18.Основні напрямки і школи в науці конституційного права зарубіжних країн.

Основні напрями зарубіжної науки конституційного права

Перший напрямок – політико-соціологічний, який може розглядатися як продовження соціологічного напрямку. Сучасні її представники – Ж.Бюрдо, М. Дюверже, А.Дженнигс, М.Прело, С.Лоу, Т.Маунц та ін. стоять на позиції “наведення мостів” із політологією. Загальні тенденції цього напрямку можна коротко сформулювати так. По-перше, при поділі суспільства на класи, соціальні групи, прошарки представники цього напрямку використовують теорію поділу людей на пануючих та підвладних. По-друге, держава зображується ними як надкласовий орган, який займається соціальною допомогою, регулюванням соціальних відносин. ^ Другий напрямок – “модернізований юридичний”, який “генетично” у більшій мірі пов’язаний з “класичною школою”. Прихильники цього напрямку (наприклад, К.Хессе) намагаються, як правило, залишатися у рамках конституційної проблематики; їх основна увага спрямована на конституційний механізм держави. Основний підхід “модернізованого юридичного напрямку” – інституційний, тоді як прихильники політико-соціологічного напрямку віддають перевагу функціональному аналізу. ^ Третій напрямок – теологічний є характерним для держав, які іменують себе ісламськими. Прихильники цього напрямку Алі Абдель Разєн (Єгипет), Сулейман Мухаммед ат-Тамауі (Єгипет), Кахтан Рахман ад-Дурі (Ірак), колишній керівник Ірану аятолла Рухолла Мусаві Хомейні та інші відстоюють доктрину, побудовану на ісламі і яка обстоює новий тип державного устрою (т.зв. концепція “халіфату – справедливого правління”) і правового статусу особи.

В даний час у цій науці існують два основних напрямки. Умовно їх можна назвати радикалістським і ліберальним. Радикалистський напрямок представлений в основному роботами вчених-марксистів (у ленінському, більшовицькому тлумаченні марксизму), здобутками так званих революційних демократів, що відстоюють соціалістичну орієнтацію країн, що розвиваються, і творами лівих радикалистів. Автори, що належать до цього напрямку, розглядають конституційне право з позиції класової боротьби і нерідко — з позицій диктатури визначеного класу або блоку класів. Правда, ці класи в розумінні різних угруповань даного напрямку неоднакові. В марксистів-ленінців це робітничий класс. Революційні демократи відстоюють «сукупну» владу блоку працюючих і тих нетрудящих, з якими, на їхню думку, можна співробітничати на етапі корінних демократичних перетворень, здатних у кінцевому рахунку привести до соціалізму. Учені ліворадикалістичного напрямку вважають, що службова роль конституційного права полягає в створенні умов (влади, економіки, партійної системи структури держави і т.д.) для будівництва соціалізму і комунізму – тепер про це звичайно говориться як про далеку перспективу. Ці автори говорять про народну, соціалістичну демократію, але насправді виступають за авторитарну систему управління, за беззмінне правління однієї (комуністичної) партії, проти поділу влади і місцевого самоврядування, за утримання економіки, за переваги в правах визначених груп населення (робітничого класу, «трудящих»), за ліквідацію приватної власності, зокрема шляхом застосування масових насильницьких шляхів.

Ліберальний напрямок представлений роботами вчених різних країн і континентів, включаючи сучасні постсоціалістичні держави. В Азербайджані, Білорусії, Грузії, Казахстані, Узбекистані й інших постсоціалістичних державах ці вчені кардинально переглянувши свої погляди, стали авторами нових конституцій. До яких включили норми, що відображають загальгуманістичні цінності людства, хоча їм не вдалося уникнути деяких авторитарних рис.Представники даного напрямку вважають, що конституція, як і конституційне право в цілому, є не знаряддям диктатури, а вираженням соціального контакту між різними групами населення, документом, який повинен втілювати у своїх нормах загальнолюдські цінності (волю, демократію, права людини, соціальну солідарність, соціальну справедливість і ін.). Вони виступають за правову, демократичну і соціальну державу, поділ влади, визнання місцевого самоврядування, за відповідальність усіх посадових осіб і органів держави перед народом і його представниками тощо.

Можна назвати три основні школи, що існують сьогодні в зарубіжній науці конституційного права: юридичну, політологічну і теологічну. Проміжне положення між першою і другою займає інституціоналізм, що тяжіє більше до політологічної школи.

Юридична школа спочатку займала нзначне місце, а згодом до 20-х років XX ст. її роль значно зросла. Її прихильники орієнтувалися головним чином на вивчення держави, його органів, прав людини, причому робилося це переважно, а те і винятково лише з юридичних позицій. Вони визнавали соціальний характер держави, але призивали юристів вивчати державу, її органи, її діяльність як систему правовідносин. В даний час ця школа своє значення втратила, але методи дослідження, вироблені нею, продовжують широко використовуватися в науці конституційного права.

Політологічна школа здобула остаточну перемогу в середині XX ст.. Її прихильники закликають вивчати не стільки норми конституційного права (іноді вони навіть ігнорують них), скільки реальну роль тих або інших інститутів державності, політичних інститутів. Не випадково в деяких франкомовних країнах предмет викладання тепер називається “Конституційне право і політичні інститути“.

Особливе місце займає теологічна школа. Вона відрізняється крайньою строкатістю поглядів своїх прихильників. Її праве крило нічого загального не має з лібералізмом. Воно співпадає з радикалістичним напрямком в особі релігійної інтерпретації, але визначена частина її прихильників, на яку мали вплив західні ідеї, і вони висловлюють ліберальні погляди, хоча і прикривають їх релігійною оболонкою. Вона представлена головним чином дослідженнями мусульманських юристів. Праці її прихильників пронизані ідеями халіфату — справедливого правління, що існувало, за їхніми твердженнями, за пророка Мухамеда і чотирьох «праведних» халіфів, яі його змінили. У прихильників цієї школи свій підхід до проблеми суверенітету (вони вважають, що всесвітній суверенітет належить аллахові), до виборів (вони часто заперечують корисність цього інституту, пропонуючи замінити вибори радою аш-шура — консультативним правлінням, тобто нарадою особливо авторитетних осіб при правителі держави), до інституту правового статусу особи (на їхню думку, рівність повинна здійснюватися відповідно до принципів шаріату, що припускає, зокрема, нерівноправність чоловіків і жінок, а головним вони вважають не права, а правові і моральні обов'язки перед Аллахом і громадою “правовірних“).