62.Форми музичного твору

Музичною формою називається побудова музичного твору.

Система взаємодії елементів музичної мови, що розкриває художній зміст твору, становить музичну форму. В процесі розгортання музичної форми утворюються різні побудови, їх послідовність співвідношення та пропорції, які визначають тип музичної форми.

Музична форма кожного твору індивідуальна, але історично склалися деякі загальні типи форми. Вони дозволяють втілити, як прості так і складні за образним змістом музичної ідеї.

До простих форм належать такі музичні композиції, розділи яких, не поділяються на самостійні частини. Для них характерно смислова єдність музичного розвитку. Прості форми можуть бути одночастинними, двочастинними, та тричастинними.

У вужчому сенсі музична форма розуміється як «Побудова й структура музичного твору, співвідношення його частин». Основними елементами музичної форми є мотив, фраза, речення, період. При цьому мотиви об'єднуються у фрази, фрази — у речення, а речення у період.

Різні способи зіставлення і розвитку елементів музичної форми зумовлюють появу різноманітних утворень двочастинної, тричастинної, сонатної, варіаційної, куплетної, циклічної та інших музичних форм.

Видатний радянський музичний учений Б. В. Асафьєв сформулював положення про дві сторони музичної. форми. Створюючись в часі, вона завжди є процесом, в ході якого і з'являються окремі теми, здійснюється їх розвиток, зіставлення з іншими темами і т. д. У цьому полягає одна із сторін музичної форми. — процесуальна. У результаті виникає певна структура, яка складається з ряду розділів, відповідних окремим етапам процесу формоутворення. Виникнення такої стабільної структури складає істота другої сторони форми — «кристалічна». Протягом багатьох десятиліть як в зарубіжному, так і в російському теоретичному музикознавстві вивчалася лише ця сторона форми. Після виходу в світ книги Асафьєва «Музична форма як процес» (1930—47) радянська теоретична школа стала трактувати музичну форму у єдності обох її сторін, при цьому вона розглядає процес формоутворення як процес змістовний, що розкриває зрештою художньо-естетичну ідею музичного твору.

Українське музикознавство, будучи частиною радянського, розглядало як основоположну роботу в області музичних форм підручник І. Способіна «Музыкальная форма», перше видання якого вийшло в кінці 1940-х років, і пізніше перевидавалося 7 разів.

В Україні проблеми музичної форми аналізувались у розвідках, що стосувалися передумов виникнення музичних структур (Т. Кравцов, 1963), варіаційної форми (1965), історичного розвитку вільних форм (1966), класифікації періоду (1968), еволюції сонатної форми (1970, 1973), еволюції періоду, теорії музичної форми (1975), особливостей і принципів форми в творчості окремих композиторів (В. Москаленко, Н. Герасимова-Персидська) та інші.

В кінці 1980-х років помітним дослідженням стала праця «Вчення про музичну форму» української музикознавиці Н. О. Горюхіної, яке з невідомих причин, однак, лишилося неопублікованим. В цьому дослідженні авторка виділяє такі фундаментальні принципи музичного мистецтва, як зміст і форма, інтонація і семантика, мелодія і гармонія, розвиток і узагальнення, музичне становлення, тематизм.

Фундаментальною роботою 1990-х років став посібник С. Шипи, що демонструє фокус розгляду, направлений на конкретніші рівні побудови: звуковий, інтонаційно-мовний, фактурний і композиційний. В ті ж роки визначним внеском в українську науку стала монографія випускника Львівської консерваторії В. Задерацького «Музыкальная форма», в якому аналізуються фундаментальні проблеми формотворення: музична форма як цілісне поняття; основні компоненти музичної мови (ритм, мелодія, фактура, тематизм, типи викладу).