2.3. Характеристика основних складів воєнних злочинів

Як зазначалося вище, найбільш повний список діянь, що вважаються воєнними злочинами, міститься в Римському Статуті Міжнародного Кримінального Суду.

Вважається, що у статті 8 Римського Статуту відображена традиційна концепція воєнних злочинів [19, с. 294]. Якщо порівняти наведений у ній перелік з тими, що містився у ст. 6 Статуту Нюрнберзького воєнного трибуналу та статутах трибуналів ad hoc для Югославії та Руанди, то стає цілком очевидно, що процес визначення дій як воєнних злочинів отримав значний розвиток, що у свою чергу привело до їх розширеної та більш точної кваліфікації [22, с. 71]. Тому Римський Статут містить найбільший перелік воєнних злочинів, які коли-небудь передбачались міжнародним документом [55]. Разом з тим аналіз положень Римського Статуту свідчить про те, що хоча юрисдикція МКС і визначена відносно воєнних злочинів і в ст. 8 Статуту подано їх перелік, як при вчиненні під час міжнародних збройних конфліктів, так і не міжнародних, проте, цей перелік, не є вичерпним, оскільки в ньому не знайшли свого відображення у повному обсязі серйозні порушення Женевських конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу І до них 1977 року, які розглядаються, як воєнні злочини [7, с. 102].

Як вже зазначалося вище, характеризуючи кожен із складів воєнних злочинів, ми будемо розбирати :1) порушення Женевського права.

Розглянемо кожну з названих груп більш детально.

1) Порушення Женевського права.

Вбивство. Цей злочин передбачає заподіяння смерті одній або декільком особам; якщо такі особи знаходяться під захистом Женевських конвенцій 1949 року. До осіб, які знаходяться під захистом, слід віднести цивільних осіб на окупованій території, військовополонених, хворих чи поранених та осіб, які стали жертвами корабельної аварії (ст. 50 ЖК І, ст. 51 ЖК ІІ, ст. 130 ЖК ІІІ, ст. 147 ЖК IV, а також ст. 6b Статуту Нюрнберзького трибуналу), інші категорії комбатантів, медичний та духовний персонал (п. 2 ст. 85 ДП 1). Слід відзначити, що заборона вбивств не стосується комбатантів противника, тобто їх дозволено вбивати, крім випадків, коли такий комбатант перестав приймати участь у збройному конфлікті.

На цей час норма про заборону вбивств носить звичаєвий характер. Так, у збірнику норм звичаєвого міжнародного гуманітарного права є норма 89 яка присвячена забороні убивств [22, с. 39].

Вбивство може бути вчинене як у активній, так і в пасивній формі. До останнього випадку слід віднести випадки, коли особу незаконно й умисно піддають небезпеці, якщо в результаті наступає її смерть [33, с. 284].

Існуюча судова практика свідчить [11, с. 389], що цей злочин є найчастіше вчинюваним порушенням МГП [22, с. 94-95].

Про цей злочин згадується також у ст. 22 п. 2а Проекту кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, де вони характеризуються як найтяжчий воєнний злочини.

Катування та негуманне поводження. Цей злочин передбачає, що суб’єкт злочину заподіяв сильний фізичний чи психічний біль або страждання одному чи декільком особам. Причому такий біль або страждання заподіювалися з метою отримання інформації, покарання, залякування або примусу, або ж з якої-небудь причини дискримінаційного характеру. Жертва такого злочину знаходилися під захистом Женевських конвенцій 1949 року і суб’єкт злочину усвідомлював цю обставину. Слід також зазначити, що для характеристики цього злочину використовуються деякі ознаки, закріплені в Конвенції проти катування і іншого жорстокого, нелюдського чи принижуючого гідність видів поводження і покарання 1984 року [32, с. 29]. Так, у статуті МКС та в Елементах злочину міститься посилання на те, що заподіювана біль чи страждання мають бути сильними, що свідчить про те, що даний елемент злочину є обов’язковим і характеризує його тяжкість. В той же час суб’єктами злочину, передбаченого Статутом МКС, є лише учасники збройного конфлікту, а вищеназвана Конвенція встановлює, що суб’єкт – це завжди особа, наділена владою держава, яка діє в офіційному статусі (або злочин вчиняється за наказом чи з відома такої особи). Заборона катування та негуманного поводження передбачена ст. 12, ч. 2 та ст. 50 ЖК І, ст. 12, ч. 2 та ст. 51 ЖК ІІ, ст. 17, ч. 4, ст. 87, ч. 3, ст. 89 та ст. 130 ЖК ІІІ, ст. 32 та 147 ЖК IV, а також ст. 75 п. 2 ДП І та ст. 4 п. 2 ДП ІІ.

