Під час збройних конфліктів юридичний радник зобов'язаний:

1. Візувати службові документи перед прийняттям відповідним командуванням рішення про ведення воєнних операцій (бойових дій) з точки зору відповідності їх нормам і приписам МГП. При цьому він надає необхідну допомогу командуванню у вирішенні складних питань і вибору способу дій, які були б одночасно і законними, і ефективними.

2. Надавати допомогу командуванню у вирішенні правових питань, що виникають, та усуненні перешкод, що можуть виникнути при реалізації воєнних операцій (бойових дій). У випадку необхідності бере в них безпосередню участь.

3. Знайомитися з планами майбутніх воєнних операцій (бойових дій) з метою відповідності їх нормам і вимогам МГП.

У випадку невідповідності дій командування положенням МГП юридичний радник нагадує йому відповідні вимоги МГП і, зокрема, статті 87 (обов'язки командирів) Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол 1).

Коли порушення МГП не усувається, юридичний радник зобов'язаний доповісти про це, як в усній, так і в письмовій формі вищому командуванню.

4. Юридичні радники із числа офіцерів Правового управління, юридичних служб головних командувань видів Збройних Сил, оперативних командувань беруть участь в оперативному плануванні, візуючи службові документи на відповідність їх нормам і приписам МГП.

5. На юридичного радника на початковій стадії покладається фіксація і проведення розслідувань порушень МГП, скоєних як своїми військовослужбовцями, так і учасниками супротивної сторони.

Але у будь-якому випадку командир, якому надане право приймати рішення, несе відповідальність за здійснену військову акцію, а висновок (порада) юридичного радника є однією із багатьох складових процесу прийняття остаточного рішення командиром, яке повинно враховувати необхідність дотримання і виконання норм МГП і права збройних конфліктів. Юридичний радник несе відповідальність тільки за власні помилки, які мали місце в ході виконання своїх обов'язків. Командир же буде нести відповідальність як за порушення норм МГП допущені ним особисто, так і за порушення, допущені його підлеглими, які він міг припинити, але не припинив.

Стаття 87 Додаткового протоколу 1 передбачає, що командири повинні забезпечувати дотримання норм МГП, запобігати порушенням і повідомляти про них компетентні органи, а також в необхідних випадках порушувати дисциплінарне або кримінальне провадження відносно тих осіб, які допустили порушення норм МГП.

На сьогодні проникнення права у воєнне мистецтво - це об'єктивна закономірність. Командири при здійсненні військових операцій зобов'язані враховувати та виконувати вимоги міжнародного гуманітарного права щодо захисту жертв збройних конфліктів та обмеження засобів і методів введення бойових дій. Таким чином, право безпосередньо впливає на здійснення та виконання військових операцій у збройних конфліктах як міжнародного, так і не міжнародного права.

2. Правила поведінки учасників військових дій.

Глибоке знання військовослужбовцями норм права війни сприяє не тільки гуманізації збройних конфліктів, але й їх запобіганню, стабілізації мирних взаємовідносин між державами.

Право війни – це спроба держави установити певний мінімум норм і правил поведінки сторін, які втягнуто у збройний конфлікт. Такі норми поведінки викладені у міжнародних угодах і визначаються практично всіма членами міжнародного співтовариства держав.

Право війни – не виплід пустих марень освічених гуманістів, що вирішили олюднити війну. Ні, воно народилося на теренах бойовищ, створене і оформлене в горнилі війни. По суті, закони війни – ровесники воєн, а війни старі, як світ. Право війни має довгу історію, хоча у своєму теперішньому вигляді існує відносно недавно. Навіть у віддалені часи воєначальники іноді наказували військам зберігати життя бранцям та пораненим супротивника і ставитись до них добре, не чинити шкоди мирному населенню та його майну. Часто після завершення воєнних дій воюючі сторони домовлялися про обмін військовополоненими. З часом на такій основі сформувався звід загальновживаних правил ведення воєн.

Договірне оформлення правил ведення війни започатковано в 60-х роках дев’ятнадцятого століття, коли відбулися дві міжнародні конференції, на яких розглянули два конкретних питання і уклали дві угоди щодо права війни: у 1864 році в Женеві – про долю поранених на полі бою і в 1868 році в Санкт-Петербурзі – про заборону застосування розривних снарядів вагою менше як 400 грамів. Ці дві міжнародні конференції започаткували кодифікацію права війни на сучасному етапі. Услід за ними відбулися дві мирні конференції в Гаазі – у 1899 і 1907 роках, головною метою яких було досягнення угод про методи і засоби ведення воєн. Саме з того часу ми говоримо про Женевське та Гаазьке право.

Гаазьке право трактує методи воєнних операцій, а Женевське – захист жертв війни. Відтоді право війни постійно вдосконалювалося заради забезпечення кращого захисту жертв і змін у відповідності з реаліями нових конфліктів та воєн.

Зримим результатом усіх цих зусиль стали чотири Женевські конвенції 1949 року щодо захисту поранених, хворих і осіб, що постраждали від корабельних катастроф, військовополонених і цивільного населення, та два Додаткових протоколи до них 1977 року. Особливо важливі для воєначальників норми, які регулюють засоби і методи ведення бойових дій, що містяться в Гаазьких конвенціях та у вищевказаних Протоколах, оскільки вони вводять систему обмежень, яка дозволяє уникнути надмірних страждань та руйнувань.

Після кошмару другої світової війни міжнародне співтовариство у 1945 році в Статуті Організації Об’єднаних Націй по суті поставило війну поза законом і оголосило протиправним використання державами воєнних засобів, що є можливим лише для самооборони або ж для організації колективної безпеки за уповноваженням Ради Безпеки ООН. Члени ООН у своїх міжнародних відносинах повинні утримуватись від погроз або застосування сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності держав або ж інших заходів, несумісних із завданнями Організації Об’єднаних Націй (ст.2(4) Статуту ООН). І все ж реальність, на жаль, продовжує залишатися такою, що війни й конфлікти все ще відбуваються, і закони, які спрямовані на обмеження насильства і полегшення страждань, важливі, як ніколи.

Роль Збройних Сил змінилася. Фактично їх основна функція зводиться до відвернення воєн засобами переконання. У випадку ж виникнення війни їх завдання – утримувати конфлікт у певних рамках, щоб не допустити його ескалації. Збройний конфлікт за своєю суттю не може бути гуманним. У кращому випадку збройний конфлікт може провадитися раціонально, тобто фахово, із дотриманням оперативних принципів, що не виходять за рамки права війни. Повага до права війни і його норм не тільки диктується здоровим глуздом, але й є найважливішим інструментом, що дозволяє воєначальнику уникнути хаосу.

Право війни не вимагає від воєначальника дотримання норм, які він не може поважати. Воно вимагає виконати завдання шляхом співставлення воєнних і гуманітарних факторів, які є визначальними у момент прийняття рішення. Вимоги, що диктуються воєнною необхідністю, слід виконувати, не виходячи за рамки принципу достатності з точки зору досягнення мети операції, що планується. Воєнна необхідність, з одного боку, і міркування гуманітарного характеру щодо жертв воєнних дій – з іншого – це іноді різноспрямовані вектори, що стримують один одного.

З одного боку, ставиться вимога перемогти і, як наслідок, виникає прагнення використати будь-які засоби для досягнення перемоги, з іншого, і це обнадіює, є усвідомлення, що людське життя цінне, що катувати негуманно, що війна – це ненормальний стан і ведеться вона не задля зруйнування цивілізації, а для досягнення кращого миру.

Скептики вважають, що війна за своєю природою перебуває за межами права, що початок війни – це кінець права. Але незважаючи на це існує переконливий доказ на користь дотримання гуманітарних норм, а саме – страх відплати. Більше того, знаючи, що відлуння озлоблення, викликане нелюдським ставленням, довго звучить після закінчення воєнних дій, у власних інтересах воюючих сторін – діяти стримано. Милосердя іноді діє настільки ж в інтересах переможця, як і переможеного.

Потреба в поширенні знань про право війни з’явилася одночасно з виникненням самого права. Щоб поважати закон, його потрібно знати. Історія війни відає чимало жорстокостей: різанину, катування, ґвалтування, грабіжництво, страти без суду і слідства... Через це потреба обмежити і покласти край варварству існувала завжди. Руйнівна могутність технічно вдосконаленої зброї (наприклад, отруйних газів, біологічної та бактеріологічної зброї, мін-пасток та інших видів) роблять цю необхідність ще загальнішою.

Для досягнення кращих результатів поширення знань має провадитись за мирного часу. Якщо ж збройний конфлікт розпочався, то запізно поширювати знання про право війни, оскільки влади, яких це торкається, переймаються тепер іншими першочергового значення, які повністю виключають будь-які аргументи на користь гуманних дій.

Якщо держава ратифікувала Женевські конвенції і Додаткові протоколи до них, то це ще не все. Окрім офіційних зобов’язань розповсюджувати тексти цих документів, потрібна щира політична воля застосувати їх насправді, їх зміст та інструкції про їхнє застосування мають бути відомі особам, які відповідають за їх виконання, для того щоб вони змогли в потрібний момент вжити відповідних заходів. Тож поширення знань є обов’язковим. Необізнаність із міжнародним гуманітарним правом вимірюється життям людей.

Держави, що стають учасниками Женевських конвенцій, зобов’язуються поширювати знання про них, тобто прагнути до того, щоб тексти цих конвенцій були якнайширше відомі як за мирного, так і за воєнного часу. З цього виходить, що дії всіх, хто дотримується порядку і дисципліни та поводиться відповідно до положень даного навчального посібника, перебуватимуть завжди у відповідності з нормами і принципами права війни.

Кодекс поведінки учасника бойових дій.

Цивілізовані країни світу вже давно досягли згоди дотримуватись вимог міжнародного права, і в першу чергу тому, що це відповідає їх власним інтересам.

Україна, ставши повноправною учасницею цих Конвенцій, взяла на себе обов’язки виконувати, так і розповсюджувати норми права війни, міжнародного гуманітарного права.

Безпосередньо для військовослужбовців, які приймають участь у військових конфліктах чи бойових діях, міжнародне гуманітарне право отримало назву: “Кодекс поведінки учасників бойових дій”.

Військовослужбовець є захисником народу і держави і повинен знати і поважати право війни. Наша держава разом з 164 країнами світу взяла на себе зобов’язання, а саме:

однаковий догляд за пораненими як зі свого боку, так і боку противника;

повага фізичної недоторканості, честі, гідності, сімейних прав, моральних устоїв і релігійних переконань особи;

заборона тортур і жорстокого поводження, страти без суду і безпощадного знищення, депортації, взяття заложників, мародерства, грабувань і знищення цивільних об’єктів;

право делегатів Міжнародного комітету Червоного Хреста відвідувати осіб, які знаходяться у полоні чи в ув’язненні, і мати з ними розмову без свідків.

Відповідно до Гаазької та Женевських конвенцій громадяни держав-супротивників розподіляються на “комбатантів”, цивільних осіб. Термін “комбатант” означає будь-яку особу, що входить до складу збройних сил, окрім осіб із складу медичного і духовного персоналу. Цивільною особою є будь-яка особа, що не належить до збройних сил і не бере участі в повстанських масових виступах. Цивільне населення складається з усіх осіб, які є цивільними особами. Присутність серед цивільного населення окремих осіб, які не підпадають під визначення цивільних осіб, не позбавляє це населення цивільного статусу. Журналісти, які перебувають в небезпечних фахових відрядженнях у районах збройних конфліктів, вважаються цивільними особами.

Право війни надає захист певним категоріям осіб. До числа вище зазначених осіб входять:

військово-медичний персонал - це персонал, призначений винятково для медичної діяльності, управління медичними закладами і для медичних перевезень.

військовий духовний персонал - до духовного персоналу відносяться особи, як військові, так і цивільні, які виконують винятково духовні функції.

Відповідно до цього визначено правила для військовослужбовця, які полягають:

Бути дисциплінованим, пам’ятати, що порушення права війни дискредитує державу, армію, військовослужбовців і зміцнює противника.

Вести бойові дії дозволяється тільки проти комбатантів противника і нападати лише на військові об’єкти.

Не спричиняти руйнувань більше, ніж необхідно для виконання бойового завдання.

Не битися з противником, який вибув зі строю або здається (необхідно роззброїти і передати по команді).

Підбирати поранених і хворих і надавати їм допомогу незалежно від того, на чиєму боці вони воюють.

Поводитися гуманно з усіма цивільними особами і захопленим противником.

Забороняються фізичні або психічні тортури військовополонених при допитах.

Забороняється взяття заручників.

Утримування від будь-яких актів помсти.

Ставитися з повагою до осіб і об’єктів з емблемою Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, з білим прапором і з емблемами, якими позначені культурні цінності.

Ставитися з повагою до чужої власності. Грабування забороняється.

Утримувати інших і перешкоджати їм в порушенні цих правил, негайно доповідати по команді.

Нормальне життя будь-якого суспільства неможливо, якщо в ньому відсутній порядок особливо в загрозливий для держави період, пов’язаний з воєнним часом чи веденням бойових дій по захисту своїх інтересів.

Відповідно до взятих на себе міжнародних обов’язків Україна випрацювала кримінальне право щодо поведінки військової особи у воєнний час або в бойовій обстановці і міри покарання за військові злочини у цей час.

Як серйозні порушення кваліфікуються такі дії, якщо вони не виправдані воєнною необхідністю і здійснюється незаконно і самочинно:

- здійснюване в значних масштабах нищення майна;

- здійснюване в значних масштабах присвоєння майна;

- напад на осіб, про яких відомо, що вони причинили участь у бойових діях;

- напад на цивільне населення або цивільних осіб;

- напад не вибіркового характеру, який зачіпає цивільне населення або цивільне майно, коли відомо, що такий напад викличе надмірні втрати серед цивільного населення і завдасть надмірної шкоди цивільним об’єктам;

- неправомірний напад на чітко видимі об’єкти, що є культурною цінністю;

- напад на місцевості, що не обороняється, і демілітаризовані зони;

- напад на обладнання і споруди, що утримують небезпечні сили, коли відомо, що такий напад завдасть надмірної шкоди цивільному населенню.

Серйозним порушенням визначається віроломне використання таких знаків і сигналів:

- розпізнавальних знаків, якими відмічені особи та об’єкти, що користуються особливим захистом;

- інших захисних знаків, які визнані правом війни;

- розпізнавальних знаків, що використовуються для позначення медичних служб і формувань цивільної оборони.

Окремо необхідно зазначити, що з набуттям незалежності Україна активно включилася в миротворчий процес щодо створення та зміцнення міжнародної системи безпеки. За минулі роки наша держава досягла в цьому значних успіхів і широкого визнання своїх заслуг у міжнародній спільноті. Вагомий внесок у справу миротворчої діяльності роблять Збройні Сили України. Їх представники широко залучаються до участі в миротворчих операціях як одного з виду такої діяльності. Створилась унікальна ситуація, коли збройні сили, які в усі часи вважалися основним засобом ведення війни, поступово беруть на себе абсолютно непритаманну, на перший погляд, для них функцію – миротворчу. Міністр оборони України при визначенні завдань військам, їх миротворчу місію назвав одним з головних напрямків діяльності. За вісім років у складі миротворчих сил пройшли службу більше 9 000 громадян України.

Участь військового контингенту України в миротворчих операціях ООН є хорошою шкалою для Збройних Сил України у плані набуття досвіду врегулювання збройних конфліктів, ознайомлення з досвідом організації та дії армій іноземних держав, набуття практичних навичок у бойових умовах.

Миротворчі операції сприяють, крім того, зміцненню взаємовідносин між військовослужбовцями різних країн, створюють своєрідний клімат довіри та військового братерства. Військові підрозділи однієї держави підтримують дії підрозділів іншої, дуже часто при цьому ризикуючи життям своїх військовослужбовців.

Аналіз проведених миротворчих операцій виділяє їх найголовніші завдання, до яких відносяться:

- надання гуманітарної допомоги і забезпечення умов її доставки;

- сприяння реалізації та захисту прав людини;

- нагляд за примиренням та припиненням вогню;

- розділення ворогуючих сторін уздовж визначеного кордону;

- роззброєння військових та воєнізованих формувань;

- виконання обов’язків цивільних адміністрацій;

- надання допомоги біженцям та їхня репатріація;

- сприяння реконструкції і розвитку.

Таким чином, активна участь у діяльності ООН за підтримання міжнародного миру і безпеки є, безумовно, одним із найважливіших зовнішньополітичних здобутків нашої держави і має велике значення для підвищення політичного авторитету України на світовій арені та в Європі зокрема, її ролі у створенні Європейської системи безпеки.

2.2. Обмеження під час війни.

ОСНОВНІ ПРАВИЛА МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА

1. Бойові дії повинні вестися комбатантами проти військових цілей.

1.1. Забороняється вести бойові дії проти цивільного населення.

1.2. Забороняється нападати на об’єкти цивільного призначення (житлові будинки, лікарні, школи,…)

1.3. Забороняється використовувати цивільне населення для захисту військових об’єктів.

1.4. Комбатантам забороняється маскуватися під цивільне населення.

1.5. Забороняється використовувати голод як метод ведення війни проти цивільного населення.

1.6. Забороняється нападати на об’єкти, що необхідні для виживання цивільного населення (запаси продовольства, с/г райони, будівлі для постачання питної води, тощо)

1.7. Забороняється нападати на дамби, атомні електростанції, якщо такі удари можуть привести до великих втрат серед цивільного населення.

2. Забороняється використовувати зброю, застосування якої має не вибірковий характер ( вражає цивільні та військові об’єкти, людей) та спричиняє надмірні страждання цивільному населенню.

2.1. Забороняється застосовувати певні види зброї - хімічну та біологічну зброю, засліплюючу лазерну зброю, зброю, що наносить поранення осколками, що не виявляються рентгенівським промінням, отруйні речовини, протипіхотні міни.

2.2. Забороняється віддавати наказ не залишати нікого живим чи залякувати відповідним чином.

3. Цивільним особам, пораненим комбатантам та військовополоненим повинно бути збережене життя, їм повинен бути наданий захист та гуманне поводження.

3.1. Ніхто не може бути підданий фізичному чи психологічному насильству, тілесному покаранню, жорстокому чи принизливому поводженню.

3.2. Забороняється сексуальне насильство.

3.3. Сторони конфлікту зобов’язані підбирати та надавати необхідну допомогу пораненим та хворим супротивника, що знаходяться в їх владі.

3.4. Забороняється вбивати чи наносити поранення комбатантам супротивника, що здаються в полон чи не здатні вести бойові дії.

3.5. До військовополонених слід ставитись з повагою та поводитись з ними гуманно.

3.6. Забороняється брати заручників.

3.7. Забороняється насильницьке переміщення цивільного населення та проведення "етнічних чисток".

3.8. Люди, що знаходяться під владою супротивника, мають право на зв’язок з родичами, на отримання допомоги та підтримки гуманітарного порядку (продукти харчування, медичну допомогу, інше)

ЩО МОЖУТЬ ЗРОБИТИ СВІДКИ СИТУАЦІЙ НАСИЛЬСТВА?

Свідок - це людина, що присутня, але не залучена до ситуації, коли життя та гідність іншої особи знаходиться в небезпеці. Свідок може прийняти рішення втрутитись безпосередньо чи опосередковано до ситуації, що склалася.

Іноді людина йде на ризик чи робить що-небудь врозріз з правилами заради того, щоб врятувати життя чи гідність іншої людини. Вчинки звичайних людей можуть впливати на події, визначати хід подій та надихати інших людей на співчуття. Люди часто роблять певні дії, незважаючи на можливі ризики та власні втрати. Це - "Вчинки" з великої букви, бо люди мали сміливість зробити їх. Для них був вибір - промовчати, закрити очі, сказати "Ні" на прохання допомоги, або захистити інших, часто невідомих їм людей. Такі дії часто пояснюють релігійними переконаннями, вихованням, властивостями характеру тощо. Але від цього вони не перестають бути Вчинками.

Такі події відбуваються по всьому світу, але про них не завжди повідомляють.

24 червня 1859 року австрійська та французька армії зіткнулись недалеко від містечка Сольферіно на півночі Італії. 36 тис. мертвих та поранених залишилося на полі бою. На наступний день серед тисяч поранених випадково опинився молодий швейцарський громадянин Анрі Дюнан. Вжахнувшись того, що він побачив, Дюнан збирає групу місцевих жінок та організує їх в загони по постачанню продовольства та води пораненим, допомагає промивати рани, організовує польовий шпиталь у церкві, збирає простирадла для бинтів, наймає туристів, що опинились там, і ці люди перев’язують рани, носять воду, пишуть прощальні листи вмираючим. Всі вони забули про національність тих, про кого піклувались.

Дюнан згодом пише книжку "Спогади про Сольферіно" в якій пропонував створити національні товариства для догляду за хворими та пораненими незалежно від їх раси, національності чи релігії. Він також запропонував державам укласти угоди, в яких визначалась би робота таких організацій і гарантувалось би краще поводження з пораненими. Потім Анрі Дюнан з чотирма друзями створили Міжнародний комітет допомоги пораненим (яки незабаром був перейменований на Міжнародний комітет Червоного Хреста). Ідеї Дюнана знайшли широкий відгук. У деяких країнах були засновані національні товариства і на дипломатичній конференції в Женеві 1864 року делегати з 16 європейських країн прийняли Конвенцію про поліпшення участі хворих і поранених у діючих арміях.

В квітні 1993 року в Південній Африці боротьба проти апартеїду підходила до перемоги без кровопролиття, якого чекали і боялися.