88.Наслідки Першої світової війни для українського народу.

Війна справила руйнівний вплив на економіку воюючих країн, які опинилися на межі виснаження. Найтяжчих втрат зазнала Російська імперія, а відповідно й українські землі, які перебували в її складі. Припинилася зовнішня торгівля, завмерли величезні чорноморські порти. Війна відірвала від продуктивної праці мільйони українських селян і робітників. На початку війни було мобілізовано ЗО —40 % робітників кам'яновугільної промисловості Донбасу. Заводи і фабрики виконували все більше воєнних замовлень і скорочували виробництво предметів широкого вжитку.Жорстока війна та її наслідки спричинили гостре невдоволення серед багатьох верств українського народу, зростання революційно-визвольного руху. Спад страйкової боротьби, викликаний початком війни,"змінився навесні 1915 р. піднесенням. У цілому з початку війни до березня 1917 р. в Україні відбулося понад 370 страйків, у яких взяло участь близько 300 тис. робітників. Вони висували економічні вимоги, все активніше виступали проти самодержавства і війни. З серпня 1914 р. до кін. 1916 р. в Україні відбулося понад 160 селянських виступів, з них на Поділлі — 50, на Київщині — 32, на Харківщині — 28. Приблизно 20 % виступів супроводжувалися сутичками з поліцією та поміщицькою сторожею, близько третини — закінчувалися арештами й ув'язненнями селян.Слідом за робітниками та селянами на революційну боротьбу піднялися солдати. Вони відмовлялися йти в бій, убивали ненависних офіцерів, здавалися у полон тощо. З часом, зі зростанням політичної та національної свідомості, вони відкрито повставали, браталися із солдатами противника. Революційний рух робітників, селян та солдатських мас активізував демократичну інтелігенцію, зокрема студентську молодь.Усе це свідчило, що наприкінці 1916 — на поч. 1917 рр. в Україні, як і в усій Російській імперії, назріла глибока економічна та політична криза. Український народ, витримавши на поч. XX ст. чималі випробування, швидко наближався до нових соціальних потрясінь.

89.Українська революція 1917-1921 рр.: характеристика основних етапів.

Українська революція 1917–1921 років — черга подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917–1921 роках.Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. У період 1917–1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська держава, ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла. Отже, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком несконсолідованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, розбіжностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами. Однак, не досягши своєї цілі, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності. Украї́нська Наро́дна Респу́бліка - українська держава, що існувала в 1917 — 1920 роках на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві. Постала на місці південно-західних губерній Російської імперії, заселених українцями. Період дії: 4 (17) березня 1917 — 28 квітня 1918.очолювалася Центральною Радою на чолі з Михайлом Грушевським; Прорахунками Центральної влади були:-пізно Центральна рада вирішила основне соціальне питання-селянське. Лише 7 листопада 1917 року за третім універсалом Центральна рада приймає рішення про ліквідацію поміщицького землеволодіння і передачу землі селянам.-не було створено боєздатної національної армії.Лідери Центральної ради не мали єдиного плану про майбутній політичний устрій України: Микола Міхновський був прихильником повної самостійності України, Грушевський, Венниченко довгий час вірили в ідею федералізму.-не було створено дієвого державного апарату на рівні повітів і губерній.Отже, історичне значення Центральної ради полягало в тому, що це була перша спроба українства досягти самостійності в Україні. В ході Української революції пробудилась національна самосвідомість та юув набутий досвід державотворення після грудня 1918 року - 14 грудня 1918 року. — Директорією. Резюмуючи вищевикладене, можна зазначити, що головними причинами поразки Директорії були наступні:1. Директорія не мала дієздатної армії, особливою рисою якої стала отаманщина (отамани не виконували наказів, діяли свавільно тощо).2. У керівництві Директорії не було єдності у поглядах на перспективу національно-державного будівництва. Пошук компромісів часто приводив до загострень особистих відносин між політичними діячами та партіями.3. По-справжньому не було створено інститутської влади. Селянська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію.4. Проведення аграрної реформи затягувалося, й вона мала популістський характер. Закон про ліквідацію приватної власності не втілювався в життя; земельна власність іноземних поміщиків оголошувалася недоторканою тощо.5. Психологічним аспектом поразки Директорії можна назвати відсутність у селян загальнонаціональних інтересів; виявлялася інертність у справі захисту власної держави.6. У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Антанти, які не визнавали Директорію та почали воєнну інтервенцію. Проголошена 7 листопада 1917 року, після більшовицького жовтневого перевороту, як автономна республіка у складі Російської республіки. 22 січня 1918 року, після українсько-більшовицької війни, проголошена незалежною державою. До березня 1918 року користувалася міжнародною підтримкою Німецької імперії. Після поразки останньої в Першій світовій війні опинилася в міжнародній ізоляції. Проводила внутрішню політику, спираючись на соціалістичну популістичну ідеологію. 22 січня 1919 року об'єдналася із Західно-Українською Народною Республікою. Ліквідована в ході поразки українських визвольних змагань 1917 — 1920 років. В 1921 році територія республіки була поділена між Польщею з одного боку УРСР і Радянською Росією з другого. Протягом 12 листопада 1920 — 22 серпня 1992 року Уряд республіки перебував у вигнанні.Отже, поразку української революції 1917–1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика з діаспори І. Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.