Проведення медичних та біологічних експериментів. Цей злочин полягає в тому, що суб’єкт злочину проводив над одним або декількома особами біологічні експерименти, а отже посягав на здоров’я та фізичну недоторканність таких осіб. При цьому експеримент повинен проводитися не в лікувальних цілях, не бути виправданим медичними міркуваннями та не проводитися в інтересах такої особи, а його наслідки повинні створювати серйозну загрозу фізичному чи психічному здоров’ю або цілісності такої особи. Цікавим є той факт, що Додатковий протокол І 1977 року містить дещо ширше формулювання цього складу злочину, оскільки говорить не лише про біологічні але й медичні експерименти, хоча в даний час ці категорії ототожнюють.

Захоплення заручників. Злочин полягає у тому, що виконавець захопив, затримав або іншим чином узяв в заручники одну або декількох осіб. Суб’єкт злочину погрожував убити, завдавати каліцтва або продовжувати утримувати таких осіб. Він же мав намір змусити яку-небудь особу або групу осіб вчинити дії або утриматись від здійснення дій як умову забезпечення безпеки або звільнення таких осіб.Заборона захоплення заручників міститься у статті 3, спільній для всіх Женевських конвенцій 1949 року, а також у статтях 34 та 147 четвертої Женевської конвенції 1949 року.

Депортація цивільного населення. Депортацію або переміщення однієї або декількох осіб до іншої держави або іншого місця включає всі насильницькі переміщення як у межах окупованої держави, так і за межі окупованої території (ст. 8 Римського Статуту). Для більш повного розуміння змісту цього злочину необхідно визначити, яке переміщення буде законним, а яке ні. Відповідь на це питання міститься в статті 45 ЖК IV, згідно з якою: «Підзахисні особи не можуть бути передані державі, що не є учасницею Конвенції... Підзахисні особи можуть бути передані державою, у владі якої вони перебувають, тільки державі, що є учасницею Конвенції, і тільки тоді, коли... упевниться в тому, що ця держава бажає й у змозі застосовувати Конвенцію».

Незаконне утримання під вартою. Цей вид злочину передбачає позбавлення волі однієї або декількох осіб, утримування їх у визначеному місці. При цьому є необхідним, щоб утримувана особа чи особи перебували під захистом однієї або декількох Женевських конвенцій 1949 року (ст. 8 Римського Статуту).

Привласнення або знищення державного чи приватного майна. Привласнення або знищення майна, не виправдане вимогами воєнної необхідності, вважається злочином. Ця норма стосується лише майна, що знаходиться під владою противника.

При цьому слід відмітити, що цей злочин може бути вчинено як під час міжнародного, так і неміжнародного збройного конфлікту.

Примусове вербування осіб, які знаходиться під владою противника. Цей злочин передбачає примушування підзахисних осіб до служби в збройних силах або до іншої служби держави-противника.

Слова «інша служба» використовуються тому, що участь у воєнних операціях проти власної держави є одним з окремих випадків, необхідних для опису всіх дій, заборонених згідно норм міжнародного гуманітарного права, які являють собою службу у збройних силах.

Злочини проти статевої свободи. Женевські конвенції та інші документи в сфері МГП передбачають ряд злочинів, об’єктом посягання яких є статева свобода особи. До них відносять:

• зґвалтування.

• сексуальне рабство.

• примус до проституції.

• примусова вагітність.

• примусова стерилізація.

• сексуальне насильство

Напад на цивільне населення або окремих осіб, що не приймають участі у воєнних діях. Об’єктивна сторона цього злочину полягає в здійсненні нападу на цивільне населення як таке або окремих цивільних осіб, що не приймають особистої участі у воєнних діях. Суб’єктивна сторона цього злочину передбачає наявність умислу – «виконавець умисно обрав об’єктом нападу цивільне населення як таке або окремих цивільних осіб, які не приймають особистої участі у воєнних діях»

Поняття «цивільне населення» включає всіх осіб, які є цивільними особами, тобто не включені до переліку, передбаченого в п. 1-3 і в п. А ст. 4 ЖК III та ст. 43 ДП I. Причому присутність серед цивільного населення окремих осіб, що не підпадають під визначення цивільних осіб, не позбавляє це населення його цивільного характеру. Однак цивільні особи втрачають захист у випадку і на період, поки вони беруть безпосередню участь у воєнних діях.

