1. Предмет правового регулювання у сфері господарювання. Господарські відносини.
Предмет господарсько-правового регулювання слід визначати виходячи зі ст. 1 ГК України: господарські відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Предметом правового регулювання Господарського права є господарські відносини.
В основу виділення господарських відносин покладено суб’єктний критерій. Відповідно до ст. 1 Господарського кодексу України ним регулюються господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
До інших учасників відносин у сфері господарювання закон (ст. 2 ГК України) відносить:
споживачів;
органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією;
громадян, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Відносини, які виникають між переліченими суб’єктавми, за характером прийнято поділяти на дві групи:
господарські відносини, які викають між суб’єктами господарювання, а також за участю інших рівноправних суб’єктів безпосередньо в процесі здійснення господарської діяльності, зокрема, у зв’язку з укладанням та виконанням господарських договорів;
господарські відносини, які виникають між суб’єктами господарювання та органами державної влади чи місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією в процесі здійснення управління та контролю за господарською діяльністю (наприклад, відносини щодо державної реєстрації суб’єкта господарювання, ліцензування і патентування господарської діяльності, контролю за економічною конкуренцією тощо).
Перша група господарських відносин базується на трьох засадах: 1) юридичної рівності
|
|
||||
|
|
3) майнової самостійності.
За характером ці господарські відносини є цивільними, або приватними. В теорії Господарського права вони отримали назву «горизонтальні господарські відносини».
Друга група господарських відносин базується на двох засадах:
влади;
підпорядкування.
Зазначена група відносин за характером є адміністративними, або публічними. В теорії Господарського права їх названо «вертикальними господарськими відносинами».
Відповідно до ч.4 ст. 3 Господарського кодексу України сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничі та організаційно-господарські відносини за змістом є відповідно горизонтальними та вертикальними господарськими відносинами. Щодо внутрішньогосподарських відносин, то згідно із ч.7 ст. 3 ГК України ними є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.
У зв’язку з тим, що Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 04.02.2005 року з Господарського кодексу України вилучено положення щодо структурних підрозділів господарських організацій, як самостійних суб’єктів господарювання, та щодо права оперативного використання майна, на якому вони повинні були діяти, законодавчих підстав виділяти ці відносини в окрему групу на сьогоднішній день не існує.
Господарські відносини (приватні та публічні) можуть виникати на трьох етапах господарювання:
на етапі заснування господарської діяльності;
на етапі здійснення господарської діяльності;
на етапі припинення господарської діяльності.
урахуванням викладених положень, можна запропонувати таке визначення господарських відносин – це приватні та публічні відносини, які виникають між суб’єктами господарювання та іншими учасниками відносин у сфері господарювання, на етапах заснування, здійснення та припинення господарськї діяльності.
Методи правового регулювання господарських відносин.
теорії Господарського права, як правило, виділяється три методи правового регулювання господарських відносин:
м
етод
автономних рішень;
метод владних велінь (приписів);
метод рекомендацій.
Суть методу «автономних рішень» полягає у тому, що законодавець встановлює для суб’єктів господарювання можливість самостійно врегулювати свої відносини (за допомогою господарського договору), або обрати одне із правил поведінки, запропонованих законодавцем.
Згідно з методом «владних велінь (приписів)» законодавець встановлює для суб’єктів господарювання обов’язкові правила поведінки, від яких вони (суб’єкти господарювання) не можуть відхилятися.
Метод рекомендацій у Господарському праві може бути розкритий за допомогою «примірних» і «типових» правил поведінки, які встановлюються законодавцем для суб’єктів господарювання. Примірними вважаються правила поведінки, рекомендовані органом управління суб’єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст. Типові правила поведінки затверджуються Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови (ст. 179 ГК України).
Застосування того чи іншого методу правого регулювання господарських відносин залежить від їх характеру. Зокрема, для регулювання горизонтальних (приватних) господарських відносин використовується метод автономних рішень, а для регулювання вертикальних (публічних) господарських відносин – метод владних велінь (приписів). Метод рекомендацій поєднує у собі ознаки як автономних рішень, так і владних велінь (приписів).
3. Місце господарського права в системі права України. Теорії господарського права та стан теоретичних дискусій щодо них.
Термін «Господарське право» вживається у кількох значеннях. Зокрема для:
позначення назви навчальної дисципліни (курсу);
позначення галузі правової науки;
позначення певної сукупності правових норм.
«Господарське право» одна з фундаментальних і професійноорієнтованих дисциплін згідно з навчальним планом за спеціальностями «право» та «правознавство». Предметом вивчення даного курсу є господарське законодавство, яке регулює відносини щодо заснування, здійснення та припинення господарської діяльності.
Метою вивчення курсу Господарського права є засвоєння студентами положень господарського законодавства; усвідомлення зростаючої ролі господарського права в умовах формування в Україні ринкової економіки; ознайомлення з порядком створення, діяльності та припинення суб`єктів господарювання; підготовка спеціалістів високого рівня для правового обслуговування суб`єктів господарської діяльності.
Наука господарського права – це система знань про закономірності правового регулювання господарських відносин. Предметом вивчення науки господарського права є:
норми господарського права, як діючі, так і недіючі;
практика застосування норм господарського права;
господарські відносини;
правові погляди, ідеї, думки представників науки господарського права.
Представниками науки господарського права в сучасній України є такі відомі вчені як: академік Мамутов В.К., професори Беляневич О.А., Бобкова А.Г., Васильєв А.С., Вінник О.М., Гайворонський В.М., Знаменський Г.Л., Жушман В.П., Кібенко О.Р., Опришко В.Ф., Притика Д.М., Саніахметова Н.О., Семчик В.І., Харитонова О.І., Чувпило А.А., Щербина В.С. та інші.
Щодо місця Господарського права в системі права України на сьогоднішній день у правовій науці склалося дві концепції: «Господарсько-правова» і «Цивілістична».
Суть «господарсько-правової» концепції полягає у тому, що Господарське право, в системі права України, розглядається як самостійна галузь права із самостійним предметом та методами правового регулювання.
Історично господарсько-правова концепція була представлена кількома теоріями господарського права.
