Що таке політична система? Охарактеризуйте її основні складові частини та функції.

Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.

• різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють і керованих, пануючих і підпорядкованих

• діяльність і взаємозв'язки організованих форм владо-відносин — державних і інших інститутів і установ, а також і політичних цінностей і норм, регулюючих політичне життя членів даного суспільства.

Структура політичної системи

У політичній системі суспільства розрізняють п'ять основних груп елементів: 

• політичні інститути, 

• політичні відносини, 

• політичні норми,

• політичну свідомість і 

• політичну культуру.^[1]

 Відповідно до цих елементів виділяють організаційно-інституціональну, регулятивну,функціональну, комунікативну та духовно-ідеологічну підсистеми політичної системи.

Функції політичної системи

Функції політичної системи — основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства:

вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства (функція політичного цілепокладання);

організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави (мобілізаційна);

функція легітимізації — приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних правових норм;

координація окремих елементів суспільства;

політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;

політична комунікація складових політичної системи.

2.Які ви знаєте політичні інститути, назвіть їх ознаки.

Політичні інститути - політичні установи з організаційною структурою, цілеспрямованими виконавчими структурами та апаратом. Кожний із політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальну спільність, шар, групу, спеціалізовану на її виконанні; політичні норми, регулюючі відносини всередині політичної системи суспільства і між ними, а також між політичними і непо-літичними інститутами; матеріальні засоби, необхідні для досягнення поставленої мети. 

Політичні інститути: держава, політичні і правові норми, політичні партії, групи інтересів та ін.

В політичній системі держава - основний політичний інститут, що організує, спрямовує і контролює спільну діяльність і стосунки, відносини людей, суспільних груп, класів, асоціацій, груп інтересів.Держава - політична форма організації суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфер, культури. Держава - основне знаряддя влади, основний інститут влади в суспільстві і концентроване здійснення владою політики.

Політичний інститут політичної системи суспільства - політичні партії - представляють інтереси громадян і ставлять метою їхню реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні.

Групи інтересів - найрізноманітніші організовані групи, спільності людей (профспілки, молодіжні і жіночі рухи, творчі союзи і об' єднання, етнічні і релігійні спільності, організації ветеранів війни, асоціації підприємців і фермерів та ін.).

Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної діяльності в суспільстві, збереження ідентичності політичної спільності, незважаючи на зміну її складу, посилюють соціальні зв' язки і внутрішньогрупову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою своїх членів, заохочуючи бажане і припиняючи відхилення від норм поведінки. Політичні інститути - важливе джерело соціальних і політичних змін - створюють багатоманітність каналів політичної активності людей, соціальних спільностей, шарів і груп, індивідуумів, формують альтернативи соціального і політичного розвитку суспільства.

Багатоманітність політичних інститутів визначається диференціацією політичної діяльності і політичної влади на різноманітні види. За характером мети виділяються політичні інститути законодавчої, виконавчої і судової влад, кожному з яких притаманна багатофункціональність. Парламент, зокрема, вирішує завдання виконавчої влади, уряд здійснює певні види законодавчої діяльності та ін. За питомою вагою і значимістю політичної діяльності виділяються власне політичні інститути, орієнтовані на здійснення політичної влади, вплив на неї, і соціально-політичні інститути (суспільно-політичні рухи), що задовольнять не тільки політичні, але і соціальні інтереси, а також духовні потреби - в спілкуванні, самоутвердженні, активності та ін.

Що таке політичний процес і політичний режим? Які існують джерела їх вивчення?

Політи́чний проце́с — це форма функціонування політичної системи суспільства, що змінюється у просторі-часі. Політичний процес - сукупна діяльність суб’єктів політики, завдяки чому забезпечується функціонування та розвиток політичної системи. Характер і конкретний зміст політичного процесу визначається особливостями політичної системи і існуючого режиму. По своїй структурі політичний процес складається з суб'єктів, носіїв політичної дії і об'єкту - мети, яка повинна бути досягнута..

Основні види політичних процесів.

В політологічній літературі прийнято розрізняти наступні види політичних процесів: революція, контрреволюція, повстання, бунт, заколот, путч, політична кампанія, пряма дія в політиці.

Політи́чний режи́м — тип, характер влади в країні; сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображає характер взаємовідносин громадян і держави.

Політичний режим визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод.

Які суспільні норми регулюють політичні відносини? Чи можна уникнути конфлікту між політикою і мораллю?

Соціальна норма — система уявлень, що становить певний шаблон поведінки, що розділяється членами соціальної групи і необхідний для здійснення сумісних узгоджених дій.

Соціальні норми - це правила вироблені суспільством, чи групою людей у процесі їхньої життєдіяльності. Соціальні норми поділяються на моральні, правові, релігійні, корпоративні, сімейні, естетичні. Також до соціальних норм відносять звичаї та традиції.

Види норм

• Норми права — загальнообов'язкові, формально визначені певні правила поведінки, які встановлені або санкціоновані, а також охороняються державою.

• Норми моралі (моральності) - правила поведінки, які склавшись у суспільстві, виражають уявлення людей про добро й зло, справедливість й несправедливість, борг, честь, достоїнства. Дія цих норм забезпечується внутрішнім переконанням, суспільною думкою, заходами суспільного впливу.

• Норми звичаїв - це правила поведінки, які, склавшись у суспільстві в результаті їхнього багаторазового повторення, виконуються в чинність звички.

• Норми громадських організацій (корпоративні норми) - це правила поведінки, які самостійно встановлені громадськими організаціями, закріплені в їхніх уставах (положеннях і т.п.), діють у їхніх межах і ними ж охороняються від порушень за допомогою певних заходів суспільного впливу.

