ПІДХОДИ ДО ПИТАННЯ ПРО ВИНИКНЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ

Виникнення/інституалізацію політичної науки можна пов’язати з:

1. Правова (історична) школа в Німеччині – 40рр. ХІХ ст.. Опікувалися проблемами державного управління спираючись на теорії природного права та суспільного договору. Засновник – професор права Гетендентського університету Густав Гуго. Представники – Фрідрік-Карл Савіні, Георг-Фрідріх Пухта тощо.

2. США, Колумбійський університет, 1857 рік – професор Френціс Лейбер заснував курс лекцій з політичної теорії. 1880 рік – відкриття при університеті Вищої школи політичної науки, засновником якої став Джон Берджес. (Нині називається Академією політичної науки).

3. Франція, 1872 рік – заснована Вільна школа політичної науки (нині Інститут політичних досліджень Паризького університету). Засновники – Еміль Бутелі, Альберт Сорель, Поль Ренуа Вольє, Франсуа Гізо тощо. Мали на меті підготовку професійних політиків (вищого рангу). Запрошувалися професори, практикуючі політики, бізнесмени з різних країн.

4. Велика Британія, 1885 – заснування Лондонської школи економіки та політичних наук. Засновники – члени Фабіанського товариства – Патріс та Сідней Веб, Грем Волес та Джордж Бернард Шоу. 1890 – входження до складу Лондонського університету на правах факультету. Виховали 15 нобелівських лауреатів.

5. 1949 рік – заснування Міжнародної асоціації політичних наук. Відбулося затвердження статусу в академічних колах.

6. 1948 рік – колоквіум з питань політичної науки у Франції.

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ

1. Сфера науки:

   1. Секуляризація католицького віросповідання, зростання ролі науки;

   2. Більш чітке розмежування етичних, економічних, соціальних та політичних категорій; Адам Сміт чітко розмежовує політику та економіку у своїх працях, Гегель розмежував державу (як політичне) та громадянське суспільство (як соціальне);

   3. Виокремлення суспільствознавчих наук з філософії та поява нових самостійних галузей наукового знання: соціології, політичної економії, історії тощо на базі європейських університетів. Цьому процесу сприяла реформа освітньої системи у Західній Європі. (У середньовіччя існували фактично лише Теологічний, Філософський, Медичний факультети та факультет Права).

2. Суспільство та держава:

   1. Промислова революція та розквіт індустріалізму, що спричинило концентрацію людей у великих містах;

   2. Оформлення бюрократичної моделі управління державою; (М. Вебер, Раціональна, доцільна бюрократія);

   3. Поява потреби у спеціалістах з управління, спеціально підготовлених для виконання бюрократичних функцій;

3. Сфера політики:

   1. Поширення ліберальної ідеології та проголошення політичної рівності;

   2. Ліквідація виборчих цензів та введення загального виборчого права, набуття масового характеру;

   3. Поява та активізація діяльності масових політичних партій, профспілок, організацій, рухів.

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ

Критерії для періодизації та зміна пріоритетних напрямів дослідження.

• Кін. ХІХ – поч.. ХХ ст.. – етап початкової інституалізації політичної науки. Формується політологічне розуміння політики та влади. Основні праці:

  • Політологічна концепція панування Макса Вебера. «Політика як покликання та професія» дає політологічне визначення політики через категорії влади, впливу та держави.

  • Теорія еліти Г. Моски (правлячий клас=еліта), В. Парето (першим ввів термін еліта) та Р. Міхельса.

  • Концепція зацікавлених груп Артура Фішера Бентлі. Політика – арена боротьби різних груп, що ведуть боротьбу за реалізацію своїх інтересів.

  • Концепція політичного Карла Шмідта. «Поняття політичного» - стаття в журналі.

• 30-40рр. ХХ ст.. – емпірико-прикладний етап розвитку політології. Значне посилення емпіричної спрямованості політології.

  • Чарльз Меріям, Гарольд Ласвел, Гарольд Госнел, Джордж Кетлін

• 40-60рр. ХХ ст.. – дослідження демократії та соціальної політики держав.

  • Розробка основних концепцій демократії:

    • елітарної демократії (демократичний елітизм) – М.Паретті, Т.Даль, Г.Зіглер, Й.Шумпетер

    • плюралістичної демократії – І.Шаіров, Е.Латхем, Р.Даль

    • партисипаторної демократії (демократії участі) – К.Бейтман, Н.Боббіо, К.Макферсон, Б.Барбер.

  • Розробка концепцій держави загального добробуту – Дж.Катон, Д.Растоу, Р.Дарендорф.

  • Розробка теорії політичної системи

    • Системний аналіз Істона Д. – «Політична система: розвідка стану політичної науки» 1953 рік. – перша теоретична побудова моделі політичної системи

    • Комунікативна модель політичної системи К.Дойча («Нерви управління: моделі політичної комунікації та контролю»). Запропонував свою модель політичної системи, побудовану за аналогією з моделлю ЕОМ. Розробив внутрішню будову політичної системи.

    • Рольова модель політичної системи Г.Алмонда та Дж.Пауела.

• 70-90рр. ХХ ст.. – дослідження політичних інститутів та процесів в контексті модернізації та демократизації.

  • Теорія демократичного транзиту – А.Пшеворський, Д.Растоу, Ф.Шмідтер, Л.Даймонд. Фази/етапи демократизації, загрози під час становлення нових демократій, формування гібридних режимів.

  • Консолідологія (консолідація демократії – остаточне затвердження демократичних інститутів, коли неможливі зворотні процеси повернення до авторитаризму). Андреас Шедлер «Що таке демократична консолідація?», Гільєрмо о’Донел, Ф.Шмідтер, Френсіс Фукуяма «Панування культури».

  • Теорія політичної модернізації. В.Ростоу, Д.Лернер, С.Гантінгтон, Л.Пай.

  • Теорія постіндустріального суспільства. Д.Бен, Дж.Гелбрайт, Р.Арон.

  • Теорія інформаційного суспільства. Е.Тофлер «Третя хвиля», Дж.Нейсбіт.

  • Концепція електронного уряду та електронної демократії. Ю.Масуда, Р.Гросман, Б.Барбер.

• Кін. 90рр - … - етап дослідження політичних інститутів та процесів в контексті глобалізації – ПРІОРІТЕТНІ НАПРЯМИ ДОСЛІДЖЕНЬ ЗАРУБІЖНОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ В ХХІ СТ..

  • Проблеми євроінтеграції – дослідження конституційного процесу в ЄС, роль європейських партій (співвідношення національних та загальноєвропейських партій). Дельфіна Деско-Бау «ЄС як символічний замінник» 2009р., Пітер Майєр «Європейський вимір» 2004р., Пітер Граціано «Європеїзація: нова дослідницька угода» 2006р..

  • Аналіз проблеми трансформації державного суверенітету. Зміна сутності поняття суверенітету, держави, нації. Критики: Ст.Краснер «Суверенно організоване лицемірство» 2000р., Сьюзан Стрендч «Дефектна держава» 2000р. Прихильники: Д.Гелд, Е.МакГрю, Дж.Паратон «Глобальні трансформації» 1999р.

  • Дослідження політичних наслідків мультикультуралізму. Дж.Б’юкенен «На межі загибелі», С.Гантінгтон «Переосмислюючи еміграцію», «Хто ми», Клод Дерген «Католики проти мусульман: нові культурні та політичні протиріччя» 2009р.. Загрози мультикультуралізму.

  • Аналіз сучасних проблем демократії. On-line dem. Face-to-face dem. – два види партисипаторної демократії. Роберт Даль «Наскільки демократична американська конституція» 2002р.

  • Гендерні дослідження. Намір створення жіночої політичної науки пролунав ще на початку 70хх років. «Спотворена чоловіча наука не відображає в повній мірі дійсний стан речей». Представниці: Софі Жако «Гендерний мейнстрім у політичному аналізі: у напрямку нормалізації» 2008р., Беатріс Даніан-Гальярд «Фемінізація процесу обробки політичної інформації: політика та журналістика» 2009р., Дж.Керол, Зелілі Л.М. «Феміністичний виклик політичній науці».

  • Біополітика

ОСНОВНІ НАЦІОНАЛЬНІ ШКОЛИ СУЧАСНОЇ ЗАРУБІЖНОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ

Американська політологічна школа + Соціологія.

Політологія в США сформувалася на базі соціології, а тому мала соціологічну спрямованість у своїх дослідженнях. 1880р. – Вища школа політичних наук. Опісля – створення подібних шкіл, кафедр в інших університетах США. 1903 рік – Американська асоціація політичної науки. Характерні риси школи:

1. Яскраво виражена конкуренція між університетами.

2. Тісне поєднання політичної теорії та політичної практики.

3. Поєднання американськими політологами викладання та науково-дослідної роботи, в т.ч. з активним залученням студентів та аспірантів.

4. Наявність розгалуженої мережі політичних асоціацій та організацій.

5. Представники: Зб. Бжезинский, І. Шапиро, Р. Эриксон, Р. Либерман, С. Хантингтон, Дж. Най, П. Норрис, Г.Алмонд.

Британська політологічна школа + Економіка.

Політична наука розвивалася на базі університетів (переважно елітних) на початку ХХ століття. Розвивається також в Лондонській школі економіки та політичної науки. Тому формується з економічним відтінком. Зазнає впливу і від історичної науки. Довгий час не вважалася наукою (до 60хх рр..). Оксфорд та Кембридж – політологія не є наукою, ЛШЕ – є. Асоціація політичних досліджень Сполученого Королівства – відображає невизнання політології наукою. Переважно теоретична школа. Характеризується консерватизмом (законсервованістю у своїх внутрішніх проблемах: проблема національної ідентичності).

Представники: 1) Ісая Берлін, Карл Поппер, Майкл Оукшот, Гарольд Ласкі; 2) Р.Роуз, М.Девіс, Х.Вайсман (теорія політичних систем – вплив Д.Істона та Т.Парсонса).

Французька політологічна школа + Конституційне право.

Політична наука розвивається на базі Конституційного права. Найбільших успіхів досягнули у дослідженні політичних інститутів. Інституціоналізм. «Інститути – найбільш надійна категорія у політичній науці». Розвиток політології пішов в обхід освітньої системи через створення окремих дослідницьких інститутів. Наближена до соціологічної науки. Політична наука асоціюється з інституціоналізмом (межа ХІХ-ХХ ст..). З відходом від інституціоналізму та наближенням до соціології політологія асоціюється з новим інституціоналізмом. Вплив держави на суспільство досліджує політологія, в той час як вплив суспільства на державу досліджує соціологія.

