1.Віновлення державної незалежності Польщі Пілсудський.

Наприкінці XVIII ст. поляки втратили державну незалежність унаслідок трьох поділів (1772, 1793, 1795). Австрія, Прусія та Росія стерла з політичної карти Європи Польську державу. У роки війни склалися два політичні табори, які боролися за відновлення польської державності.  Перший, під керівництвом лідера Польської соціалістичної партії Юзе-фа Пілсудського (1867-1935), закликав стати на бік австро-німецького блоку. Другий, на чолі із засновником Національно-демократичної партії Романом Дмовським, став на бік країн Антанти і, відповідно, орієнтувався на Петербург. 11 листопада 1918 р. Польщу проголошено республікою, на чолі якої став більш авторитетний Ю. Пілсудський. Він проголосив себе «тимчасовим начальником держави». Сейм затвердив «малу конституцію», яка законодавчо закріплювала політичний режим Ю. Пілсудського. 17 березня 1921 р. у Польщі була прийнята нова конституція, яка зовсім не влаштовувала Ю. Пілсудського. Тому він пішов у відставку. У травні 1926 р. Ю. Пілсудський в результаті державного перевороту знову повертається на політичну арену.

Пята республіка у Франції. Політика Ш. де Голля.

У травні 1958 р. там спалахнув заколот реакційного офіцерства, яке вимагало встановлення у Франції «сильної влади». У цих складних умовах більшістю голосів Національні збори 1 червня 1958 р. затвердили Шарля де Голля главою уряду. 4 вересня 1958 р. уряд обнародував нову конституцію. Якщо конституція Четвертої республіки утверджувала парламентську республіку, то Конституція 1958 р. — президентську республіку. Нова конституція надавала широкі повноваження президенту, який обирався парламентом, тобто непрямим голосуванням, терміном на 7 років (з 1962 р. вибори стали прямими). Таким чином, президент став незалежним від парламенту. Він— глава держави, головнокомандуючий, призначає прем'єр-міністра, вищих військових та цивільних осіб, підписує закони, може повертати їх на повторний розгляд, розпускає Національні збори, згідно зі статтею 16 оголошує надзвичайний стан і бере всю повноту влади в свої руки. Парламент — Національні збори та сенат — не може змістити Президента. У внутрішній політиці уряд узяв курс на стабілізацію фінансової системи і підвищення конкурентоспроможності французької промисловості та сільського господарства. Велика увага приділялася сільському господарству — традиційно важливій галузі економіки, у тому числі й в експортному плані. У сфері зовнішньої політики уряд де Голля також здійснив певні зміни. На президентських виборах 1965 р. перемогу знову отримав де Голль. У зовнішній політиці де Голль проводить незалежний курс. Практичні заходи в цьому плані — вихід Франції з НАТО в 1966-J967 pp., ліквідація військових баз НАТО на території Франції, визнання в 1959 р. кордону по Одеру - Нейсе, визнання в 1964 р. комуністичного Китаю, негативне ставлення до американської агресії у В'єтнамі. У той же час у Франції протягом кількох років назрівала глибока соціальна і політична криза. Переконавшись у неминучості процесу загострення внутрішньополітичної боротьби, де Голль у квітні 1969 р. пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим президентом було обрано Жоржа Помпіду (1911-1974). Ж. Помпіду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Покращилися відносини з США.

Політика умиротворення агресора напередодні Другої світової війни,її наслідки.

