ст. 2, 16 Закону "Про режим іноземного інвестування",ст. 391,392 ГК)та розмірі (не менше 10% розміру цього фонду):

створення такого підприємства може відбуватися шляхом заснування (при цьому принаймні одним із засновників має бути іноземний інвестор), а також у разі внесення іноземним інвестором іноземної інвестиції у вже створене підприємство і набуття в результаті цього корпоративних прав у такому підприємстві; набуття підприємством статусу ПП пов'язується не з моментом його державної реєстрації, а з дня зарахування іноземної інвестиції та його баланс;

до установчих документів підприємства з іноземними інвестиціями ставляться спеціальні вимоги: крім відомостей, передбачених законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, вони також мають містити відомості про державну належність засновників підприємства з іноземним

и інвестиціями, відомості про розмір іноземної інвестиції, оціненої в іноземній валюті та національній валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України за курсом НБУ;

Підприємство з іноземними інвестиціями (ПІІ) - це такс підприємство корпоративного типу, засновником (засновниками) та/або учасником (учасниками) якого (крім, резидентів) є іноземний інвестор (інвестори), а частка іноземних інвестицій у статутному фонді (складає і йому майні) підприємства становить, не менше ніж 10%

Характерні ознаки

Спеціальне нормативно-правове регулювання: статті 116, 390-400 ГК, Закон України від 19.03.1996 р. "Про режим іноземного інвестування": Положення про порядок державної реє¬страції іноземних інвестицій", затв. постановою КМУ "ід 07.08.1996 р. Х" 928; постанова КМУ від 07.08.1996 р. № 937 "Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестицій¬ну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна"; постанова КМУ віл 05.09.1996 р. Хе 1061 "Про затвердження Порядку визначення продукції власного виробни¬цтва підприємств з іноземними інвестиціями";

постанова КМУ від 12.12.2002 р. № 1855" Про допущення товарів до переміщення через митний кордон України в режимі тимчасового вве¬зення (вивезення)" та ін.

Підприємство корпоративного типу за участю вітчизняних суб'єктів господарювання чи грома¬дян (резидентів) та іноземного інвестора/інвесторів (ними можуть бути: іноземні громадяни, особи без громадянства, що не мають постійного місце проживання в Україні, юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншої держави, міжнародні організації, інші держави)

Наявність в статутному фонді підприємства іноземної інвестиції у визначених законом формах (види та форми таких інвестицій визначаються ст. 2. 16 Закону "Про режим іноземного інвестування", ст. 391,392 ГК) та розмірі (не менше 10% розміру цього фонду)

Створення такого підприємства може відбуватися шляхом заснування (при цьому принаймні одним із засновників має бути іноземний інвестор),

також у разі внесення його учасником

- іноземним інвестором іноземної інвестиції у вже створене підприємство; набуття підприєм¬ством статусу ПІІ пов'язується не з моментом його державної реєстрації, а з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс

Спеціальні вимоги до установчих документів підприємства з іноземними інвестиціями; крім відомостей, передбачених законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, вони також повинні містити відомості про державну належність засновни¬ків підприємства з іноземними інвестиціями, відомості про розмір іноземної інвестиції, оціне¬ної в іноземній валюті та національній валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України за курсом НБУ

Майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підпри¬ємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного споживання),

- звільняється від обкладення митом. Порядок пропуску такого майна на територію України ви¬значається ст. 18 Закону України "Про режим іноземного інвестування" та постановою КМУ від 07.08.96 р. №937

_ Продукція ПІІ не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови їх сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України

_ 3 метою залучення іноземних інвестицій держава закріплює гарантії захисту нрав іноземних інвесторів (ст. 397 ГК, статті 8-12 Закону "Про режим іноземного інвестування")

З метою захисту інтересів національної економіки законом можуть встановлюватися обмеження щодо здійснення певних видів господарської діяльності підприємствами з іноземними інвестиціями _

майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного споживання), звільняється від обкладення митом. Порядок пропуску такого майна на територію України визначається ст. 18 Закону України "Про режим іноземного інвестування" та постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.96 р. "Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну манна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна;

продукція цих підприємств не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови їх сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

на підприємство з іноземними інвестиціями розповсюджується національний режим господарювання, якщо інше не передбачено законами, та міжнародними договорами України, ратифікованими BP України;

метою залучення іноземних інвестицій держава закріплює гарантії захисту прав іноземних інвесторів (ст. 397 ГК, статті 8-12 Закону "Про режим іноземного інвестування");

метою захисту інтересів національної економіки законом можуть встановлюватися обмеження щодо здійснення певних видів господарської діяльності підприємствами з іноземними інвестиціями (види господарської діяльності, що належать до монополії держави).

Іноземне підприємство фактично є різновидом підприємства з іноземними інвестиціями, визначальною ознакою якого є особливі вимоги до його учасників (ними можуть бути лише іноземні інвестори) та майна (в іноземному підприємстві іноземна інвестиція має становити 100%). За організаційно-правовою формою таке підприємство може бути унітарним чи корпоративним. Виникнення

такого підприємства пов'язується із заснуванням іноземними інвесторами (інвестором) нового підприємства чи набуття такими особами у власність майнового комплексу діючого унітарного підприємства або 100% акцій (часток) підприємства корпоративного типу 3 метою захисту інтересів національної економіки та національної безпеки законом можуть визначатися галузі, в яких створення іноземних підприємств забороняється.

Особливості правового статусу іноземних підприємств визначаються ст. 117 Г К України.Дана стаття, а також статті 63 і 396 ГК передбачають можливість створення унітарного або корпоративного підприємства, яке діє виключно на власності іноземців — фізичних або юридичних осіб. Таке підприємство є іноземним підприємством. Ним є також діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб. Статусу іноземного діюче підприємство України набуває після придбання його повністю у свою власність іноземцем або іноземною юридичною особою. При цьому вимогою законодавства є повне, а не часткове придбання увласність іноземцем чи іноземною юридичною особою діючого підприємства.

Іноземному підприємству притаманні такі ознаки:

— створюється і діє за законодавством України;

— діє виключно на власності іноземних суб'єктів (іноземців або іноземних юридичних осіб);

— у власності іноземного підприємства може перебувати будь-яке майно, не заборонене законодавством України;

— діюче підприємство може бути власністю іноземного підприємства тільки після повного придбання його у власність іноземцями, або іноземними юридичними особами, або ж ними спільно;

— іноземне підприємство має своє найменування; окрім повного найменування, може мати й скорочене, свою печатку, поточний рахунок у банку та інші реквізити відповідно до чинного законодавства України.

2. Економічна безпека України обумовлює необхідність недопущення доступу іноземних суб'єктів господарювання, а з ними — і держави, за законодавством якої вони створені, в галузі борони (зброї, техніки і технології), фундаментальних розробок, підтримання суспільного порядку і управління, фінансів і монетарної політики, правотворчості. Зазначені сфери традиційно становлять недоступні для іноземців галузі практично в усіх без винятку країнах

Законодавство України також обмежує доступ іноземців до деяких секторів економіки, якими є: діяльність видавництв, топографо-геодезична і картографічна діяльність, страхова діяльність тощо.

Законами України можуть визначатися території, на яких створення і діяльність іноземних підприємств обмежується або забороняється виходячи з вимог забезпечення національної безпеки України. Це, як правило, прикордонні території, території розміщення військових або інших стратегічних об'єктів.

у разі коли інші держави, митні союзи або економічні угруповання обмежують здійснення законних прав та інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України (підприємств, філій або представництв), органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності відповідно до їх компетенції мають право застосовувати адекватні заходи у відповідь на такі дії (ст. 29 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»),

5. Згідно з ч. З коментованої статті, а також з положеннями статей 116 і 392 ГК іноземні підприємства мають право створювати свої структурні одиниці (філії, відділення, представництва, інші відокремлені підрозділи), які не є юридичними особами, але мають постійне місцезнаходження на території України. Виходячи з вимог вищезазначених статей та інших законодавчих актів умови створення та діяльність таких структурних підрозділів регулюютьсязаконодавством України. Це необхідно для того, щоб попередити здійснення на території україни невигідної для неї діяльності, або діяльності, яка може порушувати економічний суверенітет України.

Філії, представництва та інші відокремлені підрозділи іноземних підприємств, що відкриваються в Україні, реєструються Міністерством економіки України в порядку, визначеному ст.5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

4. Умовами створення іноземних підприємств є:

— наявність (надходження) на території України власності іноземців, іноземних юридичних осіб або наявність діючого підприємства, придбаного у власність цими особами;

— створення іноземного підприємства на території чи в галузі господарювання, в яких це заборонено;

— відображення у відповідних документах відомостей про предмет діяльності (не заборонений в Україні), інших відомостей, передбачених чинним законодавством при створенні іноземних підприємств.

Щоб зареєструвати іноземне підприємство, його засновники повинні підготувати (розробити) установчі документи. Це — комплект документів установленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і діє як суб'єкт господарських відносин.

Державна реєстрація зумовлює визнання іноземного підприємства юридичною особою, тобто виникнення в останньої правоздатності і дієздатності — можливості своїми діями набувати права та обов'язки.

Предмет, цілі і напрями дальності іноземне підприємство визначає у своєму статуті; відповідно з останнім і чинним законодавством воно має право вчиняти правочини, укладати договори та інші угоди, займатись будь-якою господарською діяльністю, передбаченою статутом у відповідності з ГК, і не забороненою чинним законодавством. Іноземне підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи розвитку виходячи з попиту на вироблювану продукцію, роботи, послуги. Продукція такого підприємства не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови її сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому КМУ.

Відносини іноземного підприємства з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарювання виникають і регулюються на основі договорів.

Іноземне підприємство має право вести зовнішньоекономічну діяльність і напрями цієї діяльності визначає самостійно.

Держава забезпечує іноземному підприємству рівні правові та економічні можливості з іншими підприємствами, гарантує забезпечення його прав і законних інтересів.

Втручання у господарську та іншу діяльність іноземного підприємства з боку державних, громадських організацій, політичних партій і рухів без законних на те підстав не допускається.

Контроль за діяльністю іноземного підприємства здійснюється податковою, державною ревізійною службами та органами інших відомств, передбачених ГК, а також іншим чинним законодавством.

Взаємовідносини іноземного підприємства з органами державного управління, місцевого самоврядування та іншими органами будуються у відповідності з чинним законодавством.

Ліквідація і реорганізація іноземного підприємства здійснюються у відповідності з вимогами статуту, ГК, антимонопольного та іншого чинного законодавства, за рішенням власника або за рішенням суду чи господарського суду.

40. Господарська діяльність відокремлених структурних підрозділів підприємств.

Актами господарського законодавства України встановлено можливість для суб’єктів господарювання- юридичних осіб утворювати свої структурні підрозділи, які складають організаційну структуру підприємств.

Структурні підрозділи підприємств не вважаються самостійними суб’єктами господарської діяльності, і в господарському обороті діють від імені юридичної особи, яка їх створила.

Відповідно до ст. 64 Господарського кодексу України структурні підрозділи суб’єктів господарювання бувають різних видів.

Так, за предметом діяльності усі структурні підрозділи суб’єктів господарювання поділяються на:

виробничі (виробництва, цехи, відділення, дільниці, бригади, бюро, лабораторії тощо), які здійснюють частину або весь обсяг господарської діяльності підприємства;

функціональні (управління, відділи, бюро, служби), які входять до

апарату управління підприємством і обслуговують діяльність виробничих структурних підрозділів.

За місцем розташування структурних підрозділів підприємств вони можуть бути поділені на:

внутрішні, які розташовані за місцем знаходження підприємства, що їх створило;

відокремлені, які розташовані поза межами місця знаходження

підприємства, що їх створило.

Найбільш поширеними відокремленими підрозділами підприємств є філії та представництва.

Філія – це відокремлений структурний підрозділ суб’єкта господарювання, який здійснює частину або весь обсяг господарської діяльності підприємства, що його створило. На відміну від філії, представництво господарської діяльності підприємства не здійснює, а створене виключно з метою виконання представницьких функцій (укладає договори, представляє інтереси підприємства в суді, вступає у відносини від імені підприємства з іншими державними та недержавними органами, організаціями, особами, тощо).

Філія та представництво як відокремлені структурні підрозділи підприємства характеризуються певними особливостями їх створення та діяльності:

вони не мають статусу юридичної особи;

вони не підлягають державній реєстрації (відомості про них залучаються до реєстраційної справи підприємства і вносяться до Єдиного державного реєстру);

вони створюються і діють на підставі Положення, яке затверджується вищими органом управління підприємства, що їх створило;

вони не є самостійними суб’єктами господарювання, і в господарському обороті діють від імені підприємства (керівник філії або представництва діє на підставі довіреності, виданої керівником підприємства, що їх створило);

вони не мають власного відокремленого майна, а майно яке їм передається підприємством, закріплюється за ними на праві користування;

вони можуть мати самостійний баланс та рахунок у банківській установі;

вони несуть повну відповідальність усім закріпленим за ними майном за зобов’язаннями підприємства, що їх створило.

Поза межами місця знаходження головного підприємства знаходяться також його дочірні підприємства. Однак, на відміну від філій і представництв, дочірні підприємства не вважаються структурними підрозділами підприємств, а є самостійними суб’єктами господарювання.

Дочірні підприємства не належать до самостійних організаційно-правових форм суб’єктів господарювання- юридичних осіб, а можуть діяти в різних організаційно-правових формах.

Відповідно до ч.8 ст. 63 та ч. 3 ст. 126 Господарського кодексу України дочірнім є підприємство, яке перебуває у відносинах вирішальної залежності від головного підприємства. Вирішальна залежність виникає у разі, якщо між підприємствами встановлюються

відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема, володіння контрольним пакетом акцій. Контрольним пакетом акцій вважається, як правило, 50 відсотків плюс одна акція, або менша кількість акцій, яка дає можливість її володільцеві фактично управляти діяльністю дочірнього підприємства.

Дочірньому підприємству властиві такі особливості створення та діяльності:

воно є юридичною особою;

воно підлягає державній реєстрації;

воно створюється і діє на підставі Статуту, який затверджується у встановленому законом порядку;

воно є самостійним суб’єктом господарювання і діє в господарському обороті від власного імені;

воно має відокремлене майно, яке може належати йому на праві власності, або господарського відання;

воно має самостійний баланс та рахунок у банківській установі;

воно не несе відповідальності за зобов’язаннями головного підприємства, якщо інше не встановлено в законі або в установчих документах.

41. Поняття та види господарських товариств.

Т ака організаційно-правова форма підприємництва, як господарське товариство, має істотні особливості щодо створення, діяльності та юридичного статусу. Тому товариства як відповідно до ГК, такі на основі Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. (далі Закон), який визначає поняття, види, правила створення і діяльності товариств, а також права та обов'язки їхніх засновників та учасників.

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року господарським товариством є юридична особа, статутний фонд якої поділений на частки між учасниками.

Згідно із ст. 79 Господарського кодексу України господарськими товариствами визнаються підприємства, створені на засадах угоди юридичними і фізичними особами, а також іншими учасниками цивільних відносин, шляхом об’єднання їх майна та/або підприємницької діяльності

метою одержання прибутку.

випадках, передбачених законом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.

За законодавством України господарські товариства можуть створюватися і діяти в п’яти організаційно-правових формах:

акціонерного товариства;

товариства з додатковою відповідальністю;

товариства з обмеженою відповідальністю;

повного товариства;

командитного товариства.

Акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства. Акціонери такого товариства за його боргами несуть ризик втрати своїх акцій.

Акціонерне товариство, яке володіє, користується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній власності) називається холдинговою компанією.

Відповідно до Закону України „Про холдингові компанії в Україні”

від 15 березня 2006 року холдинговим корпоративним пакетом акцій

(часток, паїв) вважається пакет акцій (часток, паїв) корпоративного підприємства, який перевищує 50 відсотків чи становить величину, яка забезпечує право вирішального впливу на господарську діяльність корпоративного підприємства.

Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, розділений частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники такого товариства за його боргами несуть ризик втрати своїх вкладів до статутного фонду.

Назва цього товариства має умовний характер, оскільки ні саме товариство, як юридична особа, ні його учасники, не несуть обмеженої відповідальності. Товариство з обмеженою відповідальністю за своїми зобов’язаннями несе повну відповідальність усім належним йому майном, а його учасники – несуть ризик втрати своїх вкладів у статутний фонд.

Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства за його боргами несуть ризик втрати своїх вкладів до статутного фонду, а при їх недостатності – додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до вкладу кожного учасника.

Назва цього товариства, як і попереднього, характеризується певною умовністю, оскільки товариство з додатковою відповідальністю, як юридична особа, не несе додаткової відповідальності. Додаткову відповідальність за зобов’язаннями товариства несуть його учасники.

Повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним визнається товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників), та які не беруть участі в діяльності товариства.

У командитному товаристві є два види учасників: повні учасники та вкладники. Між ними встановлені відмінності:

на відміну від повних учасників, вкладники не можуть бути засновниками командитних товариств;

на відміну від повних учасників, вкладники командитних товариств, можуть не мати статусу суб’єкта підприємницької діяльності;

на відміну від повних учасників, вкладники не можуть діяти від імені командитного товариства без довіреності;

на відміну від повних учасників, вкладники за зобов’язаннями командитного товариства не несуть відповідальності.

42. Заснування господарських товариств.

Г осподарське товариство є підприємство або іншим суб'єктом господарювання. Належність господарських товариств до підприємств підтверджується ч. 5 ст. 63 ГК, яка прямо відносить господарські товариства до видів корпоративних підприємств. Це, в свою чергу, означає, що на господарські товариства повною мірою поширюються загальні положення ГК та інших актів законодавства, що регулюють діяльність підприємств. Якщо загальні положення щодо підприємств суперечать спеціальним положенням, що безпосередньо визначають правовий статус господарських товариств, застосовуються спеціальні положення відповідних нормативних актів.

Згідно з ч. 2 ст. 79 ГК засновниками і учасниками господарського товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання. Тобто господарське товариство може бути засноване як юридичними, так і громадянами, а також спільно громадянами і юридичними особами, причому для заснування господарського товариства громадянину не обов'язково мати статус суб'єкта підприємницької діяльності. Крім того, незважаючи на наявність у назві терміна «товариство», ЦК (ч. 2 ст. 114) та ГК (ч. 1 ст. 79) передбачають можливість господарського товариства діяти у складі одного учасника.

Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюються законодавством. Наприклад, за положеннями ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24-92 «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств», державні підприємства не мають права бути засновниками господарських товариств.

Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками господарських товариств нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України. Так, згідно зі ст. 13 Закону України від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення» в Україні забороняється створення телерадіоорганізацій іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства. Також забороняється створення і діяльність телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких більш як 30% іноземних інвестицій.

Деякі нормативні акти встановлюють кваліфікаційні (спеціальні) вимоги щодо засновників (учасників) господарських товариств. Так, згідно зі ст. 33 Закону України від 23.02.2006 р. «Про цінні папери і фондовий ринок» фондову біржу(акціонерне товариство) може бути створено не менш як 20 засновниками — торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності по цінних паперах за умови

внесення ними до статутного фонду не менш як 10 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно з ч. 4 ст. 79 ГК суб'єкти господарювання — юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи.

43. Майно господарських товариств.

С таття 115 ЦК - Майно господарського товариства Господарське товариство є власником:

майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу;

продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності;

одержаних доходів;

іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського

товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

Господарське товариство як суб'єкт цивільних правовідносин має право володіти, користуватися та розпоряджатися належному йому на праві власності майном. ЦК України не містить вичерпний перелік підстав набуття права власності на майно, а називає лише основні:

1) передача учасниками майна у власність в якості вкладу до статутного (складеного) капіталу, з якого і починається формування майнової бази товариства. Після реєстрації товариства майно, яке передане учасниками до статутного (складеного) капіталу переходить у власність товариства, а учасник набуває право власності на частку у статутному (складеному) капіталі. Поняття частки в статутному (складеному) капіталі не потрібно розуміти в буквальному значенні, це - частка цілого, що належить товариству, а у учасника породжує комплекс корпоративних прав, зокрема, право на певну кількість голосів при вирішенні питань у найвищому органі товариства, право на певну суму дивідендів та інш.

Але потрібно розрізняти передачу речі в якості вкладу і майнового права на таку річ (скажімо, річ передається у користування). В першому випадку право власності на річ переходить від учасника до товариства, в другому - право власності на річ залишається в учасника, до товариства переходить

лише право користування цією річчю.

Крім майна, яке передане учасниками до статутного (складеного) капіталу, як правило, є майно, яке виготовлене чи придбане в процесі діяльності товариства. Майно, яке виготовлене в процесі діяльності, називають продукцією. Термін "продукція" в даному випадку підлягає розширеному тлумаченню - це і виготовлення продукції споживчого призначення, надання послуг, виконання робіт, тобто кінцевий результат праці, які призначений як для власного споживання, так і для його реалізації. Вартість такого майна не впливає на розмір статутного (складеного) капіталу, і незалежно від того, чи придбано (вироблено) воно за рахунок внесеного капіталу, чи за рахунок власних коштів товариства, таке майно належить на праві власності господарському товариству, а не його учасникам.

Господарське товариство - це підприємницька юридична особа, яка створюється задля отримання прибутку. Доходи, отриманні в процесі діяльності господарського товариства, теж належать на праві власності господарському товариству. Прибутком учасника такі доходи можуть стати лише після прийняття господарським товариством рішення про розподіл прибутку і виплату дивідендів.

Будь-які інші підстави набуття майна, що не заборонені законом.

В якості вкладу можуть виступати речі, майнові та інші відчужувані права, які підлягають грошовій оцінці. Виключення з цього правила встановлюються законом стосовно того, що в певних випадках вкладом можуть бути права, які не підлягають грошовій оцінці.

За загальним правилом, оцінка вкладу здійснюється самими учасниками, але в певних випадках закон може встановити обов'язковість перевірки такої грошової оцінки, яка здійснюється експертизою.

44. Права та обов’язки учасників господарських товариств.

С татус учасника господарського товариства гарантує наявність у нього низки прав та обов'язків майнового і немайнового характеру, що іменуються корпоративними правами (ст. 167 ГК).

До найбільш важливих майнових належать такі права: брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частину (дивіденди); отримати від товариства грошовий чимайновий еквівалент вкладу в разі виходу з товариства (акціонери, як правило, грошову компенсацію за вихід із товариства отримують не від нього, а від особи, якій передається право власності на акцію товариства); відчужити частку (її частину) в статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що

засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом; брати участь у розподілі майна товариства в разі його ліквідації.

Основними правами немайнового характеру є такі: брати участь в управлінні товариством(веденні справ товариства) в установленому порядку (якщо інше не передбачено ГК та іншими законами); одержувати інформацію про діяльність товариства (зокрема ознайомлюватися з даними, що містяться в річних балансах, звітах про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколах зборів учасників товариства, протоколах виконавчого органу, наглядової/спостережної ради та ревізійної комісії). Право на вихід з товариства, як правило, пов'язане з майновим — на отримання майнової компенсації (грошового чи майнового еквівалента частки учасника в статутному/складеному капіталі/майні товариства). Така виплата здійснюється товариством відповідно до встановленого законом порядку. Лише ATзвільнене від обов'язку викуповувати у акціонера належні йому акції, якщо останній бажає вийти з нього (за винятком випадків, передбачених законом і статутом товариства).

Крім зазначених вище, учасники товариства мають також інші права, передбачені ГК,іншими законами та установчими документами товариства. Так, Законом «Про господарськітовариства» передбачені додаткові права (як майнового, так і немайнового характеру) для учасників окремих видів товариств, зокрема, щодо акціонерів:

а) права майнового характеру: на отримання акцій (сертифікатів акцій) після повної їх оплати (ч. 2 ст. 27); переважне право на придбання акцій додаткових емісій (ч. З ст. 38)на реалізацію права власності на акції відповідно до законодавства України (ч. З ст.28); на отримання від акціонерного товариства відшкодування збитків, пов'язаних зі зміною статутного фонду товариства (ч. 4 ст. 39); б) права немайнового характеру: право брати участь у загальних зборах

товариства (ч. І ст. 41); право передавати свої повноваження щодо участі у таких зборах іншій особі на підставі довіреності (ч. З ст. 41); бути повідомленим про скликання та порядок денний загаданих зборів (ч. 1 ст. 43); вносити в установленому порядку пропозиції щодо порядку

денного(ч. 2 ст. 43); на ознайомлення до скликання загальних зборів з документами, пов'язанимиз порядком денним цих зборів (ч. З ст. 43); при голосуванні на загальних зборах мати кількість голосів, пропорційну кількості належних акціонеру простих акцій (ч. 1 ст. 44); бути обраним в органи AT(ч. 1 ст.46, ст. 48, ч. 1 ст. 49) тощо (включаючи й права кваліфікованоїменшості).

Учасники всіх інших видів товариств (ТОВ, ТДВ, ПТ, КТ) мають право продати або іншим чином відступити свою частку (її частину) в статутному/складеному капіталі з дотриманням вимог закону та установчого документа товариства, а також право на переважне придбання такої частки чи її частини (статті 53, 69, 77 Закону «Про

господарські товариства» ч. З ст. 81 ГК).

Спеціальними законами можуть передбачатися і спеціальні права, належні учасникам господарських товариств зі спеціальним видом діяльності. Наприклад, Законом «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» передбачено переважне право акціонера — учасника корпоративного інвестиційного фонду, який не входить до складу засновників, на першочергову оплату належних йому акцій у разі ліквідації цього фонду (частини 2—3 ст. 21).

Обов'язки учасників господарського товариства встановлюються на користь товариства, що є своєрідною компенсацією тих вигод, які надає участь у товаристві. До найтиповіших обов'язків належать майнові (вносити вклади чи оплачувати акції у розмірі, формі та

порядку, передбачених установчими документами, відповідно до законодавства) та немайнові (додержуватися вимог установчого та внутрішніх документів товариства, виконувати рішення його органів; нерозголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства).

Окрім названих, учасники товариства можуть нести інші обов'язки, зумовлені певним видом товариства (наприклад, на учасників ПТ покладається низка додаткових обов'язків: не конкурувати з товариством; заздалегідь — щонайменше за три місяці —попередити про вихід з товариства; нести додаткову повну відповідальність за зобов'язаннями товариства) або за характером його основної чи виключної діяльності (так, акціонер — член фондової біржі зобов'язаний дотримуватися правил фондової біржі). Обов'язки учасників господарських товариств передбачаються ГК, іншими законами (загальним і спеціальними) та установчими документами товариств.

Примітка. ЦК містить норми про загальні права (ст. 116) та обов'язки (ст. 117) учасників господарських товариств, а в спеціальних положеннях (щодо певних видів господарських товариств) — про права та обов'язки учасників конкретного виду товариства (що більш-менш повно враховано у Законі «Про господарські товариства» після внесення до нього змін від 27 квітня 2007 р. ).

+Стаття 10. Права учасників товариства Учасники товариства мають право:

а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом;

б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів;

в) вийти в установленому порядку з товариства; г) одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу

учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів;

д) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом.

Учасники можуть мати також інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства.

Стаття 11. Обов'язки учасників товариства Учасники товариства зобов'язані:

а) додержувати установчих документів товариства і виконувати рішення загальних зборів та інших органів управління товариства;

б) виконувати свої зобов'язання перед товариством, в тому числі і пов'язані з майновою участю, а також вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами;

в) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства;

г) нести інші обов'язки, якщо це передбачено цим Законом, іншим законодавством України та установчими документами.

45. Управління діяльністю господарських товариств.

Характер управління справами господарського товариства залежить від того, чи належить воно до об'єднань осіб чи воно є об'єднанням капіталів. У перших (персональних — повному та командитному — товариствах)

управління справами здійснюють учасники, які несуть обов'язок додаткової повної відповідальності за зобов'язаннями товариства. В об'єднаннях капіталів (в AT, ТОВ і ТДВ) управління здійснюється за допомогою системи органів загальних зборів учасників, виконавчого та контрольних органів) та їх посадових осіб.

Посадовими особами органів товариства за загальним правилом визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а в разі створення ради товариства (спостережної/наглядової ради* — голова і члени цієї ради. Спеціальним законом до категорії посадових можуть бути віднесені інші особи.

З метою забезпечення корпоративного характеру управління і запобігання зосередженню управлінських повноважень в руках однієї особи забороняється одній особі поєднувати зазначені посади, а у випадках, визначених законом (зокрема Законом України «Про захист економічної конкуренції», установчим та внутрішніми документами товариства обмежується можливість обіймання однією особою посад у виконавчому органі та спостережній paді кількох товариств.

Наявність у посадових осіб господарського товариства великих можливостей, що можуть бути використані в інтересах не товариства та

його учасників, а в особистих і групових інтересах посадових і пов'язаних з ними осіб, зумовлює встановлення щодо них значних обмежень на користь товариства (не використовувати можливості товариства у власних інтересах; діяти сумлінно, керуючись у своїй діяльності інтересами товариства тощо). Ці загальновідомі стандарти корпоративного управління не згадуються ні у ГК, ні у ст. 23 Закону «По: господарські товариства», хоча отримали відображення у прийнятих останніми роками спеціальних законах («Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. тощо) або у нових редакціях раніше прийнятих законів (зокрема. Закону «Про банки і банківську діяльність»), та в підзаконних актах рекомендаційного характеру: Положенні про відповідальність посадових осіб перед товариством та акціонерами відкритого акціонерного товариства (затвердженому розпорядженням ФДМУ від 5 травня 1996 р. № 7-р та Принципах корпоративного управління України, затверджених рішення:: ДКЦПФР від 11 грудня 2003 р. № 571).

Особливу увагу законодавець приділяє регулюванню відносин з елементами конфлікт, приватних і публічних інтересів (особи, які мають повноваження на виконання окремих/певних функцій держави, можуть використати свої можливості на користь приватних осіб всупереч інтересам товариства, в якому вони обіймають керівні посади). Тому згідно з положеннями коментованої статті та низки законів (зокрема, «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р.) не можуть бути обрані/призначені посадовими особами товариства особи, службову або іншу діяльність яких Конституцією України та законом визнано несумісною з перебуванням на цих посадах. З метою захисту інтересів господарських товариств, їх учасників, кредиторів, працівників, споживачів встановлюється подібна заборона і щодо осіб, яким перебування на відповідних посадах заборонено рішенням суду.

Більш ґрунтовний (порівняно з ч. З ст. 89 ГК) перелік осіб, яким заборонена участь в органах управління та контролю господарських товариств, міститься у ч. З ст. 26 Закону «Про господарські товариства» . Крім вищезгаданих обмежень, на посадових осіб покладається обов'язок відповідальності за шкоду, заподіяну ними господарському товариству. Така відповідальність має наставати в межах і порядку, передбачених законом та установчим документом товариства. Чинне законодавство не передбачає уніфікованих підходів до майнової відповідальності зазначених осіб. Якщо посадова особа є найманим працівником, то матеріальна відповідальність за заподіяну товариству шкоду наставатиме відповідно до трудового законодавства, яке передбачає особливий порядок притягнення до відповідальності та правила визначення шкоди (відшкодуванню підлягає лише пряма дійсна шкода, тобто не враховується втрачена вигода). Відсутність у посадової особи статусу найманого працівника (наприклад, членом спостережної/наглядової

ради ATможе бути лише його акціонер) дає підстави для застосування до нього положень цивільного законодавства, які передбачають відшкодування за рахунок винної особи збитків у повному складі, включаючи й втрачену вигоду.

Особливості управління (щодо складу та компетенції органів, вимог до посадових осіб/керівників) встановлюються спеціальними законами: «Про банки і банківську діяльність;» (статті 7, 37—46), «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (статті 14—19, які передбачають склад органів управління корпоративним інвестиційним фондом — загальні збори та спостережна (наглядова) рада, а статті 29—33 містять положення щодо компанії з управління активами корпоративного інвестиційного фонду, яка на договірних засадах виконує функції виконавчого органу).

Включення до ст. 89 ГК п. 5 згідно із Законом від 25 березня 2005 p. № 2505-IVзумовлено особливістю господарських товариств (як правило, об'єднань капіталів), у статутному фонді (капіталі) яких більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) належить державі. Подібні

товариства є залежними від держави, оскільки остання, діючи через своїх представників контролює прийняття рішень загальними зборами товариства завдяки володінню понад 50% голосів. Оптимізуючи правове регулювання та зменшуючи можливості свого представника (у разі його несумлінності) діяти всупереч інтересам держави, встановлюється низка вимог до контрольованих державою господарських товариств, у тому числі й обов'язок на кожний наступний рік складати і виконувати річний фінансовий план відповідно до ст. 75 ГК, яка містить положення щодо планування діяльності державних комерційних унітарних підприємств. ЦК не містить загальних (для всіх видів товариств) положень щодо управління товариством, а визначає порядок ведення справ у персональних товариствах (ст. 122, ч. 1 ст. 136) та органи товариства, які здійснюють управління в об'єднаннях капіталів (ст.145, ч. 4 ст. 151, статті 159—161). Питання визначення форми

контролю за діяльністю виконавчого органу в об'єднаннях капіталів віднесено на локальний рівень, якщо закон не встановлює іншого

(ст. 146). В ATцю функцію виконує наглядова рада (ст. 160 ЦК) —аналог спостережної ради (ради товариства) відповідно до ГК, а у випадках, передбачених законом і статутом товариства, ця функція покладається на ревізійну комісію/ревізора товариства (статті 49, 63 Закону «Про господарські товариства), зовнішній аудит (ст. 162 ЦК), що зазвичай здійснюється незалежним аудитором/аудиторською фірмою на підставі відповідного договору з товариством (у ТОВ, ТДВ і ATаудиторська перевірка річної фінансової звітності товариства може здійснюватися на вимогу будь-кого з учасників товариства, який має компенсувати пов'язані з проведенням такої перевірки витрати, якщо інше не встановлено статутом товариства чи його загальними зборами, — ч. 4 ст. 146, ч. 4

ст. 151, ч. 2 ст. 162 ЦК).

