2.Оздоровлення міжнародних відносин на рубежі 80-90 х рр..Закінчення холодної війни.

Стратегічний паритет, до якого весь післявоєнний період прагнув СРСР, став лише більш високим рівнем «рівноваги жаху», до краю виснажив його господарство, мілітаризував всі сфери життя, відкинув на периферію розвитку соціально-спрямовані галузі промисловості. Ось в таких умовах радянське керівництво стало схилятися до «нового політичного мислення», яке було нічим іншим, як давно забутим нормальним політичним мисленням. Принципи нового політичного мислення — світ єдиний та взаємозв'язаний, верховенство загальнолюдських принципів над класовими, свобода вибору, відмова від концепції всесвітньої перемоги соціалізму, неможливість розв'язання світових проблем воєнним шляхом та пошук компромісів, визнання у міжнародній політиці принципу взаємної безпеки— ставали поступово пріоритетами у зовнішній політиці Радянського Союзу, очолюваного М. Горбачовим. У наступних зустрічах (Рейк'явік, жовтень 1986 p.; Вашингтон, грудень 1987 p.; Москва, травень- червень 1988 p.; Нью-Йорк, грудень 1988 р.) була закладена міцна концептуальна та правова основа для розвитку порозуміння між СРСР та США з виходом на конкретні рішення, спрямовані на згортання гонки озброєнь. Перемога «нового мислення» у зовнішній політиці СРСР, реальні кроки щодо її реалізації ознаменували на початок 1990-х рр. завершення періоду «холодної війни» між Заходом і Сходом, періоду розколу і конфронтації. Україна зголосилася діяти за програмою «Партнерство задля миру».

Утворення Чехо – Словаччини .Т.Масарик.

Восени 1918 р. в умовах воєнної поразки Австро-Угорщини під час Першої світової війни розпочалася практична реалізація планів чеських і словацьких політичних кіл щодо утворення чесько-словацької держави. 28 жовтня 1918 р. Празький Національний Комітет у центрі Праги (Вац-лавська площа) у присутності тисяч чехів проголосив утворення Чехословацької Республіки і заявив про тимчасове взяття на себе функцій вищого органу влади. ЗО жовтня 1918 р. Словацька національна рада прийняла рішення про приєднання словацьких земель до Чехії у рамках єдиного державного утворення. 13 листопада 1918 р. Національний Комітет у Празі схвалив Тимчасову Конституцію, що проголошувала утворення Чехословацької Республіки. 14 листопада 1918 р. Національні збори обрали першим Президентом Т. Масарика, а уряд очолив К. Крамарж. Кордони республіки були визначені Версальським (1919), Сен-Жерменським (1918) і Тріанонським (1920) мирними договорами. Чехословацька держава охоплювала площу 140,4 тис км2, де проживало 13,6 млн чол. (чехи — 6,8 млн, словаки — 2 млн, німці — 3,1 млн, угорці — 0,7 млн, українці — 0,5 млн, інші національності — 0,5 млн). Томаш Масарик— учений-філософ, політичний і державний діяч, перший Президент Чехословаччини.

Рух Опору в окупованих країнах Європи в роки Другої світової війни.

У загарбаних країнах Європи німецько-фашистське командування встановило так званий «новий порядок», який передбачав територіальний поділ світу, знищення суверенітету незалежних держав, встановлення світового панування. Важливим елементом у насадженні «нового порядку» були концентраційні табори, до яких відправляли всіх незадоволених. Польща була перетворена на німецьке «генерал-губернаторство», Чехія та Югославія розчленовані: судетські землі приєднані до рейху, інші чеські землі під назвами Богемія і Моравія перетворені на «протекторат», Словаччина проголошена «незалежною державою». Греція поділена на три зони окупації: німецьку, італійську і болгарську. У Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах окупанти поставили до влади маріонеткові уряди. Люксембург був включений до складу Німеччини. В особливому становищі перебувала Франція. Особливо масштабним рух Опору був у Чехословаччині, Польщі, Норвегії, Данії, Голландії, Бельгії та Франції. Уперту боротьбу проти фашизму вели народи Югославії й Албанії. Рух Опору змінив характер Другої світової війни, спрямувавши її в русло всенародної, національно-визвольної боротьби. Посилювались антифашистські настрої і в Німеччині Рух Опору у Європі відіграв суттєву роль у розгромі фашизму та нацизму.

1.Національно-визвольна боротьба народів Індії в 20-30х. роках 20ст.Діяльність Ганді.

