107. Правові умови та вимоги режиму заповідання особливо охоронюваних територій

ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає території, що підлягають особливій охороні та встановлює основні засади їх правового режиму. Так, ст. 60 ЗУ до системи природних територій, що підлягає особливій охороні включає природні території, що мають велику екологічну цінність як унікальні та типові природні комплекси. Такі території утворюють єдину територіальну систему і включають території природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші типи територій, що визначаються законодавством України.

Ділянки суші та водного простору, природні комплекси й об'єкти, які мають особливу екологічну, наукову, естетичну і економічну цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів тварин і рослин, підтримання загального екологічного балансу та фонового моніторингу навколишнього природного середовища, вилучаються з господарського використання повністю або частково і оголошуються територією чи об'єктом природно-заповідного фонду України.

До складу природно-заповідного фонду України входять державні заповідники, природні національні парки, заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, заповідні урочища.

Закон України «Про природно-заповідний фонд України» врегульовує питання режиму заповідання природно-заповідного фонду окремо за кожною його складовою.

Загалом, на кожному об’єкті ПЗФ встановлюються переважно заборони шляхом зонування цих територій. Так, наприклад, природні заповідники мають такі зони: - зона заповідання (особливі види; заборонено майже все, лише можуть виконуватись відновлювальні роботи, протипожежні заходи); - буферна зона (запобігання негативного впливу прилеглих територій); - зона антропогенних ландшафтів (території земле-, лісо-, водокористування, рекреації); - зони регульованого заповідального режиму (регіональні парки, урочища). Окрім цього на суб’єктів господарювання, що провадять госп. діяльність на територіях ПЗФ накладаються додаткові обмеження (вони підлягають державній реєстрації, укладають охоронні договори), а види використання об’єктів ПЗФ визначаються у положеннях про окремі види ПЗФ.

Курортними і лікувально-оздоровчими зонами визнаються території, які мають виражені природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоровлення людей.

З метою охорони природних якостей та лікувальних факторів курортних зон, запобігання їх псуванню, забрудненню і виснаженню встановлюються округи їх санітарної охорони (у складі округів – до 3 зон). Розміри і режим визначаються масштабами використання.

1 зона – зона суворого режиму – охоплює водозабірні споруди, природні джерела, ділянки з родовищами. Тут забороняється майже все, крім використання природно-лікувальних факторів.

2 зона – зона обмежень – дозволяється розміщення санітарно-курортних закладів, парків, лісопарків.

3 зона – зона спостережень – межа округу санітарної охорони курорту, тут заборонено будівництво підприємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно впливати на ландшафтно-кліматичні умови, стан повітря, грунту та вод курорту; спуск на рельєф неочищених промислових та побутових стічних вод, проведення вирубок зелених насаджень (крім санітарних рубок).

В межах курортних і лікувально-оздоровчих зон забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на лікувальні якості і санітарний стан території, що підлягає особливій охороні.

Рекреаційними зонами є ділянки суші і водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму.

На території рекреаційних зон забороняються:

а) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням;

б) зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за прямим призначенням.