1.Історіографія як наукова дисципліна Історіографія -  це наукова дисципліна, яка вивчає історію історичної думки , являється важливим моментом в процесі самопізнання людського суспільства.Слово «історіографія» французького походження, у 14 ст. історіографами називали художників, які малювали мініатюри на певний сюжет. З 16 ст. історіографами називались письменники якому доручалось написати історію країни. ще у 19 ст. під історіографією розуміли історію.сукупність публікацій якоїсь теми чи проблеми.історіографія це історія історичної думки, яка являється одною з важливіших форм самопізнання людського суспільства.Предмет який вивчає історію історичної думки. У системі історіографії розрізняється загальна, предметна і проблемна історіографія. Загальна історіографія досліджує виникнення історичних знань, перетворення їх на науку, розвиток науки у зв'язку із суспільними проблеми й пізнавальними законами; в загальній історіографії можна виокремити напрям, який називається порівняльною історіографією і який дає можливість побачити, чим відрізняються погляди людей на своє минуле за різних культурно -історичних умов, і генералізувати ці погляди в єдиний процес осягнення всесвітньої історії. Предметна ысторыогрыя - це історіографія історії окремих регіонів, країн або напрямів людської діяльності (історії культури, історії економічного життя, історії державності тощо). Проблемнаісторіографія - це вивчення історії опрацювання певних проблем історичної науки, процесу поглиблення знань з певної теми, характеристика стану її розробленості. На проблемному рівні особливо чітко постають науково-прикладні, практичні завдання історіографії - дати відповіді на три запитання (ці відповіді, власне, й мають бути обгрунтуванням діяльності розробки тієї чи іншої теми): які проблеми розроблені з достатньою повнотою і якою мірою можна спиратися на результати праці своїх попередників? які проблеми порушувалися, але не знайшли повного розв'язання чи розв'язані неправильно й потребують нових відповідей? які проблеми не порушувалися в літературі й потребують опрацювання?

2.Криза ортодоксального позитивізму в Англії наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Розпочалася періодом скептицизму - Джон Тірел «Християнський світ на роздоріжжі». Основна думка твору полягає в тому ,що все життя проходить під егідою смерті .Збільшилася Лондонська школа економіки. Розрізняють такі ступені скептецизму :1.скептизм теорія європоцентризму.2.Змініна ставлення до ідей прогресу.3.Змінилося відношення до історії.4. Змінився погляд на історію як на точну науку . Риси функціонування історіографії в даний період:1.історія перейшла на строну політики(Дж.Тревельян лідер Вігів в історії, Генрі Максуел лідер Торі «Вік історії» усі провали в зовнішній політиці покладалися на плечі Вігів)2.Економічна тематика політики (Джон Гобсон, «Імперіалізм»)3.Тема колоніальної політики (Едуард Егархард «історія англійської колоніальної політики» «Історія географії Британської імперії» Чарльз Люкас «Великий Рим та Британська імперія»)4. Тема зовнішньої політики (Джон ноуліс «Життя Наполеона Бонопарда», Гарольд Темпермедр, роберт Вотсон « Історія англійського проникнення на Балкани»)

3. Антична історіографія. Давня історіографія, як послідовна картина минулих людських діянь,народилася у античній Греції. Вона виникла з прагнення грецьких мислителів встановлювати і записувати для нащадків те, що вони вважали правдивим і потрібним для осмислення сучасного життя. Греки вперше поставилися до минулого не як до міфа, легенди, а як до знання, яким варто оволодіти задля кращої орієнтації в оточуючій дійсності. Історики античності виокремили історію з інших жанрів письменства, хоча й близьким до літературно-мистецької творчості (муза історії Кліо у грецькій міфології була патронкою цього виду літературної діяльності). Вони поклали край міфологічному синкретизму, який нерозривно зв’язував діла богів і людей, визначили зміст суспільного життя як наслідок діяльності конкретних особистостей і громад, а політику, як вияв цієї діяльності, розробили засади історичної наррації, яка полягала у послідовному описі історичних подій у їх причинно-наслідковому зв’язку У античній історіографії склалося два підходи до розуміння суспільного значення історичних знань і, відповідно, завдань історика: перший (“нарративний”) спрямовував зусилля на “правдиве” відбиття минулих подій на підставі критичного осмислення різноманітних джерел, як писемних, так і усних, особистих спостережень (Геродот); другий (“праґматичний”) ставив на перший план виховне призначення історичної інформації і тому приділяв більше уваги формі історичних творів (мові і стилю), котрі повинні “просвітити” і через емоції переконати читача й слухача (Фукідід). Назагал, антична історіографія демонструвала велику залежність від політичного й духовного стану тогочасного соціуму.

