3.2.1 Змішані та інтернаціоналізовані суди і трибунали

Бурхливий розвиток інституту кримінальної відповідальності фізичних осіб в міжнародному праві, який мав місце в останні десятиліття ХХ ст. та на початку ХХІ ст. привів до появи нових видів органів міжнародного кримінального правосуддя. Крім міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc для колишньої Югославії та Руанди, які загалом були досить схожим на Нюрнберзький трибунал, було створено і низку інших органів правосуддя, які можна віднести до зовсім нової групи змішаних та інтернаціоналізованих судів і трибуналів.

Традиційно судочинство кожної держави займається лише особами, які вчинили злочин на її території (т.зв. територіальна юрисдикція). З 1947 року, після призначення Генеральною Асамблеєю ООН Комісії з кодифікації міжнародного права, було визначено, що національні суди можуть мати справу із злочинами, вчиненими та території інших країн, але їхніми громадянами (пасивна особиста юрисдикція). Нарешті, міжнародне право надало право національним судам виступати від імені усього людства, якщо йдеться про серйозні порушення міжнародного права – піратство, міжнародна торгівля наркотиками чи людьми тощо. Був розроблений навіть перелік таких злочинів, згідно з яким будь-яка особа, звинувачена у їх вчиненні, навіть у випадку, якщо вона не належить до громадянства даної країни, а вчинені нею дії не зачіпають інтересів даної держави, повинна бути притягнута до відповідальности національними судами (універсальна юрисдикція).

Ці органи характеризувалися «значно меншим ступенем міжнародності» тобто вони поєднують деякі ознаки характерні для міжнародних та національних органів, в той же час не будучи ні першим, ні другим [48, с. 2].

Причин створення подібних органів було багато. Та найчастіше називають дві: 1) надзвичайно великі кошти, які необхідні для утримання трибуналів ad hoc; 2) неможливість забезпечення мінімальних стандартів правосуддя органами національними судочинства [17, с. 64]. Тому їх створення покликане було забезпечити компроміс між названими вище пунктами.

Всі органи цього типу можна поділити на два види: інтернаціоналізовані та змішані в залежності від того чи входять вони до системи національного правосуддя. До першого слід віднести Спеціальні палати по тяжких злочинах Тимора-Лешті, Змішані судові колегії Косово, Судову палату по розслідуванню воєнних злочинів в Боснії та Герцеговині, Надзвичайна судова палата в Камбоджі. Ці органи називають інтернаціоналізованими, оскільки вони є частиною національної системи правосуддя, однак до їх складу включено декілька міжнародних суддів для забезпечення більш високих стандартів правосуддя.

До другого типу слід віднести Спеціальний суд для Сьєра-Леоне. Цей суд функціонує поза національною системою правосуддя і має спеціальний статус. Для нього характерним є більш високий ступінь міжнародності. Крім міжнародних суддів, включених до його складу, його діяльність більшою мірою регулюється нормами міжнародного права.

3.3. Органи, що доповнюють судове переслідування

Покарання – це один зі способів формування колективної правосвідомості, але не єдиний і навіть не основний [43, с. 19]. Протягом нестійкого перехідного періоду судове переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, які часто є політичними й військовими лідерами, не завжди є можливим. Проте, зрозуміло, що саме судове переслідування і притягнення до відповідальності винних указує на те, що принцип верховенства права має пріоритет над політичними рішеннями. Багато порушень, вчинених протягом збройного конфлікту, є не тільки порушеннями внутрішньодержавного права, але й міжнародного [31, с. 12].

Навіть за наявності політичної волі до здійснення судового переслідування воєнних злочинців число процесів є невеликим в результаті таких основних проблем, як неефективність судової системи та ряду інших причин [41, с. 25-42]. Право на відновлення справедливості , яке на думку більшості є основною причиною, що зумовлює необхідність судового переслідування, все-таки не означає переслідування заради переслідування. Необхідне дотримання всіх судових гарантій для забезпечення справедливого судового розгляду.

Крім судових органів важливе місце в системі запобігання порушення відіграють інші органи. Нерідко держави, що приймали участь у збройних конфліктах (особливо у громадянських війнах) прагнуть не стільки покарати винних у злочинах, вчинених під час війни, скільки примирити сторони такого конфлікту [23, с. 38-39]. Одним із найефективніших способів це зробити – встановити істину. Для цього як правило використовують спеціальні органи – слідчі комісії.

В залежності від мети та конкретних обставин справи, держави звертаються до Міжнародної гуманітарної комісії із встановлення фактів або створюють ad hoc комісії по встановленню істини.

Коротко розглянемо кожен із цих органів.

Міжнародна гуманітарна комісія із встановлення фактів. Важливе місце у контролі за дотриманням права збройних конфліктів, належить Міжнародній Комісії із встановлення фактів, заснованій згідно зі ст. 90 Додаткового протоколу І 1977 р.

Ідею створення подібного органу висували Єгипет і Норвегія на Нараді урядових експертів (1971-1972 р.), що передувала Дипломатичній конференції з питання про підтвердження й розвиток міжнародного гуманітарного права, Ці держави внесли пропозицію про те, щоб у випадку невиконання Державою-покровителькою або її субститутом своїх обов’язків ООН заснувала орган, що автоматично брав би на себе роль Держави-покровительки. Ця пропозиція була винесена на голосування на Дипломатичній конференції, але її відхилили. Основним аргументом для цього було те, що ООН є політичною організацією, тому неупередженість будь-якого створеного нею органу викликатиме сумнів [41, с. 157]. Тоді, Данія, Нова Зеландія, Норвегія, Швеція [56, с. 87] і Пакистан [54, с. 42-45] запропонували Конференції проекти статей, що стосувалися Комісії із встановлення фактів. Ці проекти після суттєвого доопрацювання були включені до проекту конвенції і згодом стали статтею 90 Додаткового протоколу I 1977 року.

Комісії із встановлення істини. На відміну від попереднього органу дані Комісії створюються як органи ad hoc, для розслідування і встановлення істини у певній конкретній ситуації. Ще однією особливістю даного органу є те, що він може проводити розслідування, не тільки стосовно вчинення воєнних злочинів, але й інших злочинів як міжнародних, так і національних.

Комісії сприяють ідентифікації жертв, нерідко надаючи ту або іншу форму компенсації (подібний механізм застосовувався в Німеччині, Чилі і Аргентині). Крім того, вони дають рекомендації із проведення структурних або законодавчих реформ, необхідних для подібних порушень в майбутньому. Іноді Комісії із установлення істини використалися для визначення винних осіб і міри їхньої відповідальності. Однак ці Комісії не є судовим органам: у них менше повноважень. Вони не можуть призначати покарання і примушувати свідків до дачі показань.

Отже, підсумовуючи все вищесказане, слід відзначити, що позасудові органи, що доповнюють судове переслідування відіграють важливу роль у запобіганні і притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. При цьому, вони не стільки спрямовані на притягнення до кримінальної відповідальності конкретних осіб, скільки сприяють засудженню самої системи влади та управління, що сприяла або наказувала вчиняти подібні дії. Досить часто їх діяльність приводить до створення спеціальних судових органів, або передачу матеріалів розслідування в національні чи міжнародні органи правосуддя