МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Глухівський національний педагогічний університет

імені Олександра Довженка

Кафедра української і зарубіжної літератури та методики навчання

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

З ДИСЦИПЛІНИ

«ВСТУП ДО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА»

для студентів 44-12 У групи заочної форми навчання

спеціальності «Філологія (українська мова і література)»

Викладач: асистент Троша Н.В.

Глухів – 2014

Структура залікових кредитів дисципліни

«Втуп до літературознавства»

Перелік тем	Кількість годин
	Аудиторні заняття		Самостійна робота	Індив. робота
	лекції	практичні
Змістовий модуль 1 «Література як система»
Тема 1. Вступ. Літературознавство як наука	-	-	4
Тема 2. Художня література як мистецтво слова	2	-	6
Тема 3. Структура та елементи змістової організації художнього твору	2	2	12
Змістовий модуль 2 «Поетика літературного твору»
Тема 4. Зовнішня форма художнього твору	-	-	16
Тема 5. Основи віршування (версифікація)	2	2	16
Тема 6. Літературний процес	-	-	8
	6	4	62

Тема і. Вступ. Літературознавство як наука План

1. Літературознавство як філологічна наука. Предмет і об’єкт вивчення в літературознавстві.

2. Основні галузі і допоміжні галузі літературознавства.

3. Літературознавство серед інших гуманітарних наук.

4. Літературознавство в системі фахової підготовки вчителя-словесника.

5. Зміст і обсяг курсу. Система лекцій і практичних занять. Самостійна робота студента. Обов’язкова література.

Список літератури

Бандура О. Теорія літератури / О. Бандура. — К., 1967.

Безпечний І. Теорія літератури / І. Безпечний. — Торонто, 1984.

Бушмин А. С. Наука о литературе: Проблемы. Суждения. Споры / А. С. Бушмин. – М., 1980. – 334 с.

Взаимодействие наук при изучении литературы: Сб. статей. – Л., 1981. – 277 с.

Волинський П. К. Основи теорії літератури: Вступ до літературознавства : Підручник для студ. філ. фак. ун-тів та пед ін-тів / П. К. Волинський. – 2-е вид., випр. і доп. – К., 1967. – С. 3-76.

Зеров М. Історико-літературні та літературознавчі праці. / М. К. Зеров. Твори : У 2 т. – К., 1990. – Т. 2.

Клочек Г. Поетика і психологія / Г. Клочек – К., 1990. – 47 с.

Літературознавча енциклопедія: У 2 т / Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. – К.: ВЦ «Академія», 2007. (Енциклопедія ерудита).

Літературознавчий словник-довідник / Упоряд. Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К., 1997.

Наєнко М. Українське літературознавство : Школи, напрями, тенденції / М. Наєнко. – К., 1997. – 320с.

Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства) / А. Ткаченко. – К., 1998. – 448с.

Франко І. Література, її завдання і найважніші ціхи // І. Франко. Зібр. тв. : У 50 т. – К., 1980. – Т. 26. – С. 5-14.

Храпченко М. Б. Творческая индивидуальность писателя и развитие литературы / М. Б. Храпченко. – М., 1987. – 575 с.

Хропко П.П. Проблеми літературознавчої підготовки вчителів-словесників / П. П. Хропко // Педагогіка і психологія: Вісн. Акад. пед. наук України. – 1994. – № 3. – С. 81-90.

Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму / Д. Чижевський. – Тернопіль, 1994. – 480с.

Завдання

Законспектувати статтю Івана Франка «Література, її завдання і найважніші ціхи».

При студіюванні цієї праці звернути увагу на акцентування автора щодо літератури як мистецтва слова, найважливіших етапів його розвитку, відмінності власне літературних способів моделювання дійсності від інших, суміжних видів мистецтв.

Тези лекції

Літературознавство (разом з філософією, історією, психологією, соціологією) належить до гуманітарних (лат. humanitas – людяність, людство) наук. Водночас літературознавство разом мовознавством (вивчення мови в усіх її виявах) належить до філологічних (гр. phileo logos – любов до слова) – науки про мову, слово.

Літературознавство – одна з найдавніших філологічних наук, це наука про художню літературу, особливості її історичного розвитку, природу художньо-літературного зображення дійсності, сутність літератури та її сприйняття сучасниками.

Термін «літературознавство» виник лише на початку ХХ ст., хоча сама наука своїм корінням сягає давніх індійських вед, китайської «Книги переказів» («Шицзін») та давньогрецької філософії. Як філологічна наука в Європі літературознавство починає формуватися наприкінці ХVIII – на початку ХІХ ст.

До провідних галузей належать теорія літератури, історія літератури та літературна критика. Теорія літератури утверджується на межі ХVIII – ХІХ ст. і являє собою дисципліну, яка вивчає природу художньої літератури як мистецтва слова; природу художньо-літературного твору як головної складової літератури; закономірності літературного процесу; встановлює найзагальніші критерії, принципи та шляхи аналізу й оцінки як літературного твору, так і літературного процесу; формує методи й методологію літературознавчих досліджень, вивчає основні закони творчості, яких свідомо чи підсвідомо дотримуються письменники різних епох і народів. Вона встановлює критерії та принципи аналізу й оцінки літературного матеріалу. Теорія літератури активно залучає низку допоміжних дисциплін (бібліографію, джерелознавство, текстологію, палеографію). Водночас співдіє з філософією, антропологією, естетикою, культурологією, етнологією, семіотикою, герменевтикою, соціологією, природничими науками тощо.