• Крім зазначених, серед соціальних норм розрізняють:

• релігійні норми - регулюють відправлення релігійних культів, ставлення людей до Бога і навколишнього світу;

• політичні норми - регулюють політичні відносини між різними суб’єктами і ними встановлюються(статут політичної партії);

• естетичні норми - регулюють ставлення людей до порядку оформлення і оцінки предметів матеріальної і духовної культури з позицій краси зручності якості;

• моральні- такі правила поведінки, що встановлюються різними суб’єктами і виражаються в категоріях "добра і зла", "справедливості і несправедливості" і можуть регулювати майже всі суспільні відносини(християнська мораль).

• норми культури та інші

Охарактеризуйте перші спроби дослідження та класифікації форм державного правління в епоху античності.

Старогрецький мислитель Платон Афінський (427—347 до н. е.) спробував сформулювати найголовніші принципи і прави-ла, орієнтовані на створення стабільного суспільного ладу. У своєму діалозі «Держава» він проводив думку про те, що ос-новною ідеєю будь-якої держави є ідея справедливості, ство-рення ідеального політичного ладу на чолі з вибраними мудре-цями. Існування людини поза суспільно-політичним життям, за Платоном, неможливе. У державі існують різні стани: мудрі правителі, сторожі й так званий третій стан (селяни, ремісни-ки, торговці). Кожен стан повинен займатися тим, на що він здатний, досконало володіти своєю майстерністю. Одним із пер-ших Платон звернувся до характеристики політичних форм демократії та олігархії, вважаючи їх недосконалими. Найбільш недосконалою для Платона є демократія — влада мас, посе-редності, яка неминуче призводить до тиранії більшості. [4,c.17] латон першим звернув увагу на існуючий зв'язок між веденням війн і соціальним ладом держави. Оскільки війни не можна вести без спеціально підготовлених для цього людей, повинна існувати відокремле-на група воїнів. Варте уваги й те, що, наприклад, утворення монархії чи об'єднання племен, а отже, і зміни політичного характеру він пояснював змінами способу життя, тобто соціологічно. У політичному вченні Платона, з одного боку, неважко помітити витоки тоталітаризму, а з іншого — знайти розумні основи громадянськості й високого морального духу.

Аристотель починає з доведення того, що держава – це природна реальність. Включення природи тут не випадкове: цим просякнута вся його політична думка. Люди – як бджоли або слони – природно гуртуються: індивіди об’єднуються в домашні господарства, з домашніх господарств утворюються поселення, з поселень формуються держави. Виникнення держави є кульмінацією природного розвитку. Держава – це найвища форма об’єднання людської спільноти; оскільки за своєю природою ми є «тваринами політичними», то й процвітати або «добре жити» ми можемо тільки тоді, коли ми є громадянами держави. Аристотель багато уваги приділяє виявленню структури державного устрою. Він починає з простої схеми. Державою може управляти або: 1) одна особа, або 2) маленька група, або 3) велика група; державці, у свою чергу, можуть управляти а) в інтересах усіх громадян, б) заради своєї власної користі. Таким чином, ми маємо шість основних форм державного устрою – три «правильних» і три «хибних»: 1а) монархія, 2а) аристократія, 3а) конституційний уряд, 1б) тиранія, 2б) олігархія, 3б) демократія. Ця схема чітка, але недостатня; згодом (у книгах ІV та VІ) Аристотель розширив цю класифікацію, а насамкінець віддав перевагу змальовуванню характерних рис державного устрою, а не його форм, таких як аристократична, демократична і т. п. Оскільки будь-яка держава має численні органи (VІ, v), то одна й та само форма державного устрою може мати, наприклад, і риси демократії (якщо кожен громадянин має право бути обраним до складу суду), і риси монархії (якщо збройні сили знаходяться в руках однієї людини). Багато уваги Аристотель приділяє умовам, за яких правильні й хибні держави можуть зберігати свою стабільність. Він вважає, що найголовніша причина політичного протистояння (stasіs), а отже, й революції, – це нерівність.

Розкрийте політичні погляди Н.Макіавеллі. Що розуміють під поняттям «макіавеллізм»?

Макіавеллізм - термін у політології, що позначає державну політику, засновану на культі грубої сили, нехтування нормами моралі і тому подібному. [1]; «для зміцнення держави допустимі будь-які засоби - насильство, вбивство, обман, зрада» [2]. Термін проведений від імені італійського мислителя Нікколо Макіавеллі, і пов'язується з ідеями, викладеними ним у його книзі «Державець». У побутовому вживанні відповідає поняттям підступність, віроломство [1], набуваючи (якщо характеризується суб'єкт і цілі впливу поза сферою державної політики) переносне значення. Надалі цей стереотип поведінки був досліджений у психології як феномен, і термін був використаний як сукупне позначення відповідних особистісних характеристик, вже поза зв'язку з політикою.

Головним механізмом боротьби за владу і її здійсненням є чинність. Саме чинність дозволяє гарантувати стабільність влади, а при її втраті важко повернути влада. Основа влади государя — гарні закони й гарне військо. Пристрасть до завоювань — справа природня й звичайне, а «міцна й рішуча влада ніколи не допустить розколу». Макіавеллі виділяє чотири способи придбання влади государем: милістю долі, особистою доблестю, шляхом злочину й у чинність благовоління до нього співгромадян. Головне для государя - не гнобити народ, якщо він прийшов до влади з його допомогою, шукати в ньому опори, бути з ним у дружбі. Государеві слід виявляти повагу до знаті, але не викликати ненависті в народі.

Розкрийте походження поняття суверенітет та його зміст.

Суверенітет (від франц. souverainete— найвища влада) — верховенство, повнота і зовнішня незалежність державної влади, які виявляються у відповідних формах будови та внутрішньої і зовнішньополітичної діяльності держави.

Вперше поняття «суверенітет» у державно-правовому значенні було введено французьким теоретиком держави Ж. Боденом (1530—1596 pp.). За часів абсолютизму воно означало верховенство і незалежність монарха як єдиного носія верховної державної влади і основного джерела усіх видів права.

