60.Французький неолібералізм. М.Аллє.

Представники неоліберального напрямку у Франції, Жан-Леон Рюеф, Моріс Фелікс Шарль Алле вважали, що оптимальний "соціальний порядок" знаходиться в межах як лібералізму, так і авторитарного режиму, але виступали проти широкого державного втручання в економіку, вважаючи, що воно призводить до нераціональних витрат ресурсів і обмеження економічної свободи.

Моріс Алле (1911-2010) написав праці із соціології, історії цивілізації, теоретичної і практичної економіки. Його праці: "У пошуках економічної дисципліни" (1943), "Економіка і процент" (1946), "Податок на капітал і грошова реформа" (1976), "Загальна теорія надлишків" (1981) присвячені проблемам макроекономічного регулювання, грошової політики, регулювання доходів та оподаткування. Особливу увагу приділяв проблемам дослідження максимальної ефективності і соціальної справедливості, а також проблемам врівноваження економічної системи. М.Алле відводить особливу роль державі в ринковій економіці:

по-перше, вона є гарантом збереження основи ринкової економіки - приватної власності;

по-друге, жорстко контролює грошово-кредитну систему;

по третє, здійснює антициклічне регулювання через договірне планування,

по-четверте, держава забезпечує розвиток соціальної сфери. М.Алле запровадив категорію "економіка ринків" і визначив власну макроекономічну модель, згідно з якою суспільне господарство є сукупністю локальних ринків.

Він будує економіко-математичну залежність, котра дає змогу прогнозувати вплив окремого ринку на суспільну економіку, а також показати рівень залежності локального ринку від системи національних та міжнародного ринку в цілому. Про циклічні коливання говорив, що вони мають грошову природу. У зв'язку з цим Алле наполягав на монетарному регулюванні економіки, тобто, жорсткому регулюванні державою грошової маси та ставки процента.

61.Причини і суть „монетаристської революції”. Чиказька школа та м.Фрідмен.

Якщо концепція Дж.М. Кейнса сформувалася на тлі критики класичної та неокласичної теорій (так звана "кейнсіанська революція" ), то монетаризм часто називають контрреволюцією, що вказує насамперед на його опозиційність до кейнсіанства.

Безумовним лідером монетаризму, який рішуче виступив у 60-х роках XX ст. проти теорії і практики кейнсіанського регулювання економіки, є Мілтон Фрідмен (1912-2006) - професор Чиказького університету, представник Чиказької економічної школи, лауреат Нобелівської премії з економіки (1976).

Найважливіші його наукові ідеї викладені у таких головних працях: "Теорія споживчої функції" (1957), "Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960" (1963, разом із Г.Дж. Шварц), "Роль монетарної політики" (1968), "Оптимальна кількість грошей та інші нариси" (1969), "Теоретичні основи монетарного аналізу" (1972). Вагомий внесок у розвиток цієї теорії зробили вчені Ганна Шварц (р. н. 1915), Карл Бруннер (1916- 1989), Аллан Мелцер (р. н. 1928), Філіп Кейган, Девід Лендлер.

Термін "монетаризм" вперше використав американський економіст К. Бруннер у 1968 р. для визначення підходу, що виокремлює грошову масу як головний фактор економічної кон'юнктури.

Варто зазначити, що монетаризм пропагує себе і є відомим насамперед як теорія і політика грошового обігу та ідеологічна доктрина ліберал-консерватизму, а не як загальноекономічна теорія. Монетаристи надають перевагу особливому типу грошово-кредитної політики - прямому регулюванню темпів зростання грошової маси на противагу іншим методам впливу, насамперед фіскальній політиці та грошово-кредитному регулюванню, орієнтованому на вплив через процентні ставки.

Теоретичною основою монетаризму є: кількісна теорія грошей, започаткована ще у XVI ст., продовжена Д. Юмом та Д. Рікардо; дослідження неокласичної школи початку XX ст., передусім рівняння обміну І. Фішера і теорія касових залишків кембриджської школи; теорія відносних цін А. Маршалла, модель загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса. Монетаризм розвиває й критично переосмислює також теоретичні ідеї своїх опонентів, зокрема короткостроковий варіант кривої Філліпса, кейнсіанську теорію грошей та рівноваги на товарному і грошовому ринках.

Основними теоретичними здобутками монетаризму є:

- методологія логічного позитивізму та інструменталізму;

- визнання внутрішньої стійкості ринкової економіки, її здатності до саморегулювання;

- розвиток кількісної теорії грошей, визнання їх нейтральності щодо реальних величин у довгостроковому періоді;

- обґрунтування стабільності функції попиту на гроші на основі теорії перманентного доходу;

-грошова теорія економічного циклу та інфляції;

- обґрунтування вертикальної довгострокової кривої Філліпса на основі концепції природного рівня безробіття і теорії адаптивних очікувань;

- критика дискреційної кейнсіанської політики "точного налаштовування" економіки засобами фіскальної і монетарної політики та обґрунтування необхідності забезпечення стабільної монетарної політики на основі "грошового правила";

- теорія гнучких валютних курсів та "імпортованої інфляції".

Методологію дослідження економічних явищ і процесів, що її використовують монетаристи, можна охарактеризувати як логічний позитивізм та інструменталізм - філософську доктрину, що розглядає наукові концепції не стільки як відображення дійсності, скільки як засіб досягнення конкретних цілей.

У США на противагу кейнсіанству виступала Чиказька школа неолібералізму. Монетарні ідеї цієї школи зародилися в стінах Чиказького університету ще в 20-ті роки XX століття.

Однак провідне значення в неоліберальному русі американський неолібералізм одержав в 50-60-ті роки з появою публікацій М. Фрідмена (нар.1912 р.) - лауреата Нобелівської премії (1976 р.) Йому належить близько 250 робіт, у тому числі 27 книг. Головні роботи "Теорія функції споживання" (1957 р.), "Становлення грошової системи СІНА" (1963 р.) та ін.

М. Фрідмен і його сподвижники віддали перевагу стабільності грошової системи. Монетаристи рекомендують прагнути до нульової інфляції, яка забезпечується пропорційністю грошової маси й обсягами виробництва.

Таким чином, головна ідея монетаризму пов'язана зі словом "стабільність", для здійснення якої монетаристи пропонують:

- обмежити втручання держави в економічні процеси за допомогою зменшення обсягів державних замовлень і закупівель, за рахунок скорочення інвестування збиткових і низькорентабельних підприємств тощо;

- зменшити державні витрати на соціальні потреби, тому що високі допомоги у зв'язку з безробіттям зменшують інтенсивність пошуку людьми нової роботи (вибір людей - одержувати допомогу або працювати не завжди на користь останнього й до того ж це призводить до збільшення державних витрат);