4. Культурно – історичний синтез К. Лампрехта. Карл Лампрехт (1856-1915) - талановитий лейпцігський історик. Він зробив спробу переглянути теоретико-методологічні основи німецькій історіографії і замінити ранкеанскій ідеалізм новим культурно-історичним синтезом на позитивістської основі.У методологічному плані Лампрехт більш всіх німецьких істориків сприйняв позитивістські ідеї, зробивши наголос при цьому на соціально-психологічному тлумаченні закономірностей історичного розвитку. У 1891-1909 він написав роботу «Історія Німеччини». Метод - культурно-історичного синтезу. Об'єкт вивчення - колектив, а не особистість. Рушійна сила - соціальна психіка. Історія німецького народу - зміна культурно-історичних епох. Зміни соціальної психології обумовлені саморозвитком самої психології, в результаті якого відбувалося формування нових соціальних і економічних інститутів.Він виділяв шість культурно-історичних епох: 1. анімізм, 2. символізм, 3. тіпізма, 4. конвенціоналізм, 5. індивідуалізм, 6. суб'єктивізм. Для них характерно:1. Існування пологів, колективної власності і примітивного комунізму2. Виникнення племен, розподіл праці і зародження соціальної нерівності3. Виникнення держави і суспільства індивідуальних власників4. З 12 століття - епоха договірного ладу - велика феодальна вотчина і переважання натурального господарства5. З 16 століття, коли німецька національна свідомість звільняється від духовного засилля церкви і починається розвиток особистої ініціативи і грошового господарства6. У 19 столітті - людський дух остаточно звільнився від пут станового і корпоративного поділу і отримав повну свободу прояву у сфері економічної діяльності. Цю форму життя може захистити тільки сильна держава і воно виникло.В основі концепції Лампрехта лежала не просто теорія факторів, а концепція розвитку національно-соціальної психології. Він використовував елементи позитивістських уявлень І. Тен, О.Конта, Г.Шмоллера і протистояв матеріалістичної теорії соціально-економічних формацій, критикуючи однобічність марксизму.Лампрехт стояв на грунті визнання об'єктивної закономірності і причинності в історії, критикував занепалу історико-дипломатичну історію Ранке і накликав на себе гнів колег. Його звинуватили в матеріалізмі і назвали марксистом.У 1909 р він створив Інститут культурної та загальної історії. У ході тривалої дискусії Лампрехт здав свої позиції і зазнав поразки. З поразкою Лампрехта в німецькій історіографії було зламано вплив позитивістської методології, над якою взяли верх чисто ідеалістичні теорії історичного пізнання.