1870 – Вільна школа політичних наук на базі Паризького університету. Мета заснування – академічна діяльність, виховання професійних політиків.

Політична наука у Франції розвивається у традиційному теоретичному напрямі з наближенням до соціології. (Соціологічні закони взаємодії виборчої та партійної системи Моріса Дюверже). Навіть історія політичної науки аналізується з точки зору соціоісторії. Представники: Моріс Оріу, Моріс Дюверже, Мішель Крозьє, Раймонд Арон, П’єр Бурдьє. Основні напрями досліджень: дослідження процесів і проблем євроінтеграції, проблем соціальної держави, концепція держави загального добробуту (французький Роузізм). Сучасні представники французької школи: Роберт Кастель, П’єр Бруно, Метью Хочхор, Пітер Майєр, Сіріл Тібо, Дельфіна Деско-Баун.

Німецька політологічна школа + Філософія.

Політична наука в Німеччині заснована на базі філософії (основа – німецька класична філософія). Розвивалася переважно як політична філософія. Представники: Макс Вебер, Карл Шмідт (оптимістично ставився до націонал-соціалізму, обґрунтовував його теоретичні засади, «Поняття політичного» 1927). Менше уваги приділяли емпіричним дослідженням. Теодор Адорно, Ерік Фром, Ханна Арендт – покинули Німеччину з приходом нацистів до влади. Напрями досліджень: проблеми співвідношення соціальної та правової держави, аналіз характеру суперечності цих понять, дослідження соціальних та політичних конфліктів, дослідження демократії. Представники: Вернер Вебер, Генріх Майєр, Ральф Дарендорф.

Італійська політологічна школа + ???.

Вважалася допоміжною наукою, частиною соціології. Італійські науковці заклали фундамент теоретичної політичної науки (Гайтано Моска, Вільфред Паретто). Домініко Занікеллі («Політичні та історичні дослідження» – прагнув інституалізувати політичну науку. 1874 рік – Школа соціальних наук Чізаро Вальфієрі. 1883 рік – школа ініціювала видавництво журналу «Огляд соціальних та політичних наук». 20рр – встановлення фашистського режиму. Офіційний теоретик фашизму – Джовані Джентілі «Коріння та доктрина фашизму», «Політична форма фашизму». Представники: Норберто Боббіо, Джовані Сарторі, Джовані Галі, Франко Пераротті. Римський клуб – 1968 рік – Авреліо Печеллі, проводилися дослідження щодо перспектив розвитку людства (футурологічна спрямованість). Подружжя Медоуз – доповідь «Межа зростання» 1972 рік – використовували метод математичного моделювання. Авреліо Печеллі – 1980 рік – результати досліджень у доповіді «Людські якості». 2008-2012 рр. - програма «Новий шлях світового розвитку».

ОСНОВНІ ПАРАДИГМИ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ

Поняття «Парадигма» було введено у 20х рр. 19 ст. Т. Куном.

1962р. Кун публікує «Структура наукових революцій» - розвиток наук є ірраціональним, вчені просто переходять від однієї парадигми до іншої.

Парадигма – вихідна концептуальна схема дослідження, модель постановки проблеми та її вирішення. Включає в себе методологію і методи.

Інституціональна парадигма

Сутність полягає у Аналізі політичного життя через призму діяльності державно-правових інститутів, їх формальної структури та процедур діяльності.

Запозичена з права. Панувала у 20х рр..

Засновник: Мішель Оріу

У 80хх роках знову повернулася – новий інституціоналізм.

Біхевіоралістична парадигма

30ті – 60рр. ХХст.

Є наслідком розвитку сцієнтизму, позитивізму. Була домінуючою до 50-60хх років ХХ ст.. Сутність полягає у вивченні політики через призму поведінки індивідів та груп.

Спочатку було притаманна психології – біхевіоризм.

Почали досліджувати поведінку партій, та інших груп

Системна або структурно-функціональна парадигма

Автор: Девід Істон

Пов’язується з роботами Т. Парсонса. Сутність системної парадигми: вивчення політики через розкриття стійких внутрішніх взаємозв’язків різних елементів політики(політичної системи) та можливостей пристосування системи до умов зовнішнього середовища, які постійно змінюються.

Сутність структурно-функціональної парадигми полягає у вивченні політики через виокремлення її структурних елементів, що виконують свої специфічні функції та завдяки своїй взаємодії забезпечують ефективне функціонування системи як цілого.

Постмодерністська парадигма

Сутність полягає у теоретичній переорієнтації підходів до аналізу політичного життя, що включає перегляд «великих теорій»(деконструкція), декомпозицію соціальної реальності, деідеологізацію соціально-політичного мислення та розмивання міждисциплінарних меж.

Засновник: Пєр Бурдье

Межа 20-21 ст.

Принципи постмодернізму:

• Плюралізм

• Універсальність знань

• Посилення міждисциплінарності

• Фрагментарність

• Невизначеність (деідеологізація)

Критика біхевіоралізму та структурного функціоналізму – відхід від усіх парадигм. Відсутність домінуючого підходу. Г.Алмонд «Окремі столики, школи та секти в політичній науці». «Криза» політичної науки через її розрізненість.

ІДЕЙНО-ТЕОРЕТИЧНІ ДЖЕРЕЛА СУЧАСНОЇ ЗАРУБІЖНОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ

Кінець ХІХ ст. Основні представники:

М. Вебер („Політика як покликання та професія”, „Протестантська етика та дух капіталізму”).

Паретто (теорія еліти)

Г. Моска (концепція „політичного класу”)

А. Бентлі (теорія зацікавлених груп)

Р. Міхельс („залізний закон олігархії”)

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ: ПОЛІТИЧНА ДУМКА, ПОЛІТИЧНЕ ВЧЕННЯ, ПОЛІТИЧНА ТЕОРІЯ, ПОЛІТОЛОГІЯ

Політична думка – загальне розуміння періоду.

Політичне вчення – ідея політичної концепції автора.

Політична теорія – науково оформлена концепція.

Політолóгія (від грецького politika, Πολιτικές Επιστήμες (букв. Політична епістемологія, політзнання) — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення) — наука про політику, про закономірності і випадковості розвитку політичного процесу, функції політичної системи та влади, про сутність, форми та методи діяльності суб'єктів політики та про проблеми міжнародних відносин.

Полі́тика (від грец. πολιτική  майстерність самоуправління полісу (міста), а подалі — "мистецтво управління" державою і суспільством) — цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків.

ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ М.ВЕБЕРА ТА ЙОГО МІСЦЕ В СУСПІЛЬНО_ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ ХХ СТ.

(1864 – 1920 рр.) – німецький соціолог, економіст, політичний філософ і історик, праці якого значно вплинули на формування фундаментальних основ теорії та методології соціальних наук, в тому числі політології.

Праці: „Протестантська етика та дух капіталізму” (1905 р.), „Господарча етика світових релігій” (1916-1919 рр.), „Політика як покликання та професія” (1919 р.) тощо.

Поняття держави – це людська спільнота, яка всередині певної області претендує на монополію легітимного фізичного насильства (це є основною ознакою та сутнісною характеристикою держави). Державні установи та окремі особи мають право на застосування фізичного насильства лише тією мірою, якою їм дозволяє робити це держава. Тобто єдиним джерелом права на насильство вважається держава.

2. Типи панування (підстави легітимності).

1) авторитет традицій, довічного закону. В основі такого підкорення лежать звички, звичаї, глибока повага до законів і самих властителів, яка доповнюється вірою в їхню святість (на основі релігії). Чистий тип такого панування – патріархальне суспільство, схоже за своєю організацією на родину: хазяїн-повелитель очолює „державно-родинну” ієрархію. Така структура панування є дуже стійкою, оскільки політичний режим, що на неї спирається, може існувати дуже довго (наприклад, Китай). Такий тип панування Вебер назвав традиційним.

2) харизма (надзвичайний особистий дар вождя). В основі такої підстави легітимності лежать емоції (аффективний момент). Люди підкоряються лідеру, який має надзвичайні особисті якості (магічні здібності, особливий риторичний дар, силу інтелекту та духу). Сила харизматичного правителя полягає не в спиранні на закон і раціональний апарат управління, не в традиціях поведінки, що склалися задовго до цього, а у володінні рідкісним даром, який викликає поклоніння, схоже на релігійне.

3) раціональність. Підставою підкорення є віра в обов’язковість виконання легальних настанов, тобто законів та очікування отримати користь або хоча б уникнути покарання у випадку дотримання встановлених державою правил. Така легітимація влади властива сучасним західним суспільствам, які характеризуються визнанням пануючої ролі формально-правового початку. Апарат управління в цих державах складається з компетентних чиновників, які зобов’язані діяти не за своїми міркуваннями, а на основі законів, норм, правил.

3. Політика та політики – це прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в себе включає.

1. „випадковий політик” (политик по случаю). Таким політиками є всі ми, наприклад коли опускаємо в урну виборчий бюлетень або беремо участь у мітингу.

2. „політик за сумісництвом” – це повірені особи та правління партійно-політичних союзів, тобто люди, які займаються політичною діяльністю лише у випадку необхідності і вона не стає для них головною справою життя.

3. політик за професією та політик за покликанням. Можна жити „для політики” і можна жити „за рахунок” політики. „За рахунок” політики як професії живуть ті, хто прагне зробити з неї постійне джерело прибутку. Професійний політик, який живе за рахунок політики – це чиновник, який отримує зарплату за виконання своїх службових обов’язків, або бере хабарі (або і те і інше одночасно). Політик, який живе „для політики” повинен бути незалежним від прибутків, які може дати йому політична діяльність і в нього повинні бути три якості, які в цьому випадку є вирішальними:

а) пристрасть – орієнтація на сутність справи, пристрасна самовіддача праві.

б) відчуття відповідальності за результат своєї діяльності.

в) окомір – здатність з внутрішньою зібраністю та спокоєм піддаватись впливу реальностей. Від політика вимагається дистанція по відношенню до речей та людей.

ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМ ЕЛІТИЗМУ В ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ ХХ СТ.

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість — еліта.

Теорія еліт виникла під певним впливом марксизму як критична переоцінка досвіду представницького правління й ліберально-демократичних цінностей в умовах подальшої централізації і бюрократизації політичного життя.