Особливості управління окремими видами товариств у згаданому Законі передбачені статтями 41—49 (AT), 58—63 (ТОВ і ТДВ), 68(ПТ), 77,

81 (КТ), які віддзеркалюють вищезгадані принципи управління товариством залежно від його виду: в персональних товариствах — його учасниками (повними учасниками), в об'єднаннях капіталів — за допомогою системи органів.

46. Особливості створення і діяльності товариств - об’єднань майна (капіталів).

Залежно від об’єкта об’єднання при створенні господарських товариств, вони поділяються на дві групи:

товариства – об’єднання майна (капіталів);

товариства – об’єднання підприємницької діяльності (осіб). До першої групи господарських товариств належать акціонерні

товариства, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю.

До другої групи господарських товариств відносяться повні та командитні товариства.

Кожна із цих груп господарських товариств має свої особливості створення та діяльності.

Особливості створення та діяльності господарських товариств – об’єднань майна (капіталів):

засновниками цих товариств можуть бути будь-які учасники цивільних відносин (фізичні та юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади); ці товариства можуть бути утворені одним засновником, який стає їх єдиним учасником;

ці товариства створюються і діють виключно як корпоративні підприємства;

при створенні цих товариств формується статутний фонд (статутний капітал), мінімальний розмір якого встановлюється законом:

- для акціонерного товариства він складає 1250 мінімальних розмірів заробітних плат, - для товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю – 100

мінімальних розмірів заробітних плат;

у статутному фонді цих товариств визначаються частки їх засновників (учасників);

ці товариства є власниками належного їм майна (засновники або учасники, які внесли свої вклади у статутний фонд цих товариств, перестають бути власниками зроблених ними вкладів, а набувають корпоративні права у товариствах);

для управління діяльністю цими товариствами утворюються органи управління (вищий орган управління, виконавчий та контрольно-наглядові органи);

взаємовідносини між цими товариствами та їх учасниками базуються на засадах участі, це означає, що їх учасники не зобов’язані брати особистої трудової участі, або участі в управлінні цими товариствами (брати трудову участь, або участь в управлінні цими товариствами, є правом їх учасників, а не обов’язком);

участь в управлінні діяльністю цих товариств залежить від розміру часток їх учасників у статутному фонді (статутному капіталі),- кількість голосів у вищому органі управління цих товариств є пропорційною до розміру частки у статутному фонді;

розмір доходу (дивідендів) учасників цих товариств залежить виключно від величини їх часток у статутному фонді (статутному капіталі);

ці товариства за своїми зобов’язаннями несуть повну відповідальність усім належним їм майном, а їх учасники, за загальним правилом (окрім товариств з додатковою відповідальністю), відповідальності за їх зобов’язаннями не несуть.

Особливості створення і діяльності товариств - об’єднань осіб (діяльності).

Особливості створення та діяльності господарських товариств – об’єднань підприємницької діяльності (осіб):

засновниками цих товариств можуть бути лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності (ця вимога поширюється також на учасників цих товариств, за винятком вкладників командитних товариств);

ці товариства створюються і діють виключно як корпоративні підприємства;

при створені цих товариств формується статутний фонд (статутний капітал), мінімальний розмір якого законом не встановлено, він визначається самими засновниками;

у статутному фонді цих товариств визначаються частки їх засновників (учасників);

ці товариства є власниками належного їм майна (засновники або учасники, які внесли свої вклади у статутний фонд цих товариств, перестають бути власниками зроблених ними вкладів, а набувають корпоративні права у товариствах);

для управління діяльністю цих товариств органи управління не утворюються, оскільки ведення їх справ покладається на учасників;

взаємовідносини між цими товариствами та їх учасниками передбачають особисту участь учасників в управлінні (веденні справ) діяльністю товариств (за винятком вкладників командитних товариств), однак не вимагають особистої трудової участі в їх діяльності;

участь в управлінні діяльністю цих товариств не залежить від розміру часток їх учасників у статутному фонді (статутному капіталі),- вони

мають рівні права у веденні справ товариств (за винятком вкладників командитних товариств);

розмір доходу (дивідендів) учасників цих товариств залежить виключно від величини їх часток у статутному фонді (статутному капіталі);

ці товариства за своїми зобов’язаннями несуть повну відповідальність усім належним їм майном, а їх учасники за зобов’язаннями товариств несуть додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернено стягнення (за винятком вкладників командитних товариств).

48. Довірчі товариства.

С таття 1. Довірче товариство та правові основи його діяльності

Довірче товариство - товариство з додатковою відповідальністю, яке здійснює представницьку діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх прав власників. Майном довірителя є кошти, цінні папери та документи, які засвідчують право власності довірителя.

Довіритель майна - юридична особа або громадянин, які передають довірчому товариству повноваження власника належного їм майна відповідно до умов укладеного між ними договору.

Довірче товариство має розрахунковий рахунок, який відкривається комерційним банком, що обслуговує здійснення довірчих операцій і забезпечує відповідальне зберігання власних коштів довірчого товариства та майна довірителів.

Довірчі операції - послуги, які довірче товариство надає довірителям майна.

Правила створення, діяльності, а також права та обов'язки учасників і засновників довірчого товариства визначаються Законом України "Про господарські товариства" (3709-12 ) з урахуванням особливостей, встановлених цим Декретом.

Стаття 2. Особливості створення довірчого товариства

Установчий договір має передбачати домовленість про відповідальність щодо обов'язків перед комерційним банком та довірителями майна, про право

довірених осіб на підпис чеків, проведення інших операцій або отримання документів, що знаходяться на відповідальному зберіганні в комерційному банку.

Статутний фонд довірчого товариства повинен становити не менше 1 млн. українських карбованців і формується виключно за рахунок коштів та цінних паперів учасників. До моменту реєстрації довірчого товариства кожен з його засновників зобов'язаний внести на тимчасовий рахунок не менш як 50 відсотків від вказаного в установчих документах розміру його вкладу до статутного фонду, що повинно підтверджуватися документами, виданими комерційним банком. Фінансовий стан засновників (крім фізичних осіб) довірчих товариств щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду повинен бути перевірений аудитором (аудиторською фірмою). ( Частина друга статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом N 90/95-ВР від 14.03.95 )

У тримісячний термін після реєстрації довірчого товариства кожен засновник зобов'язаний повністю внести свій вклад. Якщо засновники довірчого товариства не внесли свого вкладу до статутного фонду, комерційний банк припиняє ведення рахунків цього товариства.

Учасники довірчого товариства відповідають за його зобов'язаннями своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном у п'ятикратному розмірі до внеску кожного учасника.

Відносини між довірчим товариством і комерційним банком визначаються договором, який повинен відповідати типовому договору, що затверджується Фондом державного майна України та Національним банком України.

Стаття 3. Довірені особи

Довірчі операції від імені довірчого товариства здійснюють його учасники - довірені особи.

Дії довірених осіб мають бути спрямовані виключно на реалізацію інтересів власників за умовами укладеного між ними договору.

Довірені особи особисто виконують свої обов'язки перед довірителями майна. Установчим договором може бути передбачена передача повноважень довіреної особи

іншому учаснику, а також іншій особі за довіреністю на строк, що не перевищує одного року.

Якщо учасником довірчого товариства виступає юридична особа, то довірчі операції від її імені здійснює представник, уповноважений цією юридичною особою.

Вартість майна, яке довірена особа бере на обслуговування у довірителів майна, не повинна сумарно перевищувати частки довіреної особи в статутному фонді довірчого товариства та відповідно її особистої додаткової відповідальності.

Стаття 4. Операції довірчого товариства

Довірче товариство здійснює такі довірчі операції:

для громадян - збереження та представницькі послуги для обслуговування майна довірителів;

для юридичних осіб - розпорядження майном, агентські послуги, ведення рахунків для власників їх цінних паперів та управління голосуючими акціями, переданими довірчому товариству шляхом участі в загальних зборах акціонерного товариства.

Довірчі товариства отримують за умовами укладеного договору право на участь в управлінні акціонерним товариством від імені його акціонерів або державних органів приватизації, які володіють акціями товариств, створених шляхом перетворення державних підприємств у акціонерні товариства.

Джерелом прибутків довірчого товариства є плата, яку отримують довірені особи за здійснення довірчих операцій. Розмір плати, якщо інше не передбачено законодавством, встановлюється в договорі між довірителями майна та довіреною особою.

Стаття 5. Облік та звітність довірчого товариства

Облік результатів діяльності довірчого товариства щодо ведення довірчих операцій здійснюється на спеціальних довірчих рахунках.

Всі операції, що провадяться за рахунок коштів, переданих довірителям майна, виконуються після підписання платіжних документів всіма довіреними особами довірчого товариства і ведуться окремо.

Облік і контроль за діяльністю довірчого товариства щодо розміщення приватизаційних паперів здійснюється в порядку, що встановлюється Фондом державного майна України, Національним банком України і Міністерством фінансів України.

Достовірність та повнота річного балансу і звітності довірчих товариств повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою).

49. Поняття і типи акціонерних товариств.

1 . Акціонерне товариство - господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.

Акціонерне товариство не відповідає за зобов'язаннями акціонерів. До товариства та його органів не можуть застосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі вчинення акціонерами протиправних дій.

Акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, тільки в межах належних їм акцій. До акціонерів не можуть застосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі вчинення протиправних дій товариством або іншими акціонерами.

Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, визначених статутом товариства, відповідають за зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.

Акціонерне товариство може бути створене шляхом заснування або злиття, поділу, виділу чи перетворення підприємницького (підприємницьких) товариства, державного (державних), комунального (комунальних) та інших підприємств у акціонерне товариство.

Товариство створюється без обмеження строку діяльності, якщо інше не встановлено його статутом.

Товариство вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дати його державної реєстрації в установленому законодавством порядку.

Повне найменування акціонерного товариства українською мовою повинне містити назву його типу (публічне чи приватне) і організаційно-правової форми (акціонерне товариство).

Товариство може мати скорочене найменування українською мовою, повне та скорочене найменування іноземною мовою (мовами).

Стаття 4. Акціонери товариства

1. Акціонерами товариства визнаються фізичні і юридичні особи, а також держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, або територіальна громада в особі органу, уповноваженого

управляти комунальним майном, які є власниками акцій товариства. Акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше

підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа. Акціонерне товариство не може мати у своєму складі лише акціонерів - юридичних осіб, єдиним учасником яких є одна й та ж особа.

2. Будь-які обов'язки акціонерів, що суперечать закону, не можуть визначатися статутом або іншими документами товариства.

Стаття 5. Типи акціонерних товариств

Акціонерні товариства за типом поділяються на публічні акціонерні товариства та приватні акціонерні товариства.

Кількісний склад акціонерів приватного акціонерного товариства не може перевищувати 100 акціонерів.

Публічне акціонерне товариство може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій.

Приватне акціонерне товариство може здійснювати тільки приватне розміщення акцій. У разі прийняття загальними зборами приватного акціонерного товариства рішення про здійснення публічного розміщення акцій до статуту товариства вносяться відповідні зміни, у тому числі про зміну типу товариства - з приватного на публічне.

Зміна типу товариства з приватного на публічне або з публічного на приватне не є його перетворенням.

Стаття 6. Акціонерне товариство з одним акціонером

1. Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома в порядку, встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

50. Заснування акціонерного товариства.

З АСНУВАННЯ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА

Стаття 9. Створення акціонерного товариства

Засновниками акціонерного товариства визнаються держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, територіальна громада в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном,

також фізичні та/або юридичні особи, що прийняли рішення про його заснування.

Засновниками акціонерного товариства можуть бути одна, дві чи більше осіб.

Засновниками може укладатися засновницький договір, у якому визначаються порядок провадження спільної діяльності щодо створення акціонерного товариства, кількість, тип і клас акцій, що підлягають придбанню кожним засновником, номінальна вартість і вартість придбання цих акцій, строк і форма оплати вартості акцій, строк дії договору.

Для створення акціонерного товариства засновники повинні провести закрите (приватне) розміщення його акцій, установчі збори та здійснити державну реєстрацію акціонерного товариства.

Засновницький договір не є установчим документом товариства і діє до дати реєстрації Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій.

Засновницький договір укладається в письмовій формі. Якщо товариство створюється за участю фізичних осіб, їх підписи на засновницькому договорі підлягають нотаріальному засвідченню.

У разі заснування товариства однією особою засновницький договір не укладається.

У разі заснування акціонерного товариства його акції підлягають розміщенню виключно серед його засновників шляхом приватного розміщення. Публічне розміщення акцій товариства може здійснюватися після отримання свідоцтва про реєстрацію першого випуску акцій.

Особливості створення акціонерного товариства шляхом злиття, поділу, виділу чи перетворення підприємницького (підприємницьких) товариств, державного (державних) та комунального (комунальних) підприємств у акціонерне товариство визначаються Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, а за участю державних та (чи) комунальних підприємств - Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Фондом державного майна України.

Створення акціонерного товариства здійснюється за такими етапами:

1) прийняття зборами засновників рішення про створення акціонерного товариства та про закрите (приватне) розміщення акцій;

2) подання заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію випуску акцій до Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку;

3) реєстрація Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку випуску акцій та видача тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій;

4) присвоєння акціям міжнародного ідентифікаційного номера цінних паперів;

5) укладення з депозитарієм цінних паперів договору про обслуговування емісії акцій або з реєстратором іменних цінних паперів договору про ведення реєстру власників іменних цінних паперів;

6) закрите (приватне) розміщення акцій серед засновників товариства;

7) оплата засновниками повної вартості акцій;

затвердження установчими зборами товариства результатів закритого (приватного) розміщення акцій серед засновників товариства, затвердження статуту товариства, а також прийняття інших рішень, передбачених законом;

реєстрація товариства та його статуту в органах державної реєстрації;

подання Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій;

реєстрація Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій;

отримання свідоцтва про державну реєстрацію випуску акцій;

видача засновникам товариства документів, що підтверджують право власності на акції.

Дії, що порушують процедуру створення акціонерного товариства, встановлену цим Законом, є підставою для прийняття Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку рішення про відмову в реєстрації звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій.

разі прийняття такого рішення Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку звертається до суду з позовом про ліквідацію акціонерного товариства.

6. У разі заснування акціонерного товариства однією особою рішення, які повинні прийматися зборами засновників, приймаються цією особою одноосібно і оформляються рішенням про намір заснувати товариство.

Якщо єдиним засновником товариства є фізична особа, її підпис на рішенні про намір заснувати товариство підлягає нотаріальному засвідченню.

Стаття 10. Установчі збори акціонерного товариства

Установчі збори акціонерного товариства мають бути проведені протягом трьох місяців з дати повної оплати акцій засновниками.

Кількість голосів засновника на установчих зборах акціонерного товариства визначається кількістю акцій товариства, які підлягають придбанню цим засновником.

На установчих зборах акціонерного товариства вирішуються питання

про:

1) заснування товариства;

2) затвердження оцінки майна, що вноситься засновниками в рахунок оплати акцій товариства;

3) затвердження статуту товариства;

4) утворення органів товариства;

5) уповноваження представника (представників) на здійснення подальшої діяльності щодо утворення товариства;

6) обрання членів наглядової ради, голови колегіального виконавчого

органу товариства (особи, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу товариства), членів ревізійної комісії (ревізора);

затвердження результатів розміщення акцій;

обрання лічильної комісії;

вчинення інших дій, необхідних для створення товариства.

Рішення з питань, зазначених у пунктах 1-3 частини другої цієї статті, вважаються прийнятими, якщо за них проголосували всі засновники акціонерного товариства. Рішення з інших питань приймаються простою більшістю голосів засновників, якщо інше не передбачено засновницьким договором.