5. Християнська історіографія. Вихідним моментом переходу від античності до середньовіччя була криза Римської імперії ІІІ-ІV ст. Виникнення і поширення християнства, створення християнських громад свідчили про застаріння і недостатність панівних філософських і етичних вчень, всієї системи цінностей, які пояснювали світовий порядок і місце людини в ньому. На початку ІV ст. християнські ідеологія і культ перетворилисz з протесту поневолених і знедолених у офіційно визнану релігію, у спосіб світобачення і систему морально-духовних цінностей. Християнство посіло домінуючі позиції у занепадаючій імперії, зорганізувалося у потужну, всеохоплюючу і суворо ієрархізовану структуру релігійного інституту церкви. Християнські громади втратили свій примітивно-зрівняльний характер, дуже швидко канув у Лету їхній первісний демократизм. Християнський культ віднайшов своє місце у системі державної влади і авторитету. У такому новому статусі християнська церква зустріла нашестя варварів і крах Західної Римської імперії. Теологічна історія стала єдиною методологією опису і розуміння минулого, обов’язковим світоглядом освічених європейців, які намагалися наповнити “священу історію” живими прикладами реального життя. Проте, як зазначалося вище, християнське світобачення розвивалось і видозмінювалось в залежності від політичних, ідеологічних і культурних умов, стану церкви та інших чинників. Нагромаджуваний досвід освоєння дійсності і осмислення минулого неодмінно вносив нові елементи у історичну картину світу. Доцільно коротко прослідкувати головні етапи еволюції європейської історичної думки, врахувавши кристалізацію поступового поділу континенту на Захід і Схід, які мали особливості у суспільно-політичному й культурно-духовному розвитку.

10. Великогерманська історична школа. Ю. Фіккер. Фіккер (Ficker) Юліус фон (30.4.1826, Падерборн, - 10.7.1902, Інсбрук), австрійський історик. Професор університету в Інсбруку (з 1852). Представник реакційно-католицької Великонімецької історичної школи, яка намагалася історично обгрунтувати необхідність об'єднання Німеччини навколо Австрії під егідою династії Габсбургів. Полемізуючи з позицій цієї школи з Г. Зібель, возвеличував у своїх роботах середньовічну "Священну Римську імперію" і італійську політику її імператорів як нібито плідну для історичних доль Німеччини. Крупний знавець середньовічних юридичних джерел, Ф. брав участь в їх публікації.

6. Школа “історії права” в німецькій історіографії Ф. Савін’ї, Ф. Ейнгорн. Ще однією концепцією вузького розуміння права є історична школа права. Ця течія виникла в першій чверті XIX ст. і майже повністю витіснила пануючу на той час природну школу. Відомими представниками цієї школи права були німецькі юристи Г. Гуго, К. Савін'ї, Г. Пухта. Були прихильники історичної школи права і в Російський імперії, взагалі ця школа мала значний вплив на вітчизняну юридичну науку.