119.Становище західноукраїнських земель у складі Румунії.

Українці в Румунії посідали третє місце за чисельністю після українського населення СРСР і Польщі. Офіційні румунські джерела обчислювали загальну кількість українців в понад 580 тис. чоловік. Натомість українські демографии періоду вважали, що кількість їх співвітчизників у Румунії наближалася до мільйона. У Румунії проживали три українські громади. Найбільша українська громада жила на Буковині. Ця історична область з центром у Чернівцях мала мішане населення. У північній її частині з давніх-давен мешкали українці, хоча було й немало румунських сіл. У часи Австро-Угорщини Буковина була автономною провінцією. Буковинські українці мали представництво у віденському парламенті і впливові позиції у місцевому самоуправлінні. Другу за чисельністю громаду становили українці анексованої у Росії Бессарабської губернії. Два південні повіти Бессарабії (Аккерманський та Ізмаїльський) мали мішане населення, в якому українці були найчисленнішою національною групою. Третю, найменшу громаду становили українці Марамуреша — історичної області з мішаним населенням, яку Румунія відібрала в Угорщини в 1919 р. Сюди, де проходив кордон із Закарпатською Україною, заходила смуга розселення карпатських русинів, тобто українців. Вдало скориставшись політичним хаосом, який постав у результаті розпаду Австро-Угорської і Російської імперій, Румунія захопила більшу територію, ніж ту, яку вона мала до вступу у Світову війну. Правлячі кола країни обрали шлях насильницької, агресивної румунізації. Це особливо негативно позначилося на долі українців: закривалися українські школи і культурно-освітні установи, людей переслідували за користування українською мовою. Назви населених пунктів були румунізовані. У 1936 р. з'явився спеціальний циркуляр, яким заборонялося вживати історичні назви в офіційних документах і в пресі. Навіть прізвища румунізувалися, тому що власті розглядали українців як «громадян румунського походження, які забули рідну мову». Румунізація торкнулася й церковної служби. Прискорено відбувалася ліквідація народних шкіл з українською мовою навчання у західноукраїнських землях під владою Румунії. У Північній Буковині в 1927 р. вже не залишалося жодної української школи. Економічний розвиток. Румунія була однією з найвідсталіших країн Європи. її панівні кола не мали ні здатності, ні бажання економічно розвивати новоприєднані території. Навпаки, нерідко наявне з довоєнних часів промислове устаткування вивозилося в центральні регіони Румунії. Зокрема, було демонтовано і вивезено устаткування Аккерманських трамвайних майстерень і прядильної фабрики, а також обладнання Ізмаїльського і Ренійського портів. Промислові підприємства Північної Буковини і Бессарабії залишалися, як і раніше, дрібними і напівкустарними. Не витримуючи конкуренції на світовому ринку, вони часто розорялися навіть у часи сприятливої кон'юнктури. За 1922 — 1929 pp. на Буковині було закрито 85 підприємств. Економічна криза настала в Румунії ще в 1928 р. Вона переросла в депресію, яка тривала майже до кінця 1930-х pp. В умовах кризи кількість промислових підприємств Північної Буковини скоротилася майже наполовину, а в Північній Буковині — на чверть. Робітники, яким вдалося зберегти роботу, одержували зарплату у половинному розмірі. Ще гіршим виявилося становище безробітних. Аграрна політика королівського уряду враховувала конкретні соціально-економічні умови різних українських земель. У Бессарабії, як і в усій Росії, поміщицька земля була поділена між селянами. Румунські власті після анексії краю не наважилися відразу відібрати експропрійовану у поміщиків власність. Замість цього вони встановили високі викупні платежі, щоб селянам стало невигідно користуватися цією землею. Поступово у селян було відібрано не менше половини поміщицької землі, яку повернули колишнім