За доби Просвітництва ряд мислителів (Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо та ін.), піддавши критиці ідею божественного походження влади монарха, на противагу суверенітету монарха висунули і обгрунтували вчення про народний суверенітет як єдине легітимне джерело всіх видів державної влади і права, один із засадових принципів демократії. Відповідно до їхнього розуміння принципу народного суверенітету лише сам народ (а не його окремі правитель чи правителі) є верховним носієм державної влади, лише він може обрати форму державного правління та найвищих державних посадовців. У його інтересах повинні прийматися закони та здійснюватися державна влада. Цей принцип реалізується через загальнонародні виборипредставницькозаконодавчого органу влади — парламенту, члени якого, отримавши свої повноваження від усього народу, можуть приймати закони, створювати інші органи державної влади, втілювати в державній політиці волю та інтереси народу.

Принцип суверенітету означає право народу на політичне самовизначення, створення й захист своєї держави, а отже, поряд із внутрішньою, передбачає і зовнішню незалежність держави, тобто недоторканність і цілісність її території, невтручання інших держав у її внутрішні справи. Принцип державного суверенітету — один з основних принципів міжнародного права. Він дістав юридичне закріплення в Статуті ООН та інших міжнародноправових документах.

Розділяють три види суверенітету:

• державний;

• народний;

• національний.

Джерелом і носієм суверенних прав — сувереном — може бути абсолютний монарх чи диктатор (наприклад, за абсолютизму), а в демократичних країнах — народ (так званий, народний Суверенітет). У тоталітарних державах суверенітет права здійснює керівна партія. Васалітет, протекторат чи вхід однієї держави у тісні об'єднання з іншими призводять до обмеження Суверенітету чи його повної втрати.

В чому полягає зміст теорії «природного права» і як вона вплинула на розвиток політичної думки у ХУІІ – ХУШ століттях?

Теория естественного права

Естественно-правовая теория получила завершенную форму в эпоху буржуазных революций ХVП— XVIII вв. Пред­ставителями ее являются Г. Гроций,  Б. Спиноза, Дж. Локк, Т. Джефферсон, Ж.-Ж. Руссо и другие. Согласно этой теории наряду с позитивным правом, выраженным в законодательстве, существует естественное право, коренящееся в природе и разуме человека. Его основными требованиями объявлялись свобода, равенство людей, право частной собственности, свобода вероисповедания и мысли и т.п. ценности. Признавая за естественным правом приоритет перед позитивным правом, авторы этой теории обосновывала необходимость приведения позитивного права в соответствие с естественным правом. Главные черты этого учения:

1)  в рамках данной доктрины разделяется право и закон. Наряду с позитивным правом, т.е. законами, принимаемыми государством, су­ществует высшее, «естественное» право, свойственное человеку от рождения. Данные от природы неотъемлемые права человека (право на жизнь, свободу, семью, собственность), которые выступают критерием позитивного права;

2)  право по существу отождествляется с моралью. По мнению пред­ставителей данной теории, такие абстрактные нравственные ценности, как справедливость, свобода, равенство, составляют ядро права, опре­деляют собой правотворческий и правоприменительный процессы;

3) источник прав человека содержится не в законодательстве, a в самой «человеческой природе», права даются либо от рождения, либо от Бога.

Достоинства теории:

- это прогрессивная доктрина, под флагом которой совершались ранние буржуазно-демократические революции;

- сторонниками естественно-правовой теории, верно замечено, что законы могут быть и неправовыми и они должны приводиться в со­ответствие с естественным правом;

- провозглашает источником прав человека либо природу, либо Бога и тем самым выбивает теоретическую почву у произвола чиновника и государственных структур.

Недостатки теории:

- данное понимание права (как абстрактных нравственных ценнос­тей) умаляет его формально-юридические свойства, в результате чего теряется четкий критерий законного и противоправного, так как опре­делить это с позиций «естественной» справедливости, представление о которой может быть разным у различных людей, очень затруднительно;

- такое понимание связано не столько с правом, сколько с правосо­знанием, которое действительно может быть разным у различных людей.

Який внесок в теорію демократії зробив Шарль Луї Монтеск’є?

«У кожній державі", пише Ш. Монтеск'є, "є три роди влади: влада законодавча, влада виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права цивільного». Приведене формулювання дещо відрізняється від того, що має ходіння в наші дні. Втім, і сам творець доктрини поділу влади дає необхідні пояснення, що не лишають місця, для кривотолків. Перша влада, пояснює він, покликана створювати закони. Друга відає зовнішніми зносинами і забезпечує безпеку. В силу третьої влади караються злочинці і вирішуються сутички між приватними особами. Цю владу можна інакше іменувати - судовою. На перший погляд, може показатися дещо дивним, що поряд із законодавчою фігурують дві виконавчі влади. Але пояснюється це досить просто. Друга і третя влади (по перерахуванню, але не по значимості), у відмінності від першої, самі закони не приймають, а забезпечують їхнє здійснення. В одному випадку за допомогою урядової діяльності, у другому- за допомогою судової діяльності.

У цьому розумінні можна говорити про те, що і та й інша забезпечують виконання закону. Але змішувати їх не припустимо. Вказівки на те, що з'єднання різноманітної влади в руках однієї особи або органа неминуче веде до удушення політичної свободи, складає серцевину самої доктрини поділу влади. Якщо, проте, з'єднання двох перших влад - це ще лише потенційна погроза тиранії, то з'єднання їх із судової неминуче веде до згубних наслідків.

«Не буде свободи..., якщо судова влада не відділена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо вона сполучена з законодавчою владою, то життя і свобода громадян виявляться у владі сваволі, тому що суддя буде законодавцем. Якщо судова влада сполучена з виконавчою, то суддя одержує можливість стати гнобителем".

Нарешті, що відбудеться, якщо сполучені всі три влади?

Відповідь достатньо лаконічна і проста. У цьому випадку неминуче встановлення самого найжорстокішого деспотизму і повної загибелі свободи.

Доктрина, створена Ш. Монтеск'є, не обмежується відокремленням трьох гілок влади і показом небезпеки їхнього з'єднання в руках однієї особи або органа. Не менше важлива й інша сторона цієї доктрини-міркування про те, чи не призведуть розчленовування влади і їхньої взаємної збалансованості до паралічу влади, до безвладдя, при котрих також неминучі руйнація держави і загибель свободи. Запобігти подібному розвитку подій можуть; узгодженість і взаємодія влади.