Теорія «двосекторного господарського права» була розроблена за часів нової економічної політики (автор Стучка П.І.), і виходила з того, що в умовах формування соціалістичного господарства, у сфері економіки складається два сектори: державний і приватний. Для регулювання відносин у державному секторі економіки повинно діяти господарське право, а відносини в приватному секторі економіки, і, так звані, міжсекторні відносини, – регулюються цивільним правом.
Теорія «єдиного господарського права» виникла в кінці 20-х на початку 30-х років ХХ ст., і пов’язується із такими вченими як Пашуканіс Є.Б. та Гінзбург А.Я. Суть цієї теорії полягала у тому, що за умов вже сформованого соціалістичного господарства всі господарські відносини (товарний обмін та господарське управління), а також «залишки» приватних відносин, мають регулюватися єдиним господарським правом.
Теорія «цивільно- адміністративного господарського права» склалася у 40-50-х роках ХХ ст.; автором її був відомий український вчений-цивіліст Братусь С.М. Ця теорія базувалася на твердженні про те, що господарське право утворюється на основі норм цивільного та адміністративного права, які регулюють відносини у сфері економіки.
Теорія «самостійного господарського права» була започаткована у 60-70-х роках ХХ ст., і асоціюється з іменами таких відомих вчених-господарників як Лаптєв В.В. та Мамутов В.К. На той час її зміст зводився до того, що для регулювання соціалістичної економіки потрібна самостійна галузь права – Господарське право, із самостійною кодифікацією – Господарським кодексом.
Теорія «самостійного господарського права» підтримується і в наш час представниками Господарсько-правової концепції господарського права.
Сучасна Господарсько-правова концепція базується на трьох основних аргументах.
По-перше, господарське право має самостійний предмет правового регулювання. Зокрема, предметом господарського права вважаються «економіко-управлінські відносини», які виникають у сфері професійної економічної діяльності.
По-друге, господарське право має свої самостійні методи правового регулювання, а саме: метод автономних рішень, метод владних велінь (приписів) та метод рекомендацій.
По-третє, в таких провідних державах світу, як США, Франція, Японія тощо, для регулювання відносин у сфері господарювання діють спеціальні кодифіковані акти, які називаються Торгові кодекси. Оскільки у провідних державах світу є такі кодекси, то він буде доречним і для України. Таким кодифікованим нормативно-правовим актом, як відомо, став Господарський кодекс України.
Цивілістична концепція господарського права виходить із заперечення його самостійного характеру. Представниками Цивілістичної концепції господарського права є такі відомі вчені-цивілісти як Боброва Д.В., Дзера О.В., Довгерт А.С., Коссак В.М., Кузнєцова Н.С., Луць В.В., Ромовська З.В., Спасибо-Фатєєва І.В., Харитонов Є.О., Шевченко Я.М. та інші.
Цивілістична концепція господарського права, у свою чергу, базується на трьох контраргументах.
По-перше, господарське право не має самостійного предмету правового регулювання. Воно регулює частину цивільних та адміністративних відносин за участю суб’єктів господарювання. Те, що ці відносини виникають у сфері професійної економічної діяльності не дає ще підстав виділяти їх в окрему самостійну групу.
По-друге, господарське право не має самостійних методів правового регулювання. Метод автономних рішень це ніщо інше як метод диспозитивності, який характерний для цивільного права. Метод владних велінь (приписів) є методом імперативності, який використовується в адміністративному праві. Норми ж рекомендаційного характеру поєднують у собі засади диспозитивності та імперативності.
По-третє, в інших провідних державах світу: Нідерланди, Швейцарія, Італія, Португалія тощо, до кінця ХХ ст. теж діяли Торгові кодекси. Однак, із проведеним у цих країнах реформування законодавства, дуалізм приватного права був усунений, Торгові кодекси втратили чинність, а їх положення були включені до єдиних Цивільних кодексів. Оскільки, у провідних державах світу від Торгових кодексів відмовилися, то й існування такого кодексу в Україні є недоцільним.
Незважаючи на існування досить гострої дискусії щодо місця Господарського права в системі права України, незаперечним є той факт, що Господарське право існує, як і його кодифікація – Господарський кодекс України. Разом з тим, в сучасних умовах видається, що немає достатніх підстав виділяти його в окрему галузь права. Враховуючи те, що Господарське право утворилося на основі одного критерію – суб’єктного, його слід вважати комплексною галуззю законодавства, яка регулює цивільні та адміністративні відносини за участю суб’єктів господарювання.
4. Поняття та види господарської діяльності в Україні.
Відповідно до ст. 3 Господарського кодексу України господарською є діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Господарську діяльність відповідно до законодавства України можна поділити на види за різними критеріями.
За предметом господарської діяльності вона поділяється на:
діяльність із виготовлення продукції (виробничу діяльність);
діяльність із реалізації товарів (торговельну діяльність);
діяльність із виконання робіт;
діяльність із надання послуг.
За значенням для суб’єкта господарської діяльності її можна поділити на:
основну господарську діяльність (якщо вона здійснюється суб’єктами господарювання, які створені саме для заняття господарською діяльністю, наприклад, підприємствами);
допоміжну (додаткову) господарську діяльність (якщо вона
здійснюється суб’єктами, які створені не для заняття господарською діяльністю, однак, для забезпечення свого основного виду діяльності змушені вступати у господарські відносини, наприклад, навчальні заклади, медичні установи, правоохоронні органи тощо).
Залежно від мети здійснення, господарська діяльність є двох видів:
некомерційна господарська діяльність (господарська діяльність, що здійснюється без мети одержання прибутку);
комерційна господарська діяльність, або підприємництво
(господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку). Згідно з ч.2 ст. 52 Господарського кодексу України некомерційна
господарська діяльність (некомерційне господарювання) може здійснюватися лише у двох випадках:
− суб’єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування (прикладом такої діяльності є господарська діяльність у Збройних Силах України, яка здійснюється без мети одержання прибутку);
− іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом (до таких суб’єктів господарювання належать: товарна біржа, кредитна спілка, обслуговуючий та споживчий кооперативи, тощо).
В усіх інших випадках господарська діяльність здійснюється як підприємницька.
