62

Зміст

ВСТУП……………… 3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ФІЗИЧНИХ ОСІБ ЗА ПОРУШЕННЯ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА. ……………………………………………………10

1.1 Історія становлення інституту кримінальної відповідальності в міжнародному праві……………………………………………………………..10

1.2 Поняття та особливості кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення норм міжнародного гуманітарного права……………………...15

1.3 Привілеї вищих посадових осіб і їх кримінальне переслідування…..20

Розділ 2. ВОЄННІ ЗЛОЧИНИ ЯК ПІДСТАВА КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ФІЗИЧНИХ ОСІБ ЗА ПОРУШЕННЯ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА…………………………………...24

2.1. Поняття та ознаки воєнних злочинів…………………………………...24

2.2. Класифікація воєнних злочинів. ……………………………………….29

2.3. Характеристика основних складів воєнних злочинів. ………………..35

Розділ 3. ІНСТИТУЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРИТЯГНЕННЯ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА……………………………..41

3.1 Судові органи, що здійснюють запобігання та притягнення до відповідальності фізичних осіб за порушення норм міжнародного права …41

3.1.1 Міжнародний кримінальний суд………………………………………………...41

3.2 Міжнародні трибунали ad hoc для колишньої Югославії та Руанди……...44

3.2.1 Змішані та інтернаціоналізовані суди і трибунали………………………….47

3.3 Органи, що доповнюють судове переслідування…………………………48

Висновки…………………………………………………………………………51

Список використаних джерел…………………………………………………..55

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Вступивши у нове, третє тисячоліття, людство не змогло позбавитись старих проблем, які кожен раз нагадують про себе разом з появою чергового збройного конфлікту. Сучасні міжнародні відносини характеризуються зміною характеру конфлікту, появою ряду нових категорій та ситуацій, збільшенням числа жертв серед цивільного населення, все більшою інтернаціоналізацією збройних конфліктів неміжнародного характеру. «За минуле століття мільйони дітей, жінок та чоловіків стали жертвами немислимих злодіянь, які глибоко потрясли совість людства…» – преамбула Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду (далі – МКС).

Положення міжнародного права, що стосуються воєнних злочинів, злочинів проти миру та злочинів проти людяності приймалась та розроблялись в рамках міжнародного гуманітарного права (далі – МГП) – окремої галузі міжнародного права, якій притаманні певні особливості і яка характеризується інтенсивним розвитком та значним зміцненням своїх позицій особливо за останні сімдесят років.

Закріплення тих або інших гуманітарних правил, безумовно, було запізнілою реакцією держав на страхіття війни. Положення гуманітарного права, в яких мова йде про міжнародні злочини та відповідальність за них, не завжди виявлялись достатньо прозорими. Однією з найскладніших була проблема визначення правового характеру міжнародних злочинів, які вчинюються окремими особами, що розглядаються як серйозні порушення положень гуманітарного права.

Основна маса серйозних порушень МГП в цілому зачіпає права людини. В умовах збройного конфлікту, як внутрішньодержавного, так і міжнародного характеру, основні права людини – право на життя, гідне існування, особисту недоторканність, свободу пересування і цілий ряд інших – найгрубішим чином зневажаються, що об’єктивує необхідність їх внутрішньодержавної і міжнародно-правової охорони і захисту за допомогою міжнародного гуманітарного права.

У практиці міждержавних відносин, особливо на початку і в другій половині XX століття, мала місце систематична діяльність держав по регламентації протидії порушенням норм міжнародного гуманітарного права шляхом укладання міжнародних договорів і угод, що становлять в сукупності міжнародно-правовий масив, іменований МГП. Успішним прикладом такої діяльності служить ухвалення чотирьох Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. і Додаткових протоколів до них 1977 р., складових правової основи сучасного МГП. Проте, значна кількість документів, прийнятих з метою захисту прав людини в умовах збройного конфлікту, регламентує лише окремі питання реалізації такого захисту і правила ведення воєнних дій. Деякі положення МГП носять лише загальний, декларативний характер, оскільки не містять конкретних зобов’язань держав-учасників і механізмів контролю за їх виконанням.

Неможливість примирення з безкарністю організаторів та виконаців міжнародних злочинів в рамках МГП покликало міжнародну спільноту до діяльності, метою якої було притягнути вказаних осіб до відповідальності та судити їх не тільки за законами національного права, але й міжнародного.