Розкрийте погляди Жан Жака Руссо на демократію.

Концепцію "суспільного договору" як формулу об'єднання людей у "громадянське суспільство" та державу демократичного типу розробив французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), виклавши її у працях: "Міркування про науки і мистецтва..,", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін. Перший начерк політичної концепції Руссо зустрічаємо в дисертації про вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя. Першоджерело зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує багатство. Останнє спричинює розкоші й неробство. Висновок про нерівність між людьми як головний чинник зла Досліджуючи природний стан суспільства, Руссо зауважив, що пута рабства виникають виключно із взаємної залежності людей, спільних потреб, що їх об'єднують; отже, неможливо поневолити людину інакше, ніж створивши їй такі обставини, коли вона не зможе діяти без інших. Організованість суспільства — основна причина нерівності. Та перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства. Свобода і рівність є "природним станом" людини, тому вони виглядають як його "природне право". Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного права, у складанні будь-яких інших історичних прав, записаних у хартіях, пергаментах, звичаях, а також у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства. Це і є суспільна угода — єдина санкція всіх громадянських установ і установлень. Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу встановити мир, багаті запропонували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління "спокою й зручностей". Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить. Установлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень. Так утвердилася "химерна рівність прав", а насправді — деспотизм і сваволя, тобто стан політичного відчуження. Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись. Руссо припускав існування трьох основних форм правління — демократії, аристократії, монархії. За Руссо, "нормальним" політичним устроєм може бути лише республіка, але цим терміном він визначав "будь-яку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма правління". У малих державах бажаною та прийнятнішою була б демократія, а точніше — демократична республіка; у дещо більших, як-от у Франції, "виборна демократія", тобто здійснення виконавчих функцій невеликою групою осіб, суворо підзвітних народові; у великих і багатолюдних — монархія, тобто передача виконавчої влади до рук однієї особи. Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій державі майбутнього, в конституції якої "природні відносини та закони завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра.

Охарактеризуєте основні положення вчення І.Канта про правову державу.

У «Метафізиці нравів» запропоновано і своєрідну трактовку природного права. На думку автора, єдине первісне право — сво­бода, з якої випливали такі невід´ємні властивості людей, як рівність, незалежність, право власності тощо. Але вони в при­родному стані нічим не забезпечені, крім фізичної сили індиві­да. Такий стан, де ніхто не гарантований від насильства, Кант називає неправовим.

Правовий стан забезпечує держава, що надає праву приму­сової сили. Держава, за Кантом, — це об´єднання великої кіль­кості людей, підлеглих правовим законам. Тут найважливішою ознакою держави назване верховенство правових законів. Він підкреслював при цьому, що розглядає не дійсну державу, а «дер­жаву в ідеї, таку, якою вона повинна бути у відповідності з чис­тими принципами права».

У кожній держав існує три влади як об´єд­нана воля в трьох особах: верховна влада в особізаконодавця, виконавча влада в особі правителя і судова влада, що присуджує кожному своє в особі судді. Законодавча влада, за Кантом, може належати тільки об´єднаній волі народу. Ця влада виникає з пер­вісного договору, відповідно до якого кожна людина залишила дику, не засновану на законі свободу, щоб повною мірою знай­ти в державі свою законну свободу, громадянську рівність і са­мостійність. Всі три гілки влади, по-перше, координовані між собою, одна доповнює іншу, по-друге, підлеглі одна одній, щоб жодна не могла узурпувати функції іншої, по-третє, об´єднання їх функцій кожному підданому надає його права.

Критерій прогресу в кантівському вченні, — «закономірний хід поліпшення державного ладу». Держава, влаштована на за­садах суспільного договору і народного суверенітету, поділі вла­ди, покликана гарантувати стійкий правопорядок, забезпечити тор­жество права, індивідуальної свободи, верховенство закону, а отже і вимоги категоричного імперативу. «Під благом держави, — пише Кант, — розуміється не благополуччя громадян і їх щастя— адже щастя (як стверджує і Руссо) може зрештою виявитися набагато більш приємним і бажаним в природному стані чи навіть при деспотичному правлінні; під благом держави розуміється вищий ступінь узгодженості державного ладу з правовими принципа­ми, прагнути до якого зобов´язує нас розум через певний катего­ричний імператив». Отже, кантівський висновок про те, що бла­го і призначення держави — у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права, і дає підстави вважати Канта одним з головних творців концепції правової держави.

Тому Кант вважає: «Громадянський лад кожної держа­ви повинен бути республіканським». Він заснований, по-перше, на принципах свободи членів суспільства; по-друге, на залежно­сті усіх від єдиного законодавства; по-третє, на законі рівності усіх. Республіканський лад, згідно з Кантом, забезпечує умови існування правового громадянського суспільства, де свобода під­легла зовнішнім законам і зв´язана з незборимою владою. Тут народ-суверен, правитель — повірений держави, володіючий ви­конавчою владою, народ-суддя, «сам судить себе через своїх спів­громадян» — присяжних.

Правовий стан громадянського суспільства не допускає пра­ва на обурення чи повстання. Кант вважає: «Обов´язок народу терпіти зловживання верховної влади, навіть ті, які вважаються нестерпними». Це — правовий наслідок із природи громадян­ського союзу. Він вітає тільки законодавчі реформи, проведені самим сувереном. Але навіть якщо революція відбулася, «удала­ся і встановлено новий лад», то це «не може звільнити підданих від обов´язку підкоритися як добрих громадян новому порядку речей» і новому уряду.

Якими новими ідеями збагатилася політична теорія в епоху відродження та просвітництва?

