Тези лекції

Мистецтво – художня форма суспільної свідомості (поруч із побутовою, релігійною, науковою, філософською, етичною, політичною та ін.) та людської діяльності, в якій органічно поєднується художнє (образне) пізнання дійсності з творчістю за законами краси.

Мистецтво може бути як відображенням дійсності, так і цілком новою дійсністю. У першому випадку митецький твір розглядають як копію дійсності, а в іншому – як небувалу реальність. Тож художній світ, представлений у творі мистецтва, може бути максимально наближеним до видимого (як у реалізмі чи натуралізмі), або максимально відрізнятися від нього (як у романтизмі, фентезі та ін.). Мистецтво, зокрема література, передає інформацію від автора до реципієнта. Тобто мистецтво має не лише моделюючий чи креативний (творчий), а й семіотичний (знаковий) характер.

Карл-Густав Юнг розглядав твір мистецтва не лише як продукт свідомості, але і як результат роботи підсвідомого. У такому випадку художній твір бере свій початок у колективному підсвідомому. Поглиблене вивчення даного питання спонукає говорити про те, що мистецтво викликане до життя національною свідомістю та національним підсвідомим.

Найголовніша тотожність людини – національна, – яка визначає характер колективної свідомості та підсвідомості кожного її члена, формується внаслідок процесу національної ідентифікації (ототожнення індивідом себе із нацією, різними національними елементами). Цей процес може бути як свідомим, так і неусвідомленим.

«Термін «національна ідентичність» стосовно літератури – це збереження найсуттєвіших національних ознак: мови, психології, мислення (свідомості), способу буття, звичаїв, релігії, осмислення сучасного і минулого у світлі національної ідеї, послідовне (або й стихійне) відстоювання політичних, культурно-духовних прав нації, державності як єдино можливої форми нормального існування національної спільноти для її самоствердження, життєдіяльності й розвитку» (Л. Сеник).

Мистецтво задовольняє естетичну потребу людини. За рецепторною класифікацією виділяють такі види мистецтва: слухові (музика і спів), зорові (скульптура, живопис, графіка, архітектура, художнє фото, декоративно-ужиткове мистецтво) і синтетичні (хореографія, театр, кіно, телемистецтво, цирк, дизайн, «промислове мистецтво» та ін.).

Художню літературу відносять до синтетичних видів мистецтва, оскільки вона апелює до пам’яті органів зору, нюху, слуху, дотику, смаку, до інтуїції тощо.

За матеріальними ознаками ми визначаємо літературу як мистецтво слова. Слово — найбільш гнучкий матеріал. Засобами словесної передачі виявляється можливість частково відтворити зображувальну специфіку майже кожного виду мистецтва. Слово — єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову.

Літературою (від лат. буква, літера) називається один з основних (на сучасному історичному етапі) видів мистецтва, в якому матеріальним носієм образності є слово, словесний образ. У широкому розумінні літературою називають будь-який витвір людської думки, що втілений у писемному слові й має суспільне значення. Для виділення у масі літературної продукції творів, що мають мистецьку вартість, почали з часом вживати термін «художня література» (тобто естетично значуща література).

Література тісно пов’язана з іншими видами мистецтв.

Література і живопис. Порівняння виражально-зображувальних особливостей цих мистецтв знаходимо в працях Г.-Е. Лессінга «Лаокоон» та І. Франка «Із секретів поетичної творчості». Цілком очевидною є «картинність» окремих літературних образів, які засвідчують вплив живопису на художньо-літературну образну уяву. Колористика в літературі часто відіграє визначну роль (наприклад, в імпресіонізмі). Зображення простіру в літературі і в живописі має низку спільних рис: зображення першого, другого плану та загального тла. Умовність притаманна як літературі, так і малярству.

Література і музика. Слушною є думка І. Франка про сполученість літератури («поезії») і музики на початку їх становлення як мистецтв і про їх подальше розрізнення. Музика має специфічну здатність передавати найтонші почуттєві нюанси. Музичні елементи знаходимо серед виражально-зображувальних засобів художньої літератури – ритмомелодійність, звукові виражальні засоби (алітерації), семантичні літературно-музичні засоби (музичні епітети, метафори тощо), використання музичної термінології.

Література і театр. П’єса – основа спектаклю – є літературним твором. Спектакль має синтетичну природу, у ньому поєднано слово, авторське мистецтво, живопис (сценографію), музику. Специфічними є драматургічні засоби (особлива функція конфлікту, інтенсивна виражальність діалогів та полілогів тощо).

Література і кіно. Кіно як вид мистецтва залежить від розвитку техніки (німе кіно, звукове кіно, кольорове кіно…). Специфічним літературним жанром є кіносценарій. У кіномистецтві використовуються літературні виражальні засобів. Водночас відбувається збагачення арсеналу виражальних засобів літератури специфічно кіномистецькими засобами (принцип монтажу, фрагментарність композиції тощо).

Аналізуючи той чи інший літературний твір, завжди треба пам’ятати, що в центрі його зображення є людина, навіть тоді, коли, здається, автор моделює образи природи, певні ірреальні сторони буття, казкові чи фантастичні образи, навіть тоді, у центрі відображення залишається людина, бо про що б не писав митець, він все те пропускає через власні почуття, своє людське суб’єктивне сприймання.