У разі заснування акціонерного товариства однією особою рішення, зазначені в частині другій цієї статті, приймаються цією особою одноосібно і оформляються рішенням про заснування товариства. Якщо єдиним засновником товариства є фізична особа, її підпис на рішенні про заснування підлягає нотаріальному засвідченню.

Незатвердження установчими зборами статуту акціонерного товариства вважається відмовою засновників від створення цього товариства та є підставою для повернення засновникам внесків, зроблених ними в рахунок оплати акцій. Повернення внесків здійснюється протягом 20 робочих днів з дати проведення установчих зборів, на яких не було прийнято рішення про затвердження статуту акціонерного товариства.

Стаття 11. Оплата вартості акцій засновниками акціонерного товариства

Оплата вартості акцій, що розміщуються під час заснування акціонерного товариства, може здійснюватися грошовими коштами, цінними паперами (крім боргових емісійних цінних паперів, емітентом яких є засновник, та векселів), майном і майновими правами, нематеріальними активами, що мають грошову оцінку.

Оплата вартості акцій, що розміщуються під час заснування акціонерного товариства, не може здійснюватися за ціною, нижчою від їх номінальної вартості.

Оплата вартості акцій, що розміщуються під час заснування акціонерного товариства, не може здійснюватися шляхом прийняття на себе зобов'язань з виконання для товариства робіт або надання послуг.

Ціна майна, що вноситься засновниками акціонерного товариства в рахунок оплати акцій товариства, повинна відповідати ринковій вартості цього майна, визначеній відповідно до статті 8 цього Закону.

Кожний засновник акціонерного товариства повинен оплатити повну вартість придбаних акцій до дати затвердження результатів розміщення першого випуску акцій. У разі неоплати (неповної оплати) вартості придбаних акцій до дати затвердження результатів розміщення першого випуску акцій акціонерне товариство вважається не заснованим. До

оплати 50 відсотків статутного капіталу товариство не має права здійснювати операції, не пов'язані з його заснуванням.

До реєстрації звіту про результати розміщення акцій засновник має всі права, що засвідчуються акціями, крім права їх відчужувати та обтяжувати зобов'язаннями.

4. Документ, що засвідчує право власності засновника акціонерного товариства на акції, видається йому після повної оплати вартості таких акцій протягом 10 робочих днів з дати отримання товариством свідоцтва про державну реєстрацію випуску акцій.

Стаття 12. Відповідальність засновників акціонерного товариства

Засновники акціонерного товариства несуть солідарну відповідальність за пов'язаними з його заснуванням зобов'язаннями, що виникли до його державної реєстрації.

Акціонерне товариство відповідає за пов'язаними з його заснуванням зобов'язаннями засновників тільки у разі схвалення їх дій загальними зборами акціонерів. Загальні збори акціонерів, що схвалюють такі зобов'язання засновників товариства, мають бути проведені протягом шести місяців після державної реєстрації товариства.

Інформація про такі зобов'язання товариства має бути відображена у статуті товариства.

Стаття 13. Статут акціонерного товариства

Установчим документом акціонерного товариства є його статут.

Статут акціонерного товариства повинен містити відомості про:

повне та скорочене найменування товариства українською мовою;

тип товариства;

розмір статутного капіталу;

розмір резервного капіталу у разі його формування;

номінальну вартість і загальну кількість акцій, кількість кожного типу розміщених товариством акцій, у тому числі кількість кожного класу привілейованих акцій у разі розміщення привілейованих акцій, а також наслідки невиконання зобов'язань з викупу акцій;

розмір дивідендів за привілейованими акціями кожного класу в разі їх розміщення товариством;

умови та порядок конвертації привілейованих акцій певного класу у прості акції товариства чи у привілейовані акції іншого класу у разі розміщення привілейованих акцій;

8) права акціонерів - власників привілейованих акцій кожного класу у разі розміщення привілейованих акцій;

9) наявність переважного права акціонерів приватного товариства на придбання акцій цього товариства, які пропонуються їх власником до

продажу третій особі, та порядок його реалізації або відсутність такого права;

порядок повідомлення акціонерів про виплату дивідендів;

порядок скликання та проведення загальних зборів;

компетенцію загальних зборів;

спосіб повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів та про зміни у порядку денному загальних зборів;

склад органів товариства та їх компетенцію, порядок утворення, обрання і відкликання їх членів та прийняття ними рішень, а також порядок зміни складу органів товариства та їх компетенції;

порядок внесення змін до статуту;

порядок припинення товариства.

Статутом акціонерного товариства не може бути передбачено надання засновникам товариства додаткових прав чи повноважень.

Статут акціонерного товариства може містити й інші положення, що не суперечать законодавству.

Капітал акціонерного товариства.

К АПІТАЛ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА

Стаття 14. Статутний і власний капітал акціонерного товариства

Мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства становить 1250 мінімальних заробітних плат виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення (реєстрації) акціонерного товариства. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів.

Власний капітал (вартість чистих активів) товариства - різниця між сукупною вартістю активів товариства та вартістю його зобов'язань перед іншими особами.

Порядок збільшення (зменшення) статутного капіталу акціонерного товариства встановлюється Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Статутом акціонерного товариства може бути передбачено створення спеціального фонду для виплати дивідендів за привілейованими акціями. Порядок формування та використання такого фонду ( z1205-11 ) встановлюється Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Стаття 15. Збільшення статутного капіталу 1. Статутний капітал товариства збільшується шляхом підвищення

номінальної вартості акцій або розміщення додаткових акцій існуючої

номінальної вартості у порядку, встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Акціонерне товариство має право збільшувати статутний капітал після реєстрації звітів про результати розміщення всіх попередніх випусків акцій.

Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства із залученням додаткових внесків здійснюється шляхом розміщення додаткових акцій.

Переважне право акціонерів на придбання акцій, що додатково розміщуються товариством, діє лише в процесі приватного розміщення акцій та встановлюється законодавством.

Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства без залучення додаткових внесків здійснюється шляхом підвищення номінальної вартості акцій.

Акціонерне товариство не має права приймати рішення про збільшення статутного капіталу шляхом публічного розміщення акцій, якщо розмір власного капіталу є меншим, ніж розмір його статутного капіталу.

Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства у разі наявності викуплених товариством акцій не допускається.

Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства для покриття збитків не допускається.

Обов'язковою умовою збільшення статутного капіталу акціонерним товариством є відповідність розміру статутного капіталу після його збільшення вимогам, передбаченим частиною першою статті 14 цього Закону, на дату реєстрації змін до статуту товариства.

Стаття 16. Зменшення статутного капіталу

Статутний капітал акціонерного товариства зменшується в порядку, встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом анулювання раніше викуплених товариством акцій та зменшення їх загальної кількості, якщо це передбачено статутом товариства.

Після прийняття рішення про зменшення статутного капіталу акціонерного товариства виконавчий орган протягом 30 днів має письмово повідомити кожного кредитора, вимоги якого до акціонерного товариства не забезпечені заставою, гарантією чи порукою, про таке рішення.

Кредитор, вимоги якого до акціонерного товариства не забезпечені договорами застави чи поруки, протягом 30 днів після надходження йому зазначеного в частині другій цієї статті повідомлення може звернутися до товариства з письмовою вимогою про здійснення протягом 45 днів одного

таких заходів на вибір товариства: забезпечення виконання зобов'язань шляхом укладення договору застави чи поруки, дострокового припинення або виконання зобов'язань перед кредитором, якщо інше не передбачено договором між товариством та кредитором.

У разі, якщо кредитор не звернувся у строк, передбачений цією частиною, до товариства з письмовою вимогою, вважається, що він не вимагає від товариства вчинення додаткових дій щодо зобов'язань перед ним.

4. Зменшення акціонерним товариством статутного капіталу нижче встановленого законом розміру має наслідком ліквідацію товариства.

Стаття 17. Анулювання акцій

1. Акціонерне товариство в порядку, встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, має право анулювати викуплені ним акції та зменшити статутний капітал або підвищити номінальну вартість решти акцій, не змінюючи при цьому розмір статутного капіталу.

Стаття 18. Консолідація та дроблення акцій 1. Акціонерне товариство має право здійснити консолідацію всіх

розміщених ним акцій, внаслідок чого дві або більше акцій конвертуються в одну нову акцію того самого типу і класу.

Обов'язковою умовою консолідації є обмін акцій старої номінальної вартості на цілу кількість акцій нової номінальної вартості для кожного з акціонерів.

Акціонерне товариство має право здійснити дроблення всіх розміщених ним акцій, внаслідок чого одна акція конвертується у дві або більше акцій того самого типу і класу.

Консолідація та дроблення акцій не повинні призводити до зміни розміру статутного капіталу акціонерного товариства.

У разі консолідації або дроблення акцій до статуту акціонерного товариства вносяться відповідні зміни в частині номінальної вартості та кількості розміщених акцій.

Порядок здійснення консолідації та дроблення акцій товариства встановлюється Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Стаття 19. Резервний капітал

Резервний капітал формується у розмірі не менше ніж 15 відсотків статутного капіталу товариства шляхом щорічних відрахувань від чистого прибутку товариства або за рахунок нерозподіленого прибутку. До досягнення встановленого статутом розміру резервного капіталу розмір щорічних відрахувань не може бути меншим ніж 5 відсотків суми чистого прибутку товариства за рік.

Резервний капітал створюється для покриття збитків товариства, а також для виплати дивідендів за привілейованими акціями. Законами можуть бути додатково передбачені також інші напрями використання

резервного капіталу.

Акціонерне товариство, яке здійснює розміщення тільки простих акцій, має право формувати резервний капітал у порядку, передбаченому частиною першою цієї статті.

Акціонерне товариство, яке здійснює розміщення простих та привілейованих акцій, зобов'язане формувати резервний капітал у порядку, передбаченому частиною першою цієї статті.

Значні правочини та правочини, щодо вчинення яких є заінтересованість.

ЗНАЧНІ ПРАВОЧИНИ ТА ПРАВОЧИНИ, ЩОДО ВЧИНЕННЯ ЯКИХ Є ЗАІНТЕРЕСОВАНІСТЬ

Стаття 70. Значний правочин

Рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна або послуг, що є його предметом, становить від 10 до 25 відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності акціонерного товариства, приймається наглядовою радою.

Статутом акціонерного товариства можуть бути визначені додаткові критерії для віднесення правочину до значного правочину.

разі неприйняття наглядовою радою рішення про вчинення значного правочину питання про вчинення такого правочину може виноситися на розгляд загальних зборів.

Якщо ринкова вартість майна або послуг, що є предметом значного правочину, перевищує 25 відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності акціонерного товариства, рішення про вчинення такого правочину приймається загальними зборами за поданням наглядової ради.

Рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 25 відсотків, але менша ніж 50 відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності акціонерного товариства, приймається простою більшістю голосів акціонерів, які зареєструвалися для участі у загальних зборах та є власниками голосуючих з цього питання акцій.

Рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, становить 50 і більше відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності акціонерного товариства, приймається більш як 50 відсотками голосів акціонерів від їх загальної кількості.

3. Якщо на дату проведення загальних зборів неможливо визначити, які значні правочини вчинятимуться акціонерним товариством у ході поточної господарської діяльності, загальні збори можуть прийняти рішення про попереднє схвалення значних правочинів, які можуть вчинятися товариством протягом не більш як одного року з дати

прийняття такого рішення, із зазначенням характеру правочинів та їх граничної сукупної вартості. При цьому залежно від граничної сукупної вартості таких правочинів повинні застосовуватися відповідні положення частини другої цієї статті.

Вимоги до порядку вчинення значного правочину, передбачені цією статтею, застосовуються як додаткові до інших вимог щодо порядку вчинення певних правочинів, передбачених законом або статутом акціонерного товариства.

Забороняється ділити предмет правочину з метою ухилення від передбаченого цим Законом порядку прийняття рішень про вчинення значного правочину.

Стаття 71. Правочин, щодо вчинення якого є заінтересованість

Особою, заінтересованою у вчиненні акціонерним товариством правочину, вважається посадова особа органів товариства; член її сім'ї - чоловік (дружина), батьки (усиновителі), опікун (піклувальник), брат, сестра, діти та їхні чоловіки (дружини); юридична особа, в якій частка, що належить посадовій особі органів товариства, членам її сім'ї, становить 25

більше відсотків; акціонер, який одноосібно або разом із членами сім'ї володіє 25 і більше відсотками простих акцій товариства, якщо зазначена особа (особи - разом або окремо) відповідає принаймні одній із нижченаведених ознак:

1) є стороною такого правочину або є членом виконавчого органу юридичної особи, яка є стороною правочину;

отримує винагороду за вчинення такого правочину від товариства (посадових осіб товариства) або від особи, яка є стороною правочину;

внаслідок такого правочину придбаває майно;

бере участь у правочині як представник або посередник (крім представництва товариства посадовими особами).

Особа, заінтересована у вчиненні правочину, зобов'язана протягом трьох робочих днів з моменту виникнення у неї заінтересованості поінформувати товариство про наявність у неї такої заінтересованості.

Виконавчий орган акціонерного товариства зобов'язаний протягом п'яти робочих днів з дня отримання відомостей про можливість вчинення правочину, щодо якого є заінтересованість, надати наглядовій раді (у разі відсутності наглядової ради - кожному акціонеру персонально) інформацію стосовно правочину, у вчиненні якого є заінтересованість, зокрема про:

1) предмет правочину;

вартість одиниці товару або послуг, якщо вона передбачена правочином;

загальну суму правочину щодо придбання, відчуження або можливості відчуження майна, виконання робіт, надання або отримання

послуг; 4) особу, яка має заінтересованість у вчиненні такого правочину.

У разі якщо правочин, щодо якого є заінтересованість, порушує інтереси товариства, наглядова рада може заборонити його вчинення або винести розгляд цього питання на загальні збори.

Наглядова рада протягом п'яти робочих днів з дня отримання від виконавчого органу інформації про правочин, у вчиненні якого є заінтересованість, зобов'язана прийняти рішення щодо вчинення такого правочину товариством або про відмову від його вчинення.

Якщо заінтересована у вчиненні правочину особа є членом наглядової ради, вона не бере участі в голосуванні з питання вчинення такого правочину. Якщо більшість членів наглядової ради є особами, заінтересованими у вчиненні такого правочину, або якщо наглядова рада не була створена або не прийняла рішення про вчинення чи відмову від вчинення правочину, щодо якого є заінтересованість, протягом строку, встановленого цією статтею, це питання виноситься на розгляд загальних зборів.

Наглядова рада може прийняти рішення про вчинення чи відмову від вчинення правочину.

Положення цієї статті не застосовуються у разі:

реалізації акціонерами переважного права відповідно до статті 27 цього Закону;

викупу товариством в акціонерів розміщених ним акцій відповідно до статті 66 цього Закону;

3) виділу та припинення акціонерного товариства;

4) надання посадовою особою органів товариства або акціонером, що одноосібно або разом з афілійованими особами володіє 25 і більше відсотками простих акцій товариства, на безоплатній основі гарантії, поруки (у тому числі майнової поруки), застави або іпотеки особам, які надають товариству позику.

Стаття 72. Наслідки недотримання вимог до порядку вчинення правочину, щодо якого є заінтересованість

1. Правочин, вчинений з порушенням вимог статті 71 цього Закону, може бути визнано судом недійсним.

2. Відповідальність за шкоду, заподіяну товариству правочином, вчиненим з порушенням вимог статті 71 цього Закону, несе особа,

заінтересована у вчиненні акціонерним товариством такого правочину.

53. Права та обов’язки акціонерів.

Стаття 25. Права акціонерів - власників простих акцій

1. Кожною простою акцією акціонерного товариства її власнику - акціонеру надається однакова сукупність прав, включаючи права на:

участь в управлінні акціонерним товариством;

отримання дивідендів;

отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини майна товариства;

отримання інформації про господарську діяльність акціонерного товариства.

Одна проста акція товариства надає акціонеру один голос для вирішення кожного питання на загальних зборах, крім випадків проведення кумулятивного голосування.

Акціонери - власники простих акцій товариства можуть мати й інші права, передбачені актами законодавства та статутом акціонерного товариства.

Стаття 26. Права акціонерів - власників привілейованих акцій 1. Кожною привілейованою акцією одного класу її власнику -

акціонеру надається однакова сукупність прав.

У статуті акціонерного товариства визначається обсяг прав, які надаються акціонеру - власнику кожного класу привілейованих акцій, у тому числі визначаються:

1) розмір і черговість виплати дивідендів; 2) ліквідаційна вартість і черговість виплат у разі ліквідації товариства;

3) випадки та умови конвертації привілейованих акцій цього класу у привілейовані акції іншого класу, прості акції або інші цінні папери;

4) порядок отримання інформації.