Эпоха Возрождения (XV-XVI вв.Появился гуманизм: т.е. приоритет человека, уважение личности. Это вызвало большой интерес к античности, когда человек соперничал с богами, когда культивировалась красота физического тела, существовало преклонение перед мужеством и героизмом поступков. Отсюда пошло название «Возрождение» или «Ренессанс», когда в центре мироздания оказался не Бог, а человек, который объявлялся гуманистом и создателем своей собственной судьбы, своим собственным скульптором и творцом. Первостепенное значение гуманисты придавали разуму человека, как главный силе на арене жизненной борьбы, отодвигая на второй план могущество божественных сил. Они выступали против контроля католической церкви над образом мыслей и деятельностью человека, осуждали безделье и паразитизм правящих классов, заявляли, что основой истинной нравственности является труд, активная деятельность человека, его образованность и знания. Это привело к принципиально новой прагматической парадигме политики, которая связана с именем знаменитого итальянца Никколо Макиавелли (1469–1527 гг.), проживавшего во Флоренции.

Родиной Просвещения явилась Англия. Это не случайно. Эта страна раньше других стала па путь капиталистического развития. В последующем просветительская мысль проявилась и во многих других странах. В Англии она представлена интеллектуальным наследием Дж. Локка, Дж. Толанда, А. Смита и других; во. Франции— Ф. Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дидро, П. Гольбаха, Ш. Монтескье и других; в Германии — Г. Лессинга, И. Гердера и других; в Северной Америке — Б. Франклина, Т. Джефферсона и других; в России — Н. И. Новикова, А. Н. Радищева и других.

Среди английских просветителей первейшей величиной явился Джон Локк (1632—1704). Его политические взгляды наиболее полно изложены в труде «Два трактата о государственном правлении».

Теория разделения властей в наиболее развернутом виде получила воплощение в трудах французского философа и политического мыслителя Шарля Луи Монтескье (1689—1755).

Политические воззрения Ш. Монтескье с наибольшей полнотой изложены в его основном труде «О духе законов».

Большое влияние на развитие политической мысли в эпоху Просвещения оказал Франсуа Мари Аруэ (1694—1778), писавший под псевдонимом Вольтер. Это влияние проявилось не столько в создании новых основополагающих идей, сколько в просвещении общества.

Заметный вклад в развитие политической мысли XVIII века внесли французские философы Д. Дидро (1713—1784), К. Гельвеций (1715—1771), П. Гольбах (1723—1789), Ж. Ламетри (1707—1751). Политическим идеалом Дидро и Гольбаха была ограниченная монархия с народным представительством. Гельвеций с явной симпатией говорил о демократической республике.

Выдающимся мыслителем эпохи Просвещения явился французский философ Жан-Жак Руссо (1712—1778). Он выступил с резкой критикой феодальных отношений, основанных на социальном неравенстве и эксплуатации народа. Этим отношениям

Руссо противопоставил «естественное состояние» — «золотой век», где все люди равны.

Просветительская идеология, возникнув в странах Западной Европы, получила распространение, как уже отмечалось, и в других странах. В Северной Америке просветительские идеи пропагандировали Б. Франклин, Т. Пейп, Т. Джефферсон и другие. ,

Американский философ, третий президент США Томас Джефферсон (1743—4826) полагал, что каждому человеку присуще урожденное моральное чувство справедливости и несправедливости. Исторический процесс, по Джефферсону, — это противоборство врожденного нравственного начала и человеческого эгоизма, который закреплен в социальных и государственных формах.

Видными представителями просветительской идеологии в России явились Я. П. Козельский, Н. И. Новиков, А. Н. Радищев.

Я. П. Козельский (1728—1793) осуждал паразитизм аристократии, жестокость правителей, полагал, что народ имеет право на восстание против угнетателей. По его мнению, главной задачей общественных преобразований должно являться просвещение народа, облегчение его тяжелой участи. А. Н. Радищев (1749—1802) подверг резкой критике существовавшие в России общественные отношения, выступил с призывом полной отмены крепостного права, ликвидации самодержавия путем народной революции.

Які вам відомі основні теорії демократії? Розкрийте їх зміст.

Теорія демократії - сукупність тверджень і припущень описового, аналітичного та нормативного характеру, які фокусуються на засадах демократії та демократичних інститутах. У сучасній теорії демократії є три основні напрями: феноменологічне, пояснювальне і нормативне.

Феноменологічна теорія описує і класифікує існуючі демократичні системи.

Пояснювальна теорія намагається встановити, чиї переваги відіграють роль при демократії, якими мають бути процедури прийняття рішень, як уникнути небажаних наслідків.

Предметом нормативної теорії є етична сторона народовладдя: коли і чому демократія бажана з точки зору моралі, які принципи повинні бути фундаментом демократичних інститутів, які розумні очікування від громадян у демократичному суспільстві.

Розкрийте сутність демократії та її основні принципи.

Демокра́тія  — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано через обраних представників (представницька демократія).

Іноді демократію визначають також як набір ідей і принципів, що стосуються свободи, власне, вона і являє собою інституціональну свободу.

Основні принципи демократії:

— 1) політична свобода — свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад, забезпечення захисту прав людини.

2) рівноправність громадян - означає рівність усіх перед законом, рівну відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом.

3) виборність органів держави і постійний контакт із ними населення - допускає формування органів влади і місцевого самоврядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує їх змінюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права.

4) поділ влади - означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади

5) прийняття рішень за волею більшості при обов'язковому дотриманні прав

6) плюралізм - означає багатоманітність суспільних явищ, розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюралізм думок, але й політичний плюралізм - множинність партій, суспільних об'єднань тощо с різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції.

Порівняйте авторитаризм і тоталітаризм: що між ними спільне та відмінне і чому вони є антиподами демократії?

Авторитари́зм (лат. autoritas — повна влада) — режим правління, за якого всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб. Роль представницьких органів влади зведено нанівець або занижено. Характерною рисою є зведення нанівець місцевого самоврядування, застосування репресій і терору. Крайня форма авторитаризму — тоталітаризм.

Тоталітари́зм (лат. totalitos — цілісний від італ. totalità і прикм. італ. totalitario — той, що охоплює усе в цілому).