Отже, у центрі літературного твору стоїть людина, але людина як національна істота. Повноцінне пізнання літературного твору поза національним контекстом неможливе.

Через словесну творчість ми дізнаємося не тільки про реалії сьогодення, а й пізнаємо минуле того чи іншого народу, нації, суспільно-політичну, культурно-естетичну атмосферу відображеного життя. Більше того, справжній митець може заглянути в майбутнє, побачити перспективи розвою суспільного життя свого народу. У тому чи іншому літературному творі особливим, утаємниченим способом відображена душа народу, його національні первні, своєрідні ментальні особливості, прикмети, спосіб світовідчуття, сприймання навколишнього світу тощо.

Ми дуже часто в літературі натрапляємо на естетичні ідеї прекрасного, що вміщуються в різних художніх формах. Проте ці форми, що вважаються за прекрасні в одну добу і для одних авторів та часів, у другу добу — досить часто не видаються прекрасними. Кожна епоха, кожен народ мають свої естетичні ідеали.

Але мистецтво не завжди відображає прекрасне, в нього входить і жорстока проза, інколи – бридке, потворне, а також байдуже.

Загальновідомо, що художньо досліджуючи реалії життя, відбираючи з нього найтиповіше, найсуттєвіше, кожен письменник не просто віддзеркалює його, а й ставить певну виховну дидактичну мету у літературному творі, власне, утверджує певні чесноти, виводить свої ідеали, або ж, навпаки, щось засуджує, викриває, таврує тощо. Одне слово, у художньому творі, у його ідейно-тематичному навантаженні зосереджена і певна дидактична мета, що впливає на почуття читача, тобто несе в собі виховний потенціал. Твір має емоційно вплинути на читача. Сприймаючи твір, ми водночас естетично насолоджуємося, переживаємо ті колізії, через які веде автор своїх героїв. У такий спосіб читач, за словами В.Стуса, переймається «естетичним стражданням» і в такий спосіб очищає свою душу через своєрідний духовний катарсис.

Функції літератури. Естетична функція – естетичне сприйняття розвинулось історично, у зв’язку з появою та розвитком поняття прекрасного. Естетичний вплив має майстерне зображення, що пробуджує ідеал. Ідея прекрасного історично зумовлена.

Пізнавальна (гносеологічна) функція літератури – дає повну уяву про основні процеси життя. Читач посередництвом літератури пізнає себе і світ, який її оточує. Література і мистецтво дають змогу освоювати такі сторони життя людини і суспільства, які не можна пізнати іншими засобами. Інтересу літератури до внутрішнього світу людини цілком природний. Література – це людинознавство. Постійна змінність суспільства – із стимуляторів пізнавальної функції літератури.

О. Потебня виробив концепцію слова (як художнього образу), яке розглядає як засіб пізнання світу, окреслив його здатність цілісно «охоплювати» явище дійсності і цим самим передувати науковому пізнанню. Слово здатне «матеріалізувати» думку та емоцію, увиразнити їх у свідомості митця та реципієнта (ефект матеріалізації). Типізація в образі – це засіб узагальнення. Вирішальне значення в гносеологічному феномені літератури має художній талант. Здатність бачити сутність речей і явищ як визначальна ознака художньої обдарованої особистості.

Особливості реалістичного та романтичного художніх напрямів у пізнанні дійсності. Порівняльний аналіз пізнавальних можливостей окремих літературних родів (епос та лірика), жанрів і їх різновидів (ромен-епопея; соціально-побутовий роман, повість, новела тощо). Спільне і відмінне в науковому і художньому пізнанні.

Етико-естетичне значення літератури, її розважальна та виховна функції. Єдність пізнавального, розважального і виховного в літературі. Її спрямованість на осягнення проблем добра і зла, виокремлення одного і другого у процесі художнього творення. Зосередженість на одвічних моральних цінностях, на їх захисті та стввердженні як вияв гуманізму в літературі.

Взаємозв’язок категорії ідеалу і категорії естетичного. Основа прекрасного (естетичного) як уявлення про ідеал. Природа естетичного почуття та емоційність літератури. Ствердження етико-естетичного впливу літератури, що ґрунтується на емоційній природі прекрасного.

Естетичні категорії високого і низького, трагічного і комічного, їх застосування в теорії літератури. Катарсисне значення трагедійного, його роль у запереченні зла і ствердженні добра.

Спілкування читача з художньою літературою як розвага, як засіб виховання художньо-творчих здібностей, як спосіб здобуття художньої освіти.

Античний принцип «розважаючи, повчай» та ігрова іпостась літератури.

Література як засіб самопізнання суспільства і як спосіб його самовираження. Оцінна (аксіологічна) функція літератури. Література як «шосе чуття», орган художньо-інтуїтивного прозріння, суспільний нерв.

Вираження літературою національної своєрідності народу, його менталітету, її вплив на формування національної самосвідомості, а значить і на формування нації. Закоріненість в національне як передумова інтернаціонального в літературі.

Комунікативна функція літератури.

Елітарна та масова література, їх різні суспільні функції.