Паретто, Моска, Міхельс + ???БЕНТЛІ, ШМІТТ, ВЕБЕР.

ХАРАКТЕРНІ РИСИ КОНЦЕПЦІЇ ЕЛІТИ В.ПАРЕТТО. «ІНДЕКС ЗДІБНОСТЕЙ» та «ЕТИКЕТКИ». ТИПИ ЕЛІТ. ЗАКОН ЦИРКУЛЯЦІЇ ЕЛІТ.

Праця: „Трактат (Компендіум) з загальної соціології”.

Виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меньшість – еліта. Вона складається з індивідів, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності. Незалежно від того, в якій частині суспільства створюється еліта (в політичній, економічній чи інтелектуальній), вона поділяється на правлячу та неправлячу (контреліту). Правляча еліта – це всі ті, хто бере участь в управлінні суспільством. Контреліта – це люди, які наділені характерними для еліти психологічними та інтелектуальними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар’єрів не мають доступу до управління.

Чому так відбувається? (Приклад з „індексом здібностей” – кожному привласнено індекс відповідно до досягнень (теоретично) та „етикетками” - в правящую элиту входят люди с этикетками о принадлежности к политической службе достаточно высокого уровня, например министры, сенаторы, депутаты, начальники отделов министерств, председатели апелляционных судов, генералы, полковники, однако при этом необходимо исключить тех, кому удалось проникнуть в их ряды, не имея соответствующих полученной этикетке качеств.).

Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак цього не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам, які часто не наділені елітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В, Паретто назвав „законом циркуляції еліт”.

За В. Паретто, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта „левів” та еліта „лисів”. Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману і політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти „левів”, а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів – еліти „лисів”.

Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Таз часом вони перестаються відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілізованих нею мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об’єктом панування та експлуатації. Звідси В. Паретто робить песимістичний висновок як щодо „масової циркуляції еліти, так і стосовно демократії.

КОНЦЕПЦІЯ «ПРАВЛЯЧОГО КЛАСУ» Г.МОСКИ. СТРУКТУРА ТА ЗАКОНИ ФУНКЦІОНУВАННЯ «ПРАВЛЯЧОГО КЛАСУ».

Праця: «Пануючий клас» (1939 р.)

Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспільствах існують два класи: клас, який управляє і клас тих, ким управляють. Перший клас завжди складає незначну меншість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними їх привілеями, тоді як другий клас – значно чисельніший – управляється і контролюється першим.

Влада, стверджує Моска, завжди перебувала і повинна перебувати в руках меншості – політичного класу. Коли вона переходить з одних рук в інші, то завжди переходить від однієї меншості до іншої, і ніколи від меншості до більшості.

Правлячий клас не може бути знищений ані лідером (главою держави), ані масами:

1. Людина, яка стоїть на чолі держави повинна користуватися підтримкою всього правлячого класу для того, щоб її накази поважалися і виконувалися. Лідер не може знищити правлячий клас, оскільки його дії були б повністю паралізованими. В цьому випадку прийшлось би швидко створювати інший клас.

2. У випадку, якщо незадоволеність мас могла б привести до повалення правлячого класу, то їхня мета могла б реалізуватись лише за допомогою керівництва іншої організованої меншості всередині цих мас, яка і стала б згодом правлячим класом.

Чому? Справа полягає саме в організованості меншості. Сто людей, дії яких є узгодженими, а всі вони розуміють сутність справи, надзвичайно легко переможуть тисячу або сто тисяч осіб, які незгодні один з одним. Крім цього для перших діяти узгоджено буде легко саме через те, що їх 100, а не тисяча.

Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу: аристократичну і демократичну.

Перша з них полягає у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридично, то фактично – шляхом відтворення на власній основі. Наприклад, багатство і спадковість професії підтримуються у сім’ях традицією та наслідуванням. Отримати важливу посаду в певній сфері, в тому числі політичній, легко тим, хто звик до такої професії з дитинства. Навіть коли академічний ступінь, наукова підготовка, особливі здібності, які були виявлені у ході конкурсу, відкривають доступ в державні установи, все це не усуває особливу перевагу для деяких індивідів, яку французи називають „де жа приз” (вже зайнята посада). Чому? Навіть якщо іспити і конкурси теоретично доступні для всіх, на справі більшість людей не має ані коштів для продовження підготовки, ані зв’язків та титулів, які швидко ставлять людину на правильний шлях, допомагають їй не рухатись навпомацки і уникнути грубих помилок, яких не можна уникнути, якщо людина опиняється в незнайомому для неї оточенні без всякого керівництва та підтримки (Приклад: В англ., фр. Парламентах часто можна побачити синів, онуків, племінників чинних або колишніх депутатів. Президенти США Дж. Буш старший та молодший).

Суть другої тенденції полягає в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих сфер суспільства.

Іноді в суспільстві може назріти необхідність прояву в державному управлінні нових рис. Іншими словами, виникає необхідність оновлення правлячого класу. Така ситуація може виникнути з ряду причин:

1.      поява нового джерела багатства;

2.      зростання практичного значення знання.

3.      якщо стара релігія знаходиться в занепаді або з’являється нова;

4.      якщо поширюється нова ідейна течія;

5.      якщо правлячий клас не вдосконалює ті здібності, за допомогою яких він прийшов до влади, коли їх талант та служба втрачають в суспільстві свою значущість.

Переважання аристократичної тенденції веде до „закриття і кристалізації” політичного класу, його виродження, що, в свою чергу, призводить до суспільного застою та активізує боротьбу нових соціальних сил за здобуття панівних позицій у суспільстві. Переважання демократичної тенденції, навпаки, упереджує дегенерацію пануючого класу, робить його здатним до ефективного керівництва суспільством. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва.

Качества, которыми должны обладать представители элиты по мнению Гаэтано Моска:

• Способность к управлению людьми

• Организаторская способность

• Преимущество, выделяющее этот класс, по отношению к другим классам — моральное, материальное и интеллектуальное превосходство.

Моска выделяет три способа, с помощью которых правящий класс закрепляет и обновляет себя: наследование власти, выбор политического руководства и кооптацию. Любой политический класс, считал Моска, стремится к сохранению и воспроизводству своей власти путем наследования. В то же самое время в обществе всегда есть другие политические силы, которые стремятся к власти, используя для этого систему выборов. Политические симпатии ученого склонялись к обществу, где два указанных способа обновления политического класса уравновешивают друг друга.

ПРОБЛЕМА ЕЛІТИЗМУ В ПРАЦЯХ Р.МІХЕЛЬСА. ПРИЧИНИ СТВОРЕННЯ ОЛІГАРХІЧНИХ ГРУП В ДЕМОКРАТИЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ. «ЗАЛІЗНИЙ ЗАКОН ОЛІГАРХІЇ»

Роботи: “Соціологія політичної партії в умовах демократії” (1911 р.).

Дослідник політичних процесів під впливом робіт М. Вебера та італійських теоретиків еліт Г. Моски та В. Каретто. В галузі суспільно-політичних процесів Міхельса цікавили проблеми соціалізму, фашизму та націоналізму.

Політичні партії – це необхідний засіб захисту соціальними рухами своїх головних інтересів. Однак, як будь-які великі організації, вони вимушені довіряти своїм лідерам монопольну владу. Панування партійної олігархів політичних партіях обумовлена такими чинниками: 1) некомпетентність мас; 2) необхідність навичок та знань політичної роботи, 3) потреба ефективного керівництва в умовах між партійної боротьби. Партійна олігархія, використовуючи різноманітні ресурси, починає своє існування не для соціальних рухів, а за їхній рахунок.

В силу цього відбувається занепад внутрішньопартійної демократії. Цей процес Міхельс назвав “залізним законом олігархії”: в усіх партіях, незалежно від їх типа, демократія призводить до олігархії. Суть цього закону полягає в тому, що владні ресурси в партіях використовуються не стільки для захисту інтересів партійних мас, скільки для реалізації інтересів партійних лідерів.

Разом з тим Міхельс зауважував, що без партій в сучасну епоху неможливо досягти успіхів в політичні боротьбі, в боротьбі різних соціальних прошарків за розподіл та перерозподіл суспільних ресурсів. Не дивлячись на те, що боротьба за демократію  набуває олігархічних форм, все ж таки між партійна конкуренція сприяє відбору і просуванню до влади в державі більш достойних людей.

ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ К.ШМІТТА

Роботи: “Соціологія політичної партії в умовах демократії” (1911 р.).

Дослідник політичних процесів під впливом робіт М. Вебера та італійських теоретиків еліт Г. Моски та В. Каретто. В галузі суспільно-політичних процесів Міхельса цікавили проблеми соціалізму, фашизму та націоналізму.

Політичні партії – це необхідний засіб захисту соціальними рухами своїх головних інтересів. Однак, як будь-які великі організації, вони вимушені довіряти своїм лідерам монопольну владу. Панування партійної олігархів політичних партіях обумовлена такими чинниками: 1) некомпетентність мас; 2) необхідність навичок та знань політичної роботи, 3) потреба ефективного керівництва в умовах між партійної боротьби. Партійна олігархія, використовуючи різноманітні ресурси, починає своє існування не для соціальних рухів, а за їхній рахунок.

В силу цього відбувається занепад внутрішньопартійної демократії. Цей процес Міхельс назвав “залізним законом олігархії”: в усіх партіях, незалежно від їх типа, демократія призводить до олігархії. Суть цього закону полягає в тому, що владні ресурси в партіях використовуються не стільки для захисту інтересів партійних мас, скільки для реалізації інтересів партійних лідерів.

Разом з тим Міхельс зауважував, що без партій в сучасну епоху неможливо досягти успіхів в політичні боротьбі, в боротьбі різних соціальних прошарків за розподіл та перерозподіл суспільних ресурсів. Не дивлячись на те, що боротьба за демократію  набуває олігархічних форм, все ж таки між партійна конкуренція сприяє відбору і просуванню до влади в державі більш достойних людей.

КОНЦЕПЦІЯ ЗАЦІКАВЛЕНИХ ГРУП А.БЕНТЛІ

“Процес керівництва. Вивчення громадських рухів” (1908 р.). Відомий американський теоретик намагався обґрунтувати реальну роль політичних партій, політичного лідерства у політичному процесі, їхній вплив на діяльність державних інститутів.