5. Некомерційне господарювання.
Згідно з ч.2 ст. 52 Господарського кодексу України некомерційна господарська діяльність (некомерційне господарювання) може здійснюватися лише у двох випадках:
суб’єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування (прикладом такої діяльності є господарська діяльність у Збройних Силах України, яка здійснюється без мети одержання прибутку);
іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом (до таких суб’єктів господарювання належать: товарна біржа, кредитна спілка, обслуговуючий та споживчий кооперативи, тощо).
В усіх інших випадках господарська діяльність здійснюється як підприємницька.
6. Підприємництво як основна форма господарювання: поняття, ознаки.
В
ідповідно
до ст. 42 Господарського кодексу України
підприємництво
− це самостійна, ініціативна, систематична,
на власний ризик господарська діяльність,
що здійснюється суб’єктами господарювання
(підприємцями) з метою досягнення
економічних і соціальних результатів
та одержання прибутку.
З цього визначення випливає, що підприємницькою є не будь-яка діяльність щодо виготовлення та реалізації продукції, виконання робіт чи надання послуг, а лише така діяльність, що характеризується певними ознаками.
Ознак підприємницької діяльності є декілька.
Економічна самостійність: суть цієї ознаки полягає в тому, що суб’єкти підприємництва самостійно, тобто на власний розсуд і своєю волею, вільно обирають види підприємницької діяльності, а також час, місце та способи її здійснення.
Ініціативність: ця ознака вказує на активне становище підприємця у здійсненні своєї діяльності, і включає у себе два елементи.
По-перше, ініціативною є лише така підприємницька діяльність, яка проявляється у вчиненні активних дій; нездійснення протягом тривалого періоду часу (як правило, більше одного року) жодних видів господарської діяльності не може вважитися підприємництвом.
По-друге, ініціативність підприємницької діяльності також вказує на її особисте здійснення зареєстрованим суб’єктом підприємництва; заняття підприємницькою діяльністю через представника, третіх або підставних осіб не допускається.
Систематичність: систематичною визнається підприємницька діяльність, яка здійснюється неодноразово, і розрахована на невизначену кількість послідовних повторювань, а також тривалий або невизначений період у часі.
Термін „систематичність підприємницької діяльності” у
господарському праві не має чітких кількісних критеріїв. У кожному конкретному випадку, у разі виникнення спору, суд буде встановлювати: була діяльність систематичною чи ні. Разом з тим, із цього загального правила є один виняток.
Відповідно до ч.2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про податок на промисел” у разі, якщо продаж товарів здійснюється протягом календарного року понад чотири рази, така діяльність вважається систематичною і зобов'язує громадян зареєструватися як суб'єкти підприємництва відповідно до чинного законодавства України.
У цьому випадку слід мати на увазі, що зазначений критерій віднесення діяльності до систематичної застосовується лише до одного з видів
підприємницької діяльності, а саме: до торговельної. Інших видів підприємницької діяльності цей критерій не стосується.
Здійснення такої діяльності на власний ризик: у процесі здійснення підприємницької діяльності її мета – одержання прибутку − з різних причин не завжди може бути досягнута. Навпаки, підприємець може не отримати запланований прибуток, а також зазнати збитків або шкоди, за які ніхто не несе відповідальності.
Такі випадки називаються підприємницьким ризиком. Підприємницький ризик – це певна подія, яка призвела або може призвести до негативних наслідків для підприємця і має ознаки ймовірності та випадковості настання.
Правові наслідки підприємницького ризику полягають у тому, що в разі його настання ніхто, тобто ні держава, ні територіальна громада, ні Автономна Республіка Крим, ні інші суб’єкти господарювання, фізичні та юридичні особи, не будуть відшкодовувати підприємцеві його втрати.
Здійснення такої діяльності з метою одержання та наступного розподілу прибутку: згідно з п.4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 3 „Звіт про фінансові результати” прибуток – сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати.
Причому, під доходами розуміється збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов'язань, які призводять до зростання власного капіталу (крім зростання капіталу за рахунок внесків власників). Витратами є зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками).
Особливість підприємницької мети полягає у тому, що для її наявності не достатньо встановити факт одержання доходу суб’єктом господарювання. Вимагається також, щоб згідно з актами господарського законодавства України цей суб’єкт господарювання мав право проводити його розподіл, тобто, міг вилучити його на свою користь, або передати своїм засновникам (учасникам, членам).
Якщо дохід не може бути розподілений, то він не вважається підприємницьким.
Правомірність: ця ознака, на зразок з ініціативністю, теж складається з двох частин.
По-перше, правомірною вважається підприємницька діяльність, що зареєстрована у встановленому законом порядку.
По-друге, правомірною є така підприємницька діяльність, що здійснюється у відповідності до актів господарського законодавства та установчих документів суб’єкта підприємництва.
7. Право на підприємництво як майнове право. (в попередньому питанні)
8. Свобода та інші принципи підприємницької діяльності.
О
дним
із загальних принципів господарювання
в Україні відповідно до ст. 6 Господарського
кодексу є свобода
підприємницької діяльності
у
межах, визначених законом.
Свобода підприємництва, як принцип, включає в себе щонайменше три загальних елементи.
Згідно з ч.1 ст. 43 Господарського кодексу України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.
Законодавчого переліку видів господарської діяльності, які заборонені законом в Україні не існує. У вітчизняному законодавстві є лише перелік видів підприємницької діяльності, яка може здійснюватися виключно державними підприємствами, або іншими суб’єктами господарювання визначеними Кабінетом Міністрів України. Тобто, ці види діяльності не є забороненими загалом в Україні, а лише для суб’єктів господарювання, які не належать до державного сектора економіки.
Згідно з ч.1 ст. 45 Господарського кодексу України підприємництво
Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця.
Організаційних форм підприємницької діяльності за законодавством України є дві:
1) здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи, тобто фізичною особою-підприємцем;
2) здійснення підприємницької діяльності зі створенням юридичної особи, тобто, юридичною особою-суб’єктом підприємницької діяльності.
Згідно з ч.1 ст. 46 Господарського кодексу України підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання їх праці.
