33.Історіографія Рісорджіменто в Італ.Після Другоїсв.Війни

Певним стимулом для наукової розробки Рісорджименто стала публікація "В'язничних зошитів" А. Ґрамши, в яких він ок­реслив контури своєї концепції процесу об'єднання Італії, що супроводжувався соціальними змінами та формуванням національ­ної свідомості. На підставі його ідей розпочалося дослідження становища та ідеології соціальних станів напередодні і під час об'єднавчого процесу.Соціальні аспекти Рісорджименто були найбільш ґрунтовно представлені в працях марксистських істориків Ф. Делла Перута "Демократи та італійська революція", і Д. Берті "Демокра­ти та ініціатива Півдня". Марксисти акцентували увагу на радикальних ідеологічних течіях. Праці А. Таланте Ґарроне, Р. де Феліче були присвячені особі Філіппо Буонаротті,де якобінці спиралися на розроблені ідеологічні засади і програму суспільних перетворень.Опонентом марксистського трактування соціальних питань виступив Розаріо Ромео. Він висвітив свої погляди у праці "Рісорджименто і капіталізм". Дискусія спону­кала істориків більш уважно вивчити аграрні стосунки періоду Рісорджименто. З'явилися праці М. Романі, М. Беренго, Л. Вілларі, в яких були конкретизовані положення концепції А. Ґрамши суперечності між соціальними й національними аспектами об'єднавчого процесу, котрі у підсумку окреслили недемократичні під­стави відбудованого Італійського королівства.Пізніше поширились питання індус­тріалізації. Вийшла робота П. Моранді "Історія великої промисло­вості Італії".У зв'язку із розглядом соціально-економічних проблем істо­рики заторкнули й дражливі питання особливостей історичного розвитку Півдня Італії. 1961 р. історики-марксисти під керівниц­твом Л. Вілларі опублікували антологію "Південь в історії Італії"", в якій містилися праці, що охоплювали період ХІХ-ХХ ст. Ці праці прояс­няли причини відставання Півдня в економічному розвитку і капі­талістичних перетвореннях, що пов'язувалося з незавершеністю на цих теренах аграрних реформ. Проте інші дослідники (Р. Ромео, А. Карло) наполягали на тому, що причиною відставання Півдня була не "недорозвинутість" капіталізму, а недолуга політика урядів Італії.

34.Основні риси розвитку істор.В Нім.ПісляДругої Ісв.Війни

Німецька історіографія, що була однією з найбільш розвинутих в Європі наприкінці ХХст. 1945 рік став початком перелому в суспільному розвитку і суспільній свідомості німців. Більшість інтелектуалів погоджувалися з тим, що 8 травня 1945 р. німці "були одночасно визволені і знищені", і що Німеччина та Європа зазнали гуманітарної катастрофи.У 1946 р. нім. історик Фрідріх Майнеке видав книжку "Німецька катастрофа", в якій поставив питання необхідності ревізії традиційних положень німецької історіографії. Учений вказав на шляхи примирення Німеччини та Європи - відновлення ліберальних і демократичних цінностей, гостру критику всіх проявів тоталітаризму, утвердження у суспільній свідомості німців "почуття вини" за нацизм.Після ІІсв.війни в історіографії займали провідне місце представники старшого консервативного покоління дослідників - Ґергард А. Ріттер,для якого було важливим визна­чити роль нацизму в історії Німеччини.Автор за основу своїх міркувань брав політичну історію державності, він ідеалізував прусський мілітаризм як такий, що був змушений постійно захищатися від сусідніх держав. Корені войовничого мілітаризму вчений пов'язував з Французькою революцією і Наполеоном, а політику Бісмарка оцінював як таку, що стримувала і обмежувала міліта­ристські тенденції ("Держава і війна. Проблема мілітаризму в Ні­меччині").Ганс Йоахім Шьопс у своїй 5-ти томній праці «Духовна історія Німеччини нового часу» заперечував будь який зв'язок між прусським мілітаризмом та нацизмом. У дискусію з такими поглядами вступив Фріц Фішер «Зрив до світового панування». Він зробив висновок, що Гітлер фактично ставив такі ж загарбницькі цілі, тим самим демон­струючи спадкоємність німецької політики у XX ст.Консервативні історики не погодилися з такими міркуван­нями, вважаючи, що вони принижують національну гідність німців.Фріц Фішер відстоював свої пог­ляди у пізніших працях("Війна ілюзій. Німецька політика в 1911-1914 pp.").Його підтримав Гельмут Беме "Німецький шлях до могутності 1848-1881". Консервативні погляди були властиві історикам правої полі­тичної орієнтації. А. Гельбок"Історія німецького народу" пропагувалися ідеї про вищість німецької нації над іншими народами.Ліберал Юрґен Габермас пропонував історико-філософську концепцію вдоскона­лення соціальної організації, засновану на "комунікативній взаємодії» членів суспільства в рамках раціоналізації взаємовідносин у соціумі. Певний час (до об'єд­нання Німеччини) в спектрі історичної науки були представлені також ортодоксальні марксисти, пов'язані з нечисленною компар­тією та її Інститутом марксистських досліджень. У 60-70-ті роки в німецькій історіографії сформувався і поширився напрям соціальної історії,чому сприяли ідеї Школи "Анналів", американські й британські здобутки "нових істориків". Молоде покоління істориків ФРН було більш відкритим до світових історіографічних новацій, критично ставилося до традицій і оптимістично дивилося на майбутнє істо­ричної науки та суспільства. Відбулося поступове зближення історії та соціальних наук.У розвитку соціальної історії у ФРН важливу роль відіграли ідейно-політичні чинники: критика традиції пошуку в історії "німецького духу", своєрідний "розрахунок з минулим" і утвердження нових пог­лядів на майбутнє. У 60-ті роки було відкрито нові університети у Білефельді, Дортмун­ді, Реґенсбурзі, Констанці, Бохумі, де виникли відповідні кафедри соціальної історії. В основі "історичної соціальної історії" були концепти суспільства рівноправних громадян, в яких йшлося про значення раціональної орієнтації в справі врегулювання суспільних проблем. Виник особливий ґатунок історіописання - т. зв. "політична соціальна історія', де події політичного життя пояснювалися за допомогою соціальних процесів. Прихильниками такого історіописання стали історики Ф. Фішер, К. Д. Брахер, Г. У. Велер, Т. Шидер, Г. А. Вінклер. Особлива роль у соціальному спрямуванні німецької історіо­графії належить Вернеру Конце. Учений запропонував нову періодизацію всесвітньої історії: доісторична епоха примітивних культур, епоха високої культури статичного характеру і епоха високих культур динамічного плану (сучасність). В Німеччині виникло декілька різних течій соціальної історії.