  Посилення гітлерівської Німеччини західні країни (передусім Англія й Франція) сподівалися використати для противаги СРСР і протидії поширенню впливу комуністів у Європі. У Гітлера ж були свої плани — він прагнув світового панування. Для цього Німеччині необхідно було створити потужну військову промисловість і армію з наступальними типами озброєнь — тобто порушити умови Версальського догов 12 березня 1938 р. німецькі війська за підтримки австрійських нацистів окупували Австрію. Наступного дня канцлер, австрійський фашист Зейс-Інкварт, проголосив «возз'єднання Австрії з Німецькою імперією». Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословаччина. 3 вересня судетські фашисти вчинили заколот. До того ж радянський уряд запропонував їй (відповідно до договору 1935 р. про взаємодопомогу) всебічну підтримку. Але під час мюнхенської зустрічі Гітлера з главами урядів Англії (Н. Чемберленом), Франції (Е. Даладьє) та Італії (Б. Муссоліні) він заявив, шо Судетська область — остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також англо-французький ультиматум чехословацькому урядові про негайне передання Німеччині ряду територій Чехословаччи-ни розчистили шлях до Мюнхенської угоди, укладеної за спиною Чехосло-ваччини главами урядів чотирьох держав 29-30 вересня 1938 р. Це була недалекоглядна політика, яка привела до посилення економічних, військових і людських ресурсів агресора.

Міжнародний тероризм на сучасному етапі.

11 вересня 2001 р. два пасажирські літаки, захоплені терористами, врізалися у будівлі-близнюки Міжнародного торгового центру у Нью-Йорку. Обидві вежі — будівлі заввишки 410 м — були зруйновані. Трохи пізніше ще один літак упав на західне крило будівлі Пентагону у Вашингтоні. Біля приміщення Конгресу США вибухнув начинений вибухівкою автомобіль. Приблизно у цей же час упав літак у Пітсбурзі, штат Пенсільванія.  Ця атака була не тільки проти США, але й проти світової ринкової економіки, проти усієї західної цивілізації як такої. Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом» (1979 р.) визначає тероризм як застосування недержавного насильства або загрози насильства з метою посіяти паніку в суспільстві і добитись політичних змін. Терористичні акти в США стали початком нової доби тероризму. Основною тенденцією в тероризмі стало переорієнтування терористів із ненависті до політичних режимів, їхніх лідерів і боротьби з ними на етнонаціональний і релігійний тероризм. Ще однією характерною рисою тероризму нової доби є використання у своїх нападах науково-технічних досягнень, що призводять до принципово інших масштабів руйнації і кількості людських жертв. Світ прийшов до розуміння: тероризм створює загрозу завжди і скрізь. Віднині людина, незалежно від її національності, кольору шкіри, віровизнання в жодному куточку світу не може почуватися в безпеці. Завдання заборони міжнародного тероризму має об'єднати весь цивілізований світ.

Громадянська війна в Іспанії 1936-1939 років.

Ставлення великих держав до цього конфлікту. 12 квітня 1931 р. в Іспанії відбулися муніципальні вибори. Перемогли прихильники республіки. Король Альфонс XIII втік з країни. 14 квітня 1931 р. в Іспанії було проголошено республіку. Повстання в Астурії і Каталонії було придушене. У відповідь на репресії ліві партії і республіканці 15 січня 1936 р. уклали пакт про створення Народного фронту, який об'єднав різні політичні сили. 16 лютого 1936 р. блок партій Народного фронту здобув більше половини місць у кортесах. Франція й Англія оголосили про своє невтручання в іспанські справи. Керівництво СРСР направило республіканцям велику кількість зброї, військового спорядження і кілька сотень радників. У квітні 1938 р. армії франкістів вдалось відокремити Каталонію від решти території республіки. Спроба армії республіканців розірвати блокаду, здійснивши досить вдалий наступ у липні 1938 р., не вдалась. І на початку 1939 р. Каталонія була захоплена. Тим самим райони, контрольовані республіканцями, були відрізані від Франції. В Іспанії було встановлено профашистську диктатуру генерала Франко (березень 1939 р. - листопад 1975 p.). Франкі-сти починають проводити репресії проти своїх противників.

Інтеграційні процеси в сучасній Європі. Місце України в загальноєвропейському процесі.