Акціонерне товариство виплачує дивіденди за привілейованими акціями, крім випадків, передбачених частиною другою статті 31 цього Закону, в установленому статутом розмірі.

Акціонери - власники привілейованих акцій товариства мають право голосу тільки у випадках, передбачених частиною п'ятою цієї статті та статутом акціонерного товариства.

Одна привілейована акція товариства надає акціонеру один голос для вирішення кожного питання. Статутом акціонерного товариства може передбачатися спеціальний порядок підрахунку голосів - разом чи окремо від голосів за простими та/або іншими класами привілейованих акцій.

Акціонери - власники привілейованих акцій певного класу мають право голосу під час вирішення загальними зборами акціонерного товариства таких питань:

1) припинення товариства, що передбачає конвертацію привілейованих акцій цього класу у привілейовані акції іншого класу, прості акції або інші цінні папери;

2) внесення змін до статуту товариства, що передбачають обмеження

прав акціонерів - власників цього класу привілейованих акцій; 3) внесення змін до статуту товариства, що передбачають розміщення

нового класу привілейованих акцій, власники яких матимуть перевагу щодо черговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації товариства, або збільшення обсягу прав акціонерів - власників розміщених класів привілейованих акцій, які мають перевагу щодо черговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації товариства.

Статутом приватного товариства акціонеру - власнику привілейованих акцій може бути надано право голосу також з інших питань.

6. Рішення загальних зборів акціонерного товариства, що приймається за участю акціонерів - власників привілейованих акцій, які відповідно до частини п'ятої цієї статті мають право голосу, вважається прийнятим, якщо за нього віддано більш як три чверті голосів акціонерів - власників привілейованих акцій, які брали участь у голосуванні з цього питання, якщо статутом товариства з кількістю акціонерів 25 осіб і менше не встановлюється вимога стосовно більшої кількості голосів акціонерів - власників привілейованих акцій, необхідної для прийняття рішення.

{ Абзац перший частини шостої статті 26 в редакції Закону N 2994-VI ( 2994-17 ) від 03.02.2011 }

Під час голосування акціонерів - власників кількох класів привілейованих акцій відповідно до частини п'ятої цієї статті голоси за такими акціями підраховуються разом, якщо інше не передбачено статутом товариства.

7. У разі зміни типу акціонерного товариства з приватного на публічне надання прав, не передбачених цим Законом для акціонерів - власників привілейованих акцій публічного товариства, припиняється.

Стаття 27. Переважне право акціонерів при додатковій емісії акцій

1. Переважним правом акціонерів визнається:

право акціонера - власника простих акцій придбавати розміщувані товариством прості акції пропорційно частці належних йому простих акцій у загальній кількості простих акцій;

право акціонера - власника привілейованих акцій придбавати розміщувані товариством привілейовані акції цього або іншого класу, якщо акції такого класу надають їх власникам перевагу щодо черговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації товариства, пропорційно частці належних акціонеру привілейованих акцій певного класу у загальній кількості привілейованих акцій цього класу.

2. Переважне право надається акціонеру - власнику простих акцій у процесі приватного розміщення обов'язково, в порядку, встановленому

законодавством.

Переважне право надається акціонеру - власнику привілейованих акцій у процесі приватного розміщення товариством привілейованих акцій, якщо це передбачено статутом акціонерного товариства.

Не пізніше ніж за 30 днів до початку розміщення акцій з наданням акціонерам переважного права товариство письмово повідомляє кожного акціонера, який має таке право, про можливість його реалізації та публікує повідомлення про це в офіційному друкованому органі.

Повідомлення має містити дані про загальну кількість розміщуваних товариством акцій, ціну розміщення, правила визначення кількості цінних паперів, на придбання яких акціонер має переважне право, строк і порядок реалізації зазначеного права. У разі розміщення привілейованих акцій повідомлення має містити інформацію про права, які надаються власникам зазначених цінних паперів.

Акціонер, який має намір реалізувати своє переважне право, подає акціонерному товариству в установлений строк письмову заяву про придбання акцій та перераховує на відповідний рахунок кошти в сумі, яка дорівнює вартості цінних паперів, що ним придбаваються. У заяві акціонера повинно бути зазначено його ім'я (найменування), місце проживання (місцезнаходження), кількість цінних паперів, що ним придбаваються. Заява та перераховані кошти приймаються товариством не пізніше дня, що передує дню початку розміщення цінних паперів. Товариство видає акціонеру письмове зобов'язання про продаж відповідної кількості цінних паперів.

У разі порушення акціонерним товариством порядку реалізації акціонерами переважного права Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку може прийняти рішення про визнання емісії недобросовісною та зупинення розміщення акцій цього випуску.

Стаття 28. Захист прав акціонерів - працівників товариства 1. Посадові особи органів акціонерного товариства та інші особи, які

перебувають з товариством у трудових відносинах, не мають права вимагати від акціонера - працівника товариства надання відомостей про те, як він голосував чи як має намір голосувати на загальних зборах, або про відчуження акціонером - працівником товариства своїх акцій чи намір їх відчуження, або вимагати передачі довіреності на участь у загальних зборах.

У разі порушення вимог цієї статті посадова особа товариства притягається до адміністративної і майнової відповідальності, звільняється із займаної посади, цивільно-правовий чи трудовий договір (контракт) з нею розривається відповідно до закону.

Стаття 29. Обов'язки акціонерів 1. Акціонери зобов'язані:

дотримуватися статуту, інших внутрішніх документів акціонерного товариства;

виконувати рішення загальних зборів, інших органів товариства; виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі

пов'язані з майновою участю; оплачувати акції у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені

статутом акціонерного товариства; не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію

про діяльність товариства.

Статутом товариства може бути передбачена можливість укладення договору між акціонерами, за яким на акціонерів покладаються додаткові обов'язки, у тому числі обов'язок участі у загальних зборах, і передбачається відповідальність за його недотримання.

Акціонери можуть також мати інші обов'язки, встановлені цим та іншими законами.

Правовий режим акцій і дивідендів. Викуп акцій товариством.

Стаття 20. Акції товариства

Акція товариства посвідчує корпоративні права акціонера щодо цього акціонерного товариства.

Усі акції товариства є іменними. Акції товариств існують виключно в бездокументарній формі.

Акціонерне товариство може здійснювати розміщення акцій двох типів - простих та привілейованих. Статутом товариства може передбачатися розміщення одного чи кількох класів привілейованих акцій, що надають їх власникам різні права.

Товариство не може встановлювати обмеження щодо кількості акцій або кількості голосів за акціями, що належать одному акціонеру.

Прості акції товариства не підлягають конвертації у привілейовані акції або інші цінні папери акціонерного товариства.

Частина привілейованих акцій у розмірі статутного капіталу акціонерного товариства не може перевищувати 25 відсотків.

Стаття 21. Емісія цінних паперів 1. Акціонерне товариство може здійснювати емісію акцій тільки за

рішенням загальних зборів.

Товариство може здійснювати розміщення інших цінних паперів, крім акцій, за рішенням наглядової ради, якщо інше не передбачено його статутом. Рішення про розміщення цінних паперів на суму, що перевищує 25 відсотків вартості активів товариства, приймається загальними зборами акціонерів.

2. Акціонерним товариствам дозволяється емісія акцій та облігацій для переведення зобов'язань товариства у цінні папери в порядку, встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Стаття 22. Ціна акцій

Акціонерне товариство здійснює розміщення або продаж кожної акції, яку воно викупило, за ціною, не нижчою за її ринкову вартість, що затверджується наглядовою радою, крім випадків:

розміщення акцій під час заснування товариства; розміщення акцій під час злиття, приєднання, поділу, виділу

товариства.

Акціонерне товариство не має права розміщувати акції за ціною, нижчою за їх номінальну вартість.

Стаття 23. Оплата цінних паперів

У разі розміщення акціонерним товариством цінних паперів їх оплата здійснюється грошовими коштами або за згодою між товариством та інвестором - майновими правами, немайновими правами, що мають грошову вартість, цінними паперами (крім боргових емісійних цінних паперів, емітентом яких є набувач, та векселів, за винятком державних облігацій, які обмінюються на акції Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" та публічного акціонерного товариства "Укргідроенерго" у випадках, передбачених законом), іншим майном.

Інвестор не може здійснювати оплату цінних паперів шляхом взяття на себе зобов'язань щодо виконання для товариства робіт або надання послуг.

Статутом акціонерного товариства можуть встановлюватися й інші обмеження щодо форм оплати цінних паперів. Товариство не може встановлювати обмеження або заборону на оплату цінних паперів грошовими коштами.

До моменту затвердження результатів розміщення акцій органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення, розміщені акції мають бути повністю оплачені.

У разі якщо майно вноситься як плата за цінні папери, вартість такого майна повинна відповідати ринковій вартості цього майна, визначеній відповідно до статті 8 цього Закону.

Грошова оцінка вимог до товариства, які виникли до розміщення цінних паперів і якими оплачуються цінні папери товариства, проводиться

порядку, встановленому абзацом першим цієї частини для оцінки майна.

Під час розміщення цінних паперів право власності на них виникає у набувача в порядку та строки, що встановлені законодавством про депозитарну систему України.

Акціонерне товариство не може надавати позику для придбання

його цінних паперів або поруку за позиками, наданими третьою особою для придбання його акцій.

Стаття 24. Особливості обігу цінних паперів акціонерних товариств

Акції публічного акціонерного товариства можуть купуватися та продаватися на фондовій біржі.

Публічне акціонерне товариство зобов'язане пройти процедуру включення акцій до біржового списку хоча б однієї фондової біржі.

Акції приватного акціонерного товариства не можуть купуватися та/або продаватися на фондовій біржі, за винятком продажу шляхом проведення на біржі аукціону.

Акціонерне товариство не має права приймати в заставу власні цінні папери.

Правочини щодо акцій вчиняються в письмовій формі.

Розділ VI

ДИВІДЕНДИ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА

Стаття 30. Порядок виплати дивідендів

Дивіденд - частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу. За акціями одного типу та класу нараховується однаковий розмір дивідендів.

Товариство виплачує дивіденди виключно грошовими коштами. Дивіденди виплачуються на акції, звіт про результати розміщення яких

зареєстровано у встановленому законодавством порядку.

Виплата дивідендів за простими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку на підставі рішення загальних зборів акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття загальними зборами рішення про виплату дивідендів.

Виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку відповідно до статуту акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців після закінчення звітного року.

У разі відсутності або недостатності чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку минулих років виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється за рахунок резервного капіталу товариства або спеціального фонду для виплати дивідендів за привілейованими акціями.

Рішення про виплату дивідендів та їх розмір за простими акціями приймається загальними зборами акціонерного товариства.

Розмір дивідендів за привілейованими акціями всіх класів визначається

статуті акціонерного товариства.

Для кожної виплати дивідендів наглядова рада акціонерного товариства встановлює дату складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів, порядок та строк їх виплати. Дата складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів за простими акціями, не може передувати даті прийняття рішення загальними зборами про виплату дивідендів. Перелік осіб, які мають право на отримання дивідендів за привілейованими акціями, має бути складений протягом одного місяця після закінчення звітного року.

Перелік осіб, які мають право на отримання дивідендів, складається в порядку, встановленому законодавством про депозитарну систему України.

Товариство в порядку, встановленому статутом, повідомляє осіб, які мають право на отримання дивідендів, про дату, розмір, порядок та строк їх виплати. Протягом 10 днів з дня прийняття рішення про виплату дивідендів за простими акціями публічне акціонерне товариство повідомляє про дату, розмір, порядок та строк виплати дивідендів за простими акціями фондову біржу (біржі), у біржовому реєстрі якої (яких) перебуває таке товариство.

разі відчуження акціонером належних йому акцій після дати складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів, але раніше дати виплати дивідендів, право на отримання дивідендів залишається в особи, зазначеної у такому переліку.

У разі реєстрації акцій на ім'я номінального утримувача товариство в порядку, встановленому законодавством про депозитарну систему України, самостійно виплачує дивіденди власникам акцій або перераховує їх номінальному утримувачу, який забезпечує їх виплату власникам акцій, на підставі договору з відповідним номінальним утримувачем.

Стаття 31. Обмеження на виплату дивідендів

Акціонерне товариство не має права приймати рішення про виплату дивідендів та здійснювати виплату дивідендів за простими акціями у разі, якщо:

1) звіт про результати розміщення акцій не зареєстровано у встановленому законодавством порядку;

2) власний капітал товариства менший, ніж сума його статутного капіталу, резервного капіталу та розміру перевищення ліквідаційної вартості привілейованих акцій над їх номінальною вартістю.

Акціонерне товариство не має права здійснювати виплату дивідендів за простими акціями у разі, якщо:

1) товариство має зобов'язання про викуп акцій відповідно до статті 68 цього Закону;

поточні дивіденди за привілейованими акціями не виплачено

повністю.

3. Акціонерне товариство не має права приймати рішення про виплату дивідендів та здійснювати виплату дивідендів за привілейованими акціями

разі, якщо:

звіт про результати розміщення акцій не зареєстровано у встановленому законодавством порядку.

Товариство не має права здійснювати виплату дивідендів за привілейованими акціями певного класу до виплати поточних дивідендів за привілейованими акціями, власники яких мають перевагу щодо черговості отримання дивідендів.

ВИКУП ТА ОБОВ'ЯЗКОВИЙ ВИКУП АКЦІОНЕРНИМ ТОВАРИСТВОМ РОЗМІЩЕНИХ НИМ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

Стаття 66. Викуп акціонерним товариством розміщених ним цінних паперів

1. Акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів викупити в акціонерів акції за згодою власників цих акцій. Порядок реалізації цього права визначається у статуті товариства та/або рішенні загальних зборів. Рішенням загальних зборів обов'язково встановлюються:

1) порядок викупу, що включає максимальну кількість, тип та/або клас акцій, що викуповуються;

строк викупу;

ціна викупу (або порядок її визначення);

дії товариства щодо викуплених акцій (їх анулювання або продаж). Строк викупу включає строк приймання письмових пропозицій

акціонерів про продаж акцій та строк сплати їх вартості. Строк викупу акцій не може перевищувати одного року. Письмова пропозиція акціонера про продаж акцій товариству є безвідкличною.

Ціна викупу акцій не може бути меншою за їх ринкову вартість, визначену відповідно до статті 8 цього Закону. Оплата акцій, що викуповуються, здійснюється у грошовій формі.

Товариство зобов'язане придбавати акції у кожного акціонера, який приймає (акцептує) пропозицію (оферту) про викуп акцій, за ціною, вказаною в рішенні загальних зборів.

Правочини щодо переходу права власності на акції до товариства, вчинені протягом терміну, зазначеного в рішенні загальних зборів, за ціною, відмінною від ціни, вказаної в такому рішенні, є нікчемними.

2. У разі якщо загальними зборами прийнято рішення про пропорційний викуп акцій, товариство надсилає кожному акціонеру письмове повідомлення про кількість акцій, що викуповуються, їх ціну та строк викупу. Для товариства з кількістю акціонерів - власників простих акцій понад 1000 осіб приймання пропозицій акціонерів про продаж

товариству акцій здійснюється протягом не менше ніж 30-денного строку від дати надіслання акціонерам зазначеного повідомлення.

Загальні збори можуть прийняти рішення про викуп визначеної кількості акцій певного типу та/або класу в окремих акціонерів за їх згодою. У такому разі рішення має містити прізвища (найменування)

акціонерів, у яких викуповуються акції, та кількість акцій певного типу та/або класу, які викуповуються у цих акціонерів.

Викуплені акціонерним товариством акції не враховуються у разі розподілу прибутку, голосування та визначення кворуму загальних зборів. Товариство повинно протягом року з моменту викупу продати викуплені товариством акції або анулювати їх відповідно до рішення загальних зборів, яким було передбачено викуп товариством власних акцій.

Ціна продажу викуплених товариством акцій не може бути меншою за їх ринкову вартість, визначену відповідно до статті 8 цього Закону.

Правочини щодо переходу права власності на викуплені товариством акції, вчинені з порушенням вимог цієї частини, є нікчемними.

Акціонерне товариство має право за рішенням наглядової ради викупити розміщені ним інші, крім акцій, цінні папери за згодою власників цих цінних паперів, якщо це передбачено статутом товариства та проспектом емісії таких цінних паперів.

Стаття 67. Обмеження щодо викупу акцій акціонерним товариством

Загальні збори акціонерного товариства не мають права приймати рішення про викуп акцій, якщо:

на дату викупу акцій товариство має зобов'язання з обов'язкового викупу акцій відповідно до статті 68 цього Закону;

товариство є неплатоспроможним або стане таким внаслідок викупу акцій;

3) власний капітал товариства є меншим, ніж сума його статутного капіталу, резервного капіталу та розміру перевищення ліквідаційної вартості привілейованих акцій над їх номінальною вартістю, або стане меншим внаслідок такого викупу.