Теорія А.Бентлі виходить з того, що діяльність людей, визначувана їхніми інтересами, структурується за напрямками через різні “зацікавлені групи”. Це постійно-мінливий процес при якому відбувається тиск громадських сил (інтересів) на уряд (владу) з метою змусити його підкоритися їхній волі. У цьому процесі сильні групи домінують й примушують підкорятися собі слабші; а державне керування, таким чином, включає до своїх функцій адаптацію, врегулювання конфліктів та досягнення рівноваги між протидіючими групами.

Таким чином, аналізуючи політичний процес крізь призму спільних інтересів різних груп, А.Бентлі накреслює контур процесуальної інтерпретації теорії демократії.

СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТОЛОГІЇ ЯК САМОСТІЙНОЇ НАУКИ ТА АКАДЕМІЧІНОЇ ДИСЦИПЛІНИ В США

Політологія в США сформувалася на базі соціології, а тому мала соціологічну спрямованість у своїх дослідженнях. 1880р. – Вища школа політичних наук. Опісля – створення подібних шкіл, кафедр в інших університетах США. 1903 рік – Американська асоціація політичної науки. Характерні риси школи:

6. Яскраво виражена конкуренція між університетами.

7. Тісне поєднання політичної теорії та політичної практики.

8. Поєднання американськими політологами викладання та науково-дослідної роботи, в т.ч. з активним залученням студентів та аспірантів.

9. Наявність розгалуженої мережі політичних асоціацій та організацій.

10. Представники: Зб. Бжезинский, І. Шапиро, Р. Эриксон, Р. Либерман, С. Хантингтон, Дж. Най, П. Норрис, Г.Алмонд.

Передумови:

• Колиска ліберальної демократії

• Індустріалізація

• Політики-науковці (теоретична і прикладна складові)

Формування і становлення американської політології обумовлено характером історичного розвитку країни, її економічними особливостями. В історичному контексті на стан та розвиток політичної науки США, на професійну та суспільно-політичну діяльність американських політологів вплинула “велика депресія” та “новий курс Рузвельта”, а також виникнення в ряді країн Західної Європи фашистських та авторитарних рухів. “Як могли політологи залишатись в стороні, - пишуть А. Соуміт і Дж.Таненхаус, - коли Велика депресія та Новий курс погрожували та відповідно перебудовували політичну, соціальні та економічну структуру американської системи? Хто міг серйозно відстоювати нормативний нейтралітет перед облич час комунізму, фашизму та націонал-соціалізму?”

До кінця ХІХ століття американська політологія розвивалась в руслі традиційних державно-правових концепцій. Помітного впливу вона зазнала від європейської політичної думки: Дж. Локк (співвідношення прав громадян та верховної влади),Ж.-Ж. Руссо (ідеї про народний суверенітет і суспільний договір), Ш. Монтеск’є тощо.

В кінці ХІХ століття посилюється роль партій та інших громадських організацій (профспілок). Необхідність ґрунтовного їх вивчення, дослідження масових політичних явищ призвела до необхідності створення нової науки – політології.

ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ В США

Виникає як академічна дисципліна, проте одразу ж намагається перетворитися в корисну науку. Першими американськими політологами були професійні політики, що мали юридичну, філософську освіту.

Етапи розвитку:

1. Кін. ХІХ ст.. – перша світова – етап інституціоналізації політичної науки в США. Засновується як академічна наука. 1880 – вища школа політичної науки при Колумбійському університеті. Видає фаховий журнал «Щоквартальник політичної науки». 1903 рік – заснування Американської асоціації політичних наук (перша така в світі). «Американський журнал політичної науки». Класичні праці: Дуайт Вулсі «Політична наука» 1878 рік, Джон Берджес «Політична наука і порівняльне конституційне право» 1890 рік, Вудро Вільсон «Держава». Характерні риси: початок професійної підготовки нових спеціалістів – політологів, переважання історико-порівняльних, нормативно-інституціональних та описових методів.

2. Перша світова – Друга світова – міжвоєнний етап. Етап професіоналізації політичної науки. Характерні риси: посилення емпіричної спрямованості політичної науки, орієнтація на практику, застосування міждисциплінарного підходу до дослідження політики (Чарльз Меріем, Чиказька школа), активізація процесу дослідження неформальної політичної діяльності («Процеси управління: вивчення суспільних тисків» Артур Фішер Бентлі, Пітер Одегар «Американська антисалунна ліга», Пендтлон Херінг «Групи тиску в конгресі»).

3. Друга світова – 60рр. ХХ ст. – домінування поведінкового підходу. Характерні риси: переважання біхевіоралістичної парадигми, активізація дискусій навколо методів збору інформації (методи – сприймаються як проблема науки; софістика навколо методів науки), розділення загальної теорії політики на низку політологічних субдисциплін (партологія, консолідологія, кратологія тощо), зростання професіоналізації політичної науки (створення асоціацій, видання журналів).

4. 70рр – до сьогодні – постбіхевіоралістичний етап – мода на конструювання штучних термінів. Характерні риси: критика поведінкового підходу, визнання пізнавальної цінності нежорстких методів (історичний підхід, методи філософського аналізу, описовий метод, герменевтика), відродження марксизму (не захоплення ідеями лівих, але відродження як теоретичної конструкції), широке використання інформаційних технологій, комп’ютерної техніки для дослідження політики (Єльська програма, програма Мічіганського університету), розпад політологічної науки на різні методологічні напрямки та концепції – відсутність єдиного методологічного підходу.

1)      Періодизація Д. Істона в роботі „Політична наука в Сполучених Штатах: минуле та сьогодення”:

1. Формальний (правовий) (переважає описовий метод, описувались закони, за якими функціонує влада в політичній системі. Вважалось, що політичні дії є тотожними конституційним. В. Вільсон першим дійшов висновку, що окрім формальних політичних інститутів існує багатоманіття форм неформальної поведінки і організації, які здатні впливати на процес прийняття рішень);

2. Традиційний (неформальний або добіхевіористичний) (В період з кінця ХІХ ст.. до 1920 р. проблема вивчення неформальної політичної діяльності стає однією з найбільш домінуючих. Групи тиску (А. Бентлі), П. Херрінг, Д. Трумен. Головна увага приділялась збору інформації та описанню політичного процесу, а не створення всеохоплюючих наукових теорій, політичний процес розумівся як гігантський механізм прийняття політичних рішень. Політика – це точка рівноваги між різнорідними різнополюсними силами, що впливають на осіб, які приймають політичні рішення);

3. Біхевіористичний (дослідження політичної поведінки. Головна увага приділялась поясненню та передбаченню політичної поведінки людей, разом з тим були спроби розробляти більш широкі концептуальні підходи – структурно-функціональний, системний аналіз. Значна увага приділяється методам збору інформації, вони сприймаються як проблема науки, а не як даність (інструментарій). Як наслідок в 50-60-х роках в політології почали застосовуватись все більш складні і різноманітні методи: опитування, інтерв’ю, вибірки, регресивний та факторний аналіз, моделювання. Біхевіористи вважали, що при дослідженнях можна абстрагуватись від цінностей як самого вченого, так і суспільства в цілому. Саме біхевіористи запропонували розуміння чистої теорії (науки), яка є відмінною від прикладних досліджень);

4. Постбіхевіористичний (Почався в 60-х роках і триває по-сьогодні. Політична наука не змогла відреагувати на появу нових суспільних проблем – бідність, дискримінація на національній, расовій, статевій основі. Були поставлені під сумнів 1) науковість біхевіоризму (на людську поведінку впливають різноманітні чинники, їх всі виявити неможливо); 2) соціальне знання не може бути ціннісно-нейтральним, більш того – вона наскрізь пронизане ідеологією).

2)      Періодизація Г. Алмонда:

1. Міжвоєнний період (1920-1940 рр.);

2. Період домінування поведінкового підходу в політології;

3. введення логіко-математичних методів дослідження, застосування економічних моделей, використання теорій раціонального вибору та „методологічного індивідуалізму”

ДІЯЛЬНІСТЬ ЧИКАГСЬКОЇ ШКОЛИ

Чикагська школа політичної науки займала домінуюче положення в американській політології між І та ІІ світовими війнами. Особливість: різнорідність міждисциплінарних зв’язків з іншими чикагськими школами - соціологіі, філософії, антропології, економіки – та доказ на основі кількісних емпіричних досліджень можливості розвитку політичного знання шляхом міждисциплінарного обміну методологіями та науковими розробками.

Досягнення:

• Розробка проблеми «мікроструктури» суспільства (психологічний світ особистості та малих груп);

• Проведення першого в історії політичної науки масштабного дослідження електоральних переваг (американських громадян);

• Проведення першого експерименту по виявленню впливу на результати виборів направленої агітації;

• Введення до методологічного апарату політичної науки сучасних методів дослідження комунікаційних процесів;

• Розробка перших програм емпіричних досліджень політичних процесів та політичної поведінки.

Найвизначніші представники: Ч.Мерріам, Х.Госснел, Г.Лассуел, К.Райт, Л.Уайт, Э.Фройнд.

Чарльз Мерріам ("Американські політичні ідеї: 1865-1917"(1920), "Сучасний стан дослідження політики" (1921), "Нові аспекти політики" (1925), "Політичні влада" (1934), "Систематична політика" (1945)) – саме він створив при Чикагському університеті Комітет з дослідження в сфері суспільних наук та є засновником Чикагської школи політичної науки:

• Введення терміну «політична розсудливість», під яки мав на увазі, що політики мають пам’ятати про свою відповідальність перед суспільством за прийняті ними політичні рішення;

• Використання психологічні та статистичні методи аналізу політики для дослідження з метою раціонального пізнання та контролю за поведінкою людей;

• Перевага психобіологічних та кількісних аспектів у вивченні політичного життя.

Гарольд Лассуэл ("Техніка пропаганди у світовій війні (1927), "Психопатологія та політика"(1930), «Світова політика та особиста незахищеність» (1935), «Політика: хто, що, коли і як отримує» (1936), "Аналіз політичної поведінки"(1947), "Майбутнє політичної науки"(1963)):

• Дослідження впливу ЗМІ, пропаганди в політиці;

• Розробка політичного психоаналізу: вивчення «глибинної психології політики», що проводилося на основі аналізу діяльності конкретних політиків, частина з яких мала порушення психіки; взаємообумовленість установое, емоційного стану, вербальних висловів та фізіологічних параметрів політичних діячів на основі аналізу їх інтерв’ю, показників частоти пульсу, кровяного тиску, м’язової напруги;

• Розляд взаємодії еліт, що конкурують між собою в досягненні таких цінностей, як «доходи, шана і безпека»;

• Аналіз впливу світової економіної кризи на політичний рух серед чикагських безробітніх з акцентом на взаємовплив макро- та мікрофакторів на політику на місцевому, національному та міжнародному рівнях.

