23.Утворення Галицько-Волинського князівства

З усіх князівств на території сучасної України першою відокремилася від Києва Галичина. Використовуючи всі засоби -- як чесні, так і нечесні, хитрому князеві Володимирку (1124--1153) вдалося підпорядкувати своїй владі все князівство і згодом успішно протистояти намаганням великих князів київських впливати на розвиток подій у Галичині. Спираючись на це досягнення, його обдарований син Ярослав Осмомисл (1153--1187), тобто «людина, що має вісім відчуттів», розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові. Забезпечуючи собі мир і процвітання, Ярослав підтримував дружні стосунки з угорцями та Фрідріхом І Барбароссою з Німеччини. З піднесенням Галичини процвітали і її бояри. За Ярославового правління вони стали настільки впливовими, що примусили князя, який перебував у апогеї могутності, зректися своєї другої жінки Анастасії і згодом спалили її на вогнищі.По смерті Ярослава почався хаос. Його син Володимир (1187--1199), останній із династії Ростиславичів, за словами літописця, «думи не любив із мужами своїми». Незабаром бояри повстали протії нього, змусивши рятуватися в Угорщині. Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира на престол, але, прийшовши у Галичину, проголосив цю землю своєю. Коли проти чужинців почали вибухати народні повстання, Володимир помирився з боярами й вигнав мадярів. До чого ж привели всі ці роки сутичок і спустошення? Хоч Володимир урешті знову сів на престол, він став залежати від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізод став типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об'єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слабших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється інший сильний князь і не опановує ситуацію.Хоч піднесення Галичини переконливо свідчило про зростаюче значення окраїн, її союз із Волинню обіцяв принести ще вагоміші, навіть епохальні наслідки для всієї Східної Європи. Людиною, що здійснила таке об'єднання, був волинський князь Роман Мстиславич (1173--1205). Із самої юності він поринув у політичну боротьбу. В 1168 р., коли його батько, волинський князь Мстислав, змагався із суздальським князем Андрієм Боголюбським за київський стіл на півдні, Роман був запрошений князювати у Новгороді, щоб захистити місто від агресивних зазіхань Суздалі на півночі. У 1173 р. після смерті батька, Роман сів на волинський стіл, відновивши разпорошені й занедбані маєтки свого роду. В 1188 р. галицькі бояри запросили його князювати, але зробити це йому перешкодили суперники й вороже настроєні боярські угруповання. Лише у 1199р. він зміг повернутися в Галичину та об'єднати її з Волинню, створивши на політичній карті Східної Європи нову величну державу на чолі з енергійним, діяльним і талановитим князем.У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні, княжої влади, тобто обслабленні бояр, багато з яких він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Як і в інших країнах Європи, союзниками князя в боротьбі з олігархією виступали міщани та дрібні бояри. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнішній політиці. В 1203 р., об'єднавши Волинь із Галичиною, він завдає поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Здавалося, от-от має відбутися об'єднання всіх колишніх київських земель, що складають територію сучасної України. Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд нечувано успішних походів на половців, разом із тим він заглибився далеко на північ у польські та литовські землі. Прагнення розширити межі своїх і без того величезних володінь стало причиною його смерті. В 1205 р., йдучи польськими землями, Роман потрапив у засідку й загинув. Територіальне об'єднання, яке він створив, протрималося всього шість років -- занадто короткий час, щоб із нього могло викристалізуватися якесь стійке політичне ціле. І все ж сучасники Романа на визнання його видатних досягнень називали його «Великим» і «повелителем усієї Русі».