Теорія літератури спирається на історію літератури та літературну критику й водночас дає їм інструментарій для дослідження.

Зауважимо, що І. Безпечний вважає, що «теорія літератури поділяється на поетику (теорію літератури у вузькому розумінні) і методологію літератури». Термін «поетика» багатозначний, він вживається також на означення понять «художність», «художня форма», «мистецтво слова» або «художні особливості творчості якогось письменника».

Основними жанрами теорії літератури є монографія, стаття, есе.

Історія літератури досліджує художню літературу в історичному аспекті (її розвиток від зародження до сьогодення). Ця галузь літературознавчої науки досліджує літературний процес і на його основі з’ясовує місце і значення окремих явищ літератури. Вона включає в себе історії окремих національних літератур. Історія літератури бере під увагу різноманітні міжлітературні зв’язки та взаємовпливи літератур. Історія літератури кожного народу має специфічні особливості, зумовлені неповторними шляхами історичного розвитку цього народу.

Основними жанрами історії літератури є: монографія, стаття, есе. Трапляються також нарис, рецензія.

Літературна критика призначена для письменників та читачів, забезпечує ідейно-естетичну оцінку творів письменників, показує їхнє місце в літературному процесі доби, розкриває позитивні й негативні якості. Поціновує те чи інше літературне явище з точки зору його розвитку на тлі суспільно-естетичного розвитку суспільства. Головне завдання літературної критики – всебічний аналіз нових явищ літератури та його оцінка з точки зору того етапу розвитку, на якому перебуває суспільство. Письменникам вона допомагає усвідомити вимоги дійсності до їхньої творчості, а читачам – виробити певні естетичні смаки, зорієнтуватися в огромі художніх творів.

Провідні жанри літературної критики: анотації, рецензії, статті, огляди, есе, літературні портрети.

Ці три основні літературознавчі дисципліни тісно між собою пов’язані. Кожна з них неодмінно використовує здобутки інших двох дисциплін.

Так, теорія літератури взаємодіє з історією літератури, якій вона надає наукову інформацію про об’єктивні закономірності розвитку літератури, а бере від неї необхідні дані, які допомагають глибше осмислити теорію літературного процесу. Зв’язок теорії літератури з літературною критикою зумовлюється потребами останньої в знанні закономірностей розвитку літератури, у володінні науковими принципами аналізу та оцінки літературного твору. Теорія літератури розвивається завдяки узагальненню та філософсько-естетичному осмисленню фактів і відомостей про окремі художні твори, діяльність письменників, зміну літературних течій і напрямів. Розробка теоретичних проблем може бути повною лише тоді, коли дослідник не обмежиться історико-літературним матеріалом, а й скористається оцінками явищ сучасного літературного процесу, тобто буде спиратися на досягнення літературної критики.

Історія літератури постійно відштовхується від тих загальних положень і принципів, що їх розробляє теорія літератури. Простежуючи історико-літературний процес як закономірний поступальний рух від минулого до сучасності, історія літератури постійно використовує понятійний і термінологічний апарат теорії літератури. Отже, для історії літератури є необхідною постійна взаємодія з критикою як наукою, яка досліджує сучасний літературний процес.

Водночас і критика не може обійтися без опертя на теорію та історію літератури. Адже в цих науках вона знаходить необхідні підходи до оцінки творів, вивірені часом критерії. Саме літературна критика міцно зв’язує теорію та історію літератури з сучасним розвитком художнього мислення, їй належить право першого прочитання нового літературного твору.

Літературознавство, як і кожна інша наука, має ще й цілий ряд допоміжних дисциплін: літературну історіографію (дослідження історії розвитку та нагромадження знань з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклору, журналістики тощо, відповідних першоджерел, літературних жанрів, стилів тощо, літературну бібліографію (виявлення, облік, систематизація та поширення інформації про рукописні та друковані твори художньої літератури й літературознавства., текстологія (вивчає історію тексту та його джерела, відновлює пропуски, втрачені частини, порівнює різні варіанти тексту, спів ставляє рукописний і друкований варіанти, проводиться дослідження і тлумачення текстів художніх творів з метою їх критичної перевірки, подальшого дослідження і друку; у зарубіжному літературознавстві використовується термін «критика тексту»), палеографію (один з різновидів текстології; досліджує матеріал, на якому зафіксовано текст, вивчає писемні знаків з метою прочитання текстів, визначає часу та місця створення), атрибуцію (також рідниться з текстологією, визначення авторства твору), літературне джерелознавство (вивчає джерела історії й теорії літератури, способи їх пошуку, систематизації та використання), літературну евристику (встановлює авторство, адресата листа, дату тощо), герменевтику (витлумачення текстів, вироблення принципів їх інтерпретації), психологію літературної творчості (вивчає психологічні закономірності та особливості творення письменником художнього тексту), перекладознавство (теорія та практика перекладацької справи), археографія (теорія і методика публікації друкованих пам’яток, включає датування пам’яток, розшифрування, атрибуцію).