• На думку автора, політична наука має виконувати такі цілі: визначати цілі та об’єкти політичного процесу, виявити основні тенденції в розподілі цінностей, намітити ймовірні зміни в майбутньому, обрати способи дії, що вели б на максимальне досягнення цілей.

Гарольд Фут Госнелл («Політичні машина. Модель Чикаго» (1937), «Не-Голосування: причини та методи контролю (1924, у співавторстві з Ч.Мерріамом), «Витягнення голосу: експеримент стимулювання голосування» (1927)):

• Вперше використав експериментальні та статистичні методи для вивчення політичної поведінки в США та за кордоном;

• Вивчав технології «чорної політики»;

• Досліджував процес явки виборців, їх установок, особливостей демографічних груп;

• Перший в історії політичної науки експеримент з виявлення впливу на результати голосування направленої агітації з метою виокремити різницю між національними та місцевими виборами (був проведений у США, Англії, Франції, Німеччині, Бельгії, Швейцарії).

«НОВИЙ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ»: МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ. НЕОІНЧТИТУЦІОНАЛІЗМ ЯК МЕТОДОЛОГІЧНИЙ СИНТЕЗ В СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЧНЙ НАУЦІ. ІНСТИТУЦІЙНИЙ ДЕТЕРМІНІЗМ

• Теоретико-методологічний напрям в політичній науці, що розглядає політичні інститути з точки зору взаємозв’язку формальних норм і неформальних «правил гри», які утворюють складні організаційні відносини, форми взаємодії та кооперативну діяльність людей, спрямовані на підтримання порядку та стабільності в суспільстві

Представники:

Пітер Еванс, Девід Руешмеєр, Тед Скокпол «Повернення держави назад» «Bringing the state back in»

Джеймс Марч і Джозеф Олсен «Знову відкриваючи інститути», «Новий інституціоналізм: організаційні чинники в політичному житті»

Дуглас Норт «Інститути, інституційні зміни та функціонування економіки»

Інститут – колективна дія з управління лібералізації і розширення поля індивідуальних дій, що впорядковує зразки взаємодії (О Доннел)

Інститути – обмеження, що встановлюються людьми і покликані структурувати політичні, економічні та соціальні взаємодії, а також система санкцій за їх порушення. (Норт)

Теоретичні положення нового інституціоналізму:

• Повернення політичним інститутам центрального місця в політичному аналізі та забезпечення наукового процесу орієнтованого на дослідження держави

• Відмова від ідея «супер раціональності» індивідів та введення поняття «обмеженої або процедурної раціональності»

• Уподобання індивідів не є ідентичними поведінці і змінюються під впливом інституціональних і процесуальних обмежень

• Інститути не є нейтральними механізмами агрегації інтересів у політичному процесі

• Інститут впливають на формування уподобань через систему освіти та виховання

• Інститути структурують політичний процес, визначаючи доступ до нього політичних акторів та окреслюючи межі їх активності

Институциональный детерминизм - человек здесь рассматривается как продукт того общества, в котором он живет. Важнейшими характеристиками общества являются принятые в нем стереотипы мышления и правила поведения, которые имеют надиндивидуальный характер и формируют образующих это общество индивидов. Термин институциональный детерминизм заключает в себе мысль о всецелой зависимости поведения индивидов от существующих институтов.

ТЕОРІЯ РАЦІОНАЛЬНОГО ВИБОРУЕ МОТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ. МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ІНДИВІДУАЛІЗМ, ЕГОЇЗМ ТА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ ІНДИВІДА, ОБМІН ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ДИФЕРЕНЦІЙОВАНІСТЬ УПОДОБАНЬ.

Теорія раціонального вибору – 30ті рр. 20ст в економіці. В 70х рр. була взята в політологію.

Представники:

Ентоні Даунс «Економічна теорія демократії»

Герберт Саймон «Моделі людини»

Товарний ринок був замінений на ринок влади.

Основні методологічні принципи:

• Методологічний індивідуалізм – визнання того, що соціальні політичні структури є сукупністю окремих індивідів, що переслідують власні цілі. Об’єктом дослідження є особистості.

• Максимізація користі – егоїстичне прагнення індивіда отримати максимальну користь від своїх дії або виборів. Егоїстична раціональна людина

• Раціональність індивідів – здатність індивідів розташовувати свої уподобання відповідно до своєї користі.

• Оптимізація вибору – прагнення індивіда максимізувати користь і одночасно мінімізувати витрати.

• Диференційованість вподобань – окрім раціональності, необхідно також враховувати характер потреб індивідів.

Об’єкти: дослідження електоральної поведінки і колективної раціональної поведінки – формування фракцій і коаліцій.

Недоліки:

• Нехтування емоційними та ірраціональними діями, які не завжди орієнтовані на задоволення корисних та егоїстичних інтересів

• Неможливість пояснення феномену колективних дій, коли індивідуальний актор, що має свої власні інтерес, які розходяться з груповими інтересами все рівно бере участь у груповій діяльності.

• Нереальність припущення, що актори є достатньо поінформованими і мають необхідні здібності для розуміння та використання наявної інформації.

• Неможливість пояснення феномену короткозорої поведінки коли актори переслідують мету «миттєвої віддачі» не рахуючись з можливістю небажаних результатів свого вибору у майбутньому

• Кеннет Ерроу «Колективний вибір та індивідуальні цінності» - дія людини лише на основі раціональності призводить до протилежних ефектів – раціональне прийняття рішень має бути обмеженим інститутами

НЕДОЛІКИ СЦІЄНТИСТСЬКОГО НАПРЯМУ. ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ АНТИСЦІЄНТИСЬКОГО НАПРЯМУ

Основні положення антисцієнтизму:

• Обмеженість можливостей науки у вирішенні проблем людського існування;

• Тлумачення соціально-гуманітарного знання як форми свідомості до якої не може бути застосований принцип об’єктивності;

Представники в політології: Вільям Еліот «Прагматичний заколот в політиці», Едвард Корвін, Чарльз Бірд 1927 рік – президент американської асоціації політичних наук.

Напрямок критика сцієнтистів:

• Надмірне захоплення кількісними методами та експериментами в політичному аналізі;

• Прагнення відкрити об’єктивні закони, що породжує тенденцію вилучення політичних явищ із загальнокультурного контексту;

• Відсутність у сцієнтистів достатньо глибокого розуміння того, що роблять математики, статисти, економісти та нав’язування псевдонаукових результатів.

Вільям Еліот. Праці: “Прагматичний заколот в політиці” (1928 р.) та “Можливості науки про політику: з особливим акцентом на методи, запропоновані Вільямом Манро та Джорджем Кетліном” (1931 р.). Не вважаючи себе прихильником традиційної політичної науки, Еліот в той же час досить суворо критикував сцієнтиський підхід до політики. Прихильники сцієнтизму, відмічав він, “вследствие естественной зависти пытались получить кое-что от престижа, которым упивается экспериментальная наука в современном мире”. Елліот наголошував на тому, що дослідження політики ніколи не зможе стати експериментальною, тому що вона не має ніякого мірила, вона не може тлумачитись універсальними абстракціями, тому що має справу з явищами, які є унікальним за своєю суттю, такими, що не підлягають експериментуванню, а також з процесами, надзвичайно складними за своїм характером і не вкладаються в рамки “жорстких детерміністських законів”.

Помилки сцієнтистів:

1) Одна з головних помилок сцієнтиського подходу, на думку Еліота, прагнення відкрити об’єктивні закони, що породжує нездорову тенденцію вихвачування політичних явищ з загального культурного контексту.

2) Відсутність у багатьох політологів достатньо глибокого розуміння того, що роблять психологи, соціологи, економісти і статисти. Саме через те вони нав’язують псевдонаукові результати.

3) Ціннісно-нейтральний підхід до політики. Політична наука не повинна переривати свій традиційний зв’язок з практичною політикою та ідеальними цілями управління. Для представника політичної науки відмовитись від обговорення питання про політичні цінності означає теж саме, що для “філософа займатись абстрагування в пустоті”. Відмова ж сцієнтистів від цінностей була, на думку Еліота, ілюзорною. Насправді вони спирались в своїх дослідженнях на цінності, але видавали їх за наукові факти.

Едвард Корвін. Завдання політичної науки – “критика та виховання в їх тісному взаємозв’язку з ідеальними цілями держави і з тим, як ці цілі можна досягти”. Тією мірою, якою технічні прийоми просувають вперед вирішення вказаних завдань, тією мірою вони оцінюється і їх значення для політичної науки. Там, де технічні прийоми не можуть сприяти реалізації подібного роду задач, вони повинні бути відкинуті як такі, що не відповідають справжньому призначенню політичної науки.

Чарльз Бірд. В президентському посланні “Час, технологія та творчий дух в політичні науці” (1927 р.), адресованому Американській асоціації політичних наук, він відмічав, що дві сили – час та технологія – безжалісно руйнують старий порядок та придають цілим соціальним системам “неведомые до того калейдоскопические формы”. Щоб протистояти цим силам, політологи повинні розвивати творчій дух в своїй галузі знання. Сцієнтизм, на думку Бірда, не сприяє розвитку такого духу, оскільки орієнтує політологів на однобоке дослідження і накопичення даних з приводу “окремих проблем з посиланням на специфічні практичні цілі”.

ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ СЦІЄНТИСТСЬКОГО НАПРЯМУ. «НОВІ АСПЕКТИ ПОЛІТИКИ» Ч.МЕРРІЕМА

Сцієнтизм – наука. Сцієнтисти – наука може розв’язати практично всі питання. Антисцієнтисти – наука сама створює проблеми, які потім намагається розв’язати.

Ендрю Хейвуд, Сцієнтизм – світоглядна позиція згідно з якою науковий метод має бути сприйнятий як єдине джерело достовірного знання і в якості такого, повинен застосовуватися не тільки в природничих науках, але й у філософії, історії та політології. Мета сцієнтизму – отримання об’єктивного знання. Сцієнтизм базується на наступних принципах:

• Протиставлення наукового методу умоглядному теоретизуванню;

• Абсолютизація методів точних наук (фізики, математики);

• Ігнорування необхідності врахування ціннісних аспектів політичного життя;

Сцієнтизм в політичній науці.

