10. Експериментальні методи. Природний (польовий) експеримент. Моделюючий експеримент. Лабораторний експеримент.

Експериментальні методи.

На відміну від не експериментальних та діагностичних методів "психологічний експеримент припускає можливість активного втручання дослідника в діяльність випробуваного з метою створення умов, виразно виявляють психологічний факт ... » Специфіка експериментальних методів полягає, таким чином, в тому, що вони передбачають: а) організацію спеціальних умов діяльності, що впливають на досліджувані психологічні особливості випробовуваних; б) зміна цих умов в ході дослідження.

Разом з тим експериментальні методи передбачають використання неекспериментальних і діагностичних методів, безпосередньо включають їх до себе в якості своїх природних моментів.

У психології існують три типи власне експериментального методу: природний (польовий) експеримент; моделюючий експеримент; лабораторний експеримент.

1. Природний (польовий) експеримент, як говорить сама назва цього методу, найбільш наближений до неекспериментальних дослідницьких методів.

Умови експерименту, організовує не експериментатор, а саме життя (у вищому навчальному закладі, наприклад, вони органічно включені в навчально-виховний процес). Експериментатор в даному випадку користується лише поєднанням різних (контрастних, як правило) умов діяльності досліджуваних та фіксує за допомогою неексперіментальних або діагностичних методик досліджувані психологічні особливості досліджуваних. Переваги природного (польового) експерименту (відносна замаскованість цілей дослідження, досить неформальна обстановка проведення дослідження і т.п.) є наслідком його органічної включеності в умови життя і діяльності випробуваних. До недоліків цього методу відносяться складність підбору контрастних природних умов і, зокрема, всі недоліки тих неексперіментальних і діагностичних методик, що застосовуються в складі природного експерименту і служать для відбору експериментальних даних.

2. Моделюючий експеримент. При проведенні моделюючого експерименту випробуваний діє за інструкцією експериментатора і знає, що бере участь в експерименті в якості випробуваного. Характерною особливістю експерименту даного типу є те, що поведінка випробовуваних в експериментальній ситуації моделює (відтворює) на різних рівнях абстракції цілком типові для життєвих ситуацій дії або діяльності: запам'ятовування різних відомостей, вибір або постановку цілей, виконання різних інтелектуальних і практичних дій і т.д.

Моделюючий експеримент дозволяє вирішувати найрізноманітніші дослідні завдання.

3. Лабораторний експеримент - особливий тип експериментального методу --припускає проведення досліджень в психологічній лабораторії, оснащеної спеціальними приладами і пристроями. Цей тип експерименту, що відрізняється також найбільшою штучністю експериментальних умов, застосовується звичайно при вивченні елементарних психічних функцій (сенсорної і моторної реакцій, реакції вибору,відмінностей сенсорних порогів і т.п.) і набагато рідше - при вивченні більш складних психічних явищ (процесів мислення, мовних функцій і т.п.). Лабораторний експеримент більш відповідає предмету предмету психологічного дослідження.

11. Психологія як наука про душу. Психологія як наука про свідомість. Психологія як наука, що вивчає факти, закономірності, механізми психіки. Психіка як сума елементарних процесів свідомого досвіду. Розуміння психології як науки про душу охоплює найбільший її період.

Гілозоїст Геракліт душу («психею») вбачав в образі іскри космосу - «вічно живого вогню», тому він говорив: «Пізнай самого себе».  Термін «логос», який увів Геракліт і який вживають донині, має тепер чимало значень. Але для древнього філософа він означав закон, за яким «усе тече», явища переходять одне в одне.  Тому осягати себе (свою Психею) - значить заглиблюватися в закон (Логос), який додає вселенському перебігу речей виткану із суперечностей і катаклізмів динамічної гармонії.Свій внесок у розуміння психіки зробили філософи, яких називали софістами.  Софісти на перше місце ставили не пошуки природної «матерії» (вогненної, атомної тощо), а мову і мислення, як засіб маніпулювання людьми. У зв´язку з цим було докладно обговорено прийоми логічних міркувань, будову мови, характер відношень між словом, думкою і предметами. Давньогрецький філософ Сократ радив звернутися до внутрішнього світу людини, її переконань і цінностей, до вміння діяти згідно з розумінням кращого. Сократ довів нероздільність мислення і спілкування (діалогу). Він був майстром усного спілкування. З кожною людиною, яку зустрічав, розпочинав бесіду, щоб змусити її замислитися над тим, як безтурботно вона вживає слова. Згодом почали говорити, що тим самим він став піонером психотерапії, мета якої - за допомогою слова оголити те, що приховано за покривом свідомості.Подальший розвиток поняття душі відбувався через виокремлення в ній різних «частин» і функцій. Через багато сторіч версія про взаємодію трьох компонентів, які утворюють особистість як динамічну, яку роздирають конфлікти, сповнену суперечностей структуру, відновиться в психоаналізі З. Фройда.Душа, за Аристотелем, - це не самостійне єство, а форма, спосіб організації живого тіла. 