 У роки Першої світової війни британський колоніальний уряд обіцяв надати Індії самоуправління. Проте упродовж 1918-1921 pp. він провів низку реформ, спрямованих на зміцнення колоніального стану Індії. Це викликало гостре невдоволення, що переросло у відкритий бунт. Антиколоніальну боротьбу очолив Індійський національний конгрес (ІНК), який закликав індійський народ уникати насильницьких форм боротьби. Ідеологом цієї партії став Махатма Ганді. Він розумів, що успіх антиколоніального руху можливий лише за умови його масовості. Вищою метою суспільного розвитку М. Ганді вважав сарводайю — суспільство загального благоденства, яке досягається шляхом ненасильницької боротьби і моральним переконанням. Прихильники гандізму не сприймали європейської цивілізації, виступали проти ринкових відносин. Гандізм базувався на національних, культурних, історичних та релігійних традиціях, відкидав нерівність і кастовий поділ. Ганді зумів об´єднати всі соціальні рухи і верстви індійського суспільства в антиколоніальній боротьбі. Ситуація в Індії загострилася в 1919 р. після прийняття парламентом Великобританії «Закону про управління Індією», який розпалював ворожнечу між індусами і мусульманами та закону проти «антиурядової діяльності». У квітні 1919 р. у Пенджабі англійські колонізатори розстріляли демонстрацію — загинуло близько 1000 осіб. Кривава розправа викликала протести по всій країні. Ганді закликав до харталу — припинення будь-якої ділової активності, бойкоту всього англійського. Всеіндійська кампанія громадської непокори відбувалася під гаслом незалежності і тривала до 1922 р. ІНК перетворилася на масову політичну партію, що нараховувала 10 млн осіб. Колоніальна адміністрація провела масові репресії, розпалювала індусько-мусульманську ворожнечу, яка відволікала населення від політичної боротьби і послаблювала національно-визвольний рух.Чисельність ІНК скоротилася, в ньому утворилося три угруповання. У другій половині 20-х pp. відбувається нове піднесення національно-визвольного руху, з´являються нові політичні партії, що відстоювали інтереси народних мас.У 1928 р. ІНК схвалив проект конституції, яка передбачала надання Індії статусу домініона, введення загального виборчого права тощо. Ліве крило конгресу виступало за незалежність і почало створювати Всеіндійську лігу на чолі з Джавахарлалом Неру.У 1929 р. сесія національного конгресу обрала головою партії лідера лівих сил Дж. Неру і проголосила головною метою конгресу боротьбу за повну незалежність шляхом кампанії громадянської непокори. На початку 1930 p. M. Ганді опублікував 11 вимог, що передбачали зменшення податків, відміну монополій, скорочення військових видатків, звільнення політичних в´язнів тощо. Англійський уряд відмовився виконати ці вимоги. Тоді М. Ганді закликав до нової кампанії громадянської непокори, що розпочалася навесні 1930 р. Англійський уряд оголосив поза законом ІНК, заарештувавши 60 тис. учасників руху, в тому числі М. Ганді і Дж. Неру. Репресії викликали народні повстання у ряді міст. У 1931 р. між англійським урядом і ІНК було укладено угоду про припинення кампанії непокори, урядових репресій і звільнення заарештованих. Лідери ІНК висунули вимогу надати Індії самоврядування і статус домініона, але ця вимога була відкинута. Нова акція непокори, організована Ганді в 1932 p., успіху не мала. У 1935 р. англійський уряд затвердив акт про управління Індією («Рабська конституція»), що передбачав розширення участі індійців у виборах до місцевих законодавчих органів. На виборах до коаліційних законодавчих зборів у 1937 р. ІНК здобув перемогу — у 8 з 11 провінцій були створені конгресистські уряди. Упродовж 1937-1939 pp. Індія була охоплена страйковим рухом, що мав економічний характер і селянськими виступами. З початком Другої світової війни Індія стала воюючою країною. На початку 1940 р. Великобританія пообіцяла надати Індії статус домініона після закінчення війни.

Причини та початок холодної війни.

Суть «холодної війни» полягала в суперництві двох систем в ідеологічній та економічній сферах, боротьбі за вплив на країни «третього світу», нарощуванні ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї масового знищення, всіх видів звичайного озброєння, збільшення чисельності армій тощо.  «Холодна війна» розпочалася, коли розбіжності в поглядах на світ у повоєнний час породили підозру і недовір'я між США та СРСР. Перша конфліктна ситуація склалася довкола Польщі. Москва домагалася сформування уряду, підвладного її впливові; Вашингтон рахував за незалежніший, представницький уряд, що відповідав би демократичній західній моделі. На Ял­тинській конференції в лютому 1945 року було підписано угоду, статті якої допускали розширену інтерпретацію спірної проблеми. В угоді згадувалися й «вільні та безперешкодні» вибори в Польщі. «Холодна війна» спричинила тривалу виснажливу для економіки гонку озброєнь. При цьому західні держави з їхнім потужним промисловим потенціалом, передовими технологіями і гнучкою ринковою економікою виявились у кращій ситуації, ніж СРСР та його союзники.  Офіційний розпуск Організації Варшавського Договору в лютому 1991 р. і розвал СРСР (грудень 1991 р.) ознаменували остаточне завершення «холодної війни».

