128.Радянський підпільно-партизанський рух опору.

До 1941 р. сталінське керівництво СРСР, розраховуючи в майбутній війні вести боротьбу на ворожій території, не подбало про підготовку організаторів підпілля і партизанської боротьби. Ця робота розгорнулася в ході війни. До вересня 1941 р. в Україні були створені 33 підпільні обкоми партії і 3,5 тис. диверсійно-партизанських груп. Проте дуже скоро німці, не без допомоги місцевого населення, змогли виявити і розгромити підпільників. Так, до літа 1942 р. з 3,5 тис. вищезазначених груп залишилося тільки 22. Проте на початок 1942 р. на території України діяло більше 90 партизанських загонів. Серед них своєю чисельністю, організованістю й активністю виділялися партизанські з'єднання під командуванням С. Ковпака, Є. Руднєва, А. Сабурова, Н. Наумова, П. Вершигори. Прагнучи налагодити централізоване керівництво партизанським рухом, ДКО ЗО травня 1942 р. створив при Ставці Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), начальником якого було призначено П. Пономаренка. В червні 1942 р. почав діяти Український штаб партизанського руху (УШПР), підпорядкований безпосередньо ЦК КП(б)У. Начальником штабу було призначено Т. Строкача. У місті Енгельс Саратовської області була створена спеціальна школа з підготовки партизанських командирів, підривників, зв'язківців, диверсантів і так далі. Особливо активний радянський партизанський рух в Україні розвернувся в 1943 р., коли більшість загонів, що раніше базувалися в брянських лісах, були перекинуті на українську територію, в основному до Полісся. У лютому-березні 1943 р. здійснив свій знаменитий рейд по Карпатах найчисленніший із партизанських загонів - С. Ковпака. Однією з причин того, що цей рейд виявився достатньо успішним, була та обставина, що ковпаківці досягли тимчасової угоди про нейтралітет із командирами УПА. Проте дуже швидко ця угода була порушена, і бої між радянськими партизанами і частинами УПА поновилися.. Боротьба з партизанами відволікала значні сили німців. Інколи вони кидали в каральні рейди до 50 тис. солдатів і офіцерів, але знищити партизанський рух були не в змозі.

129.Командири радянського партизанського руху. С. Ковпак,м. Наумов. О. Сабуров о. Федоров та інші.

