28. У 1947 р. Індія стала незалежною державою. Уряд вткнувся з неймовірними труднощами державотворення.

Головна з них — занедбане національне господарство. За 200 років британського панування економіка Індії залишалася аграрною, відставала в промисловому відношенні. Країна з 700 млн населення в 1948 p. давала 0,8 % світової індустріальної продукції. Англійці й далі утримували у своїх руках більшість підприємств і плантацій. Понад 70 % населення було зайнято в аграрному секторі. Земля перебувала в руках поміщиків. Орендна плата була висока. Лихварі визначали все життя знедоленого селянства. В країні не вистачало продовольства. Економічні труднощі поглиблювались гострими релігійними, соціальними (кастовими), етнічними конфліктами.

Врятувати країну могли тільки радикальні реформи. Індійське керівництво вважало, що єдиний шлях виходу з становища, що склалося, це формування, поряд з приватним, державного сектора економіки. Спочатку було націоналізовано усі природні багатства, шляхи сполучення, залізниці, іригаційні системи, страхові компанії, аерофлот. У власність держави перейшли найбільший банк, у кінці 60-х років — усі інші. У 70-х роках було націоналізовано найбільшу нафтову компанію "Есо". Вже в середині 70-х років ЗО % промислового виробництва належало державному сектору. Одночасно уряд інвестував значні капітали в провідні галузі групи А, зокрема в металургію. При фінансовій допомозі ФРН, СРСР, США, інших країн Індія перетворилася на один з найбільших центрів важкої промисловості Азії. У 70—80-х роках вона повністю забезпечила себе металом, а значну частину його навіть експортує за кордон.

Спираючись на власні ресурси та іноземні інвестиції, Індія розвивала сучасні галузі промисловості — хімічну, машинобудівну, нафтопереробну, енергетичну.

Випуск сучасної промислової продукції, порівняно з 50-ми роками, збільшився в десятки разів. Індія як індустріальна держава в 70—80-х роках увійшла в десятку найбільш промислове розвинених країн.

Життєво важливе значення для Індії має сільське господарство. Населення її зростає, сьогодні воно наближається до 1 млрд чол. Для того щоб забезпечити його продовольством, в країні здійснено аграрну реформу. Держава ліквідувала за викуп поміщицькі землі, передаючи їх за невисоку плату хліборобам. Хоча ще й досі ця реформа не завершена, уряду все ж вдалося підняти сільське господарство на значно вищий рівень. Індія, піднявши втричі урожайність зернових, в основному покінчила з голодом, змогла відмовитися від масового ввезення продовольства з-за кордону. Починаючи з 60-х років уряд проводить програму "зелена революція". Це цілий комплекс заходів, які сприяють піднесенню аграрного сектора. До нього входять будівництво іригаційних споруд, ефективне використання хімічних добрив, застосування високоурожайних сортів зернових, виведення породистих тварин.

Сучасна Індія — це індустріально-аграрна країна, яка завпускає власні супутники, має атомні електростанції, електронну, автомобільну та інші найсучасніші галузі промисловості. Разом з тим вона надзвичайно суперечлива — голод сусідує з розкошами, новітня наука — з неписьменністю, мир — з кривавими етнічними і релігійними конфліктами.

Драматичним і суперечливим в економічному відно шенні був шлях, яким довелося пройти людству в 1939—1990 pp. Під час другої світової війни (1939— 1945) господарство більшості країн було зруйновано або зазнало величезних збитків. Лише окремим з них, наприклад США, вдалось не тільки зберегти, а й зміцнити промисловість, сільське господарство, фінанси.

У повоєнний період загострилися стосунки між Схо дом і Заходом. Перший обрав соціалістичну, сталін ську, модель розвитку господарства, другий — традицінну цивілізовану, індустріальну. Відбудова промисловості, сільського господарства в умовах тоталітарних режимів проходила повільно, як і зростання життєвого рівня населення. Країнам Європи, Японії завдяки плану Маршалла, фінансовій допомозі США вдалося швидко подолати наслідки воєнної розрухи, досягнувши довоєнного рівня в економіці та добробуті населення.

Промисловість, сільське господарство, інші галузі західних держав у 50—60-х роках розвивалися в умовах прискореного розвитку науково-технічного прогресу. Зростали витрати на НДДКР. Виникали нові технології (лазерні, плазмові, комп'ютерні), транснаціональні корпорації охопили усі країни Заходу. США, як і раніше, залишалися лідером у виробничій і фінансовій сферах. Діяльність урядів економічно розвинених країн спрямовувалася на всебічне забезпечення населення матеріальними і духовними цінностями. Яскравим прикладом цього є небувале господарське піднесення Японії та ФРН, відоме в історичній науці як "економічне диво".

Протягом 50—60-х років XX cm. у світовому господарстві відбулися зміни у співвідношенні позицій трьох підсистем за рівнем розвитку та загальним економічним потенціалом.