власникам. На Буковині у власність українських селян перейшло тільки 6 % поміщицьких земель. Середній розмір ділянки, яку одержували селяни під час аграрної реформи, не перевищував двох третин гектара. Натомість для румунських колоністів аграрна реформа створювала особливо сприятливі умори. Вони одержували півгектара під садибу, гектар пасовищ і 4, 5 гектара ріллі. Світова економічна криза 1929 — 1933 pp. тяжко вплинула на сільське господарство. Ціни на зернові культури істотно впали, на кукурудзу — майже в шість разів. У результаті посівні площі основних сільськогосподарських культур значно зменшилися. Високі податки і несприятлива ринкова кон'юнктура призводили до розорення селянських господарств. Політичне життя. Тяжке економічне становище основної маси населення і асиміляторська політика румунської адміністрації використовувалися керівництвом радянської Росії для розпалювання напруженості у Буковині і особливо в Бессарабії. Радянська Росія прагнула розгорнути широкий партизанський рух, який мав бути додатковим аргументом у дипломатичному тиску на Румунію, щоб та відмовилася від анексованих територій. Розгортання партизанської боротьби здійснювалося через місцеві комуністичні осередки. Вони одержували зброю і кошти через територію радянської України. Комуністичні осередки на Буковині були об'єднані в Компартію Буковини, яка тривалий час входила безпосередньо в КП(б)У на правах автономної крайової організації. Компартія Бессарабії діяла як автономна крайова організація, підпорядкована безпосередньо ЦК РКП(б). У 1922 р. вона була номінально підпорядкована Компартії Румунії, фактично ж залишалася під управлінням ЦК РКП(б). Компартію Буковини було визнано доцільним включити до складу Компартії Румунії тільки з 1926 р. Збройні загони повстанців діяли на всій території Бессарабії. Вони нападали на поміщицькі маєтки, приміщення сигуранци (таємної поліції) і жандармські пости, знищували засоби зв'язку. За 1918 — 1924 pp. відбулося понад 150 збройних виступів. Апогеєм цієї боротьби стало Татарбунарське повстання. В ніч на 16 вересня 1924 р. партизани захопили жандармський пост, пошту та інші установи Татарбунар. Влада перейшла до рук ревкому на чолі з О. Клюшніковим. Ревком почав роздавати зброю селянам і спрямовував їх на захоплення навколишніх сіл — Акмангіт, Михайлівку, Нерушай та ін. Комуністам вдалося підняти на повстання близько 6 тис. селян. Упродовж п'яти днів селяни тримали оборону. Важко сказати, на що сподівалися ті, хто посилав погано озброєні селянські загони у бій з жандармерією і армією. Ставити перед ними завдання з встановлення радянської влади у Бессарабії власними силами було чистою авантюрою. На допомогу Червоної армії розраховувати не доводилося. Молдавські селяни повстання не підтримали, а німці-колоністи активно виступали на боці румунських військ. У повсталі села увірвалися каральні загони поліції, жандармерії і армії. Вони жорстоко розправилися з селянами. Судові переслідування повсталих продовжувалися аж до 1929 р. З 1918 до 1927 р. на Буковині і в Бессарабії тривав воєнний стан, в умовах якого розгорнути легальну діяльність українських організацій було неможливо. Період 1928 — 1937 pp. виявився ліберальнішим. На Буковині з'явилася Українська національна партія на чолі з А. Залозецьким, якій вдалося провести своїх делегатів у парламент і заснувати ряд періодичних видань українською мовою. Однак у 1938 р. король заборонив політичні партії і встановив диктатуру військових. Буковина і Бессарабія були оголошені воєнною зоною. Опозиційна діяльність знову стала можливою тільки в нелегальних формах. У Бессарабії її проводили комуністи, а на Буковині став розвиватися й національний рух. Буковинська націоналістична організація на чолі з О. Зибачинським і Д. Квітковським була більш законспірована, ніж ОУН. Завдяки цьому їй вдалося уникнути урядових репресій.