Такі договори можуть бути не лише трудовими. Використання найманої праці суб’єктами підприємництва може здійснюватися і на підставі інших цивільно-правових договорів.
Свій розвиток за змістом свобода підприємництва отримала в інших принципах підприємницької діяльності, закріплених у ст. 44 Господарського кодексу України.
Відповідно до цієї статті підприємництво здійснюється на основі: − вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;
самостійного формування підприємцем програми діяльності;
вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється;
залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом;
встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;
вільного найму підприємцем працівників;
комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;
вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;
самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
Межі свободи підприємницької діяльності (умови здійснення підприємництва).
Встановивши свободу підприємництва, законодавець водночас визначив її межі. Свобода не може бути абсолютною, вона завжди нормована відповідними соціальними нормами і знаходить свій вираз як у правах, так і в обов’язках. Юридичною мірою свободи підприємництва є обов’язки суб’єктів підприємницької діяльності, встановлені в законі.
Межі свободи підприємництва називаються умовами здійснення підприємницької діяльності.
За колом суб’єктів та сферою поширення умови здійснення підприємництва поділяються на: загальні та спеціальні.
З
агальними
є
такі умови здійснення підприємництва,
які поширюються
на
усіх суб’єктів підприємницької
діяльності та на всі види підприємництва.
До таких належать:
підприємці зобов’язані зареєструватися у встановленому законом порядку;
підприємці, які використовують найману працю, зобов’язані забезпечити належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижче від визначеної законом та її своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України;
підприємці зобов’язані не завдавати шкоди довкіллю;
підприємці зобов’язані не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об’єднань, інших суб’єктів господарювання, установ, організацій, права місцевого самоврядування і держави.
Спеціальні – це такі умови здійснення підприємництва, які
застосовуються до окремих (не всіх) підприємців та до певних (не всіх) видів підприємницької діяльності.
Систематизованого (єдиного) переліку спеціальних умов здійснення підприємницької діяльності, який би містився в одному акті законодавства, не існує. Спеціальними слід вважати всі ті умови здійснення підприємництва, які не є загальними. Прикладами спеціальних умов здійснення підприємницької діяльності можуть бути: ліцензування, патентування, квотування підприємництва тощо.
10. Поняття господарського законодавства та його особливості.
О
сновними
правовими джерелами, які регулюють
господарські відносини є закони та
підзаконні нормативно-правові акти. До
законів у сфері господарювання за
юридичною силою прирівнюються міжнародні
договори України, які набрали чинності
у встановленому законом порядку. У
структурі господарського законодавства
осібне місце посідають акти локального
нормотворення.
Зазначені правові акти в сукупності складають господарське законодавство України і називаються актами господарського законодавства.
Господарське законодавство – це сукупність правових актів, які регулюють приватні та публічні відносини за участю суб’єктів господарювання, що виникають у процесі заснування, здійснення та припинення господарської діяльності.
Межі господарського законодавства України визначаються його предметом правового регулювання. Господарське законодавство охоплює ті правові акти, які регулюють відносини за участю суб’єктів господарювання.
Господарське законодавство України характеризується певними особливостями, які дають підстави виділити його з поміж інших галузей законодавства.
Першою особливістю господарського законодавства є комплексний характер (зміст) його головних правових актів.
Комплексний характер актів господарського законодавства полягає у тому, що в одному правовому акті містяться норми права, які регулюють різні за характером суспільні відносини: цивільні, адміністративні, фінансові тощо. Наприклад, у главі 20 Господарського кодексу України „Господарські договори” є норми цивільного права. Глава 27 „Адміністративно-господарські санкції” містить норми адміністративного права. Глава 35 (параграф 1) присвячена регулюванню фінансових відносин.
Комплексний характер головних актів господарського законодавства обумовлений різними видами господарських відносин, які ними регулюються, а саме: приватні (горизонтальні) і публічні (вертикальні).
Поряд із комплексними правовими актами у господарському законодавстві є й одногалузеві (однохарактерні) акти. Наприклад, Закон України „Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996 року є виключно актом адміністративного законодавства, який регламентує діяльність Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на ринку цінних паперів. До одногалузевих актів господарського законодавства слід віднести Цивільний кодекс України в частині регулювання ним відносин за участю суб’єктів господарювання.
Наступною особливістю господарського законодавства є
множинність його актів.
З назви цієї особливості випливає, що актів господарського законодавства є багато. Їх велика кількість, як і комплексний характер, зумовлена широким колом та різноманітністю господарських відносин. Будь-який правовий акт, який регулює відносини за участю суб’єкта господарювання, належить до актів господарського законодавства.
На кількість актів господарського законодавства впливає також той факт, що на території України у сфері господарювання продовжують діяти правові акти колишнього Союзу РСР.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України „Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР” від 12 вересня 1991 року до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України. Прикладом такого законодавчого акта є Положення про переказний і простий вексель, затверджений постановою ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1937 року.
Переважаюче значення підзаконних нормативно-правових актів
господарського законодавства складає його третю особливість. Незважаючи на те, що правові засади та гарантії підприємництва
відповідно до ст. 92 Конституції України визначаються виключно законами, у сфері господарювання основну питому вагу займають підзаконні нормативно-правові акти.
Пояснюється це не лише прогалинами у господарському законодавстві, але й наявністю значної кількості регуляторних органів (міністерства, державні комітети, інші центральні органи державної влади), кожен із яких приймає підзаконні нормативно-правові акти для регулювання відносин, які входять до сфери його господарської компетенції.
Важливою особливістю господарського законодавства в сучасних умовах є зростаюча роль актів локального нормотворення.
Показовим прикладом зростаючої ролі локальних актів господарського законодавства є положення Закону України „Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України” від 27 квітня 2007 року. Серед інших цим законом внесено зміни і доповнення до Закону України „Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року. До внесення відповідних змін порядок відчуження частки учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю регламентувався виключно статтею 53 закону. На сьогоднішній день законодавець встановив можливість визначити порядок відчуження частки статутом товариства.
Ще одна особливість вітчизняного господарського законодавства полягає у наявності єдиного кодифікованого нормативно-правового акта – Господарського кодексу України.
