52. Філософсько-історична концепція в. Липинського (на матеріалі праці «Листи до братів-хліборобів»)

В. Липинський проти пасивно-споглядального підхода до навколишньої дійсності. Роз’яснюючи цю принципову для нього проблему, В. Липинський пише: ”Світогляд – значить спосіб думання. Я не збирався і не збираюся бути винахідником “доктрини”. Зрештою в політиці нема вже ніяких доктрин, до винайдення. Всі вони, в тому числі доктрина монархізму, - старі як світ... Завданням моїм було вплинути на зміну способу думання, світогляду української провідної верстви. Замість способу думання пасивного, ”фаталістичного” – мовляв, Україна сама зробиться – я хотів би дати спосіб думання активний, динамічний, що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилася Україна”.

Він особливо трактує категорії «Традиція», «Нація» та «Аристократія»

Виходячи з цього, В. Липинський трактує “традицію” не як консервативний чинник, що забезпечує статику, нерухомість форм життя, а навпаки, як творчу, динамічну засаду історичного розвитку. Заперечуючи “літературний романтизм”, що прагнув штучно відтворити давно віджилі норми життя, він роз’яснює, що сучасна людина не може творити старі козацькі думи і буде виглядати комічно, якщо її одягнути в шаровари й жупан і з оселедцем на голові посадити на “самохід”. На місці старих козацьких дум треба створювати нові, але важливо зберегти в них той самий дух, що свого часу знайшов свій вираз у старовинній думі. Традиція – це доля, що потребує від людини творчості й праці, боротьби й руху в ім’я творення нового, виходячи і спираючись на усталене.

Той же динамізм притаманний розумінню “аристократії”, якій відводиться вирішальне місце в історіософії В. Липинського. Основу нації, за В. Липинським, становить народ. “Народ був, єсть і завжди буде... Але разом з тим народ ніколи сам не править. І найлучше народові тоді, коли ним правлять добре”. Цю функцію управління народом й реалізує аристократія як провідна верства, “голова“ народу. “Голова” народу, - пояснює В. Липинський – це пани. Не тільки сучасні, а всяка у всякій добі місцева верхня – провідна і правляча – верства”. Склад аристократії в різні епохи, у різних народів динамічно змінюється. “Аристократія” – це і лицарі-феодали доби середньовіччя, і французьке дворянство часів абсолютизму, і прусські юнкери німецької імперії, і бюрократія російської імперії, і робітнича аристократія Англії. Аристократія не є чимось заданим, вона має бути створеною. Тому, пояснює В. Липинський, “аристократом” людина є не за походженням. У творенні аристократії й здійсненні її зв’язку з народом вирішальна роль належить інтелігенції. Інтелігенція забезпечує можливість аристократії “прийняти народню мову та з народом в одну культурно-національну цілість об’єднатись”. Єднання аристократії й народу веде до створення нації як “органічного колективу” Україну Липинський вважав недержавною нацією, розглядав це як хворобу українського народу, яка. Причину цієї хвороби треба шукати не зовні, а у внутрішніх органічних чинниках.

Своєрідне й розуміння В. Липинським “нації”. Головним для визначення нації в його історіософії є поняття “Земля”. “Нація для нас, - роз’яснює він, - це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним Українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї”. В основі акцентації ролі Землі лежить глибоке переконання В. Липинського, що та органічна спілка людей, яку називаємо нацією, не може виникнути без почуття любові до рідного краю як органічної цілісності. Для В. Липинського зв’язок людей з “Землею” утворює для даної нації спосіб психологічного життя, яким і живиться душа аристократії. Через “Землю” збуджується творча воля індивіда, який відіграє роль в історії. Називаючи цей пункт своєї історіософії “волюнтаризмом” і протиставляючи його посивно-споглядаіькому “фаталізмові”, В. Липинський водночас чітко визначає й людської волі. Цю межу визначає воля Божа. Така особливість історіософії В. Липинського дала підстави Д. Чижевському характеризувати його позицію як “релігійний волюнтаризм”.

«Три тільки ідеї політичні і три тільки методи організації маємо ми для розв’язання оцих основних проблемів нашого державного буття:

· Охлократію з диктатурою.

· Демократію з республікою.

· Класократію з правовою – законом обмеженою і законом обмежуючою – монархією.

Книга ця (Листи до братів-хліборобів) не тільки політична програма, а перш за все світогляд.»

В обґрунтуванні основних теоретичних положень Липинський постійно звертався до історичних прикладів з життя України, Росії, країн Західної Європи від феодалізму до свого часу. Такий історичний підхід надавав його поглядам міцного онтологізму, динамізму, що чітко появляється і до розуміння традиції. Традиція постає як рух і творчість, власна доля, яка накладає на людину обов’язок творчості й праці, боротьби і руху, де кожен має чинити так, як наказує йому совість. Цей динамізм не абстрактний і не релятивний. Він завжди конкретний, ґрунтується на визнанні конкретного характеру всякого історичного об’єкта. Для нього не існує “нації загалом”, “традиції загалом” а є конкретні історичні нації, які в кожний момент модифікуються, змінюються, знову утворюються і поповнюються. Характерно те, що обстоюючи своєрідний елітаризм, В. Липинський не заперечує ролі й значення народних мас в історичному процесі. Головним для нього залишається повага до тих загальнолюдських цінностей, які реалізуються історичним прогресом.

53. Філософія історії петрова Віктор Платонович Петров ( 1894 Катеринослав -1969 Київ) — український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, історик і культуролог. Писав також під псевдонімами В. Домонтович та Віктор Бер. Разом з Валеріаном Підмогильним, Петров започаткував жанр українського інтелектуального роману, а також жанр романізованої біографії.

Петров займався розробкою історіософської проблематики, зокрема, звернувши увагу на питання змін історичних періодів. Його концепція епох у методологічному плані представляє синтез класичної діалектики та екзистенціалізму. Як вказував дослідник: «У новій епосі немає однорідності, в ній є дві онтологічно відмінні сили, котрі конфліктують між собою як альтернативні (хоча, насправді, генетично пов'язані як, скажімо, Ренесанс і Реформація у Новий час) програми організації світу та його пояснення. Вони можуть заперечувати одна одну цілком, доповнювати, в якісь моменти поєднуватися, але саме ця проблематична єдність і породжує нове. Навіть констатуючи, що після катастрофічного досвіду ХХ ст., коли квіти зла вже з'являються не в книгах, а на вулицях, людина дедалі більше потрапляє в лабети віри й очікування чуда, втомлена від необов'язкових і релятивних істин, — це не є цілковите „повернення“ до старої домодерної епохи. Це нова віра та нова епоха». Момент зміни фіксується через негацію, яка й стає причиною світоглядної кризи. Петров наголошує, що «образ грані» є найкращою метафорою такого стану: «Світ змінив свою якість. 19[-те] століття сприймало життя як сталий, тотожній собі рух, що є розвитком, який здійснюється по прямій. Ми уявляємо собі життя інакше. Нашою уявою керує образ грані». Попри функціональні відміни, різні інститути та практики мають спільну світоглядну базу. Це Петров демонструє у своїх есеях зв'язку між науковим мисленням і мистецьким.