За темпами економічного зростання найшвидше розвивалися так звані соціалістичні країни. Зменшилася частка економічно розвинених країн та країн, що розвиваються, у світовому валовому продукті та промисловому виробництві. В світовому експорті частка економічно розвинених країн зросла, що свідчить про збереження їх впливу на світове господарство.

Якісний аналіз розвитку економічних сил свідчить про переваги економічно розвинених країн. Порівняно з ними у соціалістичних країнах обсяг валового внутрішнього продукту на душу населення становив 26 % у 1950 p. і 45,8 % у 1970 p., у країнах, що розвиваються, відповідно 15,4 і 7,6 %.

Різними були темпи індустріалізації. В економічно розвинених країнах господарство розвивалося інтенсивно, визначалося галузями, пов'язаними з розвитком науково-технічного прогресу, швидким технічним переоснащенням промисловості. Сільське господарство досягло рівня індустріального. У соціалістичних країнах зростання відбувалося на основі екстенсивних факторів. Лише в другій половині 60-х років Чехословаччина, НДР перейшли до інтенсивного розвитку. Перевага надавалася традиційним галузям, становлення наукоємних галузей розпочалося в 60-х роках. Індустріалізація сільського господарства не завершилася. У країнах, що розвиваються, індустріалізація лише розпочалася, формується мінімальний промисловий комплекс.

У 70—90-х роках виникли і розвинулися нові індустріальні країни. Як за обсягом виробництва, так і за якістю промислової продукції вони наблизилися допередових країн світу, а в окремих галузях зрівнялися з ними.

У 60—90 х роках на нашій планеті утворилися десятки міждержавних економічних об'єднань. Наймогутніше з них — Європейський Союз. У 90 х роках простежується стабілізація розвитку економічно розвинених країн.

29. Після ІІ світової війни розпочалося відродження ринкових господарств розвинутих європейських країн шляхом їхньої американізації:

- світової валютної системи;

- вивіз американських товарів;

- широкомасштабне кредитування, як державне, так і приватне;

- інвестування відбудовчих процесів;

- перебудова індустріальних структур у Німеччині і Японії під контролем США;

- розвиток світової торгівлі, де важливу роль відігравала Англія.

Наслідком війни стали міжнародні валютні угоди, підписані в червні 1944 року представниками 44 країн на валютно-фінансовій конференції у Бреттон-Вудсі. Було вирішено створити Міжнародний Валютний фонд (МВФ), вироблено основні правила міжнародних валютних відносин:

- долар США поряд із золотом повинен був відігравати функцію резервної валюти;

- ціна золота – незмінна;

- курс валюти – твердий і контрольований.

Крім МВФ був створений Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР). МВФ і МБРР повинні були виконувати роль міжнародних кредитних центрів.

У повоєнний час економічне становище країн Західної Європи було катастрофічним і негативно впливало на світову економіку. Перебудова економіки США відповідно до потреб мирного часу зумовила їхнє прагнення до перебудови міжнародних економічних відносин. Цій меті служив план Маршалла, названий в честь державного секретаря США Джорджа Кетлетта Маршалла (1880 – 1959). В червні 1947 р. в Парижі на нараді Міністрів іноземних справ США, Великобританії, Франції та СРСР вирішили створити організацію, яка б займалась вивченням ресурсів і потреб європейських країн, визначала розвиток основних галузей промисловості. До неї ввійшли 16 країн (Англія, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина). У липні 1942 року ці країни уклали конвенцію про створення організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка розробила спільну програму відбудови Європи.

План Маршалла здійснювався з квітня 1948 року по грудень 1951 року. Загальний контроль за його виконанням здійснювала Адміністрація економічного співробітництва, яку очолювали відомі американські фінансисти і політичні діячі. Допомога надавалася з федерального бюджету США у вигляді безоплатних субсидій і позик. США за цим планом видали 17 млрд. доларів, основну частку з яких (60%) отримали Англія, Франція, Італія, ФРН. 30 грудня 1951 року план був офіційно замінений законом “про взаємну безпеку”, прийнятим конгресом США 10 жовтня 1951 року, який передбачав одночасне надання країнам Західної Європи економічної і військової допомоги. Вже на початку 50-х років у країнах Західної Європи було досягнуто довоєнного рівня виробництва.

У післявоєнний період господарський розвиток країн Західної Європи суттєво відрізнявся. Англія і Франція постраждали менше ніж Німеччина і Японія, які виявилися повністю залежними від країн – переможниць. Вони втратили свої колонії, виплачували величезні репарації.