Акціонерне товариство не має права здійснювати викуп розміщених ним простих акцій до повної виплати поточних дивідендів за привілейованими акціями.

Акціонерне товариство не має права здійснювати викуп розміщених ним привілейованих акцій до повної виплати поточних дивідендів за привілейованими акціями, власники яких мають перевагу щодо черговості отримання дивідендів.

Акціонерне товариство не має права приймати рішення, що передбачає викуп акцій товариства без їх анулювання, якщо після викупу частка акцій товариства, що перебувають в обігу, стане меншою ніж 80 відсотків статутного капіталу.

Стаття 68. Обов'язковий викуп акціонерним товариством акцій на вимогу акціонерів

1. Кожний акціонер - власник простих акцій товариства має право вимагати здійснення обов'язкового викупу акціонерним товариством належних йому голосуючих акцій, якщо він зареєструвався для участі у загальних зборах та голосував проти прийняття загальними зборами рішення про:

злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділ, зміну типу товариства;

вчинення товариством значного правочину;

зміну розміру статутного капіталу.

Кожний акціонер - власник привілейованих акцій має право вимагати здійснення обов'язкового викупу товариством належних йому привілейованих акцій, якщо він зареєструвався для участі у загальних зборах та голосував проти прийняття загальними зборами рішення про:

1) внесення змін до статуту товариства, якими передбачається розміщення привілейованих акцій нового класу, власники яких матимуть перевагу щодо черговості отримання дивідендів або виплат у разі ліквідації акціонерного товариства;

розширення обсягу прав акціонерів - власників розміщених привілейованих акцій, які мають перевагу щодо черговості отримання дивідендів або виплат у разі ліквідації акціонерного товариства.

3. Акціонерне товариство у випадках, передбачених частинами першою та другою цієї статті, зобов'язане викупити належні акціонерові акції.

Перелік акціонерів, які мають право вимагати здійснення обов'язкового викупу належних їм акцій відповідно до частини першої та другої цієї статті, складається на підставі переліку акціонерів, які зареєструвалися для участі в загальних зборах, на яких було прийнято рішення, що стало підставою для вимоги обов'язкового викупу акцій.

Стаття 69. Порядок реалізації акціонерами права вимоги обов'язкового викупу акціонерним товариством належних їм акцій

1. Ціна викупу акцій не може бути меншою, ніж їх ринкова вартість. Ціна викупу акцій розраховується станом на день, що передує дню

опублікування в установленому порядку повідомлення про скликання загальних зборів, на яких було прийнято рішення, яке стало підставою для вимоги обов'язкового викупу акцій.

Ринкова вартість акцій визначається в порядку, встановленому статтею 8 цього Закону.

Договір між акціонерним товариством та акціонером про обов'язковий викуп товариством належних йому акцій укладається в письмовій формі.

2. Протягом 30 днів після прийняття загальними зборами рішення, що стало підставою для вимоги обов'язкового викупу акцій, акціонер, який

має намір реалізувати зазначене право, подає товариству письмову вимогу. У вимозі акціонера про обов'язковий викуп акцій мають бути зазначені його прізвище (найменування), місце проживання (місцезнаходження), кількість, тип та/або клас акцій, обов'язкового викупу яких він вимагає.

3. Протягом 30 днів після отримання вимоги акціонера про обов'язковий викуп акцій товариство здійснює оплату вартості акцій за ціною викупу, зазначеною в повідомленні про право вимоги обов'язкового викупу акцій, що належать акціонеру, а відповідний акціонер повинен вчинити усі дії, необхідні для набуття товариством права власності на акції, обов'язкового викупу яких він вимагає.

Оплата акцій здійснюється у грошовій формі, якщо сторони в межах строків, установлених у цій статті, не дійшли згоди щодо іншої форми оплати.

55. Управління діяльністю акіцонерного товариства.

З АГАЛЬНІ ЗБОРИ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА

Стаття 32. Загальні збори акціонерного товариства

Загальні збори є вищим органом акціонерного товариства.

Акціонерне товариство зобов'язане щороку скликати загальні збори (річні загальні збори).

2. До виключної компетенції загальних зборів належить:

визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства;

внесення змін до статуту товариства;

прийняття рішення про анулювання викуплених акцій;

прийняття рішення про зміну типу товариства;

прийняття рішення про розміщення акцій;

прийняття рішення про збільшення статутного капіталу товариства;

прийняття рішення про зменшення статутного капіталу

товариства;

Стаття 43. Спосіб голосування

1. Голосування на загальних зборах акціонерного товариства з питань порядку денного може проводитися з використанням

бюлетенів для голосування.

товаристві, що здійснило публічне розміщення акцій, голосування з питань порядку денного загальних зборів проводиться тільки з використанням бюлетенів для голосування.

товаристві з кількістю акціонерів - власників простих акцій товариства понад 100 осіб голосування з питань порядку денного загальних зборів проводиться тільки з використанням бюлетенів для голосування.

Стаття 45. Протокол про підсумки голосування

1. За підсумками голосування складається протокол, що підписується всіма членами лічильної комісії акціонерного товариства, які брали участь у підрахунку голосів.

Стаття 46. Протокол загальних зборів

Протокол загальних зборів акціонерного товариства складається протягом 10 днів з моменту закриття загальних зборів та підписується головуючим і секретарем загальних зборів.

До протоколу загальних зборів акціонерного товариства заносяться відомості про:

дату, час і місце проведення загальних зборів;

дату складення переліку акціонерів, які мають право на участь у загальних зборах;

загальну кількість осіб, включених до переліку акціонерів, які мають право на участь у загальних зборах;

загальну кількість голосів акціонерів - власників голосуючих акцій товариства, які зареєструвалися для участі у загальних зборах (якщо певні акції є голосуючими не з усіх питань порядку денного - зазначається кількість голосуючих акцій з кожного питання);

кворум загальних зборів (якщо певні акції є голосуючими не

усіх питань порядку денного - зазначається кворум загальних зборів з кожного питання);

головуючого та секретаря загальних зборів;

склад лічильної комісії;

порядок денний загальних зборів;

основні тези виступів;

порядок голосування на загальних зборах (відкрите, бюлетенями тощо);

Розділ VIII

НАГЛЯДОВА РАДА АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА

Стаття 51. Створення наглядової ради акціонерного товариства

Наглядова рада акціонерного товариства є органом, що здійснює захист прав акціонерів товариства, і в межах компетенції, визначеної статутом та цим Законом, контролює та регулює діяльність виконавчого органу.

В акціонерних товариствах з кількістю акціонерів - власників простих акцій 10 осіб і більше створення наглядової ради

обов'язковим. У товаристві з кількістю акціонерів - власників простих акцій 9 осіб і менше у разі відсутності наглядової ради її повноваження здійснюються загальними зборами.

Стаття 52. Компетенція наглядової ради

1. До компетенції наглядової ради належить вирішення питань,

передбачених цим Законом, статутом, а також переданих на вирішення

наглядової ради загальними зборами.

2. До виключної компетенції наглядової ради належить:

затвердження в межах своєї компетенції положень, якими регулюються питання, пов'язані з діяльністю товариства;

підготовка порядку денного загальних зборів, прийняття рішення про дату їх проведення та про включення пропозицій до порядку денного, крім скликання акціонерами позачергових

загальних

зборів;

3) прийняття рішення про проведення чергових або позачергових загальних зборів відповідно до статуту товариства та у випадках, встановлених цим Законом;

{ Пункт 3 частини другої статті 52 в редакції Закону N 2994-VI

2994-17 ) від 03.02.2011 }

прийняття рішення про продаж раніше викуплених товариством акцій;

{ Пункт 4 частини другої статті 52 в редакції Закону N 2994-VI

2994-17 ) від 03.02.2011 }

прийняття рішення про розміщення товариством інших цінних паперів, крім акцій;

прийняття рішення про викуп розміщених товариством інших, крім акцій, цінних паперів;

затвердження ринкової вартості майна у випадках, передбачених цим Законом;

обрання та припинення повноважень голови і членів виконавчого органу;

11) обрання та припинення повноважень голови і членів інших органів товариства;

обрання реєстраційної комісії, за винятком випадків, встановлених цим Законом;

обрання аудитора товариства та визначення умов договору, що укладатиметься з ним, встановлення розміру оплати його послуг.

разі, якщо наглядова рада відсутня, це питання належить до компетенції виконавчого органу, якщо інше не встановлено статутом;

визначення дати складення переліку осіб, які мають право

на отримання дивідендів, порядку та строків виплати дивідендів у межах граничного строку, визначеного частиною другою статті 30 цього Закону;

визначення дати складення переліку акціонерів, які мають бути повідомлені про проведення загальних зборів відповідно до частини першої статті 35 цього Закону та мають право на участь у загальних зборах відповідно до статті 34 цього Закону;

вирішення питань про участь товариства у промислово-фінансових групах та інших об'єднаннях, про заснування інших юридичних осіб;

вирішення питань, віднесених до компетенції наглядової ради розділом XVI цього Закону, у разі злиття, приєднання, поділу, виділу або перетворення товариства;

{ Пункт 17 частини другої статті 52 в редакції Закону N 2994-VI

2994-17 ) від 03.02.2011 }

прийняття рішення про вчинення значних правочинів у випадках, передбачених частиною першою статті 70 цього Закону;

ВИКОНАВЧИЙ ОРГАН АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА

Стаття 58. Засади діяльності виконавчого органу акціонерного товариства

1. Виконавчий орган акціонерного товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства.

До компетенції виконавчого органу належить вирішення всіх питань, пов'язаних з керівництвом поточною діяльністю товариства,

крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів та наглядової ради.

Виконавчий орган акціонерного товариства підзвітний загальним зборам і наглядовій раді, організовує виконання їх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом.

Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) або одноосібним (директор, генеральний директор).

Членом виконавчого органу акціонерного товариства може бути будь-яка фізична особа, яка має повну цивільну дієздатність і не є членом наглядової ради чи ревізійної комісії цього товариства.

{ Частина четверта статті 58 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2994-VI ( 2994-17 ) від 03.02.2011 }

Права та обов'язки членів виконавчого органу акціонерного товариства визначаються цим Законом, іншими актами

законодавства, статутом товариства та/або положенням про виконавчий орган

товариства, а також контрактом, що укладається з кожним членом виконавчого органу. Від імені товариства контракт підписує голова наглядової ради чи особа, уповноважена на таке підписання наглядовою радою.

{ Частина п'ята статті 58 в редакції Закону N 2994-VI ( 2994-17 ) від 03.02.2011 }

6. Виконавчий орган на вимогу органів та посадових осіб товариства зобов'язаний надати можливість ознайомитися з інформацією про діяльність товариства в межах, встановлених законом, статутом та внутрішніми положеннями товариства.

Особи, які при цьому отримали доступ до інформації з обмеженим доступом, несуть відповідальність за її неправомірне використання.

ПОСАДОВІ ОСОБИ ОРГАНІВ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА

Стаття 62. Вимоги до посадових осіб органів акціонерного товариства

1. Посадовими особами органів акціонерного товариства не можуть бути народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, військовослужбовці, нотаріуси, посадові особи органів прокуратури, суду, служби безпеки, внутрішніх справ, державні службовці, крім випадків, коли вони виконують функції з управління корпоративними правами

держави та представляють інтереси держави або територіальної громади в

наглядовій раді або ревізійній комісії товариства. { Абзац перший частини першої статті 62 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2435-VI ( 2435-17 ) від 06.07.2010 }

Особи, яким суд заборонив займатися певним видом діяльності,

не можуть бути посадовими особами органів товариства, що провадить

цей вид діяльності. Особи, які мають непогашену судимість за злочини проти власності, службові чи господарські злочини, не можуть бути посадовими особами органів товариства.

Посадові особи органів акціонерного товариства не мають права розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства, крім випадків, передбачених законом.

Посадові особи органів товариства на вимогу ревізійної комісії (ревізора) або аудитора зобов'язані надати документи про фінансово-господарську діяльність товариства.

Посадовим особам органів акціонерного товариства виплачується винагорода лише на умовах, передбачених цивільно-правовими або трудовими договорами (контрактами), укладеними з ними.

{ Частина четверта статті 62 в редакції Закону N 2994-VI

( 2994-17 ) від 03.02.2011 }

Стаття 63. Відповідальність посадових осіб органів акціонерного товариства

1. Посадові особи органів акціонерного товариства повинні

діяти в інтересах товариства, дотримуватися вимог законодавства, положень статуту та інших документів товариства.

Посадові особи органів акціонерного товариства несуть відповідальність перед товариством за збитки, завдані товариству своїми діями (бездіяльністю), згідно із законом.

У разі якщо відповідальність згідно із цією статтею несуть кілька осіб, їх відповідальність перед товариством є солідарною.

Виділ та припинення акціонерного товариства.

ВИДІЛ ТА ПРИПИНЕННЯ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА

Стаття 79. Припинення акціонерного товариства

Акціонерне товариство припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим підприємницьким товариствам - правонаступникам (шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення) або

результаті ліквідації.

Добровільне припинення акціонерного товариства здійснюється за рішенням загальних зборів у порядку, передбаченому цим Законом, з дотриманням вимог, встановлених Цивільним кодексом України ( 435-15 ) та іншими актами законодавства. Інші підстави та порядок припинення акціонерного товариства визначаються законодавством.

Стаття 80. Злиття, приєднання, поділ, виділ, перетворення товариства

Злиття, приєднання, поділ, виділ та перетворення акціонерного товариства здійснюються за рішенням загальних зборів, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів влади.

випадках, передбачених законом, поділ акціонерного товариства або виділ з його складу одного чи кількох акціонерних товариств здійснюється за рішенням відповідних державних органів або за рішенням суду.

Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних державних органів на припинення акціонерного товариства шляхом злиття або приєднання.

Акціонерне товариство не може одночасно здійснювати злиття, приєднання, поділ, виділ та/або перетворення.

Акції товариства, яке припиняється внаслідок поділу, конвертуються

акції товариств-правонаступників та розміщуються серед їх акціонерів. Акції товариств, що припиняються внаслідок злиття, приєднання,

конвертуються в акції товариства-правонаступника та розміщуються серед його акціонерів.

Акції товариства, що перетворюється, конвертуються в частки (паї) підприємницького товариства-правонаступника та розподіляються серед його учасників.

При виділі акції товариства, з якого здійснюється виділ, конвертуються в акції цього акціонерного товариства і акціонерного товариства, що виділилося, та розміщуються між акціонерами товариства, з якого здійснюється виділ.

Не підлягають конвертації акції товариств, що беруть участь у злитті, приєднанні, поділі, виділі, перетворенні, власниками яких є акціонери, які звернулися до акціонерного товариства з вимогою про обов'язковий викуп належних їм акцій та які мають таке право.

Порядок конвертації акцій товариства, що припиняється, в акції новоствореного (новостворених) акціонерного товариства встановлюється Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Стаття 86. Виділ акціонерного товариства

Виділом акціонерного товариства визнається створення одного чи кількох акціонерних товариств із передачею йому (їм) згідно з розподільним балансом частини майна, прав та обов'язків акціонерного товариства, з якого здійснюється виділ, без припинення такого акціонерного товариства.

З акціонерного товариства може виділитися лише акціонерне товариство.

Наглядова рада акціонерного товариства, з якого здійснюється виділ, виносить на затвердження загальних зборів акціонерів питання про виділ, порядок і умови виділу, створення нового товариства (товариств), конвертацію частини акцій товариства, з якого здійснюється виділ, в акції створюваного товариства (розподіл акцій створюваного товариства серед акціонерів товариства, з якого здійснюється виділ, та/або придбання акцій створюваного товариства самим товариством, з якого здійснюється виділ)

порядок такої конвертації (розподілу та/або придбання), затвердження розподільного балансу.

Загальні збори акціонерів товариства, з якого здійснюється виділ, ухвалюють рішення про виділ, порядок і умови виділу, створення нового товариства (товариств), конвертацію частини акцій товариства, з якого здійснюється виділ, в акції створюваного товариства (розподіл акцій створюваного товариства серед акціонерів товариства, з якого здійснюється виділ, та/або придбання акцій створюваного товариства товариством, з якого здійснюється виділ) і порядок такої конвертації (розподілу та/або придбання), затвердження розподільного балансу.

Загальні збори акціонерів кожного створюваного акціонерного товариства ухвалюють рішення про затвердження статуту і утворення органів товариства.

Розміщення акцій товариства, що виділилося, здійснюється із збереженням співвідношення, що було між акціонерами в статутному капіталі товариства, з якого здійснено виділ.