Першою віхою на шляху до європейської інтеграції було утворення в 1951 р. Європейського об'єднання вугілля і сталі, членами якого стали Італія, Франція, ФРН та країни Бенілюксу.  У 1957 р. ці ж країни підписали договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, з 1992 р. Європейський Союз (ЄС)). Пізніше членами ЄЕС або «Спільного ринку» стали Велика Британія, Данія, Ірландія (1973 р.), Греція (1981р.), Португалія та Іспанія (1986 p.), Австрія, Швеція та Фінляндія (1995 p.). Мета організації— поступове усунення всіх обмежень між країнами-учасницями, створення умов для вільного пересування осіб, капіталів, послуг. Передбачалось також зближення законодавства учасників, уніфікація податкових систем. Головна причина інтеграції— настійна вимога поглиблення процесу міжнародного поділу праці. Органом політичної інтеграції Європи стала Рада Європи (РЄ). Рада Європи є найстарішою всеєвропейською політичною установою. Україна, подавши заяву на вступ до Ради Європи 14 листопада 1992 p., вступила до неї 9 листопада 1995 p., підписавши Статут Ради Європи та Європейську конвенцію з прав людини і стала тридцять сьомим членом РЄ.

Кримська та Берлінська конференції.

4-11 лютого 1945 р. «велика трійка» зібралась в Ялті у тому ж складі, що й у Тегерані. Ця зустріч стала кульмінаційною в розвитку відносин між Сталіним, Рузвельтом і Черчіллем. Союзники домовилися розділити Німеччину на окупаційні зони, в яких верховну владу будуть здійснювати відповідно СРСР, США та Англія. Для розв'язання загально-німецьких питань було створено Верховний контрольний орган, пізніше перейменований на Контрольну раду. З багатьох питань вдалося досягнути реальних домовленостей. Серед них— погодження принципів беззастережної капітуляції гітлерівської Німеччини: ліквідація таких її інститутів, як нацистська партія, репресивний апарат гітлерівського режиму, розпуск збройних сил, встановлення контролю над німецькою військовою промисловістю, покарання воєнних злочинців. Важливим досягненням Ялтинської конференції стало рішення заснувати Організацію Об'єднаних Націй. 25 квітня на Ельбі відбулася зустріч військ союзників, після чого розпочався штурм Берліна. У ніч з 8 на 9 травня представники німецького командування підписали акт про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини. Верховна влада на німецькій території перейшла до уряду союзних держав. Після завершення війни у Європі 17 липня - 2 серпня 1945 р. відбулася Потсдамська конференція «великої трійки». Радянсько – німецький пакт про ненапад від 23 серпня 1939 року та таємний додатковий протокол до нього.

Вплив угоди на тогочасну міжнародну ситуацію. Угода про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, або Пакт Молотова — Ріббентропа (нім. Deutsch-sowjetischer Nichtangriffspakt; рос. Договор о ненападении между Германией и Советским Союзом[1]) — розрахована на 10 років міждержавна угода, підписана в перші години 24 серпня 1939 року (у документі зазначена дата 23 серпня)[2] у Москві міністром закордонних справ Німеччини Йоахимом фон Ріббентропом та Головою Ради народних комісарів, народним комісаром закордонних справ СРСР В'ячеславом Молотовим у присутності посла Німеччини Вернера фон дер Шуленбурга та члена Політбюро ЦК ВКП(б), секретаря ЦК ВКП(б), члена Виконавчого комітету Комінтерну Йосипа Сталіна. Угода спиралась на Берлінську угоду 1926 року, а з ним, і на Рапалльську угоду 1922 року. Пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, та давав можливість повернення Радянським Союзом втрачених Росією у Першій світовій війні територій. Таємним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі та поділ Польщі між ними при очікуваному у ті дні нападі Німеччини на Польщу[3]. Договір разом з іншими Радянсько-Німецькими угодами втратив силу 22 червня 1941 після нападу Німеччини на Радянський Союз. 1989 року З'їзд народних депутатів СРСР засудив додатковий секретний протокол договору, й визнав його неччиним з моменту підписання. До договору додавався таємний протокол, який став відомим лише після поразки Німеччини в 1945 році. Цим протоколом визначались Радянські та Німецькі «сфери впливу» в Північній та Східній Європі.