Психологія як наука про свідомість. Завдяки Декарту відбувся поворот у понятті про «душу», що став опорним для наступного розділу в історії формування предмета психологи. Відтепер цим предметом стає свідомість.За Декартом, «началом усіх начал» у філософії та науці є СУМНІВ. Потрібно сумніватися в усьому - природному і надприродному.Розвиток психіки відбувається завдяки тому, що з простих ідей формуються складні. Усі ідеї постають перед судом свідомості. «Свідомість - це сприйняття людиною того, що відбувається у її власній думці». Вважали, що об´єктом свідомості слугують не зовнішні об´єкти, а ідеї (образи, уявлення, відчуття тощо), якими вони є з «внутрішнього погляду» суб´єкта, який спостерігає.З цього постулату виникло розуміння предмета психології: відтепер на місце предмета претендували явища свідомості. 

Психологія як наука, що вивчає факти, закономірності, механізми психіки.Психологічна наука має своїм предметом:

а)      факти психічного життя людини, у яких можна виокремити:

-      психічні процеси. Вони засвідчують, що у внутрішньому світі людини психологічні «події» розгортаються в часі.

-      психічні стани. Засвідчують, що психічні явища можуть бути певний час порівняно стійкими (радість, смуток, утома, хвилювання, стрес тощо);

-      психічні властивості. Виявляють у внутрішньому світі особистості стійкі утворення, що зберігаються тривалий час, можливо, навіть усе життя (темперамент, характер, здібності, нахили тощо);

б)      закони психіки. Вони пояснюють факти, виявляють причинно-наслідкові зв'язки між психічними явищами, психологічну структуру станів, процесів, властивостей, їх становлення та розвиток;

в)      механізми виникнення та функціонування психіки. Ними, наприклад, є константність сприймання, що пояснюється взаємодією осей очей; фізіологічна основа психічних явищ - діяльність кори головного мозку; передавання від людини до людини емоцій шляхом психічного зараження в ситуації паніки; пізнання людини людиною (через уподібнення себе до іншого, співпереживання, стереотипізацію та ін.).

Предмет психології ніколи не був постійним. Він трансформувався шляхом розширення власних меж, діалектично змінюючи свою сутність, навіть до протилежної. Тривалий час психологи вивчали тільки внутрішній стан та душу людини або тільки її свідомість чи поведінку (те, що виражене ззовні). Із позицій феноменології (напряму у філософії), предметом психології є «чиста психіка», чистий досвід, незалежний від умов.

Нині психічне розглядають як внутрішнє, суб'єктивне, ідеальне буття внутрішнього світу людини.

Отже, психологія не тільки пояснює внутрішній світ, а й з'ясовує закономірності і механізми психіки, взаємодії індивіда як суб'єкта зі своєю психікою та іншими людьми.

Психологія недостатньо вивчає досвід конкретного людського буття, в якому проявляються психіка та особистість.

У своєму функціонуванні психологія розв'язує такі проблеми:

-      психофізіологічну (відношення психіки і мозку; відношення мислення і діяльності нервової системи як відношення психічної функції до її органу);

-      психосоціальну (залежність психіки людини від соціальних умов її життя);

-      психопрактичну (становлення, розвиток і прояви психіки людини у процесі її практичної діяльності, спілкування, пізнання світу, самопізнання);

-      психогностичну (адекватність пізнання світу людиною; взаємозв'язки між чуттєвим і раціональним у психічних образах предметної дійсності тощо);

-      психодуховну (взаємозв'язки між духовною та психічною сферами людини).