Акції товариства, з якого здійснюється виділ, викуплені товариством, не можуть передаватися до складу активів товариства-правонаступника та не підлягають конвертації. Такі акції підлягають анулюванню в порядку, встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Акціонерне товариство, з якого здійснюється виділ, несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями, які перейшли до товариства, що виділилося, згідно з розподільним балансом. Товариство, що виділилося, несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями, які виникли у товариства, з якого здійснюється виділ, перед виділом, але не перейшли до товариства, що виділилося. Якщо товариств, що виділилися, два чи більше, вони солідарно несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями разом з товариством, з якого здійснено виділ.

Процедура виділу акціонерних товариств здійснюється аналогічно порядку, визначеному частиною шостою статті 83 цього Закону.

Стаття 87. Перетворення акціонерного товариства

1. Перетворенням акціонерного товариства визнається зміна організаційно-правової форми акціонерного товариства з його припиненням та передачею всього майна, прав і обов'язків підприємницькому товариству - правонаступнику згідно з передавальним актом.

Акціонерне товариство може перетворитися лише на інше господарське товариство або виробничий кооператив.

Наглядова рада акціонерного товариства, що перетворюється, виносить на затвердження загальних зборів акціонерного товариства питання про перетворення товариства, про порядок і умови здійснення перетворення, порядок обміну акцій товариства на частки (паї) підприємницького товариства-правонаступника.

Загальні збори акціонерів товариства, що перетворюється, ухвалюють рішення про перетворення товариства, про порядок і умови здійснення перетворення, порядок обміну акцій товариства на частки (паї) підприємницького товариства-правонаступника.

Учасники створюваного при перетворенні нового підприємницького товариства ухвалюють на своєму спільному засіданні рішення про затвердження установчих документів такої юридичної особи і обрання

(призначення) органів управління відповідно до вимог законодавства.

4. Розподіл часток (паїв) підприємницького товариства - правонаступника відбувається із збереженням співвідношення кількості акцій, що було між акціонерами у статутному капіталі акціонерного товариства, що перетворилося.

Не підлягають обміну акції товариства, що перетворюється, викуплені цим товариством, які на дату прийняття рішення про припинення товариства шляхом перетворення не продані та/або не анульовані відповідно до цього Закону. Такі акції підлягають анулюванню в порядку, встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Стаття 88. Ліквідація акціонерного товариства

Добровільна ліквідація акціонерного товариства здійснюється за рішенням загальних зборів, у тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який товариство створювалося, або після досягнення мети, з якою воно створювалося, у порядку, передбаченому Цивільним кодексом України ( 435-15 ) та іншими актами законодавства, з урахуванням особливостей,

встановлених цим Законом. Інші підстави та порядок ліквідації товариства визначаються законодавством.

Якщо на момент ухвалення рішення про ліквідацію акціонерне товариство не має зобов'язань перед кредиторами, його майно розподіляється між акціонерами відповідно до статті 89 цього Закону.

Рішення про ліквідацію акціонерного товариства, обрання ліквідаційної комісії, затвердження порядку ліквідації, а також порядку розподілу між акціонерами майна, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, вирішують загальні збори акціонерного товариства, якщо інше не передбачено законом.

З моменту обрання ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження наглядової ради та виконавчого органу акціонерного товариства. Ліквідаційний баланс, складений ліквідаційною комісією, підлягає затвердженню загальними зборами.

Ліквідація акціонерного товариства вважається завершеною, а товариство таким, що припинилося, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення товариства в результаті його ліквідації.

Стаття 89. Розподіл майна акціонерного товариства, що ліквідується, між кредиторами та акціонерами

1. У разі ліквідації платоспроможного акціонерного товариства вимоги його кредиторів та акціонерів задовольняються у такій черговості:

у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю, та

вимоги кредиторів, забезпечені заставою;

другу чергу - вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

третю чергу - вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

четверту чергу - всі інші вимоги кредиторів;

п'яту чергу - виплати нарахованих, але не виплачених дивідендів за привілейованими акціями;

шосту чергу - виплати за привілейованими акціями, які підлягають викупу відповідно до статті 68 цього Закону;

сьому чергу - виплати ліквідаційної вартості привілейованих акцій;

восьму чергу - виплати за простими акціями, які підлягають викупу відповідно до статті 68 цього Закону;

дев'яту чергу - розподіл майна між акціонерами - власниками простих акцій товариства пропорційно до кількості належних їм акцій.

2. Вимоги кожної черги задовольняються після повного задоволення вимог кредиторів (акціонерів) попередньої черги.

У разі розміщення товариством кількох класів привілейованих акцій черговість розподілу майна між акціонерами - власниками кожного класу привілейованих акцій визначається статутом товариства.

У разі недостатності майна товариства, що ліквідується, для розподілу між усіма кредиторами (акціонерами) відповідної черги майно розподіляється між ними пропорційно сумам вимог (кількості належних їм акцій) кожного кредитора (акціонера) цієї черги.

Порядок розрахунків у господарській діяльності.

За загальним правилом на території України всі юридичні особи усіх форм власності, а також фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які є суб'єктами підприємницької діяльності, здійснюють між собою розрахунки у безготівковій та готівковій формах через установи банків відповідно до правил здійснення розрахункових та касових операцій, встановлених нормативно-правовими актами Національного банку України.

Слід, однак, мати на увазі, що сфера застосування готівкового обігу досить обмежена і визначається спеціальними нормами. Переважна більшість розрахунків між суб'єктами господарювання проводиться у безготівковій формі на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.

Використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних інструментів регулюється чинним законодавством, зокрема законами України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні", "Про обіг векселів в Україні", а також окремими нормативно-правовими актами Національного банку.

Факт списання коштів з рахунку платника документально оформляється меморіальним ордером за встановленою формою для:

часткової оплати розрахункових документів; документального підтвердження операцій з перерахування з банківських

рахунків на користь клієнтів-одержувачів (фізичних та юридичних осіб) унесених у касу банку коштів.

58. Поняття, склад та вартісна оцінка майна суб’єктів господарювання.

М айном суб’єктів господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у їх діяльності та відображаються в балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Залежно від економічної форми, якої набуває майно суб’єктів господарювання у процесі здійснення господарської діяльності, воно поділяється на:

основні фонди (засоби);

оборотні фонди (засоби);

кошти;

товари;

цінні папери;

нематеріальні активи.

Основні фонди суб’єкта господарювання – сукупність матеріально-речових цінностей, які діють у натуральній формі протягом тривалого періоду в часі, як у сфері матеріального виробництва, так і у невиробничій сфері.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 „Основні засоби”, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 92 від 27 квітня 2000 року, основні засоби – це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам, або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

До основних фондів (засобів), зокрема, належать:

земельні ділянки;

капітальні витрати на поліпшення земель;

будинки, споруди та передавальні пристрої;

машини та обладнання;

транспортні засоби;

інструменти, прилади, інвентар (меблі);

тварини;

багаторічні насадження;

інші основні засоби.

Різновидом майна суб’єктів господарювання, яке за правовим режимом прирівнюється до основних фондів, є цілісний майновий комплекс підприємства (його структурного підрозділу).

Цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання.

Оборотними фондами (засобами) є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно, призначене для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу.

Коштами у складі майна суб’єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб’єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та надані послуги.

Особливим видом майна суб’єктів господарювання є цінні папери. Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними

реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

У сфері господарювання у випадках, передбачених законом, використовуються такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі, сертифікати фондів операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН), іпотечні сертифікати (сертифікати з фіксованою дохідністю, сертифікати участі), інші види цінних паперів, передбачені актами господарського законодавства України.

Суб'єкт господарювання - юридична особа у випадках і порядку, передбачених законом, має право випускати від свого імені акції та облігації підприємства і реалізовувати їх громадянам та юридичним особам. Право на випуск акцій та облігацій підприємства виникає у суб'єкта господарювання з дня реєстрації цього випуску у відповідному органі державної влади.

Суб'єкти господарювання, виключною діяльністю яких є діяльність з управління активами інститутів спільного інвестування, мають право випускати інвестиційні сертифікати.

Установи банків, що приймають на депонування кошти від юридичних осіб та громадян, видають їм письмові свідоцтва, які посвідчують право вкладників на одержання після закінчення

встановленого строку депозиту і відсотків по ньому (ощадні (депозитні) сертифікати).

Фінансові установи, які створили фонд операцій з нерухомістю та здійснюють залучення коштів фізичних та юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла, мають право випускати сертифікати фонду операцій з нерухомістю.

Суб'єкти господарювання мають право в порядку, встановленому законом, випускати в обіг векселі - боргові цінні папери, які посвідчують безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю).

Нематеріальними активами у складі майна суб’єктів господарювання визнаються немонетарні активи, які не мають матеріальної форми, можуть бути ідентифіковані та утримуються підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду іншим особам.

Згідно із Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 8 „Нематеріальні активи”, затвердженим наказом Міністерства фінансів України № 242 від 18 жовтня 1999 року, до нематеріальних активів належать:

права користування природними ресурсами;

права користування майном (земельною ділянкою, будівлею, приміщеннями тощо);

права на комерційні позначення (торговельні марки, комерційні найменування тощо);

права на об’єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, сорти рослин, породи тварин, компонування (топографії) інтегральних мікросхем, комерційні таємниці, у тому числі, ноу-хау тощо);

авторське право та суміжні з ним права;

незавершені капітальні інвестиції в нематеріальні активи;

інші нематеріальні активи (права на провадження діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо).

59. Джерела формування майна суб’єктів господарювання.

А ктами господарського законодавства України до джерел формування майна суб’єктів господарювання віднесені:

грошові та матеріальні внески засновників (учасників, членів);

доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

доходи від цінних паперів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об’єктів (комплексів), що належать суб’єктам господарювання, придбання майна інших суб’єктів;

кредити банків та інших кредиторів;

фінансова допомога;

безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

інші джерела, не заборонені законом.

Внески засновників (учасників, членів) у майно суб’єктів господарювання можуть здійснюватися двома способами:

шляхом передання їм майна у власність в якості вкладу до статутного фонду;

шляхом передання їм майна у користування, яке не включається до статутного фонду і підлягає поверненню засновнику (учаснику, члену) у разі припинення правовідносин із суб’єктом

господарювання.

Одним із основних джерел формування майна суб’єктів господарювання є доходи від реалізації продукції (робіт, послуг).

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 15 „Дохід”, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 290 від 29 листопада 1999 року, дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, інших активів) визнається в разі наявності всіх наведених нижче умов:

а) покупцеві передані ризики й вигоди, пов'язані з правом власності на продукцію (товар, інший актив); б) підприємство не здійснює надалі управління та контроль за

реалізованою продукцією (товарами, іншими активами); в) сума доходу (виручка) може бути достовірно визначена;

г) є впевненість, що в результаті операції відбудеться збільшення економічних вигод підприємства, а витрати, пов'язані з цією операцією, можуть бути достовірно визначені.

Доходи від цінних паперів поділяються на два види залежно від групи цінних паперів. Доходи від пайових цінних паперів називаються дивідендами, а доходи від боргових цінних паперів – процентами.

Дивідендами згідно із Законом України „Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 року вважаються платежі, які здійснюються юридичними особами- емітентами акцій або інвестиційних сертифікатів на користь власників цих цінних паперів у зв’язку із розподілом частини прибутку емітента. До дивідендів також прирівнюються платежі, які виплачуються власникам сертифікатів фондів операцій з нерухомістю в результаті розподілу доходу фондів операцій з нерухомістю.

Проценти – це доход, який сплачується (нараховується) позичальником на користь кредитора у вигляді плати за використання залучених на визначений строк коштів або майна. У разі коли залучення

коштів або майна здійснюється шляхом продажу боргових цінних паперів сума процентів визначається одним із таких способів:

шляхом нарахування відсотків на номінал такого цінного паперу;

шляхом виплати фіксованої премії чи виграшу;

шляхом визначення різниці між ціною розміщення та ціною погашення такого цінного паперу (сума дисконту).

Капітальні вкладення у вітчизняному податковому законодавстві та законодавстві про бухгалтерський облік отримали назву капітальної інвестиції. Під капітальною інвестицією розуміється господарська

операція, яка передбачає придбання будинків, споруд, інших об’єктів нерухомої власності, інших основних фондів та нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Дотації з бюджетів, залежно від рівня бюджету, можуть надаватися суб’єктам господарювання з державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим або місцевих бюджетів. Дотаціями з бюджетів розуміються кошти, які надаються суб’єктам господарювання за реалізовані ними товари (виконані роботи, надані послуги), фінансування яких відбувається з відповідного бюджету, для покриття витрат таких суб’єктів господарювання. Прикладом дотації із державного бюджету може бути дотація на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних (наказ Міністерства праці та соціальної політики України № 1 від 10 січня 2001 року), що надається тим суб’єктам господарювання, які працевлаштовують осіб за направленнями державної служби зайнятості.

Надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об’єктів (комплексів), що належать суб’єктам господарювання, придбання майна інших суб’єктів включають у себе одразу три види джерел формування майна суб’єктів господарювання:

отримання доходу (виручки) від продажу майнових об’єктів (комплексів), які належать суб’єктам господарювання (при чому, під продажем у даному випадку розуміються будь-які відплатні цивільно-правові договори, на підставі яких відбувається відчуження цих об’єктів);

отримання доходу від орендних платежів за користування майновими об’єктами (комплексами) суб’єктів господарювання;

отримання доходу від придбання майна інших суб’єктів господарювання на одному із правових режимів майна, передбачених законом.

Кредит – кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент.

Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики (Закон

України „Про оподаткування прибутку підприємств”).

Фінансовий кредит – кошти, які надаються банком- резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством, а також іноземними урядами або його офіційними агентствами чи міжнародними фінансовими організаціями та іншими кредиторами-нерезидентами у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк, для цільового використання (чи без такого) та під процент.

Товарний кредит – товари, які передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним чи фізичним особам на умовах угоди, що передбачає відстрочення кінцевого розрахунку на визначений строк та під процент.

Кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики: кошти, які залучаються юридичною особою-боржником (дебітором) від інших юридичних або фізичних осіб як компенсація вартості випущених (емітованих) таким дебітором облігацій або депозитних сертифікатів.

Фінансова допомога відповідно до Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” поділяється на два види:

безповоротну фінансову допомогу або поворотну фінансова допомога. Безповоротна фінансова допомога – це:

сума коштів, передана суб’єктові господарювання згідно з договорами дарування, іншими подібними договорами, які не передбачають відповідної компенсації чи повернення таких коштів (за винятком бюджетних дотацій і субсидій), або без укладання таких угод;

сума безнадійної заборгованості, відшкодована кредитору позичальником після її списання, якщо така безнадійна заборгованість була попередньо включена до складу валових витрат кредитора;

сума заборгованості суб’єкта господарювання перед іншою юридичною чи фізичною особою, що залишилася нестягнутою після закінчення строку позовної давності;

основна сума кредиту або депозиту, наданих суб’єктові господарювання без встановлення строків повернення такої основної суми, за винятком кредитів, наданих під безстрокові облігації, та депозитів до запитання у банківських установах, а також сума процентів, нарахованих на таку основну суму, але не сплачених (списаних);

сума процентів, умовно нарахованих на суму поворотної фінансової допомоги, що залишається неповерненою на кінець звітного періоду, у розмірі облікової ставки Національного банку України, розрахованої за кожний день фактичного використання такої поворотної фінансової допомоги.

Поворотна фінансова допомога – це сума коштів, передана суб’єктові господарювання у користування на визначений строк відповідно до договорів, які не передбачають нарахування процентів або надання інших видів компенсацій як плати за користування такими коштами.

Безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян можуть бути джерелами формування майна суб’єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність.

Безоплатними вважаються товари, роботи та послуги, які передаються (надаються) суб’єктові господарювання без вимоги про компенсацію їх вартості.

Під благодійними внесками та пожертвуваннями розуміється добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої

благодійної допомоги. Специфічними формами благодійних внесків

є: меценатство і спонсорство.

Меценатство – добровільна безкорислива матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка фізичними особами набувачів

благодійної допомоги.

Спонсорство – добровільна матеріальна,

фінансова, організаційна та

інша підтримка фізичними та юридичними

особами набувачів благодійної допомоги з метою популяризації виключно свого імені (найменування), свого знака для товарів і послуг.

60. Приватизація та роздержавлення як джерела формування майна суб’єктів господарювання.

Серед інших джерел формування майна суб’єктів господжарювання, не заборонених законом, можна назвати надходження від роздержавлення та приватизації власності.

Співвідношення між роздержавленням та приватизацією має два прояви: як загальне та окреме, а також, як частина і ціле.