Господарський кодекс України встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних видів власності.
Господарський кодекс України має на меті забезпечити зростання ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами.
11. Поняття і види актів господарського законодавства.
З
овнішньою
формою виразу господарського законодавства
є нормативно-правовий акт (акт
господарського законодавства).
Акт господарського законодавства – це рішення компетентного суб’єкта права, яке встановлює, змінює або припиняє господарські правовідносини в односторонньому вольовому порядку.
За юридичною силою акти господарського законодавства можна поділити на кілька рівнів правового регулювання.
Вищим рівнем правового регулювання господарських відносин є Конституція України.
Окрім того, що в Конституції нашої держави визначаються засади, на яких ґрунтується правовий порядок в Україні (ст. 19 Конституції), у ній містяться правові норми, які безпосередньо регулюють господарські відносини. Наприклад, ст.ст. 41 та 42 Конституції присвячені відповідно правовому регулюванню відносин власності та підприємницької діяльності. У ст. 55 Конституції передбачено право кожного, у тому числі суб’єкта господарювання, на судовий захист. Право на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади чи місцевого самоврядування, їх посадових або службових осіб, встановлено у ст. 56 Конституції.
Перший рівень правового регулювання господарських відносин становлять закони та міжнародні договори України, які набрали чинності у встановленому порядку.
Незважаючи на те, що відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, окремі положення міжнародного договору можуть мати пріоритет перед відповідними положеннями закону. Так, згідно з ч.2 ст. 19 Закону України „Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 року, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому
порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
У сфері господарювання продовжують діяти специфічні акти господарського законодавства, які за, юридичною силою, прирівнюються до законів. Такими актами є декрети Кабінету Міністрів України, що приймалися ним протягом 1992-93 років на виконання делегованих Верховною Радою України законодавчих повноважень. Прикладом такого акта господарського законодавства може бути Декрет Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 року.
На другому рівні правового регулювання господарських відносин перебувають підзаконні акти господарського законодавства, які приймаються на підставі та відповідно до закону, і для його виконання.
Підзаконні акти господарського законодавства за критерієм юридичної сили теж мають свою ієрархію: вони поділяються на акти загально-нормативного регулювання, відомчі акти господарського законодавства та акти органів місцевого самоврядування. При чому, другі не повинні суперечити першим, а треті – першим і другим.
Актами господарського законодавства загально-нормативного регулювання є нормативно-правові акти, прийняті вищими органами державної влади, і дія яких не обмежується певною сферою господарських відносин. До актів господарського законодавства загально-нормативного регулювання слід віднести:
акти Президента України;
акти Верховної Ради України;
акти Кабінету Міністрів України.
Відомчими актами господарського законодавства є акти міністерств, державних комітетів, інших центральних органів державної влади та їх органів на місцях, місцевих органів державної виконавчої влади. Відомчі акти господарського законодавства видаються на виконання і в межах законів та актів загально-нормативного регулювання, спрямовані на усунення прогалин у правовому регулюванні господарських відносин.
Відповідно до указу Президента України „Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади” від 3 жовтня 1992 року відомчі акти господарського законодавства, які стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян, або мають міжвідомчий характер підлягають державній реєстрації в органах юстиції України.
Актами господарського законодавства, які мають міжвідомчий характер, вважаються правові акти, що затверджені спільними рішеннями кількох міністерств чи інших органів виконавчої влади.
Особливість відомчих актів господарського законодавства полягає у моменті набрання ними чинності. Згідно із п. 3 згаданого указу Президента відомчі акти господарського законодавства набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.
До актів господарського законодавства згідно з ст. 7 Господарського кодексу України належать також нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування, які регулюють відносини за участю суб’єктів господарювання. Ці акти повинні узгоджуватися зі змістом актів загально-нормативного регулювання та відомчих актів господарського законодавства.
Третій рівень правового регулювання господарських відносин займають акти локального нормотворення (локальні акти господарського законодавства).
Локальний акт господарського законодавства закріплює індивідуально-правовий статус суб’єкта господарювання-юридичної особи, приймається його вищим органом управління, і є обов’язковим до виконання у цій юридичній особі, а також іншими суб’єктами, які вступають з нею у господарські правовідносини.
Акти локального нормотворення господарського законодавства, у свою чергу, теж можуть бути поділені на види за юридичною силою: на акти вищої та нижчої юридичної сили.
Локальним актом вищої юридичної сили є статут суб’єкта господарювання-юридичної особи. Усі інші локальні акти господарського законодавства приймаються на підставі статуту, відповідно до статуту, і для його виконання.
До актів локального нормотворення нижчої юридичної сили за предметом правового регулювання належать:
1) локальні акти, які визначають порядок утворення, діяльності, а також компетенцію структурних підрозділів та органів суб’єкта господарювання-юридичної особи (наприклад, положення про філію та представництво, положення про порядок скликання та прийняття рішень загальними зборами суб’єкта господарювання, положення про порядок утворення та компетенцію наглядової ради суб’єкта господарювання тощо);
локальні акти, які регулюють майнові відносини всередині суб’єкта господарювання-юридичної особи (наприклад, положення про порядок нарахування та виплати дивідендів);
локальні акти, які регулюють немайнові відносини всередині
суб’єкта господарювання-юридичної особи (наприклад, положення про порядок надання інформації щодо діяльності суб’єкта господарювання-юридичної особи його учасникам (членам).
Співвідношення актів загально-нормативного регулювання, відомчих та локальних нормативних актів.
Регуляторні акти: поняття, види, особливості.
Т
ермін
„регуляторний акт” вперше на законодавчому
рівні був вжитий у Законі України „Про
засади державної регуляторної політики
у сфері господарської діяльності” від
11 вересня 2003 року. Цим же законом
відповідне поняття було впроваджено у
господарсько-правовий обіг.
Відповідно до закону регуляторним визнається правовий акт, який або окремі положення якого, спрямовані на правове регулювання господарських відносин, що виникають між суб’єктами господарювання, а також між суб’єктами господарювання та регуляторними органами або іншими органами державної влади.
