76. Мовлення

Мовлення — це процес використання людиною мови для спілкування. Залежно від віку, характеру діяльності, середовища мовлення людини набирає певних особливостей незважаючи на те, що люди спілкуються однією мовою.

Так, мовлення однієї людини образне, яскраве, виразне, переконливе, а іншої — навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. У цьому вже виявляється відмінність у володінні мовою. Кожній людині властиві індивідуальний стиль мовлення, відмінність в артикуляції звуків, інтонуванні, логічній виразності; кожна людина говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою.

Мовлення не існує і не може існувати поза будь-якою мовою. Разом з тим сама мова існує як жива тільки за умови, що активно використовується людьми. Мова розвивається і вдосконалюється у процесі мовного спілкування. Мовлення і є формою актуального існування кожної мови.

Мовлення розглядається і як мовна діяльність, оскільки за його допомогою можна, наприклад, забезпечити спілкування, розв’язання мнемонічних або мислительних завдань. У цьому разі мовлення може набирати вигляду мовних дій, що є складовими іншої цілеспрямованої діяльності, наприклад трудової чи навчальної. Таким чином, мова — це засіб чи знаряддя спілкування між людьми.

77.Функції мовлення.

Мовлення не існує і не може існувати поза мовою. Разом з тим, сама вона існує як жива лише за умови активного використання людьми. Мова розвивається і вдосконалюється у процесі мовного спілкування.

Функція узагальнення обумовлена тим, що слово позначає предмет (його якості, дії та ін.), який воно узагальнено відображає. Кожне слово має певне значення і визначається через функцію того чи іншого предмета в системі людської діяльності.

Комунікація (спілкування) полягає в передачі людьми одне одному певних думок, суджень, почуттів, тим самим здійснюючи взаємовплив.

Експресія полягає в передачі особою емоційного ставлення до змісту мовлення і до людини, на яку воно спрямоване.

Функції мовлення: 1) вираження емоцій, волі того, хто говорить; 2) поетична, естетична; 3) магічна (заклинання, заговори); 4) фатична (встановлення контакту); 5) номінативна (найменування предметів); 6) корекція і доповнення немовленнєвої діяльності.

78.Форми мовлення.

Зовнішнє — це мовлення, яке проговорюється вголос, доступне для зовнішнього сприйняття. Має на увазі спілкування між людьми за допомогою розмови.

Внутрішнє мовлення — це «мовлення для себе». Воно може бути більш-менш зв'язне, послідовне, усвідомлюване (наприклад, учень зважує, який вибір краще зробити, що відбудеться, якщо він зробить той чи інший вчинок і т. д.). А може являти собою окремі уривчасті думки, що випливають звідкись із глибин свідомості і не підкоряються волі, незрозумілі навіть самому учневі.

Мовлення, яке підкоряється контролю свідомості, зважується за значенням, за відповідністю ситуації, є цілеспрямованим. Мовна діяльність може бути і спонтанною. Наприклад, у ситуації сильного хвилювання людина втрачає контроль за тим, що вона говорить, замість зв'язного мовлення починає щось бурмотати.

Зовнішнє мовлення буває усним і писемним. Усне мовлення відрізняється скороченою кількістю слів і простою граматичною конструкцією, а письмове, як правило, має чіткий задум, складну значеннєву програму і висуває підвищені вимоги до розумової діяльності. Наприклад, виконання письмової роботи, де необхідно дати письмову відповідь на запитання, написання твору, припускає, що учень чітко усвідомлює проблему, над якою він працює.

Усне мовлення поділяється на монологічне і діалогічне. У монологічному мовленні активно формулює мовне повідомлення, транслює його зміст, передає власне ставлення до проблеми або вчитель (пояснення нового матеріалу), або учень (повідомлення). Інші слухають, не видаючи зустрічних повідомлень

Діалог — мовлення, то підтримується,розмова 2 або більше людей.

Монологічне мовлення — це таке мовлення, коли говорить одна особа, а інші слухають, сприймають її мову. Прикладами монологічного мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення вчителем нового матеріалу тощо. Це відносно розгорнутий різновид мовлення.

Усне та письмове мовлення, що може виражатися в діалогічній та монологічній формах, є зовнішнім мовленням. Різновидом його є внутрішнє мовлення. Із назви випливає, що внутрішнє мовлення не спрямоване на спілкування з іншими людьми. Людина користується внутрішнім мовленням, коли щось обмірковує, планує свої дії, не висловлюючись вголос і не записуючи на папері, не контактуючи при цьому з іншими людьми.

Внутрішнє мовлення беззвучне, тобто не вимовлюється вголос, хоча часто виявляється у вигляді шепотіння, а то й починає звучати, переходячи в розмову із самим собою. Це трапляється у разі великого напруження думки, що супроводжується виразними емоціями.