Напад на об’єкти, які не є воєнними цілями. При описі ознак цього злочину в Елементах злочину обраний підхід, аналогічний характеристиці попереднього злочину. Тільки в першому випадку об’єктом нападу є цивільні особи, а в цьому – цивільні об’єкти. При з’ясуванні змісту поняття «цивільний об’єкт» варто виходити з його визначення, наданого в статті 52 Додаткового протоколу I 1977 року, де зазначається, що цивільними об’єктами є всі ті об’єкти, які не є воєнними об’єктами, тобто які через свій характер, розміщення, призначення або використання вносять ефективний вклад у воєнні дії і повне або часткове руйнування, захоплення чи нейтралізація яких за існуючих у певний момент обставин дає явну воєнну перевагу. Однак слід пам’ятати, що у разі сумніву в тому, чи не використовується об’єкт, який звичайно призначений для цивільних цілей, наприклад, місце відправи культу, житловий будинок чи інші житлові будови або школа, для ефективної підтримки воєнних дій, передбачається, що такий об’єкт використовується з цивільною метою. Як один із варіантів слід вважати нанесення ударів по будівлях, призначених для релігійних цілей, освіти, мистецтва, науки або доброчинності, історичних пам’ятках, шпиталях і місцях зосередження хворих і поранених за умови, що вони не є воєнними цілями.

Неналежне використання прапора парламентера, національного прапора або військових знаків відмінності і форми противника або Організації Об’єднаних Націй, а також розпізнавальних емблем, встановлених Женевськими конвенціями. Об’єктивна сторона цього злочину полягає у використанні виконавцем злочину прапора парламентера, прапора та військових знаків відмінності або форми ворога, прапора, військових знаків відмінності або форми Організації Об’єднаних Націй, розпізнавальних емблем, захист яких передбачений Женевськими конвенціями 1949 року. Всі вище перелічені дії відповідно до норм МГП є актами віроломства, а тому заборонені.

Використання заборонених видів зброї. Злочин полягає у використанні в процесі проведення воєнних операцій заборонених видів зброї. Слід відмітити що, відповідно до класичної концепції воєнного злочину як порушення законів ведення війни, використання заборонених видів зброї не є злочином stricto sensu [36, с. 63]. До заборонених видів зброї на сьогоднішній день відносяться: хімічна [5, с. 9]та біологічна зброя, отрути і отруйні речовини , міни-пастки ,розривні кулі, кулі дум-дум [41, с. 39], засліплююча лазерна зброя . Крім того, досить багато держав приєдналися до конвенцій, які забороняють використання протипіхотних мін та касетних боєприпасів.

РОЗДІЛ 3

ІНСТИТУЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРИТЯГНЕННЯ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

3.1. Судові органи, що здійснюють запобігання та притягнення до відповідальності фізичних осіб за порушення норм міжнародного права

Систему судових органів запобігання та притягнення до кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення норм МГП складають: Міжнародний Кримінальний Суд, Міжнародні кримінальні трибунали ad hoc для колишньої Югославії і Руанди, змішані та інтернаціоналізовані суди і трибунали.

3.1.1. Міжнародний Кримінальний Суд

Важливим досягненням у створенні міжнародної системи запобігання серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права та іншим міжнародним злочинам є заснування Міжнародного кримінального суду.

Ця подія сталася у липні 1998 року в Римі, коли 120 держав – членів Організації Об’єднаних Націй уклали договір про створення вперше в історії постійного органу міжнародного кримінального правосуддя – Міжнародного Кримінального Суду. Цей договір набув чинності 1 липня 2002 року, через 60 днів після того, як шістдесята за рахунком держава стала учасником Статуту за допомогою ратифікації або приєднання.

Таким чином, МКС заповнить собою важливу прогалину в міжнародній правовій системі. Він володітиме юрисдикцією стосовно фізичних осіб, на відміну від Міжнародного суду ООН, котрий може розглядати питання про відповідальність держав.

Серед інших особливостей цього органу слід виділити такі: 1) МКС є постійно діючим органом; 2) він володіє універсальною юрисдикцією; 3) його статут є міжнародною угодою; 4) він є окремим незалежним органом, на відміну від трибуналів, які були субсидіарними органами ООН.

Судоустрій МКС регламентується, в основному, ч. 4 Статуту МКС та главою 2 Правил процедури і доведення. Суд складається з чотирьох органів: Президія, Канцелярія Прокурора і Секретаріат та трьох судових відділень, а саме: Відділення попереднього провадження, Судове відділення та Апеляційне відділення.