• Форма державно-політичного режиму держави, що регламентує всі сфери суспільного існування, а також не визнає незалежність від держави (державної влади) таких окремих сфер приватного і суспільного життя, як — економіка(господарство), релігія, виховання, сім'я тощо.

Охарактеризуйте основні принципи та види демократичних виборів.

принципы избирательного права включают:

1. Всеобщность — все граждане, независимо от пола, расовой, национальной, классовой или профессиональной принадлежности, языка, уровня дохода, богатства, образования, конфессии или политических убеждений, имеют активное (в качестве избирателя) и пассивное (в качестве кандидатов) право на участие в выборах.

2. Равенство — каждый избиратель имеет только один голос, который оценивается одинаково, независимо от его принадлежности тому или иному человеку.

3. Тайна выборов — решение конкретного избирателя не должно быть кому-либо известно.

4. Прямое (непосредственное) голосование — избиратель принимает решение непосредственно о конкретном кандидате на выборную должность, голосует за реального человека

Залежно від підстав вибори можна класифікувати таким чином.

За територіальною ознакою вибори слід розрізняти: загальнонаціональні та локальні. Загальнонаціональні (загальнодержавні) вибори — це вибори, що здійснюються на території всієї країни. В Україні до таких належать вибори до Верховної Ради, вибори Президента. Локальні (іноді їх називають місцевими, комунальними, адміністративними) — це вибори, як правило, до представницьких органів місцевого самоврядування. До локальних виборів в Україні належать вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також вибори сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів.

За суб’єктами розрізняють вибори народних депутатів України; вибори Президента України; вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; вибори депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад; вибори сільських, селищних і міських голів.

За часом проведення вибори поділяються на чергові, позачергові, повторні, проміжні.

Чергові вибори відбуваються в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певного виду виборного органу або посади;

Позачергові, або дострокові вибори відбуваються в разі дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади;

Повторні вибори відбуваються у разі, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися. Повторними вважаються також ті, які відбуваються після того, коли на виборах балотувалося не більше двох кандидатів і жодного з них не було обрано;

Проміжні вибори — це вибори депутатів замість депутатів, сільських, селищних, міських голів, які вибули. Такі вибори відбуваються в одномандатних виборчих округах у разі втрати депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата або сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених виборчим законодавством України. Зазначимо, що на відміну від старого порядку проведення виборів в Україні, коли цей вид виборів був характерним для всіх видів виборів, за новим виборчим законодавством України вибори замість вибулих народних депутатів, зокрема, відбуваються тільки в разі обрання депутатів безпосередньо в одномандатних виборчих округах. Заміна депутатів, які обиралися за списками політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на виборах народних депутатів України, здійснюється шляхом надання депутатського мандата першому за черговістю необраному кандидату з відповідного списку. Відповідно до положень українського виборчого законодавства, якщо у такому списку кандидатів у депутати не залишилося кандидатів для заміщення вакантного мандата, такий мандат залишається вакантним до чергових або позачергових виборів; вибори, що відбуваються в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають: загальними, основними, коли у виборах за законом мають право брати участь усі виборці держави, — у разі проведення виборів народних депутатів України, виборів Президента України, виборці, що проживають на території Автономної Республіки Крим, — у разі обрання депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; додатковими, коли, наприклад, поповнюється склад Верховної Ради України, місцевих рад у разі дострокового о вибуття окремих депутатів. З огляду на правові наслідки вибори поділяються на: дійсні — проведені в порядку, визначеному Конституцією України і відповідним виборчим законом; недійсні — у ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, що вплинули на підсумки виборів.

Порівняйте мажоритарну та пропорційну виборчі системи. Які переваги та недоліки має кожна з них?

Мажорита́рна ви́борча систе́ма — порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців.

Мажоритарні системи можуть бути:

а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу);

б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50 % + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії);

в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

Пропорційна виборча система (лат. proportio — співрозмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.

За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорстокими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. г) система панаширування

При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетні вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна).

Система префенцій (лат. praeferre – перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).

Система голосування з індивідуальною передачею голосу - виборці відзначають цифрами проти прізвищ кандидатів, в якому порядку за них голосують, ранжуючи таким чином свої особисті переваги.

Система панаширування - виборець має право висловитися стосовно певної кількості кандидатів незалежно від їхньої партійної належності, «змішуючи» кандидатів від різних партій. Дана система дозволяє виборцю проголосувати за партію, що йому подобається, також віддати перевагу кандидатам з інших партій. Такий різновид пропорційної системи використовується у Швейцарії та Люксембурзі, і виборцям надане право накопичувати переваги – віддавати найбажанішим кандидатам одразу декілька голосів, таким чином ранжуючи кандидатів за ступенем переваги.

Розкрийте сутність та функції політичних партій.

Термін "партія" (від лат. рагtіо - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія - це організована частина сус-пільства, члени якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та ут-римати її.

Ознаки політичних партій:

• певна тривалість існування в часі;

• наявність організаційної структури;

• прагнення влади;

• пошук народної підтримки.

У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демок-ратії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є го-ловною силою, що формує провідні інститути політичного вибору, визна-чають демократичну легітимність влади. У демократичному суспільстві "західного зразка" політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами "громадянського суспіль-ства" та "правової держави".

Функції політичних партій. 

1.формування сусп. думки,підвищення інтересу до політики(політсоціалізація)

2.визначення і пропозиції шляхів до вирішення проблем

3.висування кандидатів для парт. діяльності.

4.правляча партія намагається консолідувати сус-во

5.несе відповідальність за стан країни

За якими ознаками здійснюється класифікація політичних партій?

Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т.д.

Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками:

1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч. комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні.

2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч. революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).

4. За формами і методами правління та характером політичної поведінки: ліберальні, демократичні, диктаторські, тоталітарні.

5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.

6. За місцем у системі влади: легальні, напівлегальні, нелегальні.

7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.

8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.

Деякі політологи виділяють партії: прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські та ін.