Німеччина. Швидкій відбудові в значній мірі зобов’язана грошово-ціновій реформі німецького уряду, яка зупинила інфляцію, сприяла ліквідації “чорного ринку”. 30 вересня 1949 р. було завершено процес утворення ФРН. Уже в 1951 р. загальний обсяг виробництва був на третину вищим, ніж у 1936 році, а в 1956 році подвоївся. Середньомісячний приріст промислової продукції склав за 1950 – 1960 роки 9,6% проти 4% у США і 3% в Англії. Цьому сприяло:

- вдалося зберегти промисловий потенціал західної частини країни;

- репараційні платежі на користь США, Англії, Франції були меншими;

- було вдосталь дешевої робочої сили, особливо після репатріації 9 млн. німців із Східної Прусії;

- особливості менталітету німецького народу (висока працездатність, схильність до дисципліни, порядку);

- був збільшений робочий тиждень, а заробітна плата на 35% менша від довоєнної;

- надання 3,9 млрд. доларів США “стартової допомоги” згідно з планом Маршалла, надходження 32% коштів з федерального бюджету;

- заміна застарілого обладнання, оновлення виробництва, створення нових галузей економіки (нафтохімії, електроніки);

- великий попит на всі види промислової продукції, як виробничого призначення, так і на товари широкого вжитку;

- можливість у 50-х роках робити грошові заощадження, не маючи військових витрат.

Золотий запас ФРН на початку 60-х років перевищував запаси Англії, Франції та Скандинавських країн разом узятих.

Визнаним архітектором німецького “економічного дива” був Л.Ерхард, міністр економіки в уряді К.Аденауера. Він разом з групою економістів – неолібералів створив теорію “соціального ринкового господарства”, де вдало поєдналась особиста ініціатива підприємців, вільна конкуренція з елементами державного регулювання:

- держава повинна підтримувати нормальне функціонування системи цін;

- забезпечити захист ринкової економіки від монополізму товаровиробників;

- для попередження циклічних криз необхідно використовувати важелі кредитної, валютної, податкової політики;

- втручання в господарську діяльність окремих підприємців з боку держави недопустиме.

Ця теорія стала основою економічної політики західнонімецького уряду в наступні десятиліття.

Японія. Економічне диво в цій країні розпочалося в 1948 році, а до початку 1953 року Японія досягла довоєнного економічного рівня. Протягом 1952 – 1963 рр. її ВНП майже потроївся і характеризувався щорічним приростом у 9%, обсяг виробництва товарів зріс у 5 разів, а споживання подвоїлося. До 70 років Японія утвердилася як могутня промислова держава.

30.

Рубіж XIX і XX ст. був в Україні періодом завершення промислового перевороту і переходу до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість повинна була переважати над сільським господарством, а важка промисловість — над легкою). Ці великомасштабні кардинальні зміни відбувались у надзвичайно складних умовах. Російська імперія, як і більшість передових країн світу, в 1900—1903 pp. пережила економічну кризу, 1904—1908 pp. були роками депресії, і лише в 1909—1913 pp. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загально-імперських економічних тенденцій, водночас у силу ряду обставин (вигідне географічне розташування; природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала свої особливості. Економічна криза, загостривши конкуренцію, посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об'єднати сили. Уже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях була не тільки лідером Російської імперії, а й посіла одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрівський, Петровський, Донецько-Юр’івський) виробляли близько 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли близько 60% цукру-рафінаду у Російській імперії. На великих підприємствах (понад 500 чоловік) в Україні працювало понад 44% усіх робітників, у той час як у США - лише 33%.Концентрація промислового виробництва підготувала грунт для процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш "концентрованих" галузях — металургійний, кам'яновугільний, залізорудний та ін. На початку сторіччя виростають синдикати "Продвагон" (1901), "Продамет" (1902), "Трубопродажа" (1902), "Гвоздь" (1903). Це були досить могутні об'єднання. Наприклад, утворений у 1904 р. синдикат "Продуголь", до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам'яного вугілля у Донецькому басейні. Однак буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об'єднання України були тісно пов'язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Наприклад, у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії - 90%. Могутній синдикат "Продуголь" фактично цілком контролювався французькими інвеститорами. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже вітчизняний виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилась за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і почав бурхливо розвивати промислове виробництво, то південно-західний район орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігались залишки кріпацтва, помітно відстало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Ці центри промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидкі, порівняно із загальноімперськими, темпи розвитку ключових галузей промисловості. Українські землі наприкінці XIX — на початку XX ст. стали одним з ключових промислових районів Російської імперії. Саме тут у 1913 р. вироблялось 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в цей час припадало 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.

Однак, незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

Імперський центр, проводячи традиційну політику, гальмував і деформував економічний розвиток України, вбачаючи у цьому регіоні передусім потужну сировинну базу. За деякими даними, саме на українську промисловість у 1913 р. припадало майже 70% усієї сировини та напівфабрикатів Російської імперії і тільки 15% продукції обробної промисловості