Будучи наукою самостійною, літературознавство, однак, не втрачає зв’язків із тими гуманітарними науками, з яких воно вийшло і потребу в стосунках з якими постійно відчуває. На прикладі з визначенням самодостатності української літератури неважко переконатися в зв'язках літературознавства з історичною наукою, яка подібним же чином відвойовувала право самої України на її власну історію. Але на цю проблему слід дивитися ширше і глибше. Літературні ідеї, як відомо, в’яжуться з історичними процесами, або випереджаючи їх, або йдучи з ними в ногу.

Не менш тісними й органічними слід вважати зв’язки літературознавства з філософією. Вона була фактично праматір'ю науки про літературу, і коли в античні часи народжувався найвідоміший у Європі літературознавчий твір Арістотеля «Поетика», то його тривалий час цілком справедливо вважали не інакше як дитям філософії. В наступні епохи, коли літературознавство дедалі виразніше формувалось як самостійна наука, його зв'язки з філософією ніяк не поривались, а ще більше поглиблювались. Філософська проблема буття земного і суті життя як такого однаково цікавить і «чистих» філософів, і літературознавців, які намагаються зазирнути в цю проблему не крізь факти життя, а крізь образну інтерпретацію його. Точніше навіть буде сказати, що літературознавці шукають зерна істини у створеному митцями художньому світі, який є не відтворенням реальності, а нафантазованою іншою реальністю. Від першої вона відрізняється художньою основою, високим ступенем концентрованості думки й почуття, нехарактерною для реального життя узагальненістю.

Звичайно, естетика — теж наука, й окрема наука. Але без літературознавства (ширше кажучи — без мистецтвознавства) вона немислима. Отже, літературознавство пов’язане також і з естетикою, яка, будучи самостійною наукою, все ж вважається частиною філософії. Провести між ними остаточні межі — заняття не лише невдячне, а й методологічно хибне. В гуманітарному циклі всі науки взаємопов’язані, бо мають спільний корінь — душу людини і світ, в якому вона живе.

Літературознавство перебуває в нерозривному зв’язку з фольклористикою і мовознавством (лінгвістикою). Перші елементи літературознавства спостерігаються ще у фольклорі: в легендах і переказах про особливості слова та пісні, в казках про чаклунів, які володіють особливим (цілющим, наприклад) словом, у думах про кобзарів і поетів, що звалися в народі перебендями і могли з допомогою слова викликати тугу чи радість, сльози чи усміх. У се це — первісні форми літературознавства, і дослідник літератури у своїх міркуваннях завжди їх тримає в пам'яті та спирається на них.

Наука про літературу завжди є водночас і наукою про мову, бо мова — головний інструмент (матеріал) літературної творчості. Але літературознавця цікавить не номінал слова, не первісне (номінативне) значення його, а слово як образ предмета і явища, як метафора світу почуттів і діянь літературного героя. Літературознавець з’ясовує всі тонкощі й можливості слова як виражальної одиниці творчості, звертає увагу на мелодійність і пластику його, на лексичне багатство авторської палітри, на глибину змісту, що криється в підтексті й надтексті слова. Ідея лише тоді здається переконливою, коли зодягнута в бездоганну словесну форму.

Предметом літературознавства є художня література, що, у свою чергу, разом з живописом, скульптурою, архітектурою, музикою, яким також притаманне образне відображення дійсності, є частиною того чи іншого національного мистецтва, дослідженням якого займається мистецтвознавство. Серед цих мистецьких видів література є найуніверсальнішою, оскільки їй підкоряється все — і час, і простір. Аналізуючи літературний твір, літературознавець враховує змістові і формотворчі категорії мистецтвознавства про скульптуру, театр, музику, образотворче мистецтво.

У літературі здебільшого відбивається історія розвитку держав, епох, завдяки чому ми можемо простежити історичний розвиток тих чи інших народів. У такому розумінні літературознавство постає як історична наукова дисципліна, що допомагає історії вивчати суспільне буття певного народу.

Перспективним є зв’язок теорії літератури з психологією, бо психологія забезпечує літературознавців дослідницькими підходами, що дають змогу розв’язати ті проблеми, які не розв’язуються з допомогою традиційних філологічних методів. Психологія сприяє науковому осмисленні таких важливих теоретико-літературних категорій як «художній талант», «художнє мислення». За допомогою психологічних підходів розроблено нові принципи аналізу естетичної впливовості художнього тексту. Психологія сприяла становленню одного з дослідницьких напрямів у літературознавстві – рецептивної поетики.

Літературознавство постійно взаємодіє з естетикою, філософією, фольклористикою, психологією, теологією, соціологією, герменевтикою, етикою, математикою та іншими науковими дисциплінами, що вивчають ті чи інші сторони людського буття.