Які ви знаєте види партійних систем? Покажіть це на прикладі конкретних країн.

Партійна система — система відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями (іноді деякі дослідники вважають, що між легально діючими партіями

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем.

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

"Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи - "система з партією-гегемоном".

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів.

Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:  • помірно багатопартійні системи

• поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві — праві • атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу. 

Охарактеризуйте відомі вам конституційні документи Великої Британії.

Конституція Великобританії - це сукупність законів, прецедентів і конституційних угод Великобританії, які визначають порядок формування та повноваження органів держави, принципи взаємовідносин державних органів між собою, а також державних органів і громадян.

Виділяють три складових Конституції: статутне право (Statute Law); загальне право (Common Law) і конституційні угоди (Constitutional conventions), яким відповідають такі джерела права: статути, судові прецеденти і конституційні угоди.

Конституція складається з таких частин:

• Статутне право;

• Прецедентне право;

• Доктринальні джерела або труди авторитетних науковців у галузі юриспруденції;

• Конституційні угоди.

Статутне право

До статутного права входять:

1. так звані “історичні правові акти”, що були прийняті до XX ст., але розглядаються як діюче право: Велика Хартія Вольностей1215, Білль про права 1689 року, Акт про престолонаслідування 1701 року тощо;

2. парламентські закони: акти про Парламент та 1949, Акт про перів 1958 року та 1963, Акт про громадянство 1981 року, Акт про народне представництво 1989 року, Акт про права людини 1998 року, Акт про Шотландський парламент 1998 року тощо;

3. акти, які видаються міністрами Корони, місцевими органами влади, публічними корпораціями. Найважливішими з таких актів є накази Таємної ради, які приймаються від імені Монарха. Наприклад, наказом її Величності №1749 від 22.06.1999 р. Таємній раді Шотландії було надано право встановлювати заборону на використання засобів комунікації засудженим.

Прецедентне право

Прецедентне право, як складова частина британської конституції, це сукупність судових рішень з конституційних питань, які надалі є обов'язковими при розгляді аналогічних проблем. Водночас прецедентне право формується тільки рішеннями вищих судових інстанцій - Палатою лордів та Верховного суду, який складається з трьох самостійних судових установ -Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. На сучасному етапі сфера дії прецедентного права досить обмежена. Як правило, це право регулює питання, що стосуютьсяпривілеїв Корони.

Доктринальні джерела

Доктринальні джерела або труди видатних науковців у галузі юриспруденції використовуються як додаткове джерело британської конституції. До доктринальних джерел звертаються тоді, коли конституційно-правові відносини не врегульовані ні статутним правом, ні прецедентним правом, ні конституційними угодами. Так, у 1920 р. Палата лордів визначила королівську прерогативу, посилаючись на думку англійського конституціоналіста XIX ст. А. В. Дайсі.

Конституційні угоди

Конституційні угоди складають важливу частину неписаної британської конституції. Вони регулюють дуже широке коло суспільних відносин, які пов'язані з процесом здійсненнядержавної влади. Це відносини між Монархом, законодавчою та виконавчою владою; між членами уряду; між палатами парламенту. Прикладом такої конституційної угоди може бути парламентське голосування шляхом “розподілу”: прихильникам і противникам законопроекту пропонується вийти до різних приміщень, спеціально призначених для підрахунку голосів, після чого їх рахує пристрій. Низка конституційних угод виникає на основі норм статутного права.

Розкрийте витоки, основні принципи та особливості Конституції США.

Конститу́ція США — Верховний закон Сполучених Штатів Америки. Дійсна сьогодні Конституція США була прийнята 17 вересня 1787 року під час Конституційної Конвенції в Філадельфії і ратифікована в усіх 13 тодішніх американських штатах. Конституція США є найстарішою федеральною конституцією. Оригінал цього історичного документу знаходиться в Вашингтоні (округ Колумбія).

1)Конституція США — одна з перших писаних конституцій і одна з "найстаріших", що вироблялися на національному рівні, і діють донині. Вона була розроблена і прийнята Конституційним конвентом у Філадельфії в травні-вересні 1787 року.

2)лаконічність і стислість

3)стабільність і постійність

Розкрийте історію та особливості конституційного розвитку Франції.

Коротка історія

Формування коонституційної традиції у Франції почалося в період Французької революції та до повалення Луї-Філіппа. За ці 59 років відбулося опробування багатьох конституційних моделей: система асамблеї (régime d'assemblée), авторитаризм, конституційна монархія, парламентська система.

Перша французька конституція була прийнята під час Французької революції, 3 вересня 1791 року. За якобінської диктатури була прийнята, але не вступила в силу Конституція I року. Режим Директорії був встановлений конституцією III року. Після приходу до влади Наполеона була прийнята Конституція VIII року. Режим довічного консульства був встановлений Конституцією X року, Перша Імперія — Конституцією XII року.Після Реставрації була прийнята Хартія 1814 року. Під час Ста днів Наполеон затвердив альтернативну хартію.

Липнева монархія була заснована на Конституційній хартії 1830 року. У результаті революції 1848 року була прийнята Конституція Другої республіки, яку незабаром змінила Конституція 1852 року. Після падіння Другої імперії та недовгого періоду коливань між монархією і республікою Третя республіка була встановлена Конституційними законами 1875 року.

10 липня 1940 року Національні збори Франції прийняли конституційний закон про передачу влади маршалу Петену. Після Визволення в 1946 році була прийнята Конституція Четвертої Республіки.

На сьогоднішній день у Франції діє Конституція 1958 року, прийнята з ініціативи Шарля де Голля. Ця конституція проголосила так звану П'яту республіку. Конституція П'ятої Республіки була розроблена молодими членами Державної Ради під керівництвом міністра юстиції Мішеля Дебре. За цією конституцією було затверджено пост Президента, що обирається прямим загальним голосуванням, а також Прем'єр-міністра, який очолює Уряд. Таким чином з конституцією 1958 року Франція еволюціонувала з парламентського режиму з посиленою президентською владою до режиму «напівпрезидентської» республіки.