одного боку, приватизація є одним із способів роздержавлення. До інших способів роздержавлення власності слід віднести: корпоратизацію, тобто перетворення державних підприємств у відкриті акціонерні товариства, відчуження державної власності на підставі цивільно-правових договорів, передання майна з державної власності у комунальну тощо.

іншого ж боку, приватизація це ширше поняття, оскільки, передбачає передання права власності іншим суб’єктам не лише на державне майно, але й на майно Автономної Республіки Крим та комунальне майно.

Відповідно до Закону України „Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992 року приватизація державного майна – це

відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та

юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

До об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать:

1) підприємства (цехи, виробництва, дільниці, інші підрозділи, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, із структури якого вони виділяються) як єдині майнові комплекси, до складу яких входять усі види майна, призначені для їх діяльності, що визначені

Цивільним кодексом України; 2) об'єкти незавершеного

будівництва та законсервовані об'єкти;

акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об'єднань;

земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації.

Суб'єктами приватизації є:

державні органи приватизації;

покупці (їх представники);

посередники.

Приватизація державного майна здійснюється такими способами:

продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом;

продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців;

продажу на конкурсній основі єдиного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства;

викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.

Неконкурентні способи продажу майна державних підприємств застосовуються щодо об'єктів, не проданих на аукціоні, за конкурсом

61. Правовий режим майна суб’єктів господарювання: поняття та види. Правовий режим майна суб'єктів господарювання

1. Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління.

Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України ( 435-15 ).

( Частина перша статті 133 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

2. Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна.

4. Держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб'єктів господарювання.

Стаття 134. Право власності - основне речове право у сфері господарювання

Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і

розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.

Майно, що використовується у господарській діяльності,

може перебувати у спільній власності двох або більше власників.

3. Правовий режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері господарювання визначаються цим Кодексом і законом.

Усі суб’єкти господарювання в Україні за відношенням до власності поділяються на дві групи:

суб’єкти господарювання, які діють на праві власності, тобто, є власниками належного їм майна (суб’єкти господарювання – власники);

суб’єкти господарювання, які діють на інших правових режимах майна, тобто, не є власниками належного їм майна (суб’єкти господарювання – невласники).

Окрім права власності, господарське законодавство України передбачає інші правові режими майна, на яких можуть діяти суб’єкти господарювання – невласники належного їм майна. До таких правових

режимів майна, зокрема, належать: право довірчої власності, право господарського відання та право оперативного управління.

Правовий режим майна суб’єктів господарювання – це сукупність правових можливостей суб’єктів господарювання щодо володіння, користування та розпоряджання належним їм майном.

Відповідно до актів господарського законодавства України суб’єкти господарювання можуть здійснювати господарську діяльність на таких правових режимах майна:

право власності;

право довірчої власності;

право господарського відання;

право оперативного управління.

Найбільш поширеним правовим режимом майна суб’єктів господарювання є право власності. На цьому правовому режимі діють такі суб’єкти господарювання як: фізичні особи- підприємці, господарські товариства, виробничі кооперативи та інші корпоративні підприємства.

Відповідно до ст. 134 Господарського кодексу України суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених господарським законодавством.

В економічному аспекті власність - це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, територіальній громаді, окремому колективу чи індивіду. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ — це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що грунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.

Економічні відносини власності дістають юридичне закріплення у праві власності, яке виникає внаслідок правового регулювання зазначених економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об'єктів власності певному суб'єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації

стосовно різних об'єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відносини власності, становить право власності в об'єктивному розумінні.

Право власності в суб'єктивному розумінні є основним речовим правом у сфері господарювання, зміст якого складають повноваження (права) власника щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном при здійсненні господарської діяльності.

Володіння — це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками - індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування - це вилучення з речей їх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу. Розпорядження — це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Зазначені повноваження власник реалізує на свій розсуд (тобто за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб), одноосібно або спільно з іншими суб'єктами. Реалізуючи свої повноваження, власник у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених, зокрема, статтею 133 ГК.

62. Відносини власності у сфері господарювання.

Стаття 134. Право власності - основне речове право у сфері господарювання

Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і

розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.

Майно, що використовується у господарській діяльності,

може перебувати у спільній власності двох або більше власників.

3. Правовий режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері господарювання визначаються цим Кодексом і законом.

В економічному аспекті власність - це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, територіальній громаді, окремому колективу чи індивіду. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ — це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що грунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.

Економічні відносини власності дістають юридичне закріплення у праві власності, яке виникає внаслідок правового регулювання зазначених економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об'єктів власності певному суб'єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об'єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відносини власності, становить право власності в об'єктивному розумінні.

Право власності в суб'єктивному розумінні є основним речовим правом у сфері господарювання, зміст якого складають повноваження (права) власника щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном при здійсненні господарської діяльності.

Володіння — це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками - індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування - це вилучення з речей їх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу. Розпорядження — це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Зазначені повноваження власник реалізує на свій розсуд (тобто за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб), одноосібно або спільно з іншими суб'єктами. Реалізуючи свої повноваження, власник у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених, зокрема, статтею 133 ГК.

63. Право довірчої власності у сфері господарювання.

Чинний Господарський кодекс України не дає поняття права довірчої власності. Згадка про цей правовий режим майна суб’єктів господарювання міститься у Цивільному кодексі України (ст.ст. 316, 1029) та в інших актах господарського законодавства, наприклад, в законі України „Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” від 19 червня 2003 року.

Цей правовий режим у своїй господарській діяльності використовують довірчі товариства, компанії з управління активами інститутів спільного інвестування та недержавних пенсійних фондів, управителі фондів фінансування будівництва та фондів операцій з нерухомістю, інші фінансові установи.

Використання довірчої власності у господарській діяльності суб’єктів господарювання не означає, що вона є єдиним правовим режимом їх майна. Навпаки, зміст відповідних актів господарського законодавства України сформульований так, що цей правовий режим завжди використовується поряд із правом власності. Це означає, що суб’єкти господарювання – власники належного їм майна, у випадках встановлених законом, при здійсненні господарській діяльності використовують ще один правовий режим майна – право довірчої власності.

Під правом довірчої власності слід розуміти речове право суб’єкта підприємництва – юридичної чи фізичної особи, який володіє, користується і розпоряджається переданим йому в управління майном з метою його примноження або збереження, реалізуючи в процесі управління повноваження власника.

Суб’єктами правовідношення, яке виникає із довірчої власності, є довірчий власник (особа, якій передано майно в управління) та установник управління (власник майна, переданого в управління).

Аналіз положень законодавства України про довірчу власність дає підстави виділити такі її особливості:

вона є одним із різновидів речових прав на чуже майно;

вона є одним із правових режимів майна, який може використовуватися суб’єктами господарювання у процесі здійснення господарської діяльності;

її суб’єктами можуть бути лише фізичні та юридичні особи, які мають статус підприємців;

вона включає у себе усі три правомочності власника: право володіння, користування та розпоряджання майном;

здійснюючи її, суб’єкти підприємництва діють від власного імені в інтересах установників управління;

управління майном здійснюється у межах цільового призначення, визначеного установником управління;

управління майном здійснюється особисто довірчим власником, який не може передавати повноваження з управління іншим особам.

64. Право господарського відання та оперативного управління майном.

1 . Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

Стаття 137. Право оперативного управління

Правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Між правом господарського відання та правом оперативного управління, як правовими режимами майна суб’єктів господарювання – юридичних осіб, є істотні відмінності.

По-перше , вони відрізняються за суб’єктним складом. На праві господарського відання діють юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності; на праві оперативного управління діють юридичні особи – суб’єкти господарювання, які не є підприємцями.

По-друге, вони відрізняються за метою використання. Право господарського відання використовується для здійснення комерційної діяльності (підприємництва); право оперативного управління використовується для здійснення некомерційної господарської діяльності.

По-третє, вони відрізняються за змістом. Право господарського відання за змістом наближене до права власності. Відмінність полягає у тому, що при здійсненні права господарського відання право розпоряджання окремими видами майна, як правило, основними фондами, обмежується наявністю згоди власника (уповноваженого ним органу). Без згоди власника суб’єкт права господарського відання розпорядитися цими видами майна не може. При здійсненні ж права оперативного управління усі правомочності суб’єкта цього права чітко визначені актами господарського законодавства та власником (уповноваженим ним органом). Тобто, за змістом, право оперативного управління є вужчим, ніж право господарського відання.

65. Права структурних підрозділів суб’єктів господарювання на майно.

Новим для правового інституту майнової основи господарювання є встановлення титулу стосовно майна відокремленого підрозділу (структурної одиниці) господарської організації. Оскільки Господарський кодекс визнав відокремлені підрозділи (структурні одиниці)господарських організацій суб'єктами господарювання (ст. 55) і встановив особливості їхправового статусу (ст. 132), необхідно було визначити і правовий титул, на якому господарська організація надає майно такому суб'єкту.

Таким титулом ГК визначає оперативне використання майна. На нашу думку, оперативне використання майна може бути похідним титулом від права власності, права господарського відання або права оперативного управління тощо, залежно від того, на якому з цих речових прав майно належить (закріплене) суб'єкту господарювання — господарській організації.

Особливість реалізації права оперативного використання майна обумовлена тим, що відокремлений підрозділ здійснює господарську діяльність у складі господарської організації і від її імені, оскільки не має статусу юридичної особи.

Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання (тобто володіння, користування і розпорядження майном) у межах права оперативного використання майна визначається господарською

організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, відповідно до закону.

Як зазначено в частині 1 статті 132 ГК, відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій визнаються суб'єктами господарювання, що здійснюють свою діяльність від імені цих господарських організацій без статусу юридичної особи.

66. Використання природних ресурсів у сфері господарювання.

Р ізновидом нерухомого майна, що має спеціальний правовий режим, є природні ресурси (ст.148-153 ГК) -земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, які відповідно до Конституції (ст. 13, 14) є об'єктами права власності Українського народу. Згідно ст. 149 ГК суб’єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси. Їм може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення (фермерського) господарства, а також сільськогосподарським підприємствам - для господарської діяльності. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб'єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.

Суб’єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право: експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів; використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій йому земельній ділянці; одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів; одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів; вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів.

Природні ресурси надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).

Суб’єкти господарювання можуть їх використовувати як переможці аукціонів з продажу спеціальних дозволів на користування надрами, організатором якого є Мінприроди.

67. Використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності.

Стаття 154. Регулювання відносин щодо використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності

Відносини, пов'язані з використанням у господарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, регулюються цим Кодексом та іншими законами.

До відносин, пов'язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу України ( 435-15 ) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 155. Об'єкти прав інтелектуальної власності

1. Об'єктами прав інтелектуальної власності у сфері господарювання визнаються:

винаходи та корисні моделі;

промислові зразки;

сорти рослин та породи тварин;

торговельні марки (знаки для товарів і послуг);

комерційне (фірмове) найменування;

географічне зазначення;

комерційна таємниця;

комп'ютерні програми;

інші об'єкти, передбачені законом.

2. Загальні умови захисту прав інтелектуальної власності на об'єкти, зазначені у цій статті, визначаються Цивільним кодексом України ( 435-15 ).

Стаття 156. Правомочності щодо використання винаходу, корисної моделі та промислового зразка

Право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок відповідно до законодавства України засвідчується патентом.

Відносини суб'єкта господарювання, що є роботодавцем для винахідника (винахідників) або автора (авторів) об'єктів, зазначених у частині першій цієї статті, щодо прав на одержання патенту і права використання зазначених об'єктів інтелектуальної власності регулюються Цивільним кодексом України ( 435-15 ) та іншими законами.

Використанням винаходу, корисної моделі чи промислового зразка у сфері господарювання є:

виготовлення, пропонування для продажу, запровадження в господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання з зазначеною метою продукту, що охороняється відповідно до закону;

застосування способу, що охороняється відповідно до закону, або пропонування його для застосування в Україні за умов, передбачених Цивільним кодексом України ( 435-15 );

пропонування для продажу, запровадження в господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання з зазначеною метою продукту, виготовленого безпосередньо способом, що охороняється відповідно до закону.

Суб'єктам господарювання належить право попереднього використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка за умов, передбачених Цивільним кодексом України ( 435-15 ).

Володілець патенту може передавати свої права щодо використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка як вклад у статутний капітал підприємства.

Правила цієї статті застосовуються також до регулювання відносин, що виникають у зв'язку з реалізацією у сфері господарювання прав на сорти рослин та породи тварин.

Стаття 157. Правомочності щодо використання торговельної марки

Право інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом у випадках і порядку, передбачених законом.

Використанням торговельної марки у сфері господарювання визнається застосування її на товарах та при наданні послуг, для яких вона зареєстрована, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, у проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов'язаній з впровадженням зазначених товарів і послуг у господарський (комерційний) обіг.

Свідоцтво надає право його володільцеві забороняти іншим особам використовувати зареєстровану торговельну марку без його дозволу, за винятком випадків правомірного використання торговельної марки без його дозволу.

Суб'єкти права на торговельну марку можуть проставляти попереджувальне маркування, яке вказує на те, що торговельна марка, яка застосовується, зареєстрована в Україні.

Суб'єкти права на торговельну марку, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть на підставі договору з виробником товару (послуг) використовувати свою торговельну марку з торговельною маркою виробника, а також замість його торговельної марки.

Право інтелектуальної власності на торговельну марку може бути передано як вклад до статутного капіталу суб'єкта господарювання.

У разі банкрутства суб'єкта господарювання право на торговельну марку оцінюється разом з іншим майном цього суб'єкта.

Стаття 158. Правомочності щодо використання торговельної марки, право на яку належить кільком особам

Торговельна марка, право на яку належить кільком особам, - це марка, що відрізняє товари і послуги учасників об'єднання підприємств (торговельна марка об'єднання, спільна торговельна марка) від однорідних товарів і послуг інших суб'єктів

господарювання, або використовується спільно кількома суб'єктами в інших випадках, передбачених законом.

Реєстрація торговельної марки, право на яку належить кільком особам, здійснюється в порядку, встановленому законом.

Стаття 159. Правомочності суб'єктів господарювання щодо комерційного найменування

1. Суб'єкт господарювання - юридична особа або громадянин-підприємець може мати комерційне найменування.

Громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім'я.

Відомості про комерційне найменування суб'єкта господарювання вносяться за його поданням до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом. Суб'єкт господарювання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб'єктом, тотожне комерційне найменування якого включено до реєстру пізніше.

Правовій охороні підлягає як повне, так і скорочене комерційне найменування суб'єкта господарювання, якщо воно фактично використовується ним у господарському обігу.

У разі якщо комерційне найменування суб'єкта господарювання є елементом його торговельної марки, то здійснюється правова охорона і комерційного найменування, і торговельної марки.

Особа, яка використовує чуже комерційне найменування, на вимогу його власника зобов'язана припинити таке використання і відшкодувати завдані збитки.

Стаття 160. Правомочності щодо використання географічного зазначення

Право на використання географічного зазначення мають лише суб'єкти господарювання, які виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного зазначення.

Використанням географічного зазначення суб'єктом господарювання вважається: застосування його на товарах, для яких зареєстровано це географічне зазначення, а також на упаковці; застосування в рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках тощо.

Суб'єкти господарювання, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть використовувати свою торговельну марку поряд з географічним зазначенням товару виробника не інакше як на підставі договору.

Умови надання правової охорони географічного зазначення визначаються законом.

Стаття 161. Використання назви країни походження товару

Вироби іноземного походження або у встановлених законодавством випадках їх упаковка, а також вироби вітчизняного виробництва чи їх упаковка, призначені для експорту, повинні містити інформацію про країну їх походження.

Інформація про країну походження має знаходитися у доступному місці виробу (упаковки) та нанесена у спосіб, що відповідає встановленим вимогам.

Забороняється використання суб'єктами господарювання напису (клейма) "Виготовлено в Україні" або аналогічного за змістом щодо товарів, які мають іноземне походження.

Уповноважені органи державної влади контролюють дотримання зазначених вимог відповідно до закону.

Стаття 162. Правомочності суб'єктів господарювання щодо комерційної таємниці

1. Суб'єкт господарювання, що є володільцем технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на

захист від незаконного використання цієї інформації третіми особами, за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності.

Строк правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії сукупності зазначених у частині першій цієї статті умов.

Особа, яка протиправно використовує комерційну інформацію, що належить суб'єкту господарювання, зобов'язана відшкодувати завдані йому такими діями збитки відповідно до закону. Особа, яка самостійно і добросовісно одержала інформацію, що є комерційною таємницею, має право використовувати цю інформацію на свій розсуд.

До відносин, пов'язаних з комерційною таємницею, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України ( 435-15 ) та інших законів.