Саме ця діяльність і мала результатом появу і розвиток в міжнародному праві концепції індивідуальної кримінальної відповідальності.

Постійне зростання озброєнь, їх технічне вдосконалення, запровадження військової повинності для всіх верств суспільства, призводить до того, що небезпека і руйнація, спричинені війною, поширюються значно швидше, ніж створюються закони, покликані їх стримувати. Однак МГП активно розвивається в цьому напрямку і одним із наслідків цього розвитку була поява в міжнародному праві інституту індивідуальної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини.

Кримінальна відповідальність фізичних осіб за порушення норм міжнародного гуманітарного права одержала своє закріплення в міжнародних договорах не шляхом введення конкретних санкцій за злочинні діяння, а через заборону певної поведінки і визнання державами обов’язку переслідувати такі порушення відповідно до національного законодавства. Проте ця схема мала недоліки і не справлялася із завданням притягнення до кримінальної відповідальності воєнних злочинців, що викликало необхідність створення міжнародних воєнних трибуналів та міжнародних кримінальних судів.

В 1998 р. був прийнятий і в 2002 р. набув чинності Римський статут, що заснував постійний судовий орган, для переслідування винних в здійсненні міжнародних злочинів – Міжнародний Кримінальний Суд.

Однак, як вбачається з практики застосування міжнародними судами норм міжнародного гуманітарного права по притягненню до кримінальної відповідальності фізичних осіб, які вчинили воєнні злочини, не можна прийти до остаточного висновку про те, що зроблене все можливе, щоб подолати практику безкарності осіб, які вчинили злочини під час збройних конфліктів. Це зумовлює необхідність проведення дослідження поняття кримінальної відповідальності фізичних осіб в рамках міжнародного гуманітарного права, складів міжнародних злочинів, суб’єктного складу вказаного поняття, механізму запобігання та притягнення до відповідальності осіб, що вчинили порушення міжнародного гуманітарного права.

Мета і задачі дослідження. Метою курсової роботи є аналіз інституту кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення норм МГП.

Досягнення поставленої мети здійснювалося через постановку та вирішення наступних основних завдань:

дослідити історію становлення інституту кримінальної відповідальності фізичних осіб в міжнародному праві;

визначити поняття та особливості кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення норм міжнародного гуманітарного права;

розглянути підстави кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення норм міжнародного гуманітарного права;

визначити поняття та ознаки воєнних злочинів;

проаналізувати основні склади воєнних злочинів та класифікувати їх;

дати загальну характеристику суб’єкту відповідальності за порушення норм міжнародного гуманітарного права;

розглянути питання про відповідальність за дачу незаконного наказу та його виконання;

з’ясувати співвідношення відповідальності індивіда та держави за порушення норм МГП;

охарактеризувати інституційний механізм запобігання та притягнення до відповідальності індивідів за порушення норм міжнародного права;

проаналізувати місце Міжнародного Кримінального Суду, Міжнародних трибуналів ad hoc для колишньої Югославії та Руанди, змішаних та інтернаціоналізованих судів і трибуналів в системі запобіганням порушення норм МГП;

розглянути місце органів, що доповнюють судове переслідування, у системі запобіганням порушення норм МГП.

Об’єктом дослідження є міжнародно-правові відносини, що виникають у процесі реалізації норм міжнародного права, які передбачають кримінальну відповідальність фізичних осіб за порушення міжнародного гуманітарного права.

Предметом дослідження є норми міжнародного права, що передбачають кримінальну відповідальність фізичних осіб за порушення міжнародного гуманітарного права.

Джерела дослідження. При написанні курсової роботи використовувалися відповідні міжнародно-правові акти, рішення та внутрішні документи Міжнародного Суду ООН, Міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc для колишньої Югославії і Руанди та Міжнародного кримінального суду, чинне законодавство України та деяких інших держав; спеціальна наукова література з теорії права, міжнародного права та інших юридичних наук. У процесі дослідження опрацьовано більше 300 рішень та інших документів органів міжнародного кримінального правосуддя, більше 100 міжнародних договорів.

