4. Критерії науковості знання

Одним із основних критеріїв науковості знання є їх системність. Система на відміну від простої суми частин характеризується внутрішньою єдністю, неможливістю вилучення будь-яких елементів. Наукове знання завжди виступає як певна система. У цій системі є:

1. початкові принципи;

2. фундаментальні поняття;

3. знання, що виводяться з цих принципів і понять.

Крім того, система включає важливі для даної науки:

4. інтерпретовані експериментальні факти;

5. експерименти;

6. математичний апарат;

7. практичні висновки і рекомендації.

Але одного принципу системності мало для того, щоб вважати якісь знання наукою. Адже і поза наукою є систематизовані знання, наприклад, релігійні. Вони теж ззовні виглядають стрункою, логічно обґрунтованою системою.

Наука — це не просто система або сукупність знань. Це і діяльність з отримання нових знань, що передбачає існування людей, які спеціалізуються на цьому, відповідних організацій, що координують дослідження, а також наявність необхідних матеріалів, технологій, засобів фіксації інформації. Це означає, що наука виникає тільки тоді, коли для цього створюються особливі об'єктивні умови в суспільстві:

1. чіткий соціальний запит на об'єктивні знання;

2. соціальна можливість виділення особливої групи людей, чиїм головним завданням стає відповідь на цей запит;

3. розподіл праці у середині цієї групи;

4. накопичення знань, навиків, пізнавальних прийомів, що служать базою, на якій формується наука;

5. виникнення засобів фіксації інформації, без чого неможлива передача накопиченої інформації наступним поколінням, а також її оперативна зміна.

Важливим критерієм науковості є теоретичність — наявність мети наукового пізнання, яка визначається як збагнення істини заради самої істини. Якщо наука спрямована тільки на розв’язання практичних задач, вона перестає бути наукою в повному розумінні цього слова. Відмінною рисою наукового знання також є його раціональний характер.

Визначальними ознаками науки є наявність експериментального методу дослідження і її математизація. Ці ознаки з'явилися в Новий час, надавши науці сучасного вигляду, а також пов'язавши її з практикою.

2. 5. Розвиток наукового знання

Загальний хід розвитку науки відповідає основним ступеням пізнання природи і світу взагалі. Він проходить декілька основних етапів:

1 Безпосереднє споглядання природи як нерозчленованого цілого — відбувається правильне охоплення загальної картини природи при нехтуванні частинних випадків;

2 Аналіз природи, розчленовування її на частини, виділення і вивчення окремих речей і явищ, пошуки окремих причин і наслідків, при цьому за частковостями зникає загальна картина універсального зв'язку явищ;

3 Відтворення цілісної картини на основі вже пізнаних частковостей шляхом приведення в рух зв’язків, ізольованих раніше, тобто на основі поєднання аналізу із синтезом.

Отже, очевидно, що наукове знання не є раз і назавжди даним феноменом, обсяг і зміст його постійно змінюються, відбувається виникнення нових гіпотез і теорій, відмова від старих. Але який механізм розвитку наукового знання, як співвідносяться в науці старе і нове, які існують моделі розвитку науки?

У даний час найчіткіше вималювалися три основні моделі історичних реконструкцій науки:

1 Історія науки як кумулятивний, поступальний, прогресивний процес.

2 Історія науки як розвиток через наукові революції.

3 Історія науки як сукупність індивідуальних, частинних ситуацій (кейс стадіс).

Усі три моделі співіснують у сучасному наукознавстві, але виникли вони у різні часи, з цим пов'язане домінування окремих моделей у конкретні періоди розвитку науки.

Тривалий час панівною моделлю розвитку наукового знання була кумулятивістська, тісно пов'язана з філософією позитивізму. Вона базується на ідеї, що кожен подальший крок у науці можна зробити, лише спираючись на попередні досягнення, тому нове знання завжди краще за старе, воно точніше відображає дійсність. У зв’язку з цим попередній розвиток науки є лише підготовкою її сучасного стану. Ці ідеї якнайповніше були сформульовані у працях Е.Маха і П.Дюгема в кінці XIX ст.

У зв'язку із загальною кризою позитивізму — методологічної бази кумулятивістської моделі – у середині ХХ ст. у науку проникають ідеї переривчастого розвитку, особливості, унікальності окремих періодів у розвитку наукового знання. Вони чітко формулюються в моделі наукових революцій.

Трактування революції тут ґрунтується на ідеї абсолютної переривчастості ходу розвитку наукового знання. Вважається, що нова теорія, що виникає у ході наукової революції, відрізняється від старої найпринциповішим чином. Після революції розвиток науки починається наново і відбувається зовсім в іншому напрямі.

Саме така точка зору представлена у відомій праці Т.Куна «Структура наукових революції». У цій праці автор увів поняття «парадигма», яке широко використовується сьогодні. Це визнані усіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковому співтовариству модель постановки проблем і їх вирішення. Таким чином, Кун запропонував дуже плідну ідею про те, що наука — це не простий приріст знань, а комплекс знань відповідної епохи. Вчені, чия наукова діяльність будується на основі однієї парадигми, спираються на одні й ті самі правила і стандарти наукової практики.

Перехід від однієї парадигми до іншої відбувається через революцію, це звичайна модель розвитку зрілої науки (Кун вважає, що зрілою наука стала з часів Ньютона).

Парадигма є не просто зразком для сліпого копіювання, а об'єктом для подальшого розроблення і конкретизації в нових умовах. Мета науки — «втиснути» природу в парадигму. Вона не вимагає створення нових теорій, а розробляє ті з них, з якими істотно пов'язане її виникнення. Цим пояснюється дуже глибоке дослідження конкретного фрагмента природи, вибраного даною парадигмою.

Парадигма обумовлює постановку експериментів, визначення універсальних констант, кількісних законів. Оскільки в ході революції парадигма виникає відразу як ціле, в своїй завершеній формі, вона не вимагає скільки-небудь істотного доопрацювання, відбувається лише уточнення понять, вдосконалення техніки експерименту. З одного боку, це сильно обмежує поле зору вченого, веде до неприйняття будь-яких змін у парадигмі. Тому зміна парадигми можлива тільки разом із зміною покоління вчених – всі прихильники старої парадигми повинні відійти від наукової діяльності і поступитися місцем молодим. З іншого боку, наука стає все більш строгою у межах тих областей, на які парадигма орієнтує дослідників, там накопичується дуже докладна інформація.

До нової зміни парадигми можуть привести тільки ті аномалії, які є свідченням дійсної кризи науки. При цьому недостатньо тільки усвідомлення кризовості ситуації, вичерпання усіх засобів її розв’язання у межах старої парадигми. Відмова від неї відбувається лише тоді, якщо у неї є альтернатива.

Діяльність у ході наукових революцій — екстраординарна (тобто надзвичайна, незвичайна), робота ж учених у післяреволюційний період — нормальна, така, що продовжується протягом значної частини часу.

Згодом історики науки спробували об'єднати моделі еволюційного і революційного розвитку науки. У науковому пізнанні діє закономірність — єдності еволюційного і революційного переходу від одного ступеня пізнання до іншого. В період еволюційного розвитку пізнання відбувається процес вдосконалення знань на основі накопичення нових фактів, їх систематизації, формування законів, теорій, розроблень нових принципів пізнання, його методів і засобів. Такий еволюційний процес може привести до істотних суперечностей з панівною в науці теорією, до заміни її новою теорією, до відкриття принципово нових законів, використання нових методів і засобів.