Цей суд був створений для кримінального переслідування фізичних осіб, які вчинили найтяжчі міжнародні злочини. Саме тому слід більш детально дослідити питання його юрисдикції. Як справедливо зазначає О. Касинюк питання юрисдикції будь-якого міжнародного суду є одним із найважливіших у його діяльності та породжує цілий ряд складнощів [47, с. 143].

Міжнародний Кримінальний Суд як судовий орган володіє юрисдикцією щодо певної території, часу та, звичайно, осіб. Окреме питання займає і юрисдикція суду стосовно певної категорії суспільно-небезпечних діянь – міжнародних злочинів [34, с. 57].

Предметна юрисдикція МКС обмежується найсерйознішими злочинами, що викликають стурбованість всього міжнародного співтовариства. Суд наділений юрисдикцією відносно наступних злочинів: злочин геноциду, злочини проти людяності, злочин агресії, воєнні злочини.

Однак слід зазначити, що стосовно воєнних злочинів Статут містить застереження, що виключають з юрисдикції суду діяння, які можуть бути вчинені в ситуаціях порушення внутрішнього порядку та виникнення напруженості, зокрема заворушення, окремі акти насильства або інші акти аналогічного характеру. Тим самим, у Статуті явно визнається загальне право держав на підтримку при відновленні порядку або на захист їх єдності та територіальної цілісності всіма законними засобами.

Персональна юрисдикція суду обмежена фізичними особами, що досягли 18-річного віку на момент вчинення злочину. Цей віковий ценз є характерним для усіх статутів органів кримінальної юстиції, крім Статуту спеціального суду для Сьєра-Леоне, де через специфіку конфлікту його понижено до 15 років. Крім того, відповідно до ст. 26-27 Статуту, службове становище суб’єкта не обмежує персональну юрисдикцію Суду. Таким чином, той факт, що особа є главою держави чи уряду або членом уряду, парламенту чи займає інше службове становище жодним чином не впливає її кримінальну відповідальність. Будь-які імунітети та процесуальні норми, які передбачені нормами національного чи міжнародного права, не впливають на юрисдикцію МКС стосовно такої особи.

Юрисдикція за територією є необмеженою, тобто МКС є універсальним судом [16, с. 79], на відміну від МКТЮ та МКТР. Таким чином, МКС може судити особу незалежно від місця вчинення нею злочину.

Ще однією досить важливою характеристикою юрисдикції МКС є те, що вона носить обов’язковий характер. Під обов’язковою юрисдикцією визначають як таку, що не потребує визнання спеціальним юридичним актом, а відбувається автоматично після приєднання до Статуту [18, с. 10]. Подібне визначення Окрім того, юрисдикція МКС стосовно певного злочину може бути визнана також і державою, яка не є учасницею Статуту шляхом подання заяви Секретарю. У заяві держава визнає юрисдикцію Суду ad hoc.

Важливою новацією стосовно юрисдикції МКС є те, що вона побудована на принципі компліментарності [15, с. 48] тобто Суд не покликаний заміняти національну юрисдикцію, а – доповнювати її. Досвід трибуналів ad hoc показав, що наділення їх паралельною юрисдикцією з пріоритетом на стороні трибуналів викликав незадоволення держав, які вважали це втручанням у їх внутрішньодержавні справи [32, с. 86]. Тому, було вирішено, що МКС буде доповнювати національні суди (п. 10 Преамбули, ст. 1 Статуту), а значить, держави відіграватимуть основну роль у вирішенні кримінальних справ щодо вчинення злочинів, які підпадають під юрисдикцію Суду.

Статутом МКС передбачено три підстави для порушення провадження. Дві з них можна назвати загальними, третій – спеціальною [47, с. 150]. До загальних способів ініціювання процесу в МКС можна віднести такі: 1) ситуація передається Прокурору державою-учасницею (п. а ст. 13 Статуту); 2) Прокурор розпочинає розслідування proprio motu (п. с ст. 13 Статуту).

Спеціальним способом можна назвати передачу ситуації Прокурору Радою Безпекою ООН, що діє на підставі глави VII (п. b ст. 13 Статуту), оскільки такий спосіб передбачається для спеціального випадку – існування загрози миру.

Таким чином, МКС володіє всіма необхідними засобами, щоб не тільки притягувати винних у міжнародних злочинах осіб до кримінальної відповідальності. Вже саме його існування є потужним стримуючим фактором, для осіб які мають намір вчинити порушення міжнародного права.