Методи дослідження визначаються предметом, об’єктом, а також метою та завданнями курсової роботи. Методологічне підґрунтя склали філософські, загальнонаукові методи пізнання, а також спеціальні методи правової науки. Використання цих методів здебільшого мало комплексний характер відповідно принципу наукового плюралізму. В процесі дослідження широко використовувався діалектичний метод пізнання, що, зокрема, дало змогу розглядати юридичні питання в їх взаємозв’язку з політичними та іншими чинниками. За допомогою конкретно-історичного методу було досліджено ґенезу розвитку інституту кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення норм МГП. Серед загальнонаукових методів пізнання важливе значення мало використання формально-логічних методів та прийомів обробки інформації: аналізу, синтезу, аналогії, індукції, дедукції, екстраполяції, моделювання та абстрагування. Їх використання в ході теоретичного аналізу положень науки та практики дали змогу встановити особливості інституту кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення норм МГП. Водночас використання формально-юридичного методу дало змогу зосередити увагу на питанні підстав кримінальної відповідальності. Метод прогнозування дав змогу спрогнозувати можливі варіанти розвитку інституту кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення норм МГП.

Наукова новизна дослідження

У межах здійсненого дослідження одержано результати, які містять наукову новизну.

виявлено історичні закономірності розвитку ідеї кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення норм МГП, що включає етапи відображення такого розвитку у науці міжнародного права, на рівні конвенційного закріплення норм за порушення яких особи несуть кримінальну відповідальність та через утвердження у статутах військових трибуналів та міжнародних кримінальних судів;

встановлено, що в міжнародному праві чітко сформувалася норма, згідно якої особа несе відповідальність за дачу та виконання незаконних наказів, що підтверджується аналізом не тільки норм, які містяться в міжнародних договорах, але і положеннями судової практики як Нюрнберзького та Токійських процесів, так і діяльністю міжнародних кримінальних трибуналів по колишній Югославії та Руанді, спеціалізованого суду по Сьєрра-Леоне, спеціальних палат по тяжких злочинах Тимора-Лешті;

визначено та досліджено юридичну природу особливості суб’єкта кримінальної відповідальності в МГП, зокрема через його диференціацію з таким суб’єктом міжнародного права, як держава, а також проаналізовано та порівняно можливості національних та міжнародних судових установ у притягненні вищих посадових осіб держав до кримінальної відповідальності; прослідковано та зроблено висновок про вплив та роль імунітету від кримінального переслідування в цьому контексті;

встановлено, що крім судових органів важливе місце в системі запобігання порушень МГП відіграють органи, що доповнюють судове переслідування, оскільки своєю діяльністю спрямованою на встановлення істини вони надають допомогу при формуванні доказової бази органів національної та міжнародної кримінальної юстиції;

характеристику дій, що складають воєнні злочини та їх ознак, зокрема встановлено, що Римський статут МКС містить найбільш повний перелік воєнних злочинів, частина з яких криміналізується вперше;

положення про притягнення до відповідальності командирів за невжиття заходів щодо припинення злочинних дій, які вчинялися їх підлеглими, висвітлене на основі аналізу та узагальнень судових рішень Нюрнберзького воєнного трибуналу, кримінального трибуналу ad hoc по колишній Югославії та ряду національних судів.

Структура курсової роботи зумовлена предметом, метою, завданнями та логікою дослідження обраної теми. Складається зі вступу, трьох розділів , висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг курсової роботи складає 61сторінку, з яких список використаних джерел займає 7 сторінок .

Розділ 1 загальна характеристика інституту кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення норм міжнародного права

1.1. Історія становлення інституту кримінальної відповідальності в міжнародному праві

Інститут кримінальної відповідальності індивідів за порушення норм міжнародного права пройшов довгий шлях становлення. Становлення та розвиток цього інституту відбувався паралельно із становленням органів міжнародної кримінальної юстиції . При цьому можна виділити ряд етапів.

На першому етапі відбувається зародження ідеї в доктрині міжнародного права. Причому, коли вперше виникла така ідея простежити неможливо. Існує точка зору, що це відбувалося паралельно із зародженням міжнародного права [33, с. 14-17]. Що ж стосується завершення цього періоду, то закінчується він Першою світовою війною. Саме в цей період, ідея притягнення осіб винних у вчинені міжнародних злочинів була втілена на державному рівні (хоча це і передбачалася міжнародними угодами).

Всіх вчених, які займалися проблемами кримінальної відповідальності фізичних осіб у міжнародному праві слід поділити на три великі групи.