За місцем у структурі господарського законодавства регуляторні акти поділяються на два види:
нормативно-правові регуляторні акти;
інші офіційні письмові документи, які встановлюють, змінюють чи скасовують норми права, застосовуються неодноразово та щодо невизначеного кола осіб.
Не вважаються регуляторними актами відповідно до цього закону: - постанови Верховної Ради України; - акти Національного банку України, за винятком нормативно-
правових актів Національного банку України, які спрямовані на виконання ним функцій, визначених пунктами 4, 6, 7, 9, 11 та 17 статті 7 Закону України „Про Національний банк України”, і мають ознаки регуляторного акта;
- акти Рахункової палати, Центральної виборчої комісії та Національної служби посередництва і примирення;
- стандарти, кодекси усталеної практики, технічні умови, за винятком випадків, коли положення стандартів, кодексів усталеної практики, технічних умов, прийнятих органами державної влади та органами місцевого самоврядування, маючи у передбачених законом випадках обов'язковий характер, встановлюють вимоги до суб'єктів господарювання щодо проведення обов'язкових погоджень, аналізів, експертиз, обстежень, випробувань тощо за допомогою третіх осіб;
- санітарні норми, державні норм і правила у сфері містобудування,
тому числі державні будівельні норми, державні норми і правила пожежної безпеки, у тому числі загальнодержавні, міжгалузеві, галузеві нормативні акти з питань пожежної безпеки, державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про охорону праці, норми, правила і стандарти з ядерної та радіаційної безпеки, нормативні документи з метрології, затверджені центральними органами виконавчої влади, фармакопейні статті, Державної Фармакопеї України, технологічні регламенти
виготовлення лікарського засобу, за винятком випадків, коли у положеннях зазначених документів містяться вимоги до суб'єктів господарювання щодо проведення обов'язкових погоджень, аналізів, експертиз, обстежень, випробувань тощо за допомогою третіх осіб;
акти, прийняті з питань запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного, надзвичайного стану, оголошення зони надзвичайної екологічної ситуації, а також з питань мобілізації та демобілізації;
акти, що містять державну таємницю України;
акти, що містять індивідуально-конкретні приписи, за винятком актів, у яких одночасно містяться нормативні та індивідуально-конкретні приписи;
акти, якими доводяться до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань рішення органів, які є вищестоящими по відношенню до органів, які приймають ці акти.
Дія закону „Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” не поширюється на порядок укладання, виконання, опублікування, реєстрації та денонсації міжнародних договорів України.
Регуляторні акти господарського законодавства характеризуються цілим рядом особливостей їх підготовки, погодження, прийняття та дії.
Регуляторні акти розробляються та приймаються уповноваженими регуляторними органами. Регуляторними органами у сфері господарювання за законодавством України є:
1) Верховна Рада України;
2) Президент України;
3) Кабінет Міністрів України;
4) інший державний орган, центральний орган виконавчої влади;
5) Верховна Рада та Рада Міністрів Автономної Республіки Крим;
6) місцевий орган виконавчої влади;
7) орган місцевого самоврядування; 8) посадова особа будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до
законодавства ця особа має повноваження одноособово приймати регуляторні акти.
До регуляторних органів також належать територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень приймають регуляторні акти.
Прийняттю регуляторного акта передують такі етапи підготовки та погодження його проекту:
планування діяльності з підготовки його проекту;
підготовка аналізу регуляторного впливу;
оприлюднення проекту регуляторного акта;
базове відстеження результативності регуляторного акта;
погодження проектів регуляторних актів, які розробляються органами виконавчої влади, із спеціально уповноваженим органом або його територіальними органами.
Регуляторні органи затверджують плани діяльності з підготовки ними проектів регуляторних актів на наступний календарний рік не пізніше 15 грудня поточного року, якщо інше не встановлено законом. План діяльності з підготовки проектів регуляторних актів повинен містити визначення:
видів і назв проектів;
цілей їх прийняття;
строків підготовки проектів;
найменування органів та підрозділів, відповідальних за їх розроблення.
Стосовно кожного проекту регуляторного акта його розробником готується аналіз регуляторного впливу. Аналіз регуляторного впливу готується до оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень та пропозицій.
Підготовка аналізу регуляторного впливу здійснюється відповідно до методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України, а щодо регуляторних актів Національного банку України – спільно Кабінетом Міністрів та Національним банком України.
Кожен проект регуляторного акта оприлюднюється з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань.
Проект регуляторного акта оприлюднюється шляхом опублікування
друкованих засобах масової інформації розробника цього проекту, а у разі їх відсутності – у друкованих засобах масової інформації, визначених розробником цього проекту, та/або шляхом розміщення на офіційній сторінці розробника проекту регуляторного акта в мережі Інтернет.
Проект регуляторного акта разом із відповідним аналізом регуляторного впливу оприлюднюється не пізніше п’яти робочих днів з дня оприлюднення повідомлення про оприлюднення цього проекту регуляторного акта.
Строк, протягом якого від фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань приймаються зауваження та пропозиції, встановлюється розробником проекту регуляторного акта і не може бути меншим ніж один місяць та більшим ніж три місяці з дня оприлюднення проекту регуляторного акта.
Стосовно кожного регуляторного акта здійснюється базове відстеження його результативності. Базове відстеження результативності регуляторного акта здійснюється до дня набрання ним чинності, або більшості його положень.
Відстеження результативності регуляторного акта включає:
виконання заходів з відстеження результативності;
підготовку та оприлюднення звіту про відстеження результативності.
Для відстеження результативності регуляторних актів можуть бути використані статистичні дані та дані наукових досліджень і соціологічних опитувань.
Виконання заходів з відстеження результативності регуляторного акта забезпечується регуляторним органом, який приймає цей акт, якщо інше не встановлено законом.
Строк виконання заходів з відстеження результативності регуляторного акта не може бути більшим ніж 45 робочих днів.
Регуляторний орган, який приймає відповідний акт, якщо інше не встановлено законом, готує звіт про відстеження результативності
цього регуляторного акта та не пізніше як у десятиденний строк з дня підписання цього звіту, оприлюднює його.