Представники: Вільям Монроу 1927 «Невидиме правління», Джордж Кетлін та Чарльз Меріам («Сучасний стан політичної науки» 1921, «Нові аспекти політики» 1925), Гарольд Госнел, Гарольд Лассуел, Леонард Уайт

Основні завдання:

• Політична наука повинна звернутись до практики природничих наук(особливо біології) у розбудові власної теорії

• Соціальні науки мають бути дійсно інтегрованими так як і природничі науки

• Політична наука повинна звернутися до природничих наук за підказкою у розбудові власної методології

• Політична наука повинна звернутись до природничих наук в аспекті практичного застосування і користі

• Розкриття фундаментальних законів політики, політичних процесів

• Вдосконалення категоріального апарату.

• Інтеграція соціальних наук;

• Створення лабораторій для систематичного спостереження за політичними процесами.

Чарльз Мерріам:

• Введення терміну «політична розсудливість», під яки мав на увазі, що політики мають пам’ятати про свою відповідальність перед суспільством за прийняті ними політичні рішення;

• Використання психологічні та статистичні методи аналізу політики для дослідження з метою раціонального пізнання та контролю за поведінкою людей;

• Розробка проблеми «мікроструктури» суспільства (психологічний світ особистості та малих груп);

• Проведення першого в історії політичної науки масштабного дослідження електоральних переваг (американських громадян);

• Проведення першого експерименту по виявленню впливу на результати виборів направленої агітації;

• Введення до методологічного апарату політичної науки сучасних методів дослідження комунікаційних процесів;

• Розробка перших програм емпіричних досліджень політичних процесів та політичної поведінки.

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ БІХЕВІОРАЛІЗМУ. ЗАКОНОМІРНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ.

Біхевіоралізм – поведінковий підхід. Затвердився з психології (біхевіоризм), де пов’язується з ім’ям Джона Уотса «Психологія з точки зору біхевіориста». Девід Істон розмежував ці 2 поняття. В соціології пов’язується зі Скінером «Поведінка організмів» - якщо змінювати стимул, то можна отримати очікувані реакції, а отже контролювати людську поведінку. Соціологія, як наука з керування поведінкою людей. У політологію приходить з соціології. Представники Чиказької школи використовують цю ідею у своєму аналізі.

Біхевіоризм – напрям в американській психології, що затвердив предметом її аналізу поведінку, яка розуміється як сукупність об’єктивних реакцій на зовнішні стимули і яка не потребує для свого пояснення звернення до психічних явищ.

Біхевіоралізм – методологічний підхід в політичній науці, спрямований на забезпечення об’єктивного кількісного аналізу, пояснення та прогнозування політичної поведінки, що передбачало аналіз мотивів поведінки.

Зосередження у вивченні політичної поведінки на рівні індивідуальному та груповому.

Основні принципи біхевіоралізму:

1. Закономірність – повторюваність поведінки, можливість та задача її узагальнення;

2. Обов’язковість верифікації – підтвердження, порівняння з іншими дослідженнями;

3. Техніка – дотримання жорстких правил при проведенні експерименту; (метод – шлях досягнення результату; методика – комплекс засобів для досягнення результатів);

4. Квантифікація – надання змістовним одиницям кількісних значень;

5. Ціннісний нейтралітет – розмежування етичних суджень та емпіричних пояснень;

6. Систематизація кількісних результатів отриманих протягом тривалих спостережень;

7. Принцип чистої науки (clear science) – усунення від конкретної практики. Наука заради науки, а не заради практики.

8. Інтеграція соціальних наук – створення єдиної соціальної науки.

9. Несумісність наукового характеру дослідження і ціннісної орієнтації дослідника. Наголошується на необхідності відсікти ціннісний підхід. При такому підході досягається повна об’єктивність дослідження;

Напрями біхевіоралізму:

1. Школа політичної психології – дослідницький центр Мічиганського університету; вивчення процесу формування електоральних уподобань та їх динаміку. Представники: Деніель Каннеман, Герберт Брейді, Стенлі Реншон.

2. Школа політичної соціології – відділення прикладних досліджень Колумбійського університету; аналіз впливу соціального середовища та ЗМІ на формування політичних переконань та уподобань індивідів. Представник: Пауль Фелікс Лазарсфельд.

3. Політ-економічна школа – пояснювала політичну поведінку як раціональне, егоїстичне прагнення людей задовольнити свої потреби та бажання. Політичні процеси почали розглядатися через призму економічних категорій. Продуктом цієї школи стала теорія раціонального вибору. Представники: Ентоні Даунс, Кеннет Ерроу, Вільям Нордхаус.

Предметом аналізу біхевіоралістів стала політична поведінка на індивідуальному та соціальному рівнях (у групах, соціальних інститутах) та різні аспекти політичного процесу, пов’язані з нею: 1) голосування на виборах; 2) участь в інших формах політичної активності, у тому числі неконвенційних (демонстрації, страйки), лідерство; 3) діяльність груп інтересів, політичних партій, суб’єктів міжнародних відносин.

Вивчаючи ці різноманітні аспекти, вони намагались відповісти на питання: чому люди у політиці поводяться певним чином.

Основні методи дослідження:

1) статистичний аналіз даних по виборам;

2)  анкетні дослідження та опитування;

3)  лабораторні експерименти;

4)  застосування теорії ігор для дослідження процесу прийняття політичних рішень.

НЕДОЛІКИ БІХЕВІОРАЛІЗМУ ТА КРИЗА СЦІЄНТИСТСЬКОЇ СЕТОДОЛОГІЇ

Недоліки біхевіоралізму:

• Проблематичність верифікації через неоднозначність вихідних умов;

• Неможливість врахування мотивацій до конкретного типу в політичній поведінці;

• Відмова від аналізу суспільства як єдиного цілого (поза увагою лишилися держава, політична культура, частина політичних інститутів);

• Утопічність умови ціннісного нейтралітету.

1969 рік, Нью-Йорк – доповідь Д.Істона на міжнародній конференції, де він поставив питання, чому політологія не змогла передбачити багатьох конфліктних ситуацій в світі.

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПОСТБІХЕВІОРАЛІЗМУ. ПРИЧИНИ «ПОСТБІХЕВІОРИСТСЬКОЇ» РЕВОЛЮЦІЇ

З’явився через недоліки біхевіоралізму, на фоні соціальної кризи в США – посилення рухів проти всіх форм нерівності, проти війни В’єтнамі, проти забруднення навколишнього середовища:

• Відміна сегрегації

• Рухи проти дискримінації

• 1969 р . – у Нью-Йорку – збір американської асоціації політичних наук Д. Істон – доповідь «Нова революція в політичній науці» - «Постбіхевіористична революція» - вперше вживається термін «постбіхевіоралізм», формування принципів.

Сутність „постбіхевіоральної революції”: полягає в неприйнятті такого політичного дослідження і вивчення, яке прагне перетворити вивчення політики, політичну науку в більш жорстку наукову дисципліну, яка базується на методології природничих та точних наук.

Принципи:

• Зміст повинен передувати методиці – наука має відповідати сучасним проблеми, їх треба визначити, а потім обирати методи

• Відмова від надання виключного значення емпіричним методам

• Тісний зв'язок теорії з практикою

• Відмова від ціннісного нейтралітету

• Відповідальність за «продукт» своєї наукової роботи

• Активна участь в повсякденному політичному житті

ТЕОРІЯ ЗАЛЕЖНОСТІ

Основа:

Роза Люксембург «накопичення капіталу»

Микола Бухарін «Світове господарство та імперіалізм»

Володимир Ленін «Імперіалізм як найвища форма капіталізму»

Представники:

Крістофер Чейз-Данн «Глобальна формація: структури світової економіки», «Історична еволюція світової політичної економіки»

Річард Рубінсон «Світова економіка та розподіл прибутків між країнами»

Альберт Берксен

Волькер Ворншьєн

Коріння бере в марксизмі. Світова капіталістична система чітко поділена на центр та периферію. Ресурси переміщуються з периферії до центру.

Виникла як частина теорії модернізації, але водночас як і противага теорії модернізації.

Основні положення:

• Нерозвинені країни забезпечують природними ресурсами, дешевою робочою силою та ринками збуту країни розвинені без чого останні не змогли б підтримувати високий рівень життя своїх громадян.

• Розвинені країни відтворюють структури залежності в різних частинах світу різноманітними засобами: економічними, комунікативними, прямим політичним втручанням, освітою, культурою.

• Розвинені країни за допомогою економічних санкцій та воєнної сили активно протистоять спробам відсталих країн позбутись залежності.

Була сформульована на противагу теорії модернізації.

ТЕОРІЯ КОЛЕКТИВНОГО ВИБОРУ. КОЛЕКТИВНИЙ ВИБІР ТА ІНДИВІДУАЛЬНІ ЦІННОСТІ (К.ЕРРОУ). КРИТИКА ТЕОРІЇ РАЦІОНАЛЬНОГО ВИБОРУ

70ті рр.

Стала проміжною між теорією раціонального вибору і неоінституціоналізмом

Представники:

Кеннет Ерроу «Колективний вибір та індивідуальні цінності»

Дункан Блек «Комітети та вибори: теорія»

• Вірджинська школа суспільного вибору – Джеймс Бьюкенен та Гордон Таллок «Розрахунок згоди. Логічні підстави конституційної демократії»

• Ротчестерська школа суспільного вибору – Вільям Райкер «Теорія політичної коаліції» та Пітер Ейбел «Чи є теорія раціонального вибору раціональним вибором теорії»

Суспільний вибір не є простою сумою індивідуальних виборів. Принципи:

• Принцип раціонального індивідуалізму

• Принцип обміну діяльністю – виборці віддають депутатам свої голоси в обмін на певні блага і навпаки.

• Суперечності між раціональністю та ефективністю

• Конституційного (законодавчого) обмеження індивідуальної раціональної поведінки

Кеннет Ерроу «Колективний вибір та індивідуальні цінності» - дія людини лише на основі раціональності призводить до протилежних ефектів – раціональне прийняття рішень має бути обмеженим інститутами

СТРУКТУРА ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АСОЦІАЦІЙ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ У США

В межах університетів. Наявність широкої мережі асоціацій та організацій.

Американська організація політичних наук – основна.