КОВПАК СИДІР АРТЕМОВИЧ [26.5(7.6). 1887-11.12.1967] -український радянський воєнний і державний діяч, генерал-майор (з 1943). Н. у с. Котельві на Полтавщині. Учасник Першої світової війни. В 1918-19 К. очолив партизанський загін, боровся проти денікінців, пізніше у складі Червоної Армії - з військами П. Врангеля. В 1921-26 - військовий комісар у ряді міст Катеринославщини (Великий Товмак, Павлоград, Кривий Ріг та ін.). У 1937-41 - голова Путивльського міськвиконкому Сумської обл. Під час радянсько-німецької війни 1941-45 К. - командир Путивльського партизанського загону, пізніше -з'єднання партизан. У 1941-42 з'єднання К. здійснило рейди по Сумській, Курській і Брянській обл., у 1942-43 - рейд у Правобережну Україну, в 1943 - Карпатський рейд. Під час пересування у Карпатах ковпаківці вели бої з формуваннями Української Народної Самооборони та частинами Української Повстанської Армії. В 1944 з'єднання перейменовано у Першу українську партизанську дивізію ім. С. Ковпака (ком. П. Вершигора). 31946 К. -депутат Верховної Ради УРСР, міністр оборони УРСР. У 1947-67-заступник голови Верховної Ради УРСР, з квітня 1967 - член Президії Верховної Ради УРСР. Автор книги "Від Путивля до Карпат".САБУРОВ ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ [19.7(1.8).1908-15.4.1974]-російський радянський військовий діяч, Герой Радянського Союзу (1942), генерал-майор військ НКВС (з 1943). Н. у с.Ярушках Іжевського повіту В'ятської губернії (тепер у складі м. Іжевська, Удмуртія, Російська Федерація). У 1933-36 працював головою колгоспу в с.Половецькому Бердичівського р-ну Житомирської обл. УРСР. З 1936 - політпрацівник у Червоній армії. У 1936-38 служив в органах НКВС, напередодні німецько-радянської війни 1941-45 - політичний керівник управління пожежної охорони НКВС у Києві. У жовтні 1941 очолив радянський партизанський загін. З березня 1942 до квітня 1944 командував партизанським з'єднанням, що діяло у Сумській, Житомирській, Волинській, Рівненській та ін. областях України. За особистим розпорядженням Й.Сталіна у 1942 С. увійшов до складу нелегального ЦК КП(6)У. З жовтня 1942 - начальник штабу з керівництва партизанського руху Житомирської обл., був членом Житомирського обласного комітету КП(6)У. Радянські партизани під командуванням С., часто переодягнені в німецьку уніформу, здійснювали терористичні акції і чинили масові насильства щодо місцевого населення. Влітку 1944 очолив управління НКВС Дрогобицької області. С. був безпосереднім організатором військових операцій проти Української Повстанської Армії і підпілля ОУН, чим активно сприяв утвердженню сталінського тоталітарного режиму на західноукраїнських землях. Особисто брав участь у репресіях проти членів сімей учасників Руху Опору. У 1950 роках перебував на керівній роботі в органах внутрішніх справ УРСР і СРСР. Депутат Верховної Ради СРСР. Помер у Москві.Федоров Олексій (1901 – 1989)Міністр соціального забезпечення УРСР. Генерал-майор. Командир Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання, 1-й секретар Чернігівського і Волинського підпільних обкомів партіїВійськовий, політик, державний службовецьМісце народження: станиця Лоцманська Камянка (зараз в межах Дніпропетровська)Народився в селянській сім’ї. Закінчив чотири класи початкової школи. В 1920 році добровольцем пішов в Червону армію, брав участь в Громадянській війні. З 1924 року працював будівничим на залізниці. Член ЦКВКП(б) з 1827 року. В 1932 закінчив Чернігівський будівельний технікум. В 1932-1938 роках – на профспілковій і партійній роботі, з 1938 року – 1-й секретар Чернігівського обкому КП(б)У. Коли на території Чернігівщини почалася війна, ЦК КП(б)У затвердив склад Чернігівського підпільного обкому партії, де Олексій Федоров став першим секретарем підпільного обкому, начальником обласного штабу партизанського руху, командиром з’єднання партизанських загонів Чернігівської області. Взимку і навесні провів ряд бойових операцій. До початку 1943 року в з’єднанні під командуванням Федорова було 12 партизанських відділів з 5462 бійцями. 11 березня 1943 року його з’єднання вийшло в рейд на Правобережну Україну, з травня по червень передислокувавшись на Волинь і розширивши зону дій на Брянщину, Орловщину, а також на частину Білорусі. В квітні 1943 Федорову було присвоєно військове звання «генерал-майор». З 7 липня 1943 до 14 березня 1944 його партизани знищили 549 німецьких ешелонів з боєприпасами, пальним, технікою. В кінці березня 1944 року партизанське з’єднання, яким керував Федоров, при зустрічі з передовими частинами ЧА налічувало 5257 чоловік. В квітні 1944 року Олексія Федорова направили на партійну роботу. Він став першим секретарем Херсонського, Ізмаїльського, Житомирського обкомів партії. В 1950 році навчався на курсах Академії суспільних наук при ЦК партії. З 1957 до 1979 був міністром соціального забезпечення УРСР. Був членом президіуму Радянського комітету ветеранів війни, головою комісії у справах колишніх партизан при Президіумі ВР УРСР, депутатом ВР СРСР 1-11 скликань. Автор спогадів «Подпольный обком действует» (1947). Помер Олексій Федоров 9 вересня 1989 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.