У 1962 року пройшов референдум, на якому громадяни Франції схвалили пропозицію де Голля обирати Президента країни безпосередньо народом. З тих пір питання такого роду на референдум не виносилися.

У 2000 році парламент проголосував за поправку до Конституції, яка скоротила тривалість одного терміну правління президента з 7 до 5 років. Фактично в такому вигляді Конституція почала діяти з 2002 року — часу переобрання Жака Ширака на президентський пост.

21 липня 2008 року французький парламент з перевагою всього в один голос схвалив пропозицію президента Ніколя Саркозі про внесення у текст основного Закону ряду поправок. Зокрема, вони передбачали обмеження терміну президентської влади (не більше двох п'ятирічних термінів підряд).

Поправки остаточно набули чинності 1 жовтня 2008 року, за кілька днів до 50-річчя Конституції П'ятої Республіки (4 жовтня).

Порівняйте Конституції Німеччини 1871, 1919 і 1949 років і розкрийте основні тенденції та особливості конституційного розвитку країни.

Конституція 1871 року. Згідно Конституції 1871 року в склад Імперії входило 22 монархії (серед них Прусія, Баварія, Саксонія).

Конституція наділяла їх  деякою долею незалежності, але в дійсності то був союз, в якому не було неформальної рівності.

Главою Імперії був король Прусії. Йому присвоювався титул Імператора. Він був главою збройних сил Імперії, призначав імперських  чиновників, включаючи главу - союзного канцлера.

Верхньою палатою Німецької Імперії являвся бундесрат. Члени його назначались урядами держав. (причому від Прусії в бундесраті було 17 представників з 58 (решта складали від одного до шести депутатів). Конституція представляла бундесрату законодавчу владу і значну долю виконавчої влади.

Нижня палата носила назву рейхстаг. Він вибирався спочатку на три, а з 1887 року на п'ять років. Законодавча Ініціатива рейхстага, так як і виконавча влада, була незначною. В тому випадку, коли рейстаг відклоняв законопроект, уряд міг обійти цю перепону, проводячи через бундесрат перейменований указ з цим же змістом.

Рейстаг вибирався загальним чоловічим виборчим правом при таємному голосуванні. Досрочний розпуск рейстага міг бути здійснений  простою постановою бундесрата.

Імперський уряд був представлений в єдиній особі - канцлера. Кабінету міністрів не існувало. Міністри які відали визначеним колом питань знаходились у підпорядкуванні канцлера.

Отже конституція 1871 року була реакційна по духу і змісту.

Наслідком політичної ситуації, яка склалась в Німеччині, було те, що феодальні землеволодіння не були ліквідовані в ході буржуазного розвитку, вони одержали можливість приспособитися до цього розвитку, надовго зберігши напівфеодальні риси. Кріпацтво пеперостало в капіталістичну  експлуатацію на землях поміщиків.

Веймарська конституція (нім. Weimarer Verfassung; офіційна назва Конституція Німецької імперії (нім. Verfassung des Deutschen Reichs) абоВеймарська імперська конституція (нім. Weimarer Reichsverfassung), скор. WRV) - перша діюча в Німеччині демократична конституція. Була прийнята 31 липня 1919 у Веймарі. Веймарська конституція заснувала в Німеччині республіку, діючу на принципах парламентської демократії іфедералізму. Багато положень Веймарської конституції були запозичені з Конституції Паульскірхе 1848, а потім в 1949 були сприйнятіОсновним законом ФРН. За місцем ухвалення конституції Німецька імперія в свій демократичний період з 1919 по 1933 роки отримала назвуВеймарської республіки.

Структура Веймарської конституції

У відповідності з традиціями конституційного права Німеччини Веймарська конституція складалася з трьох частин. В першу чергу вона розмежовувала у зовнішніх відносинах повноваження імперії і земель (колишніх союзних держав кайзерівської імперії), що входили до її складу. Далі конституція встановлювала органи імперської державної влади та їх повноваження по відношенню один до одного. Третя частина конституційних норм регулювала відносини між державою та громадянами. На відміну від Імперської конституції Бісмарка1871, Веймарська конституція встановлювала у другій частині обширний перелік основних конституційних прав і свобод.

• Преамбула

• Перша частина: Структура і завдання імперії

  • Перший розділ: Імперія і землі

  • Другий розділ: Рейхстаг

  • Третій розділ: рейхспрезидент і імперський уряд

  • Четвертий розділ: Рейхсрат

  • П'ятий розділ: Законодавство імперії

  • Шостий розділ: Управління імперією

  • Сьомий розділ: Правосуддя

• Друга частина: Основні права та обов'язки німців

  • Перший розділ: Особистість

  • Другий розділ: Суспільство

  • Третій розділ: Релігія і релігійні суспільства

  • Четвертий розділ: Освіта і школа

  • П'ятий розділ: Економіка

• Перехідні та прикінцеві положення

• 23 травня 1949 року в західній окупаційній зоні була заснована Федеративна Республіка Німеччина. Цього дня Парламентська рада вБонні урочисто проголосила набуття чинності Основного закону країни.

• Спочатку документ носив тимчасовий характер, що обґрунтовувалося тим, що існувала надія на створення єдиної німецької держави. Тому замість "Конституції" він отримав назву "Основний закон". Замість Конституційних зборів був скликана лише Парламентська рада з представників ландтагів.

• Проект Основного закону ФРН був підготовлений комітетом німецьких фахівців з конституційного права, що діяв на основі вказівок прем'єр-міністрів земель, у свою чергу уповноважених губернаторами західних окупаційних зон. Проект був розглянутий Парламентською радою з депутатів, вибраних ландтагами земель. Остаточний проект був прийнятий 8 травня 1949 року і набув чинності 23 травня.

• Основний закон проголосив ФРН як правову, федеративну, демократичну, республіканську і соціальну державу.

• Назва "Федеральна Республіка Німеччини" була вигадана Теодором Гейсом, майбутнім першим президентом країни.