До першої слід віднести тих, які вважали, що для притягнення до відповідальності слід створити спеціальні постійно діючі міжнародні органи. До цієї групи слід віднести Лорімера. Він вважав, що міжнародне право містить достатню кількість норм для притягнення фізичних осіб до відповідальності. На його думку підставами відповідальності є порушення будь якої норми міжнародного права. Однак, такий широкий підхід не дозволив йому виділити конкретні склади злочинів. Для притягнення до відповідальності він пропонував створення міжнародного суду, який би поділявся на дві палати: цивільну та кримінальну. Члени останньої мали призначатися бюро спершу з членів верховних судів окремих держав, а згодом зі складу міжнародного стану адвокатів. Суд мав складатися з 14 суддів. При суді передбачалась посада генерала-прокурора, якому в кримінальних справах належала роль публічного обвинувача. Визначалось, що всі кримінальні переслідування починатимуться за його вимогою і вестимуться за його сприянням [44, с. 425-427].

До другої групи слід віднести науковців, які пропонували притягувати до відповідальності за порушення норм міжнародного права за допомогою спеціальних органів національної кримінальної юстиції . Причому тут існує дві основних форми здійснення правосуддя:

1) А. Бара та Д. Фрост пропонували надати національним судам повноваження судити фізичних осіб, за будь-яке порушення норм міжнародного права, без згоди зацікавлених держав. При цьому пропонувалося, що суд може посилатися безпосередньо на договірні і звичаєві норми міжнародного права (тобто національне законодавство може не передбачати відповідних складів злочинів).

2) М. Такер пропонував, щоб правосуддя здійснювалося національним судом держави, на підставі спеціальної угоди всіх зацікавлених сторін.Така система дає можливість враховувати особливі інтереси зацікавлених держав. Проте, до її недоліків слід віднести те, що перелік злочинних діянь встановлюється вже після їх вчинення, що загалом є порушенням принципів кримінального правосуддя, зокрема принципу Nullum crimen sine lege.

Прихильники третьої точки зору висловлювали ідею колективної кримінальної відповідальності. Її суть загалом можна звести до того, що міжнародні злочини як правило вчиняються особами, які наділені певними владними повноваженнями, тобто під час вчинення злочинного діяння вони діяли як агенти держави. У такому випадку негативні наслідки повинні понести всі громадяни такої держави, а не тільки особа, яка вчинила даний злочин. Прихильниками такої ідеї був С. Мірой та ряд інших. Загалом їх ідея певним чином втілена у міжнародно-правовій відповідальності держав, яка може наступати у випадку порушень норм міжнародного права, в тому числі і державами.

Задля справедливості, слід зазначити, що була досить велика група вчених, що взагалі заперечували ідею кримінальної відповідальності індивідів за міжнародні злочини, вважаючи, що злочини може вчиняти тільки суб’єкт міжнародного права, до яких індивіда аж ніяк не можна віднести.

Далі необхідно зазначити, що вчені, які займаються дослідженням питання міжнародної кримінальної юстиції, вказують на декілька випадків в історії міжнародного права до початку Першої світової війни, які можна вважати за прецеденти існування кримінальної відповідальності індивіда за порушення норм міжнародного права.

Перший випадок, досить часто згадується у сучасній літературі, відбувся у 1474 р. у м. Брайзаху в Австрії [54, с, 8-12]. Будучи губернатором міста-фортеці Брайзах у верхів’ї Рейну П. фон Хагенбах та його військо виключно жорстоко поводилися по відношенню до жителів міста, переслідуючи мету примусити їх підкоритися князю Карлу Бургундському. Серед використовуваних методів були вбивства, зґвалтування, тортури, віроломство та інші злочини. Після звільнення міста Австрією та її союзниками Францією, і рядом німецьких держав Хагенбах постав перед трибуналом, який був заснований спеціально для суду над ним і складався з 28 суддів із союзних держав. Трибунал звинуватив його у вбивстві, зґвалтуванні, віроломстві й інших злочинах проти «законів Бога і людини», позбавив лицарського звання та присудив до страти.

З новою силою питання про притягнення фізичної особи до кримінальної відповідальності за порушення норм міжнародного права, а саме гуманітарного права виникло після прийняття Женевської конвенції про поліпшення долі поранених і хворих воїнів у діючих арміях від 8 серпня 1864 року . Даний документ хоча сам не передбачав можливість притягнення фізичної особи до кримінальної відповідальності за порушення норм міжнародного гуманітарного права, проте містив перелік дій, які заборонялося вчиняти. В цей період було прийнято і ряд інших документів в сфері МГП, зокрема Декларація про право на морську війну від 16 квітня 1856 року [52, c. 140-141], Cанкт-Петербурзька декларація про заборону застосування розривних і запалювальних куль від 29 листопада 1868 року [35, c. 37-38] проте в них також прямо не передбачалася можливість притягнення фізичної особи до кримінальної відповідальності за порушення норм міжнародного гуманітарного права.

Ця обставина зумовила розробку ряду проектів конвенцій, які мали на меті врегулювати це питання. Перший з них був розроблений Густавом Муан’є, одним із засновників та Президентом Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Його «Проект конвенції про створення міжнародного судового органу для запобігання та покарання за злочини, передбачені Женевською конвенцією від 1872 р.» [26, с.36-38] викликав дискусію в політичних та наукових колах. Так, про нього позитивно висловлювалися такі вчені того часу, як Вестлейк, Гольцендорф, Лібер, Морен та Ролен-Жакмен [44, с. 440-448].

Основною новелою даного проекту було створення постійного суду, який би збирався і розпочинав свою діяльність у випадку війни між державами-учасницями Конвенції і юрисдикція якого поширювалася б на фізичних осіб, звинувачених у вчиненні злочинів, передбачених Женевською конвенцією 1864 р. і додатковими статтями до неї. Суд мав складатися з 5 суддів, по одному від воюючих держав і три від нейтральних (коли воюючих було більше ніж двоє, вони мали узгоджувати вибір спільного судді). Судді визначали порядок судоустрою і провадження справ. Держава, що подає скаргу, відіграє роль обвинувача. Виконання рішень покладено на державу громадянства винної особи.

Природно, цей проект не можна назвати досконалим, адже він був мабуть першим серед проектів міжнародних кримінальних судів. У ньому було відсутнє положення про склад злочинів (посилання на порушення Женевської конвенції 1864 р. не можна вважати достатньо чітким), принципи кримінального судочинства, права для підозрюваних і обвинувачених осіб тощо. Механізм порушення провадження теж був надзвичайно недосконалим. Було і ряд інших значних недоліків.

Після проекту Муан’є було зроблено ще декілька подібних спроб розробити конвенцію про притягнення фізичної особи до кримінальної відповідальності за порушення норм міжнародного гуманітарного права. Найвідомішою є ідея створення міжнародного кримінального суду висловлена Інститутом міжнародного права у Кембриджі у 1895 р., але як і проект Муан’є вона теж не була розвинута і реалізована [42, с.96].

Таким чином, до кінця ХІХ століття ідея про прийняття міжнародного документу, який би передбачав відповідальність фізичних осіб за порушення норм міжнародного права, як і створення органів міжнародної кримінальної юстиції так і не була реалізована.

У 1899 році починає роботу І Гаазька мирна конференція. Головним пунктом її роботи було мирне врегулювання міжнародних спорів. В її результаті було прийнято три конвенції та три декларації. Вважається, що саме однією із цих Конвенцій про закони та звичаї сухопутної війни від 29 липня1899 року було вперше передбачено можливість фізичної особи нести відповідальність за порушення норм міжнародного гуманітарного права та міжнародного права загалом. Тому не дивно, що у 1907 році під час ІІ Гаазької мирної конференції при перегляді названої вище Конвенції до неї було включено ст. 3, яка проголосила: «Воююча сторона, що порушить норми вказаного Положення, повинна буде відшкодувати шкоду, якщо для цього є підстави. Вона буде відповідальна за всі дії здійснені особами, які входять до складу її збройних сил» [15, с. 42]. Ця норма сформульована не достатньо чітко, що згодом дало змогу обмежити відповідальність фізичних осіб за злочини вчинені під час Першої світової війни [15, с. 389]. Однак, саме ця норма стала праобразом обов’язку держав «дотримуватися і заставляти дотримуватися» норм МГП, який сьогодні є одним із основних положень даної галузі міжнародного права і закріплений у ст. 1 всіх чотирьох Женевських конвенцій 1949 року.