У межах історичної школи критикувалась та не визнавалась думка природно-правової течії про те, що існують загальне для усіх народів право, яке корениться в людському розумі, і запропонували нове бачення права. Відповідно до історичної школи права, немає єдиного, загальнолюдського права. У кожного народу є своє, властиве тільки йому право, як і своя мова. Представники цього погляду стверджували, що право є результатом історичного процесу. Але К. Савін'ї, і, зокрема Г. Пухта, в історичному процесі вбачали незакономірно зумовлені зміни суспільних відносин, а "саморозвиток народного духу". Відповідно суспільне життя кожного народу визначається особливим народним духом, який притаманний цьому народу. Право кожного народу, як прояв цього народного духу, створюється поступово і самостійно, як і мова кожного народу.Розвиток права історична школа розглядає як мирний, спокійний процес, без стрибків, проривів і боротьби. її представники заперечували проти всяких суттєвих змін діючого права під приводом, що законодавче втручання в розвиток права суперечить народному духу, який встановлює потрібні правові форми. Вони вважають, що звичаї і давні закони існують, витікаючи з народного духу. Тому вони і є найкращою формою права.Думка про те, що вирішальна роль в утворенні права належить регулюванню зверху, оголошувалося "юридичним марнотратством". Акти законодавчої влади доповнюють діюче право, але "створити" його цілком вони не можуть. Законодавство безсиле боротися зі злом, що зустрічається в житті.Із цих позицій історична школа права відстоювала право, яке діяло в Німеччині і закріплювало застарілі феодально-кріпосницькі інститути, різко виступала проти будь-яких змін і нових віянь, зокрема проти пропозицій щодо створення загально-німецького цивільного кодексу. Призначення юридичних інститутів - служити опорою зовнішнього порядку, яким би цей порядок не був.Історична школа права зробила значний вплив на наступний розвиток правової думки, особливо па психологічну й соціологічну теорії.До слабких сторін історичної школи права можна віднести: фактичне ігнорування змістовної сторони права;існуюче правове регулювання (у цьому випадку слід читати: правові звичаї) завжди в більшому або меншому ступені не відповідає реально існуючим у суспільстві відносинам. Нормативне регулювання, як правило, при такому підході буде відставати від потреб існуючих й/або необхідних суспільних відносин; затушовується політико-ідеологічний аспект у правовому регулюванні;ігнорується самостійне значення суб'єктивного права тощо.А до її сильних сторін: історична школа права звернула увагу на необхідність вивчення історії права, дослідження пам'яток права;чітко зрозумілий механізм захисту й реалізації права, що дає підставу говорити про забезпечений характер праваправо (як правовий звичай) може розглядатись, як засіб протидії режиму сваволі й беззаконня з боку окремих представників держави, а іноді й держави в цілому право забезпечує стабільний порядок у суспільстві, а суб'єкти правовідносин одержують чітку модель бажаного з погляду права (у цьому випадку слід читати: "народного духу" і правового звичаю) поводження; чітко окреслено коло прав й обов'язків учасників правовідносин тощо.