У звіті про відстеження результативності регуляторного акта зазначаються:
кількісні та якісні значення показників результативності, що є результатами відстеження результативності;
дані та припущення, на основі яких здійснено відстеження результативності, а також способи їх одержання;
використані методи одержання результатів відстеження результативності.
Відстеження результативності регуляторного акта здійснюється відповідно до методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України, а щодо регуляторних актів Національного банку України – спільно Кабінетом Міністрів та Національним банком України.
Проекти регуляторних актів, які розробляються центральними органами виконавчої влади та їх органами на місцях, підлягають погодженню із спеціально уповноваженим органом або його територіальними органами.
Функції спеціально уповноваженого органу покладені на
Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва.
Для погодження проекту регуляторного акта до спеціально уповноваженого органу разом з проектом регуляторного акта подаються аналіз регуляторного впливу та копія оприлюдненого повідомлення про оприлюднення проекту з метою одержання зауважень та пропозицій.
Тривалість погодження проекту регуляторного акта не може перевищувати одного місяця з дня одержання проекту спеціально уповноваженим органом або його територіальним органом.
Спеціально уповноважений орган або його територіальний орган розглядає проект регуляторного акта та документи, що додаються до нього, і приймає рішення про:
погодження цього проекту;
відмову в його погодженні;
залишення проекту без розгляду (якщо поданий проект регуляторного акта не оприлюднювався розробником).
Це рішення не пізніше наступного робочого дня з дня його прийняття подається до органу, який розробив проект регуляторного акта.
Після проходження усіх етапів підготовки та погодження проекту регуляторного акта, він підлягає офіційному оприлюдненню.
Регуляторні акти, прийняті Верховною Радою України, Президентом України та Кабінетом Міністрів України, офіційно оприлюднюються відповідно до Конституції України та інших законодавчих актів.
Регуляторні акти, прийняті Верховною Радою Автономної Республіки Крим, офіційно оприлюднюються у визначених нею друкованих засобах масової інформації не пізніш як у десятиденний строк
дня їх підписання Головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Регуляторні акти, прийняті Національним банком України, Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення, іншими державними органами, центральними органами виконавчої влади, державними спеціалізованими установами та організаціями, некомерційними самоврядними організаціями, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також їх посадовими особами, офіційно оприлюднюються в „Офіційному віснику„ та у газеті „Урядовий кур'єр” не пізніш як у десятиденний строк після їх державної реєстрації або прийняття та підписання, у випадку, якщо ці регуляторні акти не підлягають державній реєстрації.
Регуляторні акти, прийняті Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, територіальними органами центральних органів виконавчої влади, а також їх посадовими особами, офіційно оприлюднюються в друкованих засобах масової інформації, визначених Кабінетом Міністрів України, не пізніш як у десятиденний строк після їх державної реєстрації або прийняття та підписання, у випадку, якщо ці регуляторні акти не підлягають державній реєстрації.
Регуляторні акти, прийняті органами та посадовими особами місцевого самоврядування, офіційно оприлюднюються в друкованих засобах масової інформації відповідних рад, а у разі їх відсутності - у місцевих друкованих засобах масової інформації, визначених цими органами та посадовими особами, не пізніш як у десятиденний строк після їх прийняття та підписання.
Для регуляторних актів, що набрали чинності, встановлено особливості щодо відстеження їх результативності та усунення
порушень принципів державної регуляторної політики, які є особливостями дії цих актів.
Стосовно кожного регуляторного акта, який набрав чинності, послідовно здійснюються повторне та періодичне відстеження його результативності.
Повторне відстеження результативності регуляторного акта здійснюється через рік з дня набрання ним чинності або набрання чинності більшістю його положень, але не пізніше двох років з дня набрання чинності цим актом або більшістю його положень, якщо рішенням регуляторного органу, який прийняв цей регуляторний акт, не встановлено більш ранній строк.
Періодичні відстеження результативності регуляторного акта здійснюються раз на кожні три роки починаючи з дня закінчення заходів з повторного відстеження результативності цього акта, у тому числі, і вразі, коли дію регуляторного акта, прийнятого на визначений строк, було продовжено після його закінчення.
Спеціально уповноважений орган має право здійснювати експертизу регуляторних актів центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади на відповідність цих актів вимогам (принципам) державної регуляторної політики.
До принципів державної регуляторної політики належать: доцільність - обґрунтована необхідність державного регулювання
господарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми; адекватність - відповідність форм та рівня державного
регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятних альтернатив;
ефективність - забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб'єктів господарювання, громадян та держави;
збалансованість - забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб'єктів господарювання, громадян та держави;
передбачуваність - послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;
прозорість та врахування громадської думки - відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до
відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.
Підставами для проведення експертизи регуляторних актів спеціально уповноваженим органом є:
відповідне звернення фізичних та/або юридичних осіб, їх об’єднань,
також консультативно-дорадчих органів, що створені при органах державної влади та органах місцевого самоврядування і представляють інтереси громадян та суб’єктів господарювання;
аналіз спеціально уповноваженим органом звітів про відстеження результативності регуляторних актів.
разі виявлення в регуляторних актах порушень вимог (принципів) державної регуляторної політики, спеціально уповноважений орган приймає рішення про необхідність усунення виявлених порушень органом, що прийняв цей акт. Це рішення підлягає виконанню органом виконавчої влади, щодо регуляторного акта якого було його прийнято, у двомісячний строк з дня прийняття такого рішення.
Виконання органами виконавчої влади рішень спеціально уповноваженого органу передбачає підготовку проекту акта про:
1) внесення змін до регуляторного акта, щодо якого було прийнято рішення;
2) визнання цього регуляторного акта таким, що втратив чинність.
разі невиконання рішення спеціально уповноваженого органу про необхідність усунення порушень вимог (принципів) державної регуляторної політики, дія регуляторного акта, або окремих його положень, зупиняється наступного дня з дня закінчення строку для виконання такого рішення.
14. Умови прийняття та загальна характеристика Господарського кодексу України.
Необхідність у прийнятті Господарського кодексу України була встановлена на законодавчому рівні у 1992 році. Відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, затвердженої постановою Верховної Ради від 28.04.1992 року, було визнано доцільним продовжити інтенсивну роботу з підготовки Господарського (торгового) кодексу України.