Структурні елементи

• Регіональні асоціації політичної науки (АПН, Північно-східна асоціація політичних наук, 11 штук)

• Федеральні асоціації (в межах штатів, 24 штуки)

• Тематичні асоціації

• Національна асоціація чорношкірих політологів – стимулювання і заохочення політологічних досліджень. Концепція пост расового суспільства. Катарін Тейт, Меліса Новлес. Виникла під час контрреволюцій.

• Латино-американський форум політичної науки – 1998р.

• Форум нової політичної науки. 1967р. протидія принципу ціннісного нейтралітету.

• Жіночий форум політичної науки.

МЕТОДИ ПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Агентно-орієнтоване моделювання – прикладна аналітична методика моделювання дій і взаємодій автономних об’єктів , індивідуальних та колективних, з метою оцінки їх впливу на систему в цілому. Проблеми: Використовується для побудови моделі розвитку штучного суспільства. Коеволюція соціальних мереж та культури. Міграційні процеси. Роберт Аксельрод

Кейс-стаді – прикладна аналітична методика активного проблемного ситуативного аналізу, метою якого є вичерпне дослідження всіх взаємозв’язків та взаємодій, що характеризують конкретну ситуацію, встановлення причинно-наслідкових зв’язків та розробка прогнозного сценарію розвитку подій.

Різновиди: small-N analysis – дослідження окремих малих випадків у взаємодії; within-case analysis – виокремлення окремих випадків.

Метод когнітивного картування – прикладна аналітична методика вивчення особливостей індивідуального та групового мислення. Народився в межах когнітивної психології. Займається пошуком у структурі мислення політика елементів структури.

Когнітивна карта – графічне відображення плану або стратегії збору, обробки та збереження інформації, який міститься у свідомості політика. Складається на основі персоніфікованої інформації.

ПОЛІТИЧНІ МЕРЕЖІ ЯК ОБЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ В ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ США

Представники:

Мануель Кастельс «розквіт мережевого суспільства»1996, «Інформаційна епоха, економіка суспільство і культура»

Йохім Блаттер «Поза ієрархіями та мережами: інституціональна логіка і зміни в транскордонному просторі» 2003

Суспільство більш не контролюється виключно централізованими структурами, державою, а інструменти контролю (повноваження, Матеріальні ресурси, інформація) розсіяні між багатьма різноманітними акторами. Координація діяльності акторів є не результатом централізованого вертикального керівництва, а виникає в процесі їх цілеспрямованої взаємодії.

Політична мережа – більш-менш стійкі моделі, пат терни, соціальних відносин між взаємозалежними акторами, які формуються навколо політичних проблем та програм.

Особливості політичної мережі:

• Наявність багатьох акторів. Які переслідують власні інтереси

• Існування завдяки взаємозалежності акторів

• Відсутність ієрархії або центру влади

• Функціонування на основі соуправління

КОНЦЕПЦІЯ ЕЛЕКТРОННОЇ ДЕМОКРАТІЇ (ЕЛЕКТРОННИЙ УРЯД) В ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ США. ТЕОРЕТИЧНІ НАПРЯМИ КОНЦЕПЦІЇ ЕЛЕКТРОННОЇ ДЕМОКРАТІЇ (ПРЯМА ДЕМОКРАТІЯ, КОМУНІТАРНА ДЕМОКРАТІЯ). НЕДОЛІКИ КОНЦЕПЦІЇ ЕЛЕКТРОННОЇ ДЕМОКРАТІЇ

Йонезі Массута «Інформаційне суспільство як постіндустріальне суспільство»

Бертнар Барбер «Міцна демократія: політика участі в новій ері»

Ентоні Корадо та Чарльз Фаєрстоун «Вибори у кіберпросторі. Нова ера американської політики»

Дарен Ліллєйкер «Політика, громадяни та кіберпростір»

Електронний уряд (англ. e-Government) — це модель державного управління, яка заснована на використанні сучасних інформаційних та комунікаційних технологій з метою підвищення ефективності та прозорості влади, а також встановлення суспільного контролю над нею. ^{[1] [2]} Електронний уряд являє собою модель управління, у якій вся сукупність як внутрішніх, так і зовнішніх зв’язків і процесів підтримується й забезпечується відповідними інформаційно-комп’ютерними технологіями. Іншими словами, необхідною умовою переходу до електронного уряду є широка інформатизація всіх процесів у звичайній діяльності міністерств, відомств, місцевих органів виконавчої влади, причому як внутрішніх, так і зовнішніх.

Основним принципами побудови електронного уряду є:

• Надання послуг у будь-який момент часу (електронний уряд працює 24 години на добу)

• Максимальна простота і прозорість (обслуговує звичайних громадян, а не тільки фахівців)

• Єдині технічні стандарти і взаємна сумісність (електронні додатки повинні відповідати принципам єдиної архітектури систем ідентифікації, безпеки, дизайну)

• Забезпечення конфіденційності і виконання правил інформаційної безпеки

• Беззастережна орієнтація на думку громадян при реалізації нововведень

Напрями:

Пряма електронна демократія

• Впровадження новітніх інформаційних технологій здатне привести до формування третьої великої епохи демократії

• Комп’ютерні мережі будуть виступати в якості інтерфейсу для проведення виборів референдумів та прийняття політичних рішень

• Електронна демократія здатна суттєво скоротити представництво політичних професіоналів, бюрократів та експертів

• Представники: Роберт Гроссман, ентоні Корадо, Чарльз Файерсоун, Бенджамір Барбер

Комунітарна електронна демократія

• Оптимальне впровадження електронної демократії тісно пов’язане з комунітаризмом, який виступає за встановлення сильного громадянського суспільства основою якого є місцеві громади та неурядові громадські організації

• Інтернет став основою для створення громад нового типу та засобом технічного забезпечення їх систематичного спілкування

• Характерні риси інтернет-громади: незалежність членів; множинність лідерів; добровільні зв’язки; множинність рівнів взаємодії.

• Представники: Амітай Етціоні, Говард Рейнгольд.

Перевага: Нові технічні можливості допомагають зекономити на виборах і підвищити кількісні результати голосування

Недоліки: - Загроза пасивності

-люди розчаровуються у демократії.

-Голосування через інтернет також може призвести до нерівності, оскільки соціально незахищені виборці чи мігранти здебільшого не мають змоги користуватися технічними новаціями.

ОСНОВНІ НАПРЯМИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ США: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Асоціації, електронная демократія, політичні мережі

ДОСЛІДЖЕННЯ ВНУТРІШНІХ ПРОБЛЕМ АМЕРИКАНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА (П.БЮКЕНЕН, Ф.ЗАКАРІЯ)

Патрик Джозеф «Пат» Бьюкенен (англ. Joseph Patrick "Pat" Buchanan) (2 ноября 1938, Вашингтон) — американский политик и публицист, в 1969—2000 гг. — идеолог крайне правой фракции Республиканской партии.

Работы: «Смерть Запада», «Зачем мы дразним медведя?».

В 1990 году назвал Конгресс и Сенат США «территорией, оккупированной Израилем». С 2000 года выступает с резкой критикой президента Дж. Буша-младшего за войну в Ираке, конфронтацию с Россией, предпочтение афроамериканского меньшинства белому большинству, либеральную миграционную политику. В 2002 году выпустил книгу «Смерть Запада», в которой, с одной стороны, продолжил идеи Шпенглера и Фукуямы о внутреннем кризисе европейской цивилизации, причины которого Бьюкенен видит в дехристианизации США и стран Европы, снижении рождаемости, распаде общества на конфликтующие этнические, конфессиональные и проч. сообщества.группы.

Для изменения в свою пользу симпатий электората, неомарксисткая политическая элита широко использовала легальную и нелегальную миграцию из стран Третьего мира. Предоставление мигрантам политических прав, подкуп их социальными программами дают левым необходимый перевес для победы на общенациональных выборах. Аналогичную роль играет сознательный (идея Грамши) раскол общества на различные меньшинства и сплочение их вокруг левых элит под лозунгами борьбы с "угнетением" и за различные права.

Анализируя демографическую ситуацию в современном мире, Бьюкенен пессимистически смотрит на перспективы США и европейских народов. Процессы депопуляции, вызванные разрушением семьи, приводят к вымиранию коренных европейских народов и белого населения США. Неконтролируемая миграция делает возможным быстрое их замещение выходцами из стран Африки и Азии.

«Дехристианизация Америки — рискованная игра, ставкой в которой выступает наша цивилизация. Амери ка швырнула за борт «этический компас», по которому республика держала путь в течение двухсот лет, и теперь плывет наугад.»

• Вывод американских войск из Западной Европы и Южной Кореи, пересмотр системы двухсторонних соглашений о безопасности

• Антиглобализм: сохранение всех атрибутов национального суверенитета, отрицание международных трибуналов и Киотского протокола

• Осуждение войны в Ираке, бомбардировок Югославии

• Пессимистические взгляды на существование Европейского Союза, России, Японии, Армении и Израиля.

Книга одного из самых известных американских политологов, главного редактора еженедельника Newsweek international Фарида Закария «Постамериканский мир будущего» - это попытка подготовить читателя к такому политическому устройству мира, в котором Соединенные Штаты Америки не будут являться безусловным гегемоном. Это мир, в котором происходит «возвышение всего остального человечества». Закария показывает, что такой мир вполне можно представить как результат развития современного общества, но США, считает автор, просто обязаны играть в этом мире роль державы, «первой среди равных».

Америка не готова к компромисам. Секретным оружием» Америки автор полагает демографический потенциал страны, который к 2030 году возрастет еще на 65 млн. человек, тогда как соотношение между работающими и неработающими будет более благоприятным, чем, скажем, в Западной Европе и Японии. Ф. Закария отмечает: инновационный потенциал США является в значительной степени  продуктом иммиграции. Экономическая система, согласно автору, сохраняет основные черты жизнеспособности, тогда как политическая система (ориентированная более на партийные интересы, чем на национальные цели) подрывает жизнеспособность американского общества. В конечном счете, судьба Америки как ведущей мировой державы будет зависеть от способности американцев слушать и слышать других и в более широком смысле – жить и процветать в мире, который уже не принадлежит им.

Качественные перемены в 3 этапа:

- начавшийся в XV веке и драматически ускорившийся в XVIII веке, был одновременно процессом исторического возвышения Запада.

- начался в последние годы XIX века; его содержанием стало возвышение США, их превращение в «имперского наследника» Древнего Рима с соответствующими экономическими и военно-политическими атрибутами. В течение двух последних десятилетий влияние США приобрело «униполярный» характер – феномен, беспрецедентный в современной истории.

- «возвышением остальных», происходит на наших глазах и является следствием форсированного экономического роста крупных государств Азии и не только их. Третий сдвиг фактически создает новую международную систему, в которой бывшие «объекты» и «наблюдатели» превращаются в реальных мировых «игроков», действующих на основе собственных интересов. Иными словами, распределение власти смещается от Америки к другим центрам власти. Впрочем, это не «антиамериканский» мир, а мир «постамериканский», т.е. направляемый из многих центров не только американцами.

ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЧ ТА РОЗВИТКУ ПОЛЫТИНОЪ НАУКИ

Зосередили увагу на інститутах

1. КІН 19СТ – КІН 2 СВ ВІЙНИ – етап формального виникнення політичної науки

Характерною рисою є політизація конституційного права

Андре Зігфрід «Політична карта західної франції» 1913р – кореляція між типом грунтів і електоральними вподобаннями

Мішель Прело «Політична наука»

Михайло Острогорський «»

2. Сер 20 ст – кін 60х рр. 20 ст – офіційне визнання політичної науки

Концепція точки зору – політична наука не повинна претендувати на статус самостійної оскільки вона є лиш точкою зору конституційного права.

Мішель Прело

Жорж Дюрдо «Трактат про політичну науку»

1948Р. У Парижу пройшов колоквіум ЮНЕСКО з питань політичної науки – було чітко окреслено зміст і предметні сфери політичної науки, а саме:

• Політична теорія

• Політичні інститути

• Партії, групи та громадська думка

• Міжнародні відносини

3. Кін 60-90хх рр. 20 ст. – етап популяризації політичної науки

Риса: дослідження політичних проблем в контексті інституціональну

Раймон Арон

Моріс Дюверже

4. Кін 90 - … - етап розвитку політичної науки в контексті євроінтеграції

Посилення соціологічної спрямованості науки

Еволюція поглядів на предмет політичної науки у франції. Інституціональний підхід до інтерпритації предмета політичної науки

Три основних погляди на об’єкт дослідження політичної науки:

1). Перша група вчених вважає, що об’єктом дослідження політичної науки є держава. Представники: Концепція, яка ставить знак рівняння між політичною наукою та наукою про державу, зараз має мало прихильників, а з крупних політологів її підтримує лише М. Прело: “Немає сумнівів: політична наука не може бути нічим іншим, як наукою про державу. Таким був об’єкт політики в античну епоху. Немає ніяких підстав, згідно з якими з часів Платона, Аристотеля і Цицерона об’єкт науки змінився”.

2) Основна маса французьких політологів вважає, що об’єкт політичної науки – вивчення феномену влади. Представники: М. Дюверже, Р. Арон, Ж. Бюрдо, Ж. Ведель.

Середній підхід: Об’єктом політичної науки є не будь-яка влада, а лише певним чином кваліфікований вид влади. Представник: Бурріко: “політична наука – це наука про владу в складних суспільствах”. Але ця позиція не є самостійною.

3) Об’єкт політичної науки – політичні відносини. М. Гравітц: “Політичну науку можна визначити як вивчення того, яким чином люди використовують інститути, що регулюють їхнє спільне життя, і як вивчення ідей, що рухають людьми, незалежно від того, чи створені ці ідеї ними самими, чи отримані від попередніх поколінь. Можна сказати, що в предметі політичної науки тісно переплетені ідеї, інститути та люди”.

ПІДХОДИ ДО ІНТЕРПРИТАЦІЇ ПОНЯТТЯ «ІНСТИТУТ» ФРАНЦУЗСЬКИМИ ПОЛІТОЛОГАМИ: НОРМАТИВНИЙ ТА СТРУКТУРАЛІСТСЬКИЙ ПІДХОДИ

Підходи до інтерпретації поняття «інститут».

• Нормативний (традиційний) – Мішель Прело, Жорж Дюрдо, Моріс Оріу

інститут – це підприємство на службі ідеї. При чому в результаті інкорпорації ідей в підприємство останнє отримує силу і тривалість існування, які перебільшують силу і тривалість існування індивідів за допомогою яких воно функціонує.

Типи інститутів (Мішель Прело)

1)інститут – річ – інститут –механізм – система норм права

2)Інститут-організм-тіло – людський колектив, об’єднаний ідеологією або загальною потребою, який підкоряється авторитету та фіксованим правилам

• Структуралістський підхід – Моріс Дюверже «Соціологія політики»

Інститути – структурні моделі людських відносин з яких копіюються конкретні відносини набуваючи таким чином характеру стабільних стійких та згуртованих.

Елементи інституту: ідеальна структурна модель системи відносин + організаційні структури, що відтворюються в колективній практиці відповідно до стереотипів і матриць модельної структури.

КОНЦЕПЦІЇ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ В ФРАНЦУЗСЬКІЙ ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ

Юридична концепція держави – Леон Дюгі, Жорж Ведель

Була домінуючою в першій пол. 20ст.

Держава - юридичний феномен, людська спільнота зв’язана спільною територією, законами та верховною владою.

Інституціональна – Жорж Дюрдо, Моріс Дюверже

Домінуюча в 50ті рр.

Держава – інституціоналізована влада та інститут, в якому втілюється влада для реалізації спільної мети (Дюрдо)

Марксистська – Луї Альтюссер, Ніколал Пуланцаз, Ранній Мішель Фуко

70ті рр.

Держава – система установ для підтримки буржуазією свого панування над пролетаріатом та збереження статус-кво.

Історико-соціологічна – Бертран Баді, Пьєр Бірнбаум

70-80ті рр.

Держава - продукт історії західної Європи та одна з форм модернізації

Політико-антропологічна – Жорж Баландьє, Жан-Вільям Ла Пьєр, Моріс Годельє

80ті рр. Держава – результат еволюції суспільства та розвитку політичної влади

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА ЯК ОБЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ФРАНЦУЗСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ. ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА КОНЦЕПЦІЯ ВЛАДИ: ПІДХІД М.ДЮВЕРЖЕ, ПІДХІД Ж.БЮРДО. АНОНІМНА, ІНДИВІДУАЛІЗОВАНА ТА ІНСТИТУЦІОНАЛІЗОВАНА ВЛАДА. СИСТЕМНА КОНЦЕПЦІЯ ВЛАДИ М.КРОЗЬЄ.

Інституціональна –

Підходи:

1. Підхід Жоржа Дюрдо – плюралістична концепція

Влада – сила на службі права народжена соціальною свідомістю призначена керувати групою в пошуках спільного блага і здатна в деяких випадках зобов’язувати її членів поводити себе так як вона приписує.

Елементи влади: право+сила, на яку спирається влада для реалізації права.

Еволюція влади: влада виникає разом з суспільством.

1 етап – анонімна влада – ще не політична – влада розподілена між всіма членами суспільства і виявляється як сукупність вірувань звичаїв які напряму визначають поведінку членів групи без необхідності втручання персонального авторитету

2 етап – індивідуалізована – відсутність раціональної легітимності, лише харизматична

3 етап – інституціоналізована – множинність центрів влади, раціональна легітимність.

2. Підхід Моріса Дюверже

Пошук джерел влади

Влада – механізм підкорення який базується на двох взаємопов’язаних елементах – матеріальному (фізичному) примусі та віруваннях і переконаннях підлеглих у справедливості примусу(ЛЕГІТИМНІСТЬ)

Чинники підкорення: раціональні (усвідомлення людьми необхідності існування влади) та ірраціональні(традиції, виховання, безумовне підкорення), які є первинними.

Форми примусу: фізичний, особистим прикладом, економічний, примус організацією.

3. Підхід Мішеля Оріу «Конституційне право і інститути»

Влада це вольова енергія що проявляється у осіб, які здійснюють керівництво групою людей і яка дозволяє їм нав’язувати свою волю завдяки подвійному авторитету сили і компетентності

Типи влади: політична – виконує роль арбітра, є прямою ; економо-політична – опосередкована матеріальними благами

• Антропологічна

Моріс Годельє «Держава: процес формування, різноманітність форм та підстав», «Інцест, родинні зв’язки та влада»

Влада – іманентно притаманні будь-якій людській групі відносини, які спираються на згоду підлеглих до підкорення

• Системна

Мішель Крозьє «Феномен бюрократії»

Раймон Арон

Влада – властивість політичної системи, яка виявляється через комплексну взаємодію індивідів і груп та покликана узгоджувати функціонування всіх структурних елементів суспільства.

«ВІЛЬНА ШКОЛА ПОЛІТИЧНИХ НАУК» ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ТА РОЗВИТКУ ФРАНЦУЗСЬКОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ

Одна з найперших установ, яка спеціалізувалась у галузі політичних наук, виникла 1871 р. у Франції під назвою "Вільна школа політичних наук" (нині — Інститут політичних досліджень Паризького університету). В 1886 г. появился ее печатный орган — журнал "Анналы Свободной Школы политических наук". Научному взаимообогащению исследований способствовали проводимые Школой (с 1900 г.) конгрессы по политическим наукам. В ней преподавали многие известные ученые, в том числе А. Зигфрид, заложивший основы изучения поведения избирателей (в книге "Политическая таблица западной части Франции", 1913 г.). Спрямували на конституційне право.

КОНЦЕПЦІЯ ТОЧКИ ЗОРУ У ФРАНЦУЗСЬКОМУ ДЕРЖАВОЗНАВСТВІ

Становлення політичної науки супроводжувалось спорами з приводу її предмету та об’єкту дослідження. Ті, хто вбачав в політичній науці лише політизоване конституційне право вважали, що у неї немає власних об’єктів дослідження. В перший період розвитку французької політології вона являла собою не самостійну науку, а певну “точку зору”. На думку М. Прело саме концепція “точки зору” дозволила без особливих переломів традиційних меж вищої освіти ввести в учбові програми політичну науку, яка стала фігурувати в них як юридична наука. Концепція “точки зору” була підтримана багатьма політологами. Ж. Бюрдо писав, що “політична наука не має свого власного об’єкта, вона є лише більш плодотворним методом вивчення конституційного права, розширений кут зору на традиційні проблеми публічного права”. В 1961 р. він знову підкреслює, що специфіка політичної науки полягає не в об’єкті, а в “точці зору”.