8. “Історія об’єднаних штатів” Д. Бенкрофта. Джордж Банкрофт народився в Вустере, Массачусетсі; син також відомого своєю літературною діяльністю проповідника Аарона Банкрофта, першого президента Американської унітаріанській асоціації; вступив до Гарварду у віці 13 років і закінчив його в 1817 році. У 1818 році відправився до Німеччини, де слухав лекції в Геттінгенському університеті; в 1820 році отримав диплом доктора філософії і в 1821 році здійснив подорож по Німеччині, Франції, Швейцарії та Італії, під час якого відвідав Гете у Веймарі. В кінці XIX - початку XX століття на сторінках Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона було сказано, що Банкрофта належить перше місце в ряду письменників, що займалися в XIX столітті історією Америки .Написана ним історія Сполучених Штатів є зрілим плодом всієї літературної його діяльності; опис подій доведено в ній до кінця Війни за незалежність в 1782 році. Продовженням його служить твір «History of the formation of the constitution of the United States» (1882, 2 томи); ювілейне видання його історії Штатів в шести томах вийшло в 1876 році з нагоди святкування столітньої річниці незалежності Сполучених Штатів. Крім того, ним написані: «Literary and historical miscellanies» (1855); «History of the colonisation of the United States» (1882].

7. Гуманістична історіографія в Західній Європі. Гуманістична історіографія заклала основи нової періодизації історії - не за В«чотирьом монархиямВ» (Ассиро-Вавилонська, Мідо-Персидська, Греко-Македонська, Римська), як було прийнято в середні століття, а за трьома періодами - В«древньоїВ», В«середньовічноїВ» і В«Нової історіїВ» (до останньої вони відносили свій час), якій історична наука користується до цих пір. Правда, гуманісти вкладали в неї культурно-історичний зміст, не враховуючи відмінностей у соціально-економічних відносинах кожного з цих періодів. В епоху гуманізму зазнав значних зміни і мова історичних творів. У зв'язку із загальним розвитком національної свідомості в XVI ст. у всіх країнах Західної Європи гуманісти в своїх книгах поряд з латиною, яку вони намагалися максимально наблизити до класичної, все ширше починають використовувати національні, більш доступні широкому читачеві мови: італійська, французька, англійська, німецька. Гуманістична історіографія являла собою лише зародкову форму наукового знання в історії. Вона не змогла повністю подолати слабкі сторони середньовічної історичної літератури, а почасти повторила їх через індивідуалістичних рис гуманістичного світогляду. Як і середньовічні хроністи, історики-гуманісти в більшості випадків розглядали історію як результат діяльності окремих особистостей, обмежувалися описом політичних подій. Захоплене, некритичне ставлення до античної традиції спонукало їх нерідко жертвувати достовірністю зображення подій заради помилкового пафосу, риторики чи чистоти латинської мови, описуючи ці події за допомогою римської термінології, часто їм зовсім не адекватною (латинський пуризм). Вчені-гуманісти при всьому негативному відношенні до теологічному мисленню середньовіччя рідко насмілювалися відкрито схрестити зброю з церквою, уникали прямих випадів проти неї (у тому числі і в історичних творах). Багато хто з них служили в папської курії, часто жили і працювали при дворах государів в якості офіційних історіографів, вихваляючи своїх покровителів. Їм, як правило, не вистачало історизму: звеличуючи історію Стародавнього світу, вони зневажливо ставилися до історії середніх століть, вбачаючи в ній тільки час занепаду культури і знань, ніж надовго визначили негативне ставлення до цієї епохи (середнім століттям). При всьому тому в загальному розвитку європейської історичної думки гуманістична історіографія була великим кроком вперед, етапом зародження перших паростків наукового підходу до історії. Батьківщиною гуманістичної історичної думки була Італія. Тут вона розвивається з початку XV в., Що було пов'язано з виникненням в цій країні елементів капіталізму і перших форм світогляду. Основні напрямки гуманістичної історіографії склалися саме в Італії. Пізніше, в XVI ст., Вони виявляються і в інших країнах Західної Європи з міру розвитку там капіталістичних відносин і поширення гуманістичного світогляду.

9. Соціологічна та історична думка за доби англійської революції та Реставрації XVII ст. Велику роль в утопіях XVII століття відігравала релігія, при цьому вірою в друге пришестя і встановлення тисячоліття божого правління, перейнялися не лише фанатики, а й цілком освічені, розумні і шановані люди. Це було справді новий час, події разразившиеся в Англії дуже багатьох, і не тільки англійців, змусили по-іншому поглянути на існуючий державний лад, на монархію.Це був далеко не перший випадок, коли монарх помер не природною смертю, але вперше це був смертний вирок винесений підданими цього монарха і наведений у виконання ними ж, причому всенародно. Вперше багатовікові підвалини були настільки сильно розхитані, і, не дивлячись на Реставрацію, що трапилася десять років потому, шляхи назад, до колишнім уявленням, вже не було.Головною відмінністю всіх утопічних теорій періоду революції від Утопії Мора було те, що по суті, майже всі вони були реально здійсненні. Деякі в тій чи іншій мірі, але в цілому, і подальша історія це довела, вони були політичними програмами, багато пунктів яких нащадки діячів Англійської буржуазної революції втілювали в життя багато років потому. Наприклад, основні положення Народного угоди, висунуті левеллерами, є прообразом основ більшості конституцій .Чи був реальний шанс на здійснення хоча б деяких з цих програм? Я думаю, що так. Нехай і недовго, але республіка в Англії існувала, і те, чого зміг досягти Кромвель в якості протектора, можливо, не вдалося б більшості королів, що сиділи на престолі до і після нього.

11. Філософія історії в західноєвропейському просвітництві. "Ідеї до філософії історії людства" Йогана Гердера. Своє філософсько-історичне вчення І.Г. Гердер виклав у кількох працях: "Ще одна спроба філософії історії для виховання людства"(1773), "Ідеї до філософії історії людства" (1782—1791) та "Листи для заохочення гуманності " (1793—1797). Втім, окремі дуже важливі філософсько-історичні ідеї філософ висловлював і в інших своїх працях. Так, скажімо, ще у рукописній версії начерку "Про новітню німецьку літературу. Фрагменти" він ставить завдання розробити "всезагальну історію людського роду"; у "Дорожньому щоденнику" формулює ідею, що пізніше стане наріжним положенням його філософсько-історичної системи, — про самоцінність і самобутність різних народів як своєрідних індивідів історії. Він також дає своє визначення мети людської історії, котре конкретизується у його основній праці з філософії історії — в "Ідеях до філософії історії людства", де він проголошував, що "людський рід в усі віки, лише в кожному по-своєму, має за мету людське щастя".Гердер вважає неприйнятним і європоцентристськи орієнтоване тлумачення просвітниками всесвітньої історії як глобального, єдиного, однолінійного та прямолінійного, неухильного поступу, вершиною якого проголошувалося індустріальне європейське суспільство. Відкидаючи європоцентристське бачення всесвітньої історії, він на запитання, "Який народ в історії був найщасливішим?", відповідає: "В певний час і за певних умов кожний народ переживає подібний період, або ж він ніколи не був народом"24. Піддаючи критиці просвітницьку інтерпретацію історичного прогресу, Гердер стверджує: подібна інтерпретація грунтувалася на підтягуванні чи навіть вигадуванні фактів ПІД наперед сформульовані тези, тоді як факти, що суперечили означеним тезам, применшувалися і замовчувалися; "слова приймалися за факти, просвітництво за щастя, чисельніші та тонкі думки за доброчинність, і таким чином були створені романи про всезагальне прогресивне вдосконалення світу, романи" в які не вірив ніхто, принаймні не вірив справжній дослідник історії і людського серця"25. Підкреслюючи надуманість, штучність подібного тлумачення історичного процесу, філософ зазначав, що трактування, за яким в історії все йшло б по ниточці і кожна наступна людина чи кожне наступне покоління вдосконалювалися б відповідно до ідеалів автора подібного трактування, видає бажане за дійсне, повністю ігноруючи реальні суперечності історичного розвитку.

12. Британська історіографія другої половини ХХ ст. Проблема зовнішньої політики Великої Британії у міжвоєнний період завжди активно розроблялася британськими істориками. Це питання і сьогодні викликає ряд суперечностей, що зумовлює зростання інтересу сучасних дослідників до подальшого вивчення особливостей зовнішньої політики Англії протягом 20-30-х років ХХ століття. У своїх працях англійські вчені розкривають цілі, завдання, мотиви, якими керувалися тогочасні урядові кола Великої Британії, прорахунки, яких вони припустилися, можливі альтернативи тогочасній політиці, обґрунтовують правильність або ж хибність відповідної зовнішньої політики. «Британія: дослідження з історії зовнішньої політики від Версальського договору до початку війни» Е. Карра, яка була видана у 1939 році. Дослідник висвітлює основні принципи, що були покладені в основу британської зовнішньої політики, він намагається проаналізувати роль Великої Британії у розв’язанні Другої світової війни. У даній праці Е. Карр відстоює необхідність «політики умиротворення» в тих умов, в яких знаходилася Англія у 1920-30х роках, оскільки вона не володіла достатньою кількістю економічних та політичних ресурсів для виконання зобов’язань перед світом. «Британська зовнішня політика з часів Версалю» вийшла у 1940 році, у ній автор дає загальний нарис англійської зовнішньої політики за минулі роки, намагаючись охопити усі найважливіші факти цього періоду. Дослідник зробив спробу прослідкувати зміни позицій Англії стосовно інших європейських держав. Не дивлячись на те, що книга невелика за обсягом, на наш погляд, В. Медлікоту вдалося виконати поставлене перед собою завдання. Весь повоєнний період англійської історії В. Медлікот поділяє на два періоди: 1) 1918-1930 роки, 2) 1931-1939 роки і звертає увагу на суперечливість англійської зовнішньої політики. Г. Гуч у своєму дослідженні «Британська зовнішня політика 1919-1939» [3] критикує політику британської дипломатії між двома війнами. Він звертає увагу на протиріччя в англійській зовнішньополітичній діяльності, політику «умиротворення» Великої Британії пояснює недалекоглядністю урядових кіл, розкриває роль Н. Чемберлена у її проведенні. Британські історики дослідили найрізноманітніші напрями зовнішньої політики Великої Британії з 1918 по 1939 роки, створили як об'ємні монографії загального плану, так і досить вузькі, але надзвичайно глибокі й аргументовані наукові дослідження з даної проблеми. Однак, і до сьогодні відсутній єдиний та цілісний підхід до питання еволюції зовнішньополітичного курсу Великої Британії протягом міжвоєнного періоду. Головним завданням британських фахівців залишається комплексне вивчення проблеми зовнішньої політики Великої Британії у 1920-30 ті роки.

13. Теорія прогресу західноєвропейських просвітителів. "Ескіз історичної картини прогресу людства" Ж.А. Кондорсе. Французький мислитель Жан Антуан Кондорсе (1743-1794) у своїй роботі "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму" спробував простежити єдину лінію розвитку людини, його здібностей і потреб. Кондорсе веде мову не про окремих людей, а про розвиток здібностей людського роду в цілому. Його цікавлять не різні історичні факти, а те загальне, що мається в різних представників людського роду. Науку, що буде досліджувати цю проблему, Кондорсе схильний іменувати метафізикою, тобто сугубо філософської по характері. При цьому треба відзначити, що цей мислитель як суб'єкта історії думає не окремих людей, а суспільство. Людина тому і здатна до розвитку, що людські суспільства послідовно проходять різні епохи. На першій стадії цивілізації людський рід складався з невеликих суспільств, здатних на прості форми діяльності і свідомості. Картина розвитку людського роду, намальована Кондорсе, нараховує дев'ять епох. Повільне скорення сил природи поступово наближає людство до щасливого стану. Ідея Ж.А.Кондорсе полягає в тому, що прогрес людини і насамперед людського роду в цілому здійснюється в процесі неухильного руху людського розуму по шляху діяльного освоєння зовнішнього світу. Розум є як би внутрішня здатність людини пристосовуватися до спочатку далекого зовнішнього середовища, що поступово відступає перед постійно зростаючою міццю людських здібностей. Усе, чого домагається людський рід, є завоювання його розуму і відвойована в природи реальність. Концепція Ж.А.Кондорсе - приклад глибокого філософського аналізу історії людського роду, суспільства, культури, цивілізації. Отже, буття людини базується на нерозривному зв'язку з природою, її силами і відносинами. Природа відкривається людині в тонкості наукового експерименту, доцільності технічних пристроїв, яскравості художніх образів, благоговінні релігійного почуття, логіці політичного рішення, механізмах промислової праці і іншому. У філософії аналіз буття людини неможливий без звертання до природних підстав сутності людини і до діяльного розгортання його сутнісних сил.

14. Початок формування "нової наукової школи" в західноєвропейській історіографії на рубежі XIX - поч. XX ст.  Серед численних інтерпретацій історії у ХХ ст. можна виділити три провідних теоретичних напрями, які вчинили помітний вплив на історіографічну практику: (1) “нова історична наука”, яка прагнула зберегти науковий характер історії на засадах соціологічного підходу, (2) філософія історії, що привернула увагу до ролі метатеорії в історії, (3) “філософія історії життя”, яка поставила у центр розгляду суб’єктивний світ людини.

15. Історико-соціологічні ідеї західноєвропейських просвітителів. Ж.Ж. Руссо. Жан-Жак Руссо (1712-1778) - французький філософ-просвітитель, політичний мислитель, письменник, теоретик мистецтва. Народився в Женеві, в сім'ї годинникаря. Систематичної освіти не отримав. Прибувши до Парижа на початку 40-х років, Руссо вступив тут у близькі відносини з Дідро, Даламбером та іншими просвітителями. Співпрацював у «Енциклопедії». Широку популярність Руссо отримав після виходу «Міркування про науки і мистецтва», невеликого твору, написаного на конкурс, оголошений Дижонской академією: сприяло відродження наук і мистецтв поліпшення моралі? Слава оригінального мислителя усталилася за Руссо після виходу інших його творів, зокрема «Міркування про походження і основах нерівності між людьми» (1755). Найзнаменитіший і впливове твір Руссо - «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762), що витримало безліч видань у Франції і перекладене вже незабаром після його виходу па ряд європейських мов. У Франції воно було відразу заборонено і засуджено на спалення. Вив навіть відданий наказ про арешт Руссо, і мислитель був змушений тікати до Швейцарії. До цього часу він розійшовся з основною групою французьких просвітителів (особливо запеклу полеміку Руссо вів з Вольтером).