За замовленням Міністерства економіки України розробку Господарського кодексу було доручено робочій групі з провідних вчених та фахівців у сфері господарювання, яку очолили два співголови:
від науковців – академік Мамутов В.К.;
від депутатського корпусу – народний депутат України Ландик В.І.
Постановою Верховної Ради України від 4 грудня 1998 року обов’язки щодо опрацювання та підготовки до розгляду Верховною Радою України проекту Господарського кодексу України були покладені на Тимчасову спеціальну комісію з підготовки та попереднього розгляду проекту нової редакції Цивільного кодексу України.
8 червня 2000 року проект Господарського кодексу України був прийнятий у першому читанні.
21 червня 2001 року відбулося прийняття у другому читанні проекту Господарського кодексу України.
У третьому читанні Господарський кодекс України був вперше прийнятий 29 листопада 2001 року разом із Цивільним кодексом України.
Однак, 13 лютого 2002 року Президент України повернув до Верховної Ради Господарський та Цивільний кодекси для доопрацювання зі своїми пропозиціями.
В основному мотиви Президента, з яких він повернув обидва кодекси для доопрацювання, полягали у тому, що ці кодекси не узгоджувалися між собою, одні й ті ж відносини регулювалися по-різному.
Два одночасно прийняті кодифікаційні акти в частині певних відносин приватно-правового характеру мають спільний предмет правового регулювання. При цьому названі кодекси пропонують два кардинально протилежних підходи стосовно вирішення одних і тих же питань. Внаслідок цього неминуче виникатимуть численні колізії, питання і непорозуміння, головним чином у сфері підприємництва, пов’язані з тим, що паралельно існують два шляхи розв’язання проблем .
Після доопрацювання проекту Господарського кодексу України із пропозиціями Президента, він вдруге був прийнятий у третьому читанні 16 січня 2003 року. Разом із Господарським кодексом, в цей же день, був прийнятий Цивільний кодекс України.
Відповідно до Прикінцевих положень Господарського кодексу України він набрав чинності з 1 січня 2004 року. У зв’язку із набранням чинності Господарським кодексом України, втратили чинність Закони України „Про підприємництво” (за винятком ст. 4) та „Про підприємства в Україні”.
Чинний Господарський кодекс України побудований за пандектною системою кодифікації і складається з: 9 розділів, 41 глави та більше 400 статей.
Розділ І – „Основні засади господарської діяльності”. Розділ ІІ – „Суб’єкти господарювання”.
Розділ ІІІ – „Майнова основа господарювання”. Розділ ІV – „Господарські зобов’язання”.
Розділ V – „Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання”.
Розділ VІ – „Особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання”.
Розділ VІІ – „Зовнішньоекономічна діяльність”. Розділ VІІІ – „Спеціальні режими господарювання”. Розділ ІХ – „Прикінцеві положення”.
Господарський кодекс України базується на таких основних засадах (принципах):
забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;
свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;
вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;
обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку
необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;
захист національного товаровиробника;
заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.
15. Судова практика: її роль у розвитку та удосконаленні господарського законодавства.
Для розвитку та удосконалення господарського законодавства у першу чергу має значення практика судів господарської юрисдикції України.
Відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України від 6 листопада 1991 року господарським судам підвідомчі:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:
спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;
інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;
справи про банкрутство;
справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;
справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
Усі рішення господарських судів України, які мають значення для розвитку та удосконалення господарського законодавства, за змістом та особливостями застосування можна поділити на три групи:
рекомендаційні роз’яснення та листи Вищого Господарського Суду України із загальних питань (наприклад, „Про деякі питання підвідомчості
підсудності справ господарським судам” від 27.06.2007 року № 04-5/120);
рекомендаційні роз’яснення та листи Вищого Господарського Суду України з окремих категорій справ (наприклад, „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням конкурентного законодавства” від 21.08.2007 р. № 01-8/741);
рішення господарських судів різних інстанцій у конкретних судових справах .
Перші дві групи рішень господарських судів є обов’язковими для застосування нижчестоящими судами при вирішенні конкретних господарських справ. Третя категорія рішень не є обов’язковою для застосування господарськими судами, однак, може бути використана як приклад правильного застосування господарського законодавства.
Господарські суди України не лише вивчають та узагальнюють судову практику, але й наділені повноваженнями, користуючись якими, вони можуть впливати на розвиток та удосконалення господарського законодавства.
Практика господарських судів України враховується не лише суддями цих судів, але й вченими та практичними працівниками сфери господарювання, які залучаються до розробки нових, або вдосконалення діючих актів господарського законодавства.
Вищий господарський суд України, в особі пленуму, відповідно до 44 Закону України „Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року вносить в установленому порядку пропозиції щодо необхідності змін чинного законодавства.
Окрім того, він приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо офіційного тлумачення Конституції України.
При Вищому господарському суді України діє науково-консультативна рада, однією із функцій якої є надання висновків щодо проектів законів та інших нормативно-правових актів.
16. Поняття і види організаційних форм господарської діяльності в Україні.
В
ідповідно
до ст. 55 Господарського кодексу України
суб’єктами господарювання в Україні
є:
1)господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні
особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
2)громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Кількості суб’єктів господарювання відповідає кількість організаційних форм господарської діяльності. Під організаційною формою господарської діяльності слід розуміти спосіб її організації та здійснення.
Таким чином, господарська діяльність в Україні може здійснюватися
двох організаційних формах:
господарська діяльність зі створенням юридичної особи – суб’єкта господарювання;
господарська діяльність без створення юридичної особи, тобто фізичної особи – підприємця (громадянина-підприємця без створення юридичної особи).
В свою чергу юридичні особи – суб’єкти господарювання можуть діяти в різних організаційно-правових формах.
Організаційно- правовою формою юридичної особи-суб’єкта господарювання є спосіб її внутрішньої побудови або організаційна структура, якої не має фізична особа – підприємець.
Організаційно-правова форма юридичної особи-суб’єкта господарювання складається із певних елементів. За загальним правилом до цих елементів належать: