"Основне завдання міжнародного права - звичайно полягає в тому, що народи повинні в мирний час робити по можливості більше добра, а під час війни по можливості менше зла" .

Отже, міжнародне гуманітарне право (іноді воно має назву право збройних конфліктів або право війни) - це сукупність міжнародно-правових норм, які направлені на захист жертв збройних конфліктів і встановлюють заборону або обмеження методів і засобів ведення війни, а також відповідальність за порушення відповідних принципів і норм.

Міжнародне гуманітарне право знаходить своє відображення як у звичайному праві, так і у відповідних міжнародних угодах (конвенціях).

До таких джерел відносяться: чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р. про захист жертв війни, а саме:

- про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях (Перша Конвенція);

- про покращення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли корабельну аварію, з складу збройних сил на морі (Друга Конвенція);

- про поводження з військовополоненими (Третя Конвенція); про захист цивільного населення під час війни (Четверта Конвенція).

Зазначені Женевські конвенції отримали розвиток в двох Додаткових протоколах до них від 8 червня 1977 р.: в Додатковому протоколі І, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів; в Додатковому протоколі II, що стосується захисту жертв не міжнародних збройних конфліктів.

Крім того, міжнародне гуманітарне право містить ряд інших міжнародних договорів, які забороняють застосування деяких видів зброї і методів ведення війни, до яких відносяться: Санкт-Петербурзька декларація 1868 р., Гаазькі конвенції 1899 року, Гаазькі конвенції 1907 р., Конвенція про заборону бактеріологічної (біологічного) зброї 1972 р., Конвенція про заборону або обмеження зброї 1980 р., Конвенція про заборону хімічної зброї 1993 р., Гаазька конвенція 1954 р., про захист культурних цінностей в період збройного конфлікту, Оттавська конвенція 1997 року щодо заборони протипіхотних мін, інші відповідні міжнародні договори.

До джерел міжнародного гуманітарного права слід віднести і рішення Римської дипломатичної конференції 1998 року, на якій було прийнято і відкрито для підпису державами Статут міжнародного кримінального суду.

Предметом регулювання права ведення війни є специфічні суспільні відносини, що складаються між його суб'єктами в ході збройних конфліктів.

Міжнародний збройний конфлікт є озброєним зіткненням між державами або між національно-визвольним рухом і метрополією, тобто між повсталою (воюючою) стороною і військами відповідної держави.

Збройний конфлікт не міжнародного характеру - це озброєне зіткнення антиурядових організованих загонів із збройними силами уряду, те, що відбувається на території якої-небудь однієї держави.

На практиці нерідко спостерігається так звана інтернаціоналізація конфліктів не міжнародного характеру. В даній статті терміни "війна" та "збройний конфлікт" будуть використовуватися довільно, в якості синонімів, для того, щоб уникнути непотрібних повторів. Деякі юристи вважають, що поняття "війна" і "збройний конфлікт" ідентичні в міжнародно-правовому вимірі, рівноцінні за юридичною силою.

Різниця між термінами "війна" і "збройний конфлікт" все ж таки існує, хоч вона і досить умовна.

Визначення "збройний конфлікт" вміщує в себе будь-яку ситуацію, незалежно від її правової кваліфікації, в якій дві чи більше сторін протистоять одна одній зі зброєю в руках.

Будь-яка війна - це перш за все збройний конфлікт, але не всякий збройний конфлікт можна назвати війною. І справа тут не тільки в масштабах воєнного протиборства.

Війна наділена низкою специфічних ознак, які не властиві збройному конфлікту.

З юридичної точки зору для війни характерна така ознака, як її оголошення, згідно з III Гаазькою конвенцією 1907 року. Однак, в більшості випадків держави розв'язують війну, формально не об'являючи її.

Все це призвело до широкого використання терміну "збройний конфлікт".

Згідно з міжнародними правовими актами, термін "війна", використовується при збройному зіткненні між суверенними державами, а у випадку боротьби нації чи народу за свою незалежність використовується термін "збройний конфлікт".

В загальному відмежування поняття "війна" від поняття "збройний конфлікт" має відносне значення. На практиці різниця між ними носить скоріше формальний характер, і в даній роботі вказані терміни використовуються як рівноцінні.

Як показує досвід, існує сильний контраст між чудово розробленими положеннями гуманітарного права та їх порушеннями, що повторюються під час конфліктів у всьому світі. Таке становище неприпустиме, оскільки воно веде до вчинення воєнних злочинів , і як наслідок, до розладу збройних сил, та поразки у війні.

Різня, вчинена військовослужбовцями роти "Чарлі" у в'єтнамському селі Мі Лай (Сонгмі), коли американські солдати методично зганяли в одне місце, а потім вбили близько 500 беззахисних чоловіків, жінок і дітей стала одним із масових порушень норм міжнародного гуманітарного права після другої світової війни.

Але наслідки війни у В'єтнамі, в тому числі дотримання норм міжнародного гуманітарного права, були враховані воєнно-політичним керівництвом США.

Програма про запровадження і дотриманню МГП стала однією із найважливіших складових по реформуванню американських збройних сил, невід'ємною складовою політики США у всіх збройних конфліктах як міжнародного, так і не міжнародного характеру.

Сьогодні у США досягнуто один із самих високих рівнів правової насиченості підготовки і ведення бойових дій.

Немає необхідності говорити про те, що норми міжнародного гуманітарного права (далі МГП), якими б досконалими і конкретними вони не були, не дадуть реальних результатів, якщо їх не знає особовий склад Збройних Сил, або якщо вони й відомі особовому складу, але неправильно застосовуються. Цю проблему можливо вирішити організувавши правове навчання особового складу, командирів нормам МГП і надаючи їм юридичні консультації відповідними фахівцями-юридичними радниками.

Необхідність у підготовці військовослужбовців в галузі міжнародного гуманітарного права виникла давно.

Статтею 1 Гаазької конвенції 4 від 18 жовтня 1907 року "Про закони і звичаї сухопутної війни" говориться: "Держави, які домовляються, дадуть своїм сухопутним військам, у відповідності із доданими до даної Конвенції Положеннями знання про закони і звичаї сухопутної війни".

Але через незадовільні результати, отримані при примусовому застосуванні даних норм МГП, практично ті ж положення було включено до чотирьох Женевських Конвенцій (стаття 47 Конвенції 1, стаття 48 Конвенції 2, стаття 127 Конвенції 3, стаття 144 Конвенції 4) в яких сторони зобов'язалися "розповсюджувати якомога ширше текст Конвенції в своїх країнах, і включати її вивчення в навчальні програми військової, та по можливості, цивільної освіти".

Історичне значення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року полягає в тому, що вони містять у собі численні положення загального характеру, що відбивають найважливіші тенденції розвитку права збройних конфліктів у контексті реалізації положень власне міжнародного гуманітарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності підходу світового співтовариства до правового регулювання ведення збройних конфліктів і в даний час.

До найбільш суттєвих з них належать такі положення:

Конвенції підлягають дотриманню «при будь-яких обставинах», а, отже, дотримання їх повинно бути забезпечено державами неодмінно. Серйозні порушення цього положення повинні бути кримінально карані.

Конвенції підлягають застосуванню не тільки у разі оголошеної війни, але і при збройних конфліктах, коли одна зі сторін ще не визнала стану війни, а

також при військовій окупації, якій не чиниться ніякий опір.

Держави, що домовляються, залишаються пов'язаними цими положеннями також стосовно тієї держави, що не є учасником конвенції, якщо остання приймає і застосовує» їх у яких-небудь конкретних конфліктах.

З цього випливає, що деякі положення конвенцій гуманного порядку підлягають застосуванню також у громадянській війні.

Зазначеними конвенціями особам, які присвоюються права, від яких вони не можуть відмовитися.

Такі особи мають також право просити про допомогу державу-покровительку (нейтральна держава, що за згодою конфліктуючих сторін сприяє і здійснює контроль за дотриманням гуманітарних норм на території однієї зі сторін, представляючи інтереси іншої сторони).

За відсутністю такої повинна виступати будь-яка організація, що переслідує гуманні цілі, наприклад Міжнародний комітет Червоного Хреста.

Ніякі відступи від цих положень за допомогою укладання угоди з державою, що у результаті воєнних подій виявляється обмеженою у своїй свободі дій, не допускаються.

Конвенції підлягають застосуванню в співробітництві і під спостереженням держави-покровительки або організації, що її заміняє, і яка переслідує гуманні цілі.

У разі розбіжностей щодо тлумачення і застосування конвенції держава-покровителька або організація, що її заміняє, яка переслідує гуманні цілі, повинна запропонувати свої послуги. Вони можуть запропонувати організувати зустріч представників сторін. За вимогою однієї зі сторін повинно бути проведене розслідування будь-якого порушення конвенції, яке припускається.

Якщо між сторонами не буде досягнуто згоди про порядок виробництва такого розслідування, сторони повинні призначити третейського суддю, що вирішить процедурне питання.

Слід, проте, мати на увазі, що в конвенціях немає положення, що передбачає порядок вирішення спорів, якщо сторони не дійшли згоди ні про процедуру, ні про призначення третейського судді. Женевська конференція лише рекомендувала державам передавати такі спори на розгляд Міжнародного Суду.

Всі неурегульовані конвенціями справи підлягають вирішенню на підставі загальних принципів цих конвенцій.

Забороняються засоби відплати проти осіб і об'єктів, що перебувають під заступництвом відповідно до конвенцій.

Нейтральні держави, що прийняли в себе осіб, яким протегують, зобов'язані розумно застосовувати конвенції.

На честь Швейцарії встановлюється емблема у вигляді Червоного Хреста на білому тлі в якості відмітного знака захисту жертв війни, що представляє собою зворотні кольори швейцарського прапора. Поряд із цим допускається також зображення замість Червоного Хреста Червоного Півмісяця і Червоного Лева на білому фоні. Зловживання цими емблемами є карним.

Хто ж приймає участь у військових конфліктах, відповідно норм МГП?

Додатковий протокол до Женевських Конвенцій визначає: Збройні сили кожної зі сторін збройного конфлікту складаються з усіх організованих частин збройних сил, груп та підрозділів, що знаходяться під командуванням особи, відповідальною перед цією стороною за поведінку своїх підлеглих, навіть за умови, що ця сторона представлена владою, не признаною протилежною стороною.

Такі збройні сили повинні бути організовані і знаходитись під командуванням особи, яка несе відповідальність перед іншою стороною за поведінку своїх підлеглих, а також підкорятися внутрішній дисциплінарній системі, яка забезпечує дотримання норм міжнародного права, яке застосовується під час збройних конфліктів. Варто згадати про ще одне дуже важливе положення: військовополонені знаходяться під владою ворога, а не окремих осіб чи військових частин, які захопили їх у полон. Щодо поведінки з військовополоненими, то Конвенція вимагає з усіма військовополоненими поводитися однаково. Випадки привілейованого режиму можуть бути встановлені виключно залежно від стану здоров’я, звання чи кваліфікації військовополонених. Військовополоненим, за винятком офіцерів, може бути поставлена вимога виконувати роботу за невелику винагороду в умовах, які не гірші від умов праці громадян держави, яка утримує полонених. Однак їх не повинні примушувати до діяльності військового характеру, а також до небезпечних робіт, які загрожують їхньому здоров’ю або до принизливих робіт.

Особливе значення має питання про застосування нових засобів ведення війни, у тому числі і термоядерної зброї, променевої (для впливу на людський організм), інфразвукової (для поразки внутрішніх органів людини), генетичної (для негативного впливу на механізм спадкоємності), психотропної (для впливу на психіку людей) зброї і подібних їм видів і засобів. Хоча ці види зброї, за винятком термоядерної, знаходяться в даний час тільки на стадії розроблення, проте питання про недопущення їхнього використання є насущною міжнародно-правовою проблемою.

Міжнародне право в цих випадках виходить із так званої Декларації Мартенса, що містить сформульований Ф.Ф. Мартенсом, російським дипломатом і професором міжнародного права, і оголошений у 1899 році на Гаазькій конференції основний принцип.

Цей принцип увійшов потім у преамбулу IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни.

От його повний зміст: «У чеканні того, щоб змогло бути обнародуване більш повне зведення законів війни, конференція вважає необхідним констатувати, що у випадках, не передбачених у цій угоді, населення і воюючі залишаються під охороною і дією початків міжнародного права, оскільки вони випливають із звичаїв між утвореними народами, які встановилися, із законів людяності та вимог суспільної свідомості».

Таким чином, дана Декларація, що має системний характер, містить у собі ряд положень, на яких базується і сучасне право збройних конфліктів, як-от:

а) вона лежить в основі всіх принципів права зброй них конфліктів і слугує фундаментом для вироблення нових норм цієї галузі міжнародного права;

б) закріплює основні ідеї, якими повинні керуватися воюючі держави і «командуючі військами» при застосуванні законів і звичаїв ведення війни;

в) заповнює прогалини в правовому регулюванні збройних конфліктів, слугує своєрідною «правовою вуздечкою» у випадках відсутності правових настанов у конкретних нормах міжнародного права.

Слід зазначити, що в цілому міжнародно-правове регулювання збройних конфліктів торкається питань початку війни, її ведення, методів і засобів, становища воюючого і мирного населення і закінчення війни.

Слід зазначити, що міжнародне співробітництво в сфері збройних конфліктів розвивається і в даний час.