42. Особливості сучасного стану розвитку чеської історіографії

У демократичній Чехії історики звернулися до вивчення забороненої раніше тематики російської та української еміграції у міжвоєнній Чехоеловаччині. У Празі 1996 р. пройшла наукова конференція "Центральна Європа і Підкарпатська Русь", а згодом з'явилося друком документальне видання 3. Сладека та Л. Бєлошевської "Документи до історії російської та української еміграції в Чехословацькій Республіці (1918-1939)" (1998), а також монографії І. Ґоржеца, П. Шварца про розвиток Підкарпатської Русі в складі Чехословаччини. Назагал чеські дослідники поділяють погляд, що політика чехословацьких урядів щодо української еміграції і стосовно Підкарпатської Русі була відмінною: першій надавали можливу допомогу, а другу намагалися інтегрувати до складу держави.

Розпад колишньої єдиної чехословацької держави (1992) поставив на порядок денний потребу більш глибокого вивчення національного питання та його впливу на взаємини між двома сусідніми народами. Після 1992 р. була створена Чесько-Словацька комісія істориків, в рамках якої пройшло обговорення проблем взаємин двох народів у минулому, були підготовлені документальні й дослідницькі публікації.

43.Нові тенденції розвитку істор.В постряд. Росії

Найбільш цікаві фахові дослідження в рос. історіогр.пов'язані з новими напрямами історичних досліджень. Вони виникають на ґрунті усвідомлення все більшою частиною істори­ків, передусім молодого покоління, необхідності оновлення мето­дологічних підстав історіописання. На початку XXI ст. у Росії сформувалися і зміцнилися позиції інноваційних центрів в галузі історії, до яких належать Московський державний університет ім. М. В. Ломоносова, Російський державний гуманітарний універ­ситет у Москві, Інститут всесвітньої історії РАН, санкт-петербурзький Європейський університет,Томський, Казанський, Ставро­польський, Новосибірський університети та інші науково-освітні осередки, в яких успішно розвиваються нові міждисциплінарні напрями історичних досліджень. Одним з найпотужніших нових напрямів іст.науки Росії стала історична антропологія. За взірцем Школи "Анналів" частина російс.істориків трактує іст.-антропологічний підхід як загальну концепцію історії, яка об'єднує вивчення мента­літету, матер. і дух. життя, повсякденності, мікроісторії з особливою увагою до мови і понять досліджуваної епохи, її символів та ритуалів. Зокрема, найбільш послідовним прихильником іст. антропології був Арон Якович Гуревич (1924-2006), монографії якого ("Категорії се­редньовічної культури", 1972; "Проблеми середньовічної народної культури", 1981; "Середньовічний світ: культура мовчазної більшо­сті", 1990) стали викликом для офіційної радянської історіографії. Найбільше дискусій викликає історія ментальностей, де постало питання про конкретних носіїв певного типу менталітету на прикладі російського минулого. Перші студії росій. дослід­ників показали, що нерідко вони розуміють менталітет як феномен сусп. свідомості або психології, в той час як між ними є суттєві відмінності. В конкретно-іст. дослідженнях росій. істо­риків утвердився підхід вивчення різних форм суспільної свідо­мості в їх культурно-антропологічному розумінні. Іст.антропологія спричинила бурхливий розвиток мікроісторичних студій. Ініціатором цього напряму став Ю. Л. Без­смертний, який 1994 р. заснував в Інституті всесвітньої історії РАН семінар з історії приватного життя, а 1997 р. почав видавати альма­нах "Казус: Індивідуальне та унікальне в історії". Іншим прикладом мікроміст. дослідження послугувала робота С. В. Журавльової "Маленькі люди" і "Велика історія": іно­земці московського Електрозаводу в радянському суспільстві 1920- 1930-х років" (2000). Авторка розглянула життя і побут маленької колонії іноземних спеціалістів, які працювали на Електрозаводі в пе­ріод "будівництва соціалізму". Історія повсякденного життя переживає в Росії справжній бум: друкується багато перекладних зарубіжних видань, виходять праці російських авторів. Такий спалах пояснюється громадським інтересом суспільства, яке тривалий час було відсторонене від деідеологізованого інтелектуального продукту, а також порівняно не­складною методикою збору й описування іст. інф-ції. Ґендерна іст. зросла на ґрунті зацікавлень іст.жінок. Однією з провідних дослідниць, що вплинула на становлення цього міждисциплінарного напряму, є моск. історик і етнолог Н. Л. Пушкарьова. У центрі уваги дослідниці опинилися різні, переважно статеві аспекти життя жінок у Росії - шлюбні і сімейні стосунки, повсякденне життя, виховання дітей тощо. Авторка реконструюва­ла елементи "жіночого життя", особливості поведінки й менталі­тету жінок у Росії в різні історичні епохи. "Жіноча історія" поступово переходить в Росії у вивчення гендерної проблематики, яка досліджує соціалізацію людини в сус­пільстві відповідно до її статевої приналежності. Одним з нових динамічних напрямів російської історичної науки є інтелектуальна історія. Процес культурної ідентифікації людей певної історичної епохи. Під керівництвом Л. П. Рєпіної російські дослідники почали вивчати процеси формування і трансформації істо­ричної пам'яті як важливого елементу суспільної свідомості і самоідентифікації людей в Європі в період Середньовіччя і ранній Новий час. Культурно-антропологічні впливи відбилися також у дослі­дженнях із локальної історій, яка повинна замінити старе краєзнав­ство. Вони проявилися у створенні 2002 р. на базі Ставрополь­ського держ. універ-ту за участі вчених Росій. Держ. гуманітарного університету і Росій. держ. аграрного університету ім. К. А. Тімірязева Науково-освітнього центру "нова локальна іст.", який очолив С. І. Маловічко.