31. Романтизм і «рання школа» в історіографії сша.

Романтичні впливи проявилися також у молодій історіографії США, яка переживала період становлення. Політичні проблеми молодої держави, віра у особливу місію Нового Світу стосовно "старої" Європи були сприятливим ґрунтом для американського романтизму. Провідним істориком т.зв. "ранньої школи" був Джордж Бенкрофт (1800-1891), який завершував освіту у Геттингенському університеті, звідки виніс головні ідеї ліберального романтизму. Беручи активну участь у політиці (морський міністр, посол у Лондоні й Берліні), Бенкрофт не полишав історичних студій, підсумком яких стала 10-томна "Історія Сполучених Штатів" (1834-1874). Історію він розглядав через втілення ідеї моральності, яку пов'язував з християнством, а також конкретного народу, який обраний Богом для її втілення. Зрозуміло, що таким "вибраним" народом вчений вважав американський, який розвивається у напрямку до досконалості. Причиною цього стало не тільки провидіння, але й сприятливі природні умови Америки й еміграція туди кращої частини європейців-пуритан, які привнесли у свідомість нової нації "дух свободи", що став її неодмінним атрибутом.

33. Ідеї романтизму в історіографії Британії: т. Маковей.

Перші прояви консервативного романтизму мали місце у Англії. Події у Франції к XVIII ст. викликали серйозну тривогу у цій країні. Виразником цих настроїв став політичний діяч і публіцист Едмунд Бьорк (1729-1797). Як публіцист він розпочав діяльність з пропаганди ідей Просвітництва. Але події революції розчарували й занепокоїли його. 1790 р. він опублікував працю "Роздуми про революцію у Франції і про ставлення деяких лондонських товариств до цієї події", в якій піддав нищівній критиці дії народних мас у революції, котрі руйнували культурні здобутки багатовікової творчої діяльності попередніх поколінь. Джерело цих спонтанних рухів Бьорк вбачав у поширенні невідповідних суспільно-історичних ідей, які руйнували свідомість мас, заперечували національні традиції в ім'я невизначених "загальнолюдських" ідеалів.

Подальша англійська історична думка зосередилася на висвітленні й обґрунтуванні "правильності" й "природності" англійського шляху розвитку, який ототожнювався з політичним компромісом 1688 р., що оцінювався як зразок культурного розв'язання суспільних суперечностей. Т.зв. вігська історіографія збагатила історичну думку низкою творів апологетичного змісту. Провідним представником її був Томас Бабингтон Маколей (1800-1859), який теж пройшов через тенета активної політичної діяльності, посідаючи високі урядові посади, включаючи міністра воєнних справ. Як блискучий публіцист він чинив поважний вплив на суспільну свідомість в Англії та інших європейських країнах. Величезний успіх мала його історична праця "Історія Англії від часу панування Якова II" у 5-ти томах, а також декілька теоретичних статей, в тому числі "Про історію'¹. У "Історії..." Маколей навів масу докладних деталей з історії політичного життя Англії й становлення у ній конституційної монархії, доводячи, що високий рівень станової свідомості англійців уможливив уникнення страхіть революції і громадянської війни. Проте, коли йшлося про обґрунтування загальної ідеї твору, то історик не дуже слідував фактам, заміняючи їх власними міркуваннями.

Складною і неоднозначною була історична творчість англійського публіциста й історика Томаса Карлайля (1795-1881). який зазнав переважних впливів німецької класичної філософії. Він теж засудив жахи Французької революції, пояснивши їх жорстокістю старих порядків, які викликали гостру реакцію простого народу. Разом з тим, він ідеалізував середньовіччя, коли, на його думку, панували прості нрави та рівновага між станами, котра забезпечувалася освіченим і благородним монархом.