Мюнхенська угода і загарбання Чехо-Словаччини.

Після загарбання Австрії (березень 1938 р.) німецькі апетити зросли. Своєю черговою жертвою Гітлер вибрав Чехословаччину. Німеччина вимагала від Праги передачу Судетської області, де більшість населення становили німці. 29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені відбулася конференція за участю чотирьох держав — Німеччини (Гітлер), Італії (Муссоліні), Великої Британії (Чемберлен) та Франції (Далад'є). Чехословацьку делегацію було запрошено лише для того, щоб вона вислухала рішення. Унаслідок складної дипломатичної гри, ініційованої Гітлером, до якої була втягнута більшість країн Європи, йому вдалося без єдиного пострілу 15 березня 1939 р. окупувати Чехію.

Розширення Європейського Союзу та НАТО. Місце України в цьому процесі

. Хорватія розпочала переговори у жовтні 2005 року. У червні 2006 р. чільники Євросоюзу заявили про прогнозований вступ Хорватії до ЄС 2010 року (заява про вступ надійшла 21 лютого 2003 р.). 10 червня 2011 президент Євросоюзу Ж. М. Барозу заявив, що Хорватія буде прийнята до членів Євросоюзу у 2012-му році. 1 липня 2013 року очікується приєднання Хорватії до ЄС. Країна стане 28-м членом Євросоюзу[6] з 14 квітня 1987 р. Туреччина є офіційним кандидатом на вступ до ЄС. Європейські амбіції Туреччини сягають 1963 року, коли у Анкарі було укладено відповідну угоду. Офіційно, попередні переговори розпочалися у жовтні 2005-го року. Однак аналітики прогнозують можливий вступ Туреччини у 2015-му році. Туреччина має здійснити деякі необхідні соціальні і економічні реформи. Інша проблема те, що лише 3% території Туреччини належить до Європейської частини світу, хоча формально, відповідно до Копенгагенських критеріїв географічних вимог немає (при цьому є прецедент входження до ЄС країни, територія якої фізико-географічно повністю знаходиться в Азії — Республіки Кіпр). Республіка Македонія отримала офіційний статус кандидата у грудні 2005 року. Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час також подавали заяви про вступ до Європейського Союзу. Однак через ті чи інші причини (зокрема, негативні результати референдумів у Норвегії) так і не стали його членами. Однак ці країни є членами єдиної економічної зони ЄС без набуття членства. Чорногорія отримала статус офіційного кандидата 17 грудня 2010 року. Сербія отримала статус офіційного кандидата 1 березня 2012 року.[7] Албанія, Боснія і Герцеговина офіційно визнані потенційними кандидатами. Європейський Союз— союз держав-членів Європейських Спільнот (ЄВС, ЄОВіС, Євратом), створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Трактат), підписаним в лютому 1992 року і чинним із листопада 1993 р. Завершення складання Версальсько - Вашингтонської системи, її сильні та слабкі риси.

У роботі конференції, яка тривала протягом року (січень 1919 р. -січень 1920 p.), взяли участь 32 країни. 28 червня 1919 р. у Версалі було підписано мирний договір з Німеччиною. Версальський мирний договір визначив післявоєнну розстановку сил у світі. Переможені нації залишились ображеними і мріяли про зміни і реванш. 10 вересня 1919 р. був підписаний Сен-Жерменський мирний договір з Австрією. 27 листопада 1919 р. у передмісті Парижа Неї-сюр-Сен був підписаний мирний договір з Болгарією. 4 червня 1920 р. було підписано мирний договір з Угорщиною. 10 серпня 1920 р. було підписано Севрський договір із султанським урядом Туреччини. За ним відбувся поділ Османської імперії. Завершенням післявоєнного світового устрою стала Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. Таким чином, сформувалася система міжнародних договорів, яка одержала назву Версальсько-Вашингтонська. Ця система забезпечила мирний розвиток світового співтовариства держав протягом майже 20 років. Версальсько-Вашингтонська система остаточно розвалилась після підписання Мюнхенської угоди (1938 р). Слабкі риси системи полягали у: - несправедливому повоєнному устроєві (кордонах, які ділили нації і непомірних репараціях з переможених країн); - відсутності єдності серед держав-переможниць; - усуненні з післявоєнного устрою більшовицької Росії (СРСР); - невирішеності національних проблем, у тому числі українського питання; -  проблемі колоній, які намагалися зберегти за собою держави-переможниці. Наслідки реалізації планів Дауеса та Юнга для Німеччини.

Наприкінці 1922 - на початку 1923 рр. протиріччя між Німеччиною і країнами-переможницями загострилися. Найбільш гострим залишилося питання про репарації. У відповідь на невиконання Німеччиною репараційних зобов'язань, що були їй не під силу, Франція і Бельгія окупували Рурський басейн та Рейнську область. Окупація найбільш важливого промислового регіону призвела до загострення економічної кризи в Німеччині. Однак США та Велика Британія не підтримали Францію, боячись її посилення в Європі. У серпні 1924 р. міжнародна конференція змусила Францію та Бельгію вивести свої війська і ухвалила новий план щодо німецьких репарацій, який отримав назву «план Дауеса». лан був розрахований на те, що німецькі підприємства та фірми перенесуть свою зовнішньоекономічну діяльність до Східної Європи, передусім до СРСР. Країни-переможниці прагнули позбавитися потенційного конкурента в Європі. За новим репараційним планом розмір щорічних виплат було зменшено й визначено у розмірі 2 млрд марок на найближчі 37 років. Німеччина отримала повну фінансову самостійність. Унаслідок прийняття плану Юнга Німеччині вдалося швидко відбудувати важку та військову промисловість і перетворитись у кінці 30-х років на наймогутнішу державу з найбільшим військовим потенціалом у Європі. .Російська революція 1917 року , її причини та початок.

На початку 1917 р. в Росії склалася революційна ситуація. Як член воєнного блоку (Антанти), Росія вступила у Першу світову війну в 1914 р. За ці роки до 1917 р. матеріальні й продовольчі ресурси Росії було вичерпано. Наростанню загальної кризи у країні сприяли воєнні поразки, великі втрати в армії, розвал господарства, голод у промислових центрах, дезорганізація урядового апарату, втручання у державні й військові справи царського фаворита. 2 березня 1917 р. на спільному засіданні представників виконавчого комітету Ради і Тимчасового комітету утвореного Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим. У той же день, Микола II, що перебував у Пскові, під тиском представників партій, які намагалися зберегти монархію за рахунок усунення ненависного масам царя, зрікся престолу. Таким чином, в Росії встановилося двовладдя. До весни - літа 1917 р. обом урядам вдавалося співпрацювати. Новий курс Рузвельта та його історичне значення.

Президентом США, всупереч традиції, Франклін Рузвельт обирався аж чотири рази підряд (у 1932, 1936, 1940, 1944 pp.). Уперше— під час світової економічної кризи. Монополізація стала основною причиною світової економічної кризи (1929-1933 рр.) — однієї з найбільших криз перевиробництва за всю історію капіталізму. Рузвельт здійснив «зрушення вліво» у своїй політиці, складовою частиною якого став ряд важливих структурних перетворень в американському суспільстві. У країні впроваджувалася державна система надання допомоги вдовам, сиротам та інвалідам, страхування безробітних і пенсійне забезпечення. В 1935 р. було ухвалено національний акт про трудові відносини (закон Вагнера). Він остаточно закріпив право робітників на організацію профспілок, проведення страйків, створив також систему державного регулювання трудових відносин. «Зрушення вліво» у політиці «нового курсу» зробило більш жорсткою політичну боротьбу. Консервативні сили перейшли до відкритої конфронтації з урядом. їхні прославляння Рузвельта як рятівника нації змінились нападками та звинуваченнями його в зраді. Тому передвиборча компанія 1936 року виявила майже діаметрально протилежні позиції двох основних партій у питанні про реформи, а вибори перетворилися на своєрідний референдум про долю «нового курсу». У 1938 р. Рузвельт запропонував конгресу нові реформи. З 1939 року Рузвельт відмовляється від подальших реформ. Аж до вступу США у Другу світову війну його адміністрація прагнула закріпити вже здійснені реформи «нового курсу». З початком Другої світової війни США заявили про свій нейтралітет (5 вересня 1939 p.). Після нападу Японії на американську військово-морську базу Перл-Харбор 7 грудня 1941 р. США вступили у війну на боці антигітлерівської коаліції. Уперше в історії США держава взяла на себе роль гаранта соціальної захищеності американців. Було зроблено вирішальний крок у створенні держави процвітання. Уроки «нового курсу» полягають у тому, що у критичний момент держава повинна втручатись в економічне життя країни і регулювати його в інтересах усіх громадян.

11