1. Предмет псих мовл як науки. Зв’язок псих мовл з суміжними науками.

Псих мовл – це розділ заг псих, який вивчає загальне співвідношення мовлення з мисленням, сприйняттям, пам’яттю і т.д. Зв'язок властивостей особистості із особливостями мовленнєвої дії.

Предмет – співвідношення особистості зі структурою і функціями мовної діяльності з одного боку, і мовою як головною, котра утворює образ світу людини, з іншого.

Взаємодіє з:

- традиційним мовознавством (фонетикою, граматикою, лексикологією, стилістикою);

- сучасним мовознавством (когнітивною, комунікативною лінгвістикою, прагмалінгвістикою, соціолінгвістикою, лінгвістичним аналізом тексту);

- психологією,

- культурологією (форми вияву ментальних структур свідомості різних культур);

- етнологію (процес вивчення співвідношення національного та універсального у мовленні дорослого та розвитком мовлення дитини);

- теорією комунікації (загальні закономірності спілкування, вплив позамовних чинників);

- медициною (органічні основи та фізіологічні характеристики процесів мислення і мовл);

- нейролінгвістикою (афазії та інші форми порушення мовленнєвої поведінки).

2. Місце психології мовлення в системі психологічних дисциплін.

Психолінгвістика — наука, яка вивчає процеси утворення, сприйняття та формування мовлення у їх взаємодії із системою мови, а також розробляє моделі мовленнєвої діяльності та психофізіологічної мовленнєвої організації людини, перевіряє їх у процесі психологічних експериментів.

Особливе місце посідає психолінгвістика, що має міждисциплінарний характер. Лінгвістика традиційно займається науковим описом структури, форм та значень звуків, слів, словосполучень і речень. Психологія досліджує способи оволодіння цими системами та їх функціонування в реальному спілкуванні, коли люди вимовляють і розуміють речення. Психолінгвістика вивчає глибинні знання та здібності, необхідні людині для того щоб опанувати мову в дитинстві і впродовж життя послуговуватися нею.

3. Історія виникнення псих мовл як науки.

Термін «псих мовл» вперше був запропонований американським психологом Н.Пронко у 1946 р. Як окрема самостійна наука сформувалася у 1953 р. О.О. Леонтьевим виділено декілька послідовних етапів розвитку, «поколінь».

І покоління – Ч.Осгуд, Дж. Керол, Т.Сібеонн та ін. Особливості:

- реактивний характер («стимул-реакція»);

- «атомізм»;

- індивідуалізм (теорія мовленнєвої поведінки індивіда вирваного не тільки із суспільства, але і з реального процесу спілкуваня).

ІІ покоління – Дж. Міллер, Н.Хомський, Д. Слобін та ін. (50рр ХХ ст.). Особливості:

- Н. Хомський – «трансформаційний підхід», «ядерні структури»;

- прагматичні правила (використання мовлення);

- зводив психологічні процеси до реалізації в мові мовленнєвих структур;

- ідея універсальних вроджених правил оперування мовленням;

- концепція, що обмежується проблемами сприймання і породження речення.

ІІІ покоління – сер. 70 рр ХХ ст., «нова психолінгвістика», Дж. Брунер, Дж. Верг, Жак Мелер, Жорж Нуазе та ін. Особливості:

- Ж.Нуазе – необхідність розробки автономної психолінгвістики;

- досліджує психолінгвістичні процеси у широкому